Український вундеркінд Ірина Стешенко

30 грудня 1987 року в Києві померла нащадок князя Володимира - Ірина Іванівна Стешенко. Український вундеркінд, чия доля чомусь мало згадується нашою пресою.

Ірина Стешенко, дочка Івана й Оксани Стешенків, онука Михайла Старицького, народилась 5 липня 1898 р. в Києві. 

З дев'яти місяців Орися почала розмовляти, з раннього дитинства вивчала іноземні мови. 3 трьох років мала німкеню-гувернантку, з п'яти — француженку. 

Спогади дитинства зігрівали пані Орисю ціле її життя. "В нас дома — колись! — ще за життя Старицьких, Лисенків, Стешенків etc. усе робилося за усіма найдетальнішими традиціями. Були, між іншим, завше три куті (як три царі!): чорна (пшенична з медом), сіра (яшна з маковим молоком) і біла (з рижу з мигдалевим молоком) — і риба, і пісний борщ (з грибами і яблуками), і всілякі пісні пиріжки до нього і тому подібне... А після вечері, вже за німецьким звичаєм, засвічувалася ялинка!... І під серветками на столі (під час вечері) обов'язково лежали подарунки (теж за німецьким звичаєм). Хоч дрібничку, хоч коштовну річ — а мусив кожен кожному щось подарувати".

Коли закінчила гімназію, крім рідної, володіла вільно англійською, німецькою, російською, французькою мовами. 

У 1918 р. закінчила філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві. Цього ж року жертвою червоного терору став її батько - 45-річний полтавець Іван Стешенко, член Української Центральної Ради, міністр освіти, який здійснив українізацію шкільництва.

У 1920 р. пані Орися закінчила Вищий драматичний інститут імені М.Лисенка. Саме тоді до неї звернувся завліт театру імені Тараса Шевченка П.Тичина і попросив Ірину Іванівну перекласти для театру комедії Ж.-Б.Мольєра і сам їх редагував. З цього часу вона все життя віддала перекладам, особливо після 1949. 1954 р. вона стала членом Спілки письменників СРСР.

До 1949 р. пані Орися була артисткою, та найдорожчий їй період — з 1923 по 1933 рік, коли грала в "Березолі". Вона була так закохана в Леся Курбаса, що не помічала інших чоловіків і не припускала думки про одруження. Упродовж багатьох років жила вона самотньо, серед "тіней забутих предків" "Schatten der vergessen Ahnen". 

У чорні дні сталінщини Ірина Іванівна зазнала чимало горя: у північних таборах загинув її брат Ярослав; влітку 1941-го заарештували матір і тітку Людмилу Черняхівську-Старицьку та разом із Агатангелом Кримським повезли до Казахстану. Бідні страдниці туди не доїхали, померли в дорозі — і їхні трупи викинули в степу, могилок не залишилося...

У 1960-ті роки в її помешканні у Києві у комунальній квартирі на вулиці Пушкінській, 20, кв. 31, відбувалися літературно-мистецькі салони. По вівторках і п'ятницях, як закон, до пані Орисі приїжджав Григорій Кочур. 

Попри поважний вік, І.Стешенко була сповнена творчих планів та задумів, яким, на жаль, не суджено було здійснитися. 13 березня 1973 р. у газеті "Радянська Україна" було опубліковано статтю "Турист за дорученням", у якій Г.Кочура та І.Стешенко було названо "літераторами похилого віку", які мають буцімто зв'язки з українськими буржуазними націоналістами за кордоном. Це був дуже суворий вирок в епоху наступу маланчукізму. Жорстокого удару було завдано найкращим представникам українського художнього перекладу. Незабаром Григорія Порфировича та М.Лукаша виключили зі Спілки письменників. Ірину Іванівну зі Спілки не виключили, не перетворили на жертву, яка часто викликає співчуття.

30 грудня 1987 р. Ірини Іванівни не стало. Згідно з її бажанням поклали їй під голову у труні портрет Леся Курбаса й поховали на Байковому цвинтарі поряд із могилою батька Івана Стешенка. Недалеко від могили дідуні — Михайла Старицького, де на надгробку викарбовано його ж слова: "Хай Україна у славі буя — в тім нагорода й радість моя". У цих словах — і суть усього життя Ірини Іванівни.