Український Кант - Іван Нечуй-Левицький

Пригадайте, перу якого письменника належить праця "Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини"? Автор якої доводив, що ця література не "гірша" за нашу — цінував Лєскова, Островського, Толстого, Щедріна, але був переконаний, що російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку автора, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Звісно, це Нечуй-Левицький!
 
Він народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві на Черкащині в родині потомственого священика. Батько був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати неписьменна, але чутливої душі: не могла дослухати до кінця житія якогось святого й плакала, а малий Іван услід за нею. От тому син боявся батька та дуже любив матінку. Коли Івасеві йшов 13-й рік, мати померла: вона двічі народжувала двійнят і це підірвало її здоров'я.

Іван Левицький закінчив київську духовну академію і заручився з Надійкою Сольською, сестрою однокласника. Але її рід мав графську корону, тому до вінчання не дійшло. Так і прожив однолюб самітником.

Кілька років Левицький викладав у дівочих гімназіях Речі Посполитої російську. І хоч Іван був непоганим вчителем, його вразливу душу краяла думка, що мимоволі став русифікатором краю. І він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар'єрі — наполіг і переїхав до Кишинева. І хоч вода Кишинева шкодила його здоров'ю, від неї в животі голосно бурчало, від води він нажив виразку шлунку. Там і служив до пенсії без жодної відпустки. Скромний чиновник дослужився до статського радника (генерала), отримав спадкове дворянство; мав ордени Св. Анни ІІ та ІІІ ступеня, Св. Станіслава ІІ ступеня,

Вільний від служби час Іван Семенович віддавав Музі: написав понад 50 творів, нагадуючи світові, що українська література ще існує.

У відставці великий самітник жив у Києві. Оселився у флігелі на вул. Новолізаветинській (тепер Пушкінська, 19), мав садок, невеликий ставок і пасіку. Нечуй-Левицький жив за своїми законами, багато у чому нагадуючи Канта:

- був надзвичайно пунктуальним: за його розпорядком можна було звіряти годинники; 

- щодня, у визначений час, гуляв одним і тим же маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому;

- не виходив із дому без парасольки;

- спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов;

- суперечок не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися; 

- журнали складав, щоб прочитати увесь комплект наприкінці року, і потім переказувати всім старі новини з тих журналів;

- кожного дня його служниця Марія через все місто з Оболоні приносила молоко і вилікувала хазяїна;

- спиртного не вживав зовсім;

- не заводив котів, сам полював на мишей, майстерно розставляючи мишоловки.

До кінця життя І. Нечуй-Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Крім прози Іван Нечуй-Левицький приклав руку до перекладу Біблії. Василь Тарнавський оплатив цю роботу, редактором був Іван Пулюй. Книгу повністю переклав Панько Куліш, але після його смерті чверть рукопису загинула. Нечуй-Левицький закінчив роботу, пишучи кулішівкою.

У 1917 р. Іван Нечуй-Левицький лежав у Софійській лікарні, у так званому "шпиталі для самотніх людей", потім був притулок для шляхетних самотніх людей на Дегтярівці, де й помер без догляду 1918 року. 

Поховано письменника на Байковому кладовищі.