Відголоски минулого у сьогоденні

Перед великими святами часто з’являються думки, на кшталт: "А звідки ж це свято походить? З яких давен у нас така традиція?". І Великдень не став винятком. Швидше навпаки – не згасає цікавість до символіки та атрибутів. І надалі шукають відповідей на питання: "Чому на писанках зображують саме такі символи?", "Який зв’язок між Пасхою та Великоднім кроликом?", "Як розділити язичницькі традиції і християнські?" 

Відповідь на останнє питання – ніяк. Або точніше – дуже важко. Як не крутіть, але "язичницьке" і "християнське" надто тісно переплелися і зараз не так вже й легко пояснити, чому на християнське свято виконують гаївку про царівну, яку зачарувала зла відьма (мається на увазі гаївка "Царівна" – в ній дівчина спала сто років, поки її не розбудив поцілунком царевич). Тут, до речі, оспівується пробудження з мертвого сну, нове народження, в чому можна побачити відголосок давнього святкування дня весняного сонцестояння.

Колись це було святом пробудження природи з мертвого зимового сну, повернення до життя всього живого. З приходом християнства воскресіння Христа стало символом пробудження з мертвого до живого. А символом Його воскресіння є писанка.

Проте, звичай фарбувати і розмальовувати яйця з’явився ще задовго до християнства. З давніх давен у багатьох народів яйце було і лишається символом народження, початку всього – створення землі, неба і сонця. А якщо говорити про орнамент, то колись це було не просто прикрасою. Зображення тварин, дерев, квітів – все це мало своє значення, свою інформацію, яку хотіли донести до інших, іноді це навіть були заклинання. Пізніше яйце розбивали об голову коня або вола, яким орали, або ж закопували в землю, качали по полю, засіяному житом. Також їх клали біля воріт у хліві, щоб худоба переступала через них; з яйцями обходили худобу, їх дарували пастухам тощо.
 

У слов’ян яйце було тісно пов’язане із птахом — вісником весни, який повертався із теплих країв і сповіщав про повернення тепла. Проте у деяких західних регіонах вважалося колись і вважається зараз, що яйця несуть не птахи, а зайці. Саме тому на Великдень у багатьох міні- та супермаркетах можна побачити безліч шоколадних зайців, які тримають у лапках яйце. Ця традиція, як і деякі інші, також є поганською.

Язичницька богиня Остара (в українців Лада — богиня весни) була покровителькою пробудження природи і всього живого. Одним з її символів був саме заєць — символ розмноження і плодючості. Тому навесні зайці несли яйця.

Також з давніх часів залишилася така традиція як пісні та хороводи. У язичницьку пору ходіння по колу за сонцем мало сприяти швидкому пробудженню природи та її розквіту, а пісні – прикликати добробут та процвітання. Проте тоді була ще одна традиція – гойдалки, які мали те ж значення, що й хороводи.

Піднімання вгору, підкидання чого-небудь, підскакування – давні магічні дійства, які, за повір’ям, стимулюють розвиток рослинного світу. Парубки й дівчата старалися, щоби гойдалки підлітали якомога вище, адже тоді колоски і трави мали вирости більшими.
 

Варто також згадати такий язичницький звичай, як Радуниця (Радунець, Радовниця). У стародавніх слов’ян Радуницею називався, найвірогідніше, час поминання мертвих. Померлі родичі радіють, що про них пам’ятають, їх згадують, приходять на їхні могили з ритуальною їжею – звідси й назва обряду. У наші дні слово "Радуниця" вже не вживається. Натомість виникли назви "гробки", "могилки", "бабський Великдень", "поминки" (в кожній місцевості свої). Але по всій Україні поширена церковна назва Проводи. У сиву давнину в наших предків відбувалась урочиста тризна* із жертвоприношенням на честь померлих.

Ще надзвичайно цікавою є історія відомого нам Обливаного (або Поливаного) понеділка. Як уже було сказано, у давнину українці поклонялися силам природи і особливо вони шанували воду, адже вірили, що та мала оздоровчу, очищувальну силу. Проте не тільки це є цікавим фактом, пов’язаним з цим елементом Великодніх свят. Колись обливання водою було своєрідним способом освідчитися дівчині.

Згідно з традицією, хлопцеві не обов’язково треба було сказти своїй обраниці "Я тебе кохаю". Натомість він міг вилити на дівчину відро води або кинути її в річку. Цим самим він ніби говорив: "Мені для тебе нічого не шкода – хоч кинути у став". Якщо почуття були взаємними, то дівчина дарувала парубку писанку. Цей язичницький звичай колись давно, ще у ХV столітті, намагалися викорінити, проте, як свічить сьогодення, ці спроби не були успішними.

А тепер про назву свята – Великдень. Існує як мінімум дві легенди про її походження. За однією з них, ця назва з’явилася уже за часів християнства, проте за другою, вона почала вживатися ще задовго до його приходу на наші землі.

Отже, легенда №1. "Великдень називається так тому, що в той час, коли Христос народився, сильно світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, щоби був один тодішній. Тоді, було як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп'яли Христа — дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів…"

Кажуть, що друга версія походження цієї назви сягає своїм корінням ще сім тисяч років минулого і пов’язана з язичницькими культами. Тому, легенда №2.

"Жили троє братів-мисливців: Тур, Пан і Яр. Зібрались вони якось на полювання. Вийшли в степи неозорі, а жайворонки так розспівалися, що аж небо дзвенить. Вражено зупинився Яр і мовив:

— Не хочу я, братове, турів полювати, молодих биків стрілами поціляти, а хочу оце поле зорати та засіяти зерном, та зібрати врожай, та хліба напекти людям на здоров'я.

Тільки-но він отаке проказав, як з неба спустилися золотий плуг і золоте ярмо.

І гукнув старший брат Тур:

— Се моє!

Хотів схопити плуга — аж він полум'ям зайнявся. Відсахнувся в страхові Тур.

— Се моє! — прокричав середульший брат. Але і йому сахнуло полум'я в лице.

— Ні, братове, се моє, — всміхаючись, мовив Яр.

Він підійшов і взяв золоте ярмо, накинув на пару волів, що паслися поблизу, запріг їх у плуга золотого і проорав першу в світі борозну. А потім — другу, й десяту, і соту. Засіяв поле полтвою — пшеницею дикою, і зросла вона буйним колосом. Зібрав урожай Яр і борошна намолов, і спік першу хлібину, і другу, й десяту, і соту. І людей частував. І навчив їх орати, сіяти й хліб ростити. За все те великі боги Вирію взяли його до себе і скупали в Озері Живої Води. І став Яр — Ярилом, богом весняних робіт і родючості. І спускався він на землю в той весняний день, коли можна було засівати землю зерном. І то був ВЕЛИКДЕНЬ."
Тобто Великий День хлібороба.

Є ще багато цікавих звичаїв, які святкували наші предки уже після приходу християнства, проте зараз деякі з них уже забуті. Також є ще багато традицій, які існують й до тепер, але надзвичайно тяжко дізнатися, чи їхнє коріння сягає часів уже після прийняття християнства чи ще давніших.
 

*у давніх слов'ян — заключна частина поховального обряду, яка складалася із жертвоприношення, військових ігор, бенкету на честь померлого; після прийняття християнства — поминки.