5 листопада 1824р. у м. Охтирці на Харківщині в давній сім’ї дворянина побачив світ Яків Щоголів, "спізнений романтик", великий самітник, який писав: "Я уродженець півдня і степів".
uahistory.com
Родина жила у власному дерев’яному будиночку і мали десять десятин землі. Батько, Іван Петрович був дрібним урядовцем, але явно не кар’єристом. Мати Олександра Петрівна опікувалася дітьми та господарством. Жив з ними й дідусь, священик, який був залюбленим у
козацтво. В сім’ї панував тихий лад, скромний достаток.
Спочатку у малого була мамина пісня, потім заповзяті оповіді дідуся про Січ і його перші домашні уроки. З восьми років Яків Щоголів учився у трикласному повітовому училищі, потім вступив до Першої харківської гімназії. Там підліток захопився творами В. Скотта, М. Гоголя, сам почав віршувати і навіть помістив в альманаху "Молодик" (1843-1844) свої перші поезії. І треба ж було юнакові потрапити під ніщивний вогонь критики україножера Віссаріона Бєлінського! Яків Щоголів кинув у грубку всі написані твори й замовк на 30 років. Тільки під час навчання в університеті Харкова професорам Метлинському, Срезневському та Костомарову удалося реанімувати убиту Бєлінським любов до поезії. А. Метлинський розбудив у Щоголева тугу за козацькою Україною, і почав поет писати знову.
Нові поезії Якова під назвою "Первоцвіт Щоголева" за сприянням
Тараса Шевченка було надруковано в
Кулішевому альманасі "Хата" (1860). Сучасники згадували, що Шевченко захоплювався віршем "Гречкосій" ("У полі"), який називав "Казаночком". Цей вірш зацікавив Л. Мея, який тоді перекладав Шевченкові твори, і він переклав російською. Музичні крила поезії дав Алоїз Єдлічка.
Після закінчення університету Яків Щоголів вступив на державну службу в канцелярії губернатора. Посади помічника правителя, секретаря приказу, чиновником з особливих доручень були "карою Божою" для поета, але ніколи шиї не гнув, тому й не зробив кар’єри.
У 47 років Щоголів облишив службу і поселився у власній дуже скромній оселі на Чоботарській вулиці. У домі Щоголева панував культ порядку, зайвих речей сім’я не мала, все було на своїх місцях. Родина була самодостатньою, тільки кілька людей підтримували з Щоголевим зв’язки. Це були друзі-козаки: Яків Новицький із Олександрівська (Запоріжжя) та Дмитро Яворницький із Катеринослава (м. Дніпро). Весь час поет віддавав творчості та власній родині, дбав про виховання дітей. "В усьому я скромний, — писав поет, — окрім музики".
Усе своє життя Я. Щоголев жив замкнуто, скромно з чорним серпанком на серці. На початку 1878 р. захворіла на сухоти донька Олександра, восени Щоголів їздив з нею в Ялту, і вона стала одужувати. Весною 1879 р. раптово захворів і помер від запалення мозку старший син Василь, хлопець 14 років, талановитий скрипаль.
Після смерті брата хвороба Олександри відновилась, і вона померла у 1880 р. У поезіях "На дорогу труну" поет оспівує скрипку, що назавжди змовкла після смерті юного скрипаля; історію згасання і смерті героїні на тлі кримського пейзажу змальовує твір "На чужині", вірш "Ніч св. Валентина" — пам’яті внука Валентина. До свого 60-ліття автор зважився видати власним коштом першу збірку поезій "Ворскло" (1883 р.), а через 15 років, у день його похорону, вийшла друга збірка — "Слобожанщина".
Наостанку згорьованого Щоголева обступили хвороби; він змушений був продати навіть власний будинок. "Я як вільний птах, — писав поет про себе, — пожежі не боюся і кидати нічого, куди хочу, туди й лечу. Я ніколи не заздрив розкошам. Всі мої симпатії — до лісу, степу, отари, чабана, водяного млина, хутора, куреня, пасічника".
Поет-самітник жив у невеличкому домі на Коцарській вулиці, (там жили ремісники, які виготовляли коци-ковдри); одноповерховому, дерев’яному на 6 кімнат; відвідував вокзал, пошту, квартиру лікаря, аптеку, лавки. Писав до харківських газет і львівських журналів.
Перед самою смертю Щоголев отримав коректуру своєї книги "Слобожанщина". Цій книзі судилося з’явитись у день смерті поета. Сонячного 30 травня 1898 р. відбувався сумний похорон поета, і в той же день на вітринах усіх книгарень у Харкові з’явилася книжка у веселій зеленій оправі, яка супроводжувала автора до місця вічного спочинку.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
