"Спасибі, мамо, що будила рано..." або типове українське весілля

Весілля – це одна з найвагоміших подій у житті кожної людини, особливо дівчини. Проте, українське весілля – це ще й найяскравіше дійство, яке повністю відображає українські традиції, культуру та звичаї, що накопичувались з покоління в покоління та й зараз набирають популярності.
 

В давнину для українців весілля було не просто способом закріплення шлюбу, а й надзвичайно колоритним заходом з великою кількістю людей, розвагами та проявом артистичних здібностей. Це ціла театральна постановка, яка тривала 2-3 дні. Весілля справляли восени, відразу після закінчення польових робіт, та традиційно тільки до свята Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня). Не дарма існує прислів'я: "Іде Покрова, реве дівка, як корова". Це означало, що дівчина, яку не "віддали" до свята, вийде заміж не раніше наступної осені. Хоча зараз весільний пік наступає влітку та на початку осені.
 

Сам процес весілля складався з декількох частин. До прикладу, спочатку відбувались заручини. Іноді батьки самі домовлялися про них, виходячи із господарських розрахунків, але частіше парубок з дівчиною домовлялися самі, а потім сповіщали про це батьків.

Хлопець йшов до батьків дівчини домовлятися про час сватання. Якщо батьки нареченої були проти, вони відмовляли або висували умови, за яких погодилися б віддати свою доньку.

Наступний етап – сватання. Хлопець домовлявся з найбільш поважними людьми у селі, щоби вони були його сватами, та йшов з ними до хати дівчини. Свати тричі стукали у двері, заходили, а далі просили віддати дівчину - "куницю - красну дівицю" - за свого "князя". Дівчина при цьому мала соромитися.

Якщо батьки нареченої заздалегідь були згодні, то вони обмінювалися хлібом зі сватами, пов'язували їх рушниками, а молодого — хусткою; усіх частували. Якщо не були витримані попередні домовленості з хлопцем чи батьки дівчини передумали, вони відмовляли сватам.

У разі відмови сватів пригощали горілкою. В деяких випадках батьки виставляли сватам умови, за яких вони б погодилися. Тоді хлопець, виконавши всі завдання, міг посвататися вдруге і отримати згоду. Другий спосіб відмови сватам — гарбуз. Отримавши гарбуза, хлопець не міг посвататися вдруге. Тому дівчина, якій була не до вподоби обрана батьками пара, у такий спосіб могла всупереч їх волі зірвати сватання.

Дуже детальний опис саме цього моменту висвітлений у творі українського письменника Г. Квітки-Основ’яненка "Сватання на Гончарівці" та в однойменному фільмі 1958 р.

Обряд запросин полягав у тому, що наречена з дружками або наречений з боярами ходили по селу і запрошували родичів та друзів на весілля. Зайшовши до хати, наречена або наречений кланялися господарям зі словами: "Просили батько, просили мати, і я прошу на моє весілля". Господарі цілували наречених у голову, обіцяли прийти і зичили їм щастя.

Підготовка до весілля тривала довго. У родині засватаної дівчини готували придане, прибирали в хаті та садибі, готували їжу — до двадцяти страв. Особливим обрядом було випікання весільного короваю. Спеціально для цього запрошували коровайниць — молодих щасливих у заміжжі жінок (від трьох до семи). А вже увечері напередодні весілля наречена прощалася з дівоцтвом: до її хати сходилися подруги і співали пісні про дівочу молодість, про майбутню розлуку з батьками та про щасливе життя після весілля.

Весілля зазвичай відбувалося в неділю. Зранку наречену готували до шлюбу: розплітали їй косу (найчастіше це робив брат), а потім дружки вплітали у волосся стрічки та монети, вкладали часник (як оберіг від напасті), одягали вінок та найкращий одяг, щоби показати, який скарб мусять віддавати в іншу родину.

Весілля починалося в хаті кожного з молодят. Коли молодий вирушав за молодою, дорогою його зупиняли (і не один раз!), вимагаючи викуп за наречену: доводилося відкуповуватися символічною сумою або частуванням горілкою. Торги проводились і у дворі молодої – відкуп вимагала ще й сім'я нареченої. На даний момент, з цієї традиції роблять цілу виставу, яка не тільки розважає гостей, а й перевіряє, на скільки наречений оцінює свою долю.