Юлія Чернінька. Гільдія м’ясників. Червоногород. – Одеса: Картуш, 2020

На початку цього екзотичного роману одразу погоджуєшся з думкою героя про те, що байка про середземноморський клімат Заліщиків, які омиваються зусібіч річкою та огорнуті щільною стіною густолісих пагорбів, була таки байкою. Але з єдиною обмовкою, що, по-перше, Українська Рів’єра, як споконвіку називали ці дивовижні краї, таки існувала та існує насправжки, по-друге, байка у даному випадку – це захоплююча детективна історія, справжній містичний трилер і романтична мелодрама, яку читаєш із наростаючим захопленням. Чи може бути інакше, коли з одного боку, це історія такого собі столичного героя нашого часу, артиста балету, який приїхав до рідного міста, щоб «заповнити порожнечу, котра несподівано утворилася всередині» і заодно для роботи над книжкою, а з іншого, пригоди, що стаються з ним, варті невідривної уваги. Бо справді, «галас туристів був не для Заліщиків. Тут діяли свої енергетичні канали, які безсоромно випльовували чужинців», і наш герой, щоразу глибше занурюючись у тутешню історію, дізнається і правду про власне коріння, і кривду шаленого кохання, і ще багато чого містичного і навіть метафізичного.

Таємнича Гільдія м’ясників, яка щороку відбуває магічну ініціацію, портал у безсмертя, живі мерці, порожній некрополь на місцевому цвинтарі, вища каста магів і рядові відьмаки – усе це сплітається у такий тісний вузол загадок і таємниць, розплутати який може лише справжній цінитель подібного чтива. Модерним додатком до старосвітської спадщини видаються мистецькі акції на кшталт показу мод на мосту над Дністром чи засідання місцевої спілки письмаків, в яких пильне око зможе розгледіти декого з сучасного літературного процесу.

Таїсія Наконечна. Солов’ї з Шаоліня. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2019

Занурюючись у світ фантазій героїні цієї збірки любовно-філософської лірики, розумієш речі, які важливі не лише для неї, але й для багатьох нас. Насамперед – це пошуки віри, у тому числі, в себе («я знайшла Тебе не шукаючи... / чи, може, то Ти мене знайшов») і спроби не сотворити собі кумира («Ці стіни не вірять у твою святість. / А я вагаюсь…»), зневіри («Я клею листи і шлю їх в пекло, / Може одержу відповідь звідти») і, звісно ж, кохання. При цьому високі почуття не заступають земні бажання, а обранець ліричної героїні, відповідно, - це поєднання духовних чеснот і молодечої жаги до життя («У твоєму гаремі для мене немає місця… / Ти віддав мені крихітний клаптик своєї душі»). І чим далі збіркою, тим частіше палкі почуття обертаються філософським прозрінням, якому, власне, й присвячено будь-який життєвий шлях, що несе досвід. П’янкий чи гіркий, чужий чи свій, вистражданий. І жодних правил його здобуття на шляху до святині, здається, не існує. «Ти – усміхнений варвар, / Ти плюндруєш мої закони. / Я чіпляюсь за хмари, / Я молюся на всі ікони. / Знаю. Вірю. Покличеш. / Хай лиш стануть сніги дощами, / Хай лелеки курличуть / Над обвінчаними серцями». Утім, чітких координат, як і будь-яких дороговказів у цій збірці нам не пропонують, бо в кожного свої манівці. «Мій Шаолінь це не місце, - зауважує авторка. - Мій Шаолінь – це шлях. А солов’ї з Шаоліня, це чарівні пташки, які вздовж цього довгого і часом небезпечного шляху наспівували мені таємні послання Творця. На свій страх і ризик, у цій книжці ділюся цими посланнями зі всіма, хто хоче приєднатися до мене і йти разом – плекаючи справедливість цього світу».

Павло Матюша. Кокліко. – Чернівці: Книги 21, 2020

Це дебютна проза поета, пригоди в якій можна порівняти з багатьма історіями нашого часу про те, як війна змінює людину – від роману «За спиною» Галини Шиян, відзначеного Літературною премією Євросоюзу, до «Мондеґріна» Володимира Рафєєнка. За сюжетом, головний герой успішний фінансист з європейською освітою та інфантильною вдачею зустрічає, а по тому втрачає таку саму чарівну дівчину, і все, як він гадає, внаслідок «родових» причин і обставин. Тобто «випадок» грає при цьому не менш значну роль, ніж «доля», яку, як відомо, конем не об’їдеш, Маючи можливість працювати у женевському офісі, він отримує від приятеля пропозицію щодо посади в Адміністрації Президента. І саме у той час, коли на Сході України спалахує війна… «Центральний символ роману, винесений у назву – розповідає автор, - це квітка маку (remembrance poppy), що вже сто років є символом пам’яті за полеглими на полях військових конфліктів. Очевидно, що романи авторів втраченого покоління (Хемінгуей, Фіцджеральд, Ремарк) сильно вплинули на моє творче переосмислення подій в Україні. Естетичну настанову я також черпав у театрі абсурду, де ситуації, описані Беккетом чи Йонеско, нагадують мені нашу дійсність. Серед українських письменників, вважаю, найбільший вплив на мене справив Юрій Андрухович: його «Рекреації» чи «Московіада» у свій час стали для мене літературним одкровенням в контексті України».

Зої Заґґ. Дівчина Онлайн у турне. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2019

Це другий роман із популярної трилогії британської фешн-блогерки, ютуберки та письменниці Зої Заґґ, чиї дописи про красу, моду і стиль життя збирають мільйони підписників у Ютубі, а щомісяця їх переглядає ще більше глядачів. За сюжетом, шістнадцятирічна блогерка Пенні після того, що сталося минулого навчального року, більше не виходить онлайн. ­Разом зі своїм хлопцем-музикантом Ноа вона вирушає в турне Європою у передчутті нових вражень. Проте виявляється, що гастрольне життя не таке захопливе, як вона собі уявляла: Ноа надто заклопотаний і не має на неї часу, а хтось шле дівчині листи з погрозами. Чи впорається Пенні з новими викликами і чи вдовольниться статусом «дівчина рок-зірки», забувши про власну мрію?...

Кейтлін Аліфіренка, Мартін Ґанда, Ліз Велч. Я завжди писатиму у відповідь. – К.: Книголав, 2019

Цей роман - історія про людяність, яка повертає віру у добро, заснована на реальних подіях, зокрема, на історії дружби американської дівчинки та африканського хлопчика. Їх познайомить випадок, що змінить долі підлітків. Усе почалося з домашнього завдання. Вчителька попросила Кейтлін та її однокласникам знайти друзів за листуванням з інших країн. Більшість обрали Європу, а Кейтлін написала до екзотичної африканської країні, про яку дівчина геть нічого не знала. Її лист одержав Мартін із Зімбабве. Підлітки шість років листувалися через океан. Підтримуючи одне одного в біді та в радості, вони стали найкращими друзями, ділячись спогадами про спільне дорослішання й про те, як цей досвід змінив їхні життя.