- О, чому ж так холодно? Чорт забирай, знову батарея холодна, як це дістало!
- Котра година? – сонно питає Кицька.
- Майже п’ята, пора збиратись на роботу.
З похмурим і злим обличчям я вилажу з-під ковдри і крешу до ванної кімнати.
Вмившись і виконавши всі обов’язкові вранішні процедури, я спускаюсь на перший поверх. Там за величезним столом вже сидять вісім чуваків і зосереджено наминають кожен свій сніданок.
- Слава праці, гастарбайтери! – ввічливо вітаюсь я з хлопаками.
- Угу, привіт, салют, і вам того ж по тому ж місцю… - не організовано пробубніли у відповідь нещасні сонні голоси.
- Бодя, що жереш? Ану, дай скуштую.
Бодя, невеличкого росту, міцний хлопчина з Івано-Франківска, не скупий і дуже добрий. Він підсуває до мене коробку з шоколадним печивом:
- Жри, гад, коли ти вже нарешті наїсишся...
Ми всі запускаємо руки до коробки і за мить там лишається три-чотири тістечка. Бодя закочує очі й качає головою, мовляв, що взяти з безкультурщини.
Ржем. Потроху сон про нас забуває і ми досить впевнено шуруємо на роботу.
А опинились ми тут відтоді, як…
Одного вечора до мене зателефонував один із керівників нашої агенції і повідомив, що наступного дня нас з Кицькою переселяють у Злотники, поближче до нашої меблевої фабрики. Як нам не хотілось, але мусили прощатись з нашими друзяками.
Нове житло було, звичайно, комфортнішим, ніж у Богушицях. Тепер ми мали власну окрему кімнату з ліжком, столом, кріслом, пуфиком і шафкою. До роботи було 5 хвилин пішки. На тому ж другому поверсі мешкало в своїх окремих апартаментах ще три сім’ї, ми мали спільний душ і два туалети. Все було досить пристойно, з ремонтом, вай-фаєм і так далі.
Внизу, на першому поверсі знаходились дві великі кімнати, де проживали по чотири хлопці. Вони також мали свій душ і туалет, а от кухня у нас була одна на всю банду. І хоча там стояли дві плити і величезний стіл, у вихідні дні, коли всі були вдома, на кухні царював справжній армагеддон. Готувати їжу всім чомусь хотілося в один і той же час і за плитами стояла черга. Але, не дивлячись на цей хаос, ніяких сварок не виникало, навпаки всі жартували, реготали і підколювали одне-одного.
Наша кімната була маленька і затишна, але щось діялось не те в плані опалення. Наша батарея жила власним життям і гріла тоді, коли хотілось їй. Надворі вже лихоманила зима, календар показував початок грудня, а у нас серед ночі батарея раптово перетворювалась на шматок льоду. І так постійно, кожну ніч.
Що цікаво, така метаморфоза творилася лише в нашій кімнаті. Тому нам з Кицькою було простіше за інших збиратись до праці. Ми просто мусили, цокаючи зубами від собачого холоду, супероперативно одягатись і, нашвидкуруч поснідавши, бігли на фабрику, бо там було тепло. Зате, коли батарея вирішувала, що можна і погріти, вона так пекла, що в кімнаті за 20 хвилин ставало спекотно.
Так ми жили, воювали з батареєю, дружили зі співмешканцями, працювали, і один раз сходили на День народження в Богушице до своїх колишніх сусідів, а якщо бути точним, до Сашка, Альонкиного хлопця, який до того часу приїхав працювати. Там ми тихо-мирно їли шашлик в компанії з восьми осіб, пили горілку, шампанське, віскі, грали в смішні ігри і просо теревенили. По ходу бесіди нам стало відомо, що з 21.12 і до 11.01 фабрика працювати не буде у зв’язку з різдвяними святами. Того ж вечора ми з Кицькою вирішили, що на свята ми поїдемо додому в нашу рідну Смілу.
Дні промчали непомітно і ось ми, навантажені валізами з подарунками і гостинцями, виходимо з автобусу Ополе-Львів. Здавши речі до камери схову, яка цього разу працювала і черга була невеликою, ми погнали до своєї улюбленої площі Ринок і в першу чергу, звісно, до кав’ярні "Під клепсидрою". Перекусивши там мнишу і попивши фаєр-кави і чаю, ми вирушили на різдвяний ярмарок.
Боже ж мій, чого ж там тільки не було? Мед, печиво, ляльки, вишиванки, медовуха, хріновуха, калинівка – все дають до дегустації. Ми чемно продегустували п’ять-шість напоїв і, придбавши кілька пляшечок для тестя і ще для-того-хто-встигне пішли далі. Всюди грали музИки, можна було бачити різноманітні вертепи, люди ходили усміхнені у передчутті свят.
Ми теж перебували у піднесеному настрої і радісно дихали цією казковою атмосферою.
О шостій ранку потяг привіз нас на рідну Шеву і ми вийшли прямо в розкриті обійми мого тестюхи. Він був такий зворушений і такий радий нас бачити, ніби нас не було не півтора місяці, а принаймні рік.
Сміла ж, на противагу Кицькиному татові, виглядала менш радісно. Люди навкруги ходили з сумними обличчями, понурими постатями і якоюсь безнадією в очах. Ціни в магазинах рвали на шматки, ми були відсутні геть не довго, але різниця між жовтнем і груднем спостерігалась дуже разюче.
На честь нашого приїзду ми з тестем і Санькою, (Кицька має сестру, а сестра має чоловіка Сашу) урочисто закололи кабанчика і таким чином забезпечили себе м’ясом і салом на всі свята.
В колі сім’ї та завдяки походенькам по друзям, час сплив душе швидко. Ми не встигли і розгулятися, як свята минули і нам знову треба їхати до Польщі. А не хочеться. Але треба.
Знову дежа вю – потяг, валізи, Львів, автобус… Україно-ненько, бувай здорова, до весни! Принаймні тоді я був у цьому впевнений, та не так сталося, як гадалося...
@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@
Далі буде:
Враження 10. Час змін
Посилання на зміст:
Враження 1. Старт
Враження 2. Місто Лева
Враження 3. Дзєнь добри, Польща!
Враження 4. Знайомство з Польщею
Враження 5. Ополе
Враження 6. Богушице
Враження 7. Робота
Враження8. Враження 8. Імпреза
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
