Не минуло і тижня, як ми з Кицькою вже працювали на повну потужність. За рекордно-короткий термін ми вивчили безліч різних процесів – завантаження-розвантаження, робота на конвеєрі, пакування, прес-машини, ЧПК – станки, поклейка дзеркал, складання на піддони і таке інше.
Звичайно, керували станками поляки, а ми були на допоміжних засадах. Не скажу, що ця праця була найважча, тому що все автоматизоване і доведене до такого рівня, що нам залишається тільки брати і класти, решта роблять машини. Час летить швидко, робота нам подобається, ставлення поляків доброзичливе і ми щасливо працюємо з повною самовіддачею.
Працюю на конвеєрі, підходить до мене Войтек, колега-поляк - молодий хлопчина, з яким у нас дружні відносини.
- Привіт, ну що, на п’ятницю приготувався?
- А що в п’ятницю? – питаю, нічого не розуміючи.
- Як? Ти не в курсі? В п’ятницю імпреза.
Я щось не в’їхав з першого разу. Імпреза? Це слово у мене асоціюється тільки з "Субару". "Субару Імпреза". Якщо "Субару", то "Імпреза". Коротше, дивлюсь я на нього, як кроманьйонець на ноутбук:
- "Войтек, щось я ноу андестенд".
- "Я пердолю" - з усмішкою матюкається поляк і веде мене до дверей, на яких біліє лист формату А4. У ньому повідомляється, що у п’ятницю директор нашої фабрики (до речі, дуже класний і простий дядько) з нагоди свого 50-річчя запрошує УВЕСЬ колектив фабрики з дружинами і чоловіками до ресторану.
- Ну що, тепер дійшло, що таке імпреза? – рже Войтек.
- Ой, леле, - кажу – це ж народу припхається, не злічити.
- Людей на 300 розраховують – авторитетно заявляє всезнаючий Войтек – так що готуйся, нічого не їж від сьогодні, щоби більше влізло.
"Оце масштаб" думаю собі. У нас так не проставляються. Але побачимо, може там фуршетик буде з канапками, келихом шампанського і в двері?
З самісінького ранку довгоочікуваної п’ятниці робота на фабриці робилась дуже посередньо. Поляки, особливо представники прекрасної статі, подумки вже бачили себе на імпрезі та прикидали, як вони будуть виглядати. Я мав нещастя працювати того дня з цими пані і, мушу вам сказати, задовбали вони мене цими розмовами конкретно:
- Віола, курва, в’єш ілє коштує моя сукєнка? (
Віола, сонечко, а ти знаєш, скільки коштує моя сукня?)
- Нє, Маріолла, не в’єм. Ілє? (
Ні, Марріоло, не знаю. А скільки?)
- Шестьсет шестьдєсьонт шешч злотих. (
Шістсот шістдесят шість злотих)
- Шестьсет шестьдєсьонт шешч? (
Шістсот шістдесят шість?)
- Так, шестьсет шестьдєсьонт шешч. (
Так, шістсот шістдесят шість)
- О, курва матка, я пердолю. Якего кольору? (
Ох, матінко рідна, я в шоці. Якого вона кольору?)
- Жєльони. (
Зеленого)
- О, курва, то мой улюбйони кольор. (
О, небеса, то ж мій улюблений колір)
З іншого боку діалог такого плану:
- Агнешка, гджє зробіш фрезурін? (
Агнешко, де будеш робити зачіску?)
- Як то гджє, курва? Тулько салони уроди пані Барбари. (
А де ж іще, як не в салоні краси пані Барбари)
- Остатні раз та пані, курва, мі знікшталцоне (
Минулого разу та пані, дай боже їй здоров’я, мене спотворила)
- І так зробіла вшистко цо могла, стари ти моп. (
Та вона і так зробила все, що могла, стара ти швабро)
- Спуйж на сібє до люстра. Пси утікач от тчєбє, курва мать. (
Поглянь на себе у дзеркало. Від тебе ж собаки тікають, пробач мені на слові.)
І в такому дусі й такому ж розмовному темпі ми ледве дочекались закінчення праці для того, щоби порозбігалися по домівкам, привести себе до ладу і на 19.00 зустрітися в ресторації.
У визначений час колеги почали поволі стікатись до великого красивого ресторану в передчутті чудового вечора. Пані понатягували на себе розкішні сукні, пани всі в костюмах і тільки ми, представники української трудової діаспори, приперлись як гопота – у джинсах і светрах. Що ж поробиш, хто ж знав, що доведеться відвідати пристойний заклад: особисто я їхав працювати і костюм якось не входив до речей, які я пакував до валізи перед поїздкою.
Треба зазначити, що ніхто з наших не проявляв закомплексованості з цього приводу, ми просто зняли верхній одяг у гардеробі та піднялись на другий поверх до банкетної зали. Перед входом нас зустрічала дружина нашого іменинника, чарівна пані Ева, яка приязно віталась з гостями і запрошувала до зали. У залі стояв сам пан Анжей. Він вітався з кожним гостем за руку і зі щирою усмішкою запрошував розташовуватись. За стіл дертись було ще ранувато, тож ми оглядали інтер’єр закладу.
Зала була величезна. Попри те, що столи стояли, сервовані на 300 осіб, було повно місця посеред зали, ще була сцена з "живою" музикою і окрема барна стійка, за якою працювали бармени. Їхня робота полягала в
тому, що вони пропонували гостям пиво і безліч різних коктейлів, а інгредієнтів для їх приготування вони мали трохи більше, ніж занадто, повірте моєму досвідченому оку.
Вся родзинка полягала в тому, що всі ці смаколики надавались абсолютно на шару і в будь-якій кількості. Стосовно музики, то був не якийсь ансамбль "Капучіно", який би складався із двох розлучених невдах, ні. Люди добрі, польська ресторанна естрада - цілком
скомпонований ансамбль, з купою музичних інструментів, серед яких були саксофон, флейта, гітари, барабани і навіть скрипка.
"Мурку" і пісні про Магадан вони, на превелике щастя, не знали, зате лупили як боги хіти світового значення, польські народні твори і сипали дуже багато джазу. Як я потім зрозумів, наш винуватець імпрези, пан Анжей, являється фанатичним прихильником цього різновиду музичного напряму. Мабуть тому інтер’єр залу був у музичному форматі. Тут і там, під стелею і в простінках висіли музичні інструменти, світлини на музичну тематику, всілякі іграшкові музИки, словом, все навкруги давало зрозуміти, що в цьому ресторані особливе місце належить саме цьому виду мистецтва.
Заспівавши імениннику хором польську народну вітальну пісню "Сто лят" всі врешті порозсідались за столами. Почалося. Горілка лилася як вода з водоспаду Вікторія, м’ясо на столах з’являлось блискавично і тіснилось до салатів, щоб звільнити місце для іншого м’яса, гарячі страви подавалися зі швидкістю світла, салати і закуски змінювали одні одних, напої шипіли, відкриваючись і тут же на заміну їм прилітали нові. Атмосфера за столом була дружньою, поляки з українцями мирно разом напивалися, танцювали, веселились і відривались, як могли.
На другому етапі застілля в зал викотили візки з гарячими першими стравами і величезний шмат м’яса на вертелі. Піднявся ґвалт. Поляки заюрмилися навколо, кожен навалював собі на тарілки величезні шмати м’яса, наливав до піал суп, словом творилось таке, ніби їх не годували тиждень. Ми спантеличено спостерігали це видовище, потім підійшли і спокійно налили собі теж цієї страви. З першої ложки я зрозумів, що їжа точно не для мене, більше ковтнути я не зміг себе змусити. Ця гидота виявилася супом із субпродуктів, які чомусь у такому варіанті вважаються у поляків національною стравою.
Продезінфікувавши шлунок міцними шотами біля барної стійки, ми підтримали наших колег на танцювальному майданчику. А там була феєрія. Ми і поляки, обійнявши одне-одного за плечі, утворили величезне коло і під єврейську національну міжнародну легендарну "сім сорок" в унісон дригали ногами, вигукуючи хвацькі "Гха!!!" на видиху.
Далі завертілось як в калейдоскопі – стіл, подвір’я, танцмайданчик, стіл, поряд якісь поляки, п’єм з ними, п’єм без них, хтось падає посеред зали, намагаючись зробити видатне па, п’єм пиво, я чогось голосно сміюсь, я п’ю якийсь дикий шот, несу два лонгдрінка до столу, танцюю, п’єм, трішки їмо, п’єм…
……………………………………………….
- Ну що, люди добрі, може пора додому?
Хто тут? А, наші. Так, пора б уже і збиратися.
Пані Ева, звернувши увагу, що гості трохи втомились і хочуть до хати, запросила усіх охочих підійти до окремого столу і взяти з собою додому їжу. Знаючи, що поляки ще ті хапуги, ми цього разу не особливо бентежились і наклали до одноразових контейнерів їжу для себе і, як кажуть "для того хлопця". Хапнувши до рукавів ще пару пляшок горілки ми, подякувавши господині, вийшли на свіже повітря. Господар свята в цей час під звуки джазу видавав соло з уявним саксофоном перед сценою, тож ми були позбавлені можливості засвідчити йому свою подяку.
Осіння ніч приємною прохолодою зустріла нас на виході з ресторації і повела довгою дорогою додому. В пакетах тихо скрипіли контейнери з їжею, цокали пляшечки з горілкою, а ми співали українських пісень, йдучи асфальтованою дорогою, яка пролягала просто через поле, з’єднуючи два польских села. І тут в темноті ночі з’явились два вогняних ока, вони все наближались і наближались з наростаючим гулом, поки не змусили нас прикритись руками, щоб не осліпнути.
Вогняні очі зупинились біля нас і сказали голосом нашого сусіда – будівельника Вовки: "Ну що, алкашня, додому їдете? Завантажуйтесь швиденько". Так, завдяки Вовці і його "Фіату" ми вже через 5 хвилин нарізали вдома закуску і розливали вогняну воду по чаркам.
Дякувати Богу, імпреза скінчилась.
@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@@
Далі буде:
Враження 9. Новорічна відпустка.
Посилання на зміст:
Враження 1. Старт
Враження 2. Місто Лева
Враження 3. Дзєнь добри, Польща!
Враження 4. Знайомство з Польщею
Враження 5. Ополе
Враження 6. Богушице
Враження 7. Робота
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
