Сонце через вікно роздерло мені очі, я повернувся на інший бік і побачив, що всі пасажири вже прокинулись. Одні з поважним виглядом сьорбали чай зі склянок в металевих підстаканниках, хтось снідав, хтось розгадував кросворди - словом, всі вбивали час із даною богом фантазією.
Ми теж, щоб не виділятись з натовпу і не померти з голоду, вирішили перекусити, а під печиво замовили чаю, тим більше, що він був врахований у вартість наших квитків. Ми вже і неквапом поснідали, і потеревеніли, поки нарешті нам подали довгоочікуваний фірмовий чай. Затримку тітонька у спортивній формі під кітелем провідника пояснила тим, що чайник один на весь білий світ, точніше на п'ять вагонів і, до того ж, довго закипає.
Ми подякували спортивній провідниці, і я з ввічливості відвісив комплімент чудо-напою та, на свою голову, пообіцяв замовити ще. Не пройшло і півгодини, як цьоця зловила мене на перекурі в Тернополі і поцікавилась, чи не сухе ще в мене горло від відсутності її дивовижного чаю. "Нє", - кажу, - "я ще післясмаком випитого насолоджуюсь". У тітоньки на обличчі з'явилося таке здивування, ніби сам Далай-Лама кожного дня випиває по вісім чашок її чайку, а я тут носом кручу. Голосом, яким говорять з дурниками, вона улесливо мовила: "Бери, бо не знаю, на скільки чайник ще зможу затримати, там знавіснілий натовп із сусідніх вагонів без чаю пухне, вже тамбур в облогу взяли і шини палять, бери, і все"!!! Мусив взяти, бо злякався.
Словом, доїхали ми прекрасно. Було тепло - зовнішньо від сонця, внутрішньо від чаю - і ми весело, з жартами і піснями, знову закинувши клунки на себе, почали пробиратись до виходу, переступаючи через циган, які усім табором десантувались із сусіднього вагона і повсідались тут таки на пероні з планшетами "Епл" у своїх замурзаних руках.
Ще не доходячи до камери схову, у мене виникло передчуття, що валізи там сьогодні не залишаться.
Народ стояв живою чергою завдовжки метрів десять і не сунувся вперед вже хвилин п'ятнадцять. Причина проста - всі місця зайняті. А нам же, бляха-сваха, до вечора у Львові тинятись, квитки до Польщі купувати не знамо де, тож брати собі в компанію валізу та сумки хотілося в останню чергу.
Тут я згадав про жіночку, у якої ми з Кицькою орендували квартиру минулого року, коли приїздили до Львова на фестиваль кави. Телефоную їй і кажу - "драстє Люба, ми такі-то, були у вас тоді-то, чи не змогли б ви десь прихистити наші сумки до вечора? А ми вам грошей дамо" - додаю для більшої вірогідності на позитивну відповідь. Люба виявилася Людиною з великої літери "Л", розказала, куди занести наш багаж, де поставити, коли забрати і навідріз ВІДМОВИЛАСЯ БРАТИ ГРОШІ!!! Я ще й телефон у неї зарядив.
Любо, дякуємо Вам за людяність. Ще сквитаємось))).
Валізи припаркували, без пригод придбали квитки до Польщі, де перевізником значився ПП Стецик. Люди добрі, хто це читає, не користуйтеся послугами цієї контори, далі розповім чому.
Користуючись вільним часом, теплим днем і відсутністю ноші, ми чудово провели час у славетному Львові: у вогняному від осені парку обідали смілянськими харчами, годували голубів львівським хлібом, пили мокачіно і чай (спорт-провідниця таки присадила, фізкульт їй у привіт). До речі, в цій літній кафешці під парком біля пам'ятника Івана Франка дуже приємні ціни, нам наші напої обійшлися всього у 13 гривень. Гуляючи Площею Ринок, ми підкупляли злоті в обмінниках, які, незважаючи на вечірній час, суботу і
Хеллоуін, добросовісно і доброзичливо працювали.
Незабаром наставав час прощатися з улюбленим містом, а разом з ним і з Україною. Ми брели вечірніми вуличками, випили по горнятку кави в одній з кав'ярень, купили коробку шоколадних цукерок для Люби і пішли за валізами.
Тепло попрощавшись з людьми, які оберігали наші речі, ми попрямували до таксі, яке за 40 гривень привезло нас на вокзал.
На вокзалі ми були за годину до прибуття нашого автобуса Херсон-Вроцлав, який мав би від'їжджати о 19.30. Чому мав би? Тому що він спізнився на годину. І стоїмо ми з Кицькою і ще четверо таких же бідолах на платформі, чекаємо на автобус. Холоднеча надворі з вітром наввипередки залазить просто в душу, чай холоне в руці миттєво, пальці на ногах поскручувало в дулі, а клятий автобус все не їде.
Якийсь бидлуватий водій маршрутки припаркував свою "тєлєгу" в 20 метрах від нас, став під відчинені двері і помочився, незважаючи ні на кого.
Я був шокований, що бачу це у Львові - люди тут не такі, але ж, самі знаєте, що в сім'ї не без виродка. Битися з ним не хотілось - могли поліцейські забрати та й руки він не мив і викликав огиду.
Побажавши йому простатиту, ми нарешті дочекались наше спасіння у вигляді автобуса. Водій не промовив ані слова вибачень, жодного пояснення причини годинного запізнення, просто закинув наш багаж до черева свого "Неоплану" і оголосив про відправлення. Ну, аліллуйя, подумав я, рушили таки. До весни, ненько - Україно, перезимуєш без нас.
Далі буде: Враження 3. Дєнь добжий, Польща
Про початок подорожі: Враження 1. Старт
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
