Ми її знаємо як надзвичайну художницю-примітивіста, якою захоплювався Пабло Пікассо, а для них вона була тіткою/сестрою Катрею, такою своєю й водночас такою дивачкою, далекою від їхніх цінностей і стилю життя.
Молодою
Катерина Білокур буда дуже красивою, тому мала багато залицяльників як у своєму селі, так і в інших селах. Деякі, часто досить заможні, ходили до неї свататися. Проте, пріоритетнішим для неї було малювання. А оскільки жила в час, коли жінка не селі сприймалась тільки як господиня, то обрала шлях самотньої художниці:
"Куди мені заміж? Усе моє малювання піде прахом, бо ж весь час забиратимуть діти, господарство. А коли ж тоді мені про картини думати?" Все ж, не вважала свій шлях єдино правильним: коли племінниця Оля вагалась чи виходити їй заміж, через слабке здоров’я, то художниця радила таки одружуватися.
Нікому не показувала своїх картин. Бачили їх тільки ті, хто, на її думку, міг їх оцінити, зважаючи на свою обізнаність (серед них і племінник Іван, і то коли вже вчився на скульптора). Коли малі племінники підкрадались подивитися, то благала:
"Нікому не розказуйте, що в мене бачили, Боже, вас борони!"
Портрет племінниць художниці (1937-1939 рр.)
Голоди 1932-1933 та 1946-1947 рр. родина Катерини Білокур перенесла порівняно легко. Головно завдяки допомозі родича у партапараті, після звернення до якого повернули усе забране під час розкуркулення майно.
Завжди ходила з паличкою, незважаючи на вік.
"І що дивує: мовчазна була як риба, за поріг подвір’я майже ніколи не переступала, а сіх людей у селі знала, в усі події була посвячена".
Любила співати й слухати пісні. Говорила тихо, а співала звучно. Особливо просила брата Григорія заспівати "Ой на ставочку, на ставочку // пливуть качки в три рядочки". Він співав басом, а вона підхоплювала.
Коли з гнізда круків біля будинку художниці випало пташеня, Катерина Білокур виходила його в хаті: годувала молоком, насінням, рибою аж до весни. Потім відпустила повного сил.
Сад біля хати й за вікном майстерні художниці був її святинею. Туди не можна було заходити без її дозволу. Не дозволяла лазити по деревах, щоб гілля не зламали. До всього ставилась як до живого! У саду був кущ порічок – чомусь він був найбільш сакральним для Катерини, бо зривати плоди з нього було заборонено всім племінникам.
Через складну техніку написання картин – крапками – й надзвичайну вимогливість до себе, Катерина могла писати одну картину два-три роки.
Коли племінник Іван пішов вчитися на скульптора, то зацікавилась його професією. Для кращої обізнаності читала подаровану їй книгу з репродукціями античної скульптури. Цікаво, що сороміцькі місця на зображених скульптурах заретушувала)))
Померла незайманою й була дуже сором’язливою, саме тому родичі обурені романом Володимира Яворницького, присвяченим Катерині Білокур. Особливо описом її сороміцького поводження з якимсь вигаданим Петрусем.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
