"Королеви слова"

Нещодавно три «Королеви слова» - Анна Хома, Ніна Нікалео та Христина Лукащук –презентували свої нові книги: «Репетитор», «Dolce Vita, або Кінець гламуру» і «Курва».

Переможниці номінації «Коронація слова» відносять свою творчість до напрямку мистецтва, який за кордоном називають «жіноче письмо». «На заході є така течія «women’s writing», але це не те ж саме, що жіноча проза. Я думаю, що ми, власне, більше тяжіємо до такого «жіночого письма». Тому що нас – письменників - є мало. Не тільки жінок. А просто, нас є дуже мало. Тому ми маємо невелику конкуренцію і велике поле для діяльності», говорить одна з письменниць.

Загалом, авторки погоджуються, що різниця між чоловічим і жіночим письмом досить очевидна і полягає саме у чуттєвості, у більшому «зануренні» у внутрішній світ. «І це відбувається через те, що жінка така є; через те, що жінка відрізняється від чоловіка». На думку письменниць, «коли чоловік пропонує заглиблення всередину себе, він старається це пояснити, якось мотивувати. А жінка-письменниця пропонує все на розгляд читачу. Читайте і самі робіть висновки». А ще, коли читають «жіночу» книгу обов’язково шукають автобіографічні моменти. Наче спеціально, щоб сказати: «Вона використала свій власний досвід» або «В неї таке точно було». У «чоловічих книгах» ніхто детально не занурюється в біографію письменника.

Але повернемося безпосередньо до книг.
 

Однією з нещодавно представлених книг став роман «Курва», авторкою якого є Христина Лукащук. Він розповідає про життя Марти Дмитрів – красивої дизайнерки. Кажуть, що це «найвідвертіша сповідь з часів «Основного інстинкту» і «Дев`яти з половиною тижнів». Її історія – карусель стосунків з чоловіками, сповнена чуттєвості і спокуси. Вихід з неї лише один – і це не заміжжя!

На питання, чому саме така назва, авторка відповіла: «Я виховувалась в традиційній галицькій родині у Львові, де домінувало канонічне виховання: церква, родина і так далі. І я змалку помітила таку річ: якщо хтось випадав з уявлення про канонічність, а особливо коли це була жінка, та ще й красива і успішна, то це була курва. І мені стало цікаво, як це, коли тобі дають тавро: з точки зору тих хто дає, і з точки зору тих, хто його отримує. Власне, так і виникла робоча назва книги.»

За словами письменниці, це слово вона часто не використовує, але вважає його досить ємким і не таким вже і поганим. Адже когось так назвати – простіше, ніж самому чогось добитися. «І якщо я чогось не маю, я це або опущу, або тихо заздритиму. Але результат один».

Христина сама ілюструє свої книги. Розповідає, що спочатку цим займались професіонали. Але потім їм бракувало часу та натхнення. А далі сказали, що просто не можуть працювати з її творами, бо виховання не дозволяє. Їй довелось ілюструвати їх самотужки. І це було на краще, адже книга затьмарила весь її літературний доробок, а це 7 романів.

Другою книгою, яку нещодавно побачив світ, став роман Ніки Нікалео «Dolce Vita, або Кінець гламуру». Це розповідь про сучасний образ «гламурної жінки» - вона повинна обирати між власними інтересами і інтрижкою. В книзі зображується сучасний любовний трикутник - «Кохання-гроші-сім’я». І героїні доведеться зробити вибір. Зрозуміти, чому вона обрала саме такий шлях, допомагають образи чотирьох подруг – своєрідні психологічні портрети, які дають відповіді на безліч питань.

Книга насичена діалогами, і всі вони дуже живі і динамічні. Причиною цього є близьке знайомство авторки з цими жінками. Вона мала змогу доторкнутись до світу гламуру та брендів. Зараз він здається їй комічним і, в дечому, навіть іронічним. Але при першому знайомстві він здався письменниці шокуючим – їхні інтереси, захоплення, «благоговіння» перед брендами та марками. «Я на них дивилася відверто зверхньо. Мені здавалося, що вони дуже пусті. Знаєте, як цукерки – обгортка гарна, а як вкусив - одразу захотілось викинути. Але, спілкуючись з ними трішки довше, я зрозуміла, що я багато в чому помилялася і багато в чому помиляються вони, дотримуючись такого стилю життя».

Одна з тих жінок стала хорошою подругою письменниці. «Вона насправді людина самодостатня: цілісна у своєму бажанні чогось досягнути. Тобто на неї вже не можна дивитися з іронією». В книзі вона виступає яскраво негативним героєм. Прочитавши рукопис, ця жінка одразу впізнала себе і сказала «Дарина – це я? А я така!». «І ось минуло вже 2 роки після того як цей роман преміювали, і зараз вона вже інакша. Вона вже не ставить бренди на вершину» запевняє Ніка.

Третій роман – книга Анни Хоми під назвою «Репетитор». В ній йдеться про вісімнадцятирічного хлопця, який познайомився з батьком під колесами його авто. Він все життя ненавидів людину, яка покинула його матір. Але любов робить своє. І ось на батька скоєно замах, головний підозрюваний – Андрій. Що його чекає далі?

У своїх творах Анна розповідає про сильних, стійких людей. «Наші знайомі, випадкові зустрічні, навіть книжки віддзеркалюють нас самих. І ми притягуємо таких людей, якими насправді є ми, хоча можемо цього навіть не усвідомлювати. Все, що стається з нами – стається завдяки нам. Кожна людина народжується з величезною силою, але не кожен відчуває її в собі. Щоб навчитися її використовувати, нам необхідно пройти якісь життєві негаразди, набути досвіду. Тому мої герої постійно потрапляють в такі ситуації, з яких є два виходи: або вони здадуться, або, незважаючи ні на що, будуть боротися до кінця». З огляду на те, що всі книжки Анни закінчують добре, можемо зробити висновок, що її герої обирають правильний, хоч і не легкий, шлях.

Авторка каже, що, на жаль, багато хто з нас падає духом і каже «ні», коли вихід може бути за півкроку, коли за поворотом нас може очікувати саме те, до чого ми прагнули. Тому вона піднімає саме цю тематику у своїх книгах. Щоб люди навчилися йти до кінця, щоб не опускали рук. Як що ви справді чогось хочете, ви обов’язково цього досягнете. «Якщо ви чогось не маєте, з того, що ви хочете, ви цього насправді не хочете», вважає письменниця.