Цих симпатичних і сакральних головних уборів українських жінок сьогодні майже не збереглося.
Автентичних екземплярів – лише одиниці в музейних експозиціях або приватних колекціях.
Адже більшість каптурів – прототипів та попередників традиційних українських хусток – поховано в могилах разом з їхніми власницями.
Вінницька етномайстерня "Коло" почала досліджувати таємничу історію появи та зникнення каптурів, зокрема східноподільських, порівняно нещодавно. Зрештою і сама етномайстерня досить молода – днями їй виповнився лише один рік. Проте за такий короткий час ці енергійні та заповзяті жінки встигли не лише дослідити історію каптурів та всього, що з ними пов'язано, але й почали відроджувати моду на носіння таких головних уборів.
lovelylife.in.ua
Тисячолітні головні убори, в яких не пускали до церкви
Наталія Сентемон, лідер та "двигун" етномайстерні пояснює, що каптури – це древній аналог хустки, адже саме їх колись вдягали жінки після одруження. Сакральність і надважливість каптурів для духовного життя жінок пояснюється як обрядами, під час яких їх вдягали, так і символами, зображеними на них.
"Ці символи ще великою мірою лишаються не дослідженими професійними істориками та етнографами, але, вочевидь, тут є багато спільного із зображеннями на писанках, древність і дохристиянське походження яких ні в кого сьогодні не викликає сумнівів. На мою суб'єктивну думку, ці зображення пов'язані з галактикою, Космосом загалом, саме тому вони мали для жінок надзвичайне значення", – пояснює етномайстриня.
Наталія Сентемон, попри великий досвід досліджень подібних артефактів, намагається бути якомога обережнішою у власних висновках та оцінках, не стомлюючись повторювати, що історія каптурів ще потребує глибокого та фахового дослідження. Проте інформація, яку жінки отримали під час експедицій селами Східного Поділля та з праць інших етнографів, дозволяє їм стверджувати деякі факти.
"Ми не маємо документальних підтверджень, але знаємо з переказів, що жінок-подолянок, вдягнутих у традиційні каптури, священники воліли не пускати до церкви. Вочевидь це було пов'язано саме з тими символами, які на них зображені та які, напевно, мають дохристиянське, язичницьке походження", – говорить
Юлія Васюк з "Кола".
Тодішні жінки все ж не могли відмовитися від каптура як від одягу, який носили та берегли їхні предки. А тому, з огляду на монополію християнства, просили їх хоча би поховати в каптурах.
Етнографи припускають, що робилося це також із сакральною метою: для деяких жінок каптур міг означати певний зв'язок між людиною та потойбіччям, Космосом загалом. Тож у момент переходу жінки з одного світу в інший, каптур мав бути присутній у неї на голові ніби як медіатор.
Серпанкове полотно – під захистом ЮНЕСКО
Один з автентичних подільських каптурів Етномайстерня "Коло" відшукала у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї: там він був у зібраному вигляді разом з рантухом: окремою частиною, яку ще називають "наміткою", створеною зі серпанкового полотна. Це унікальна тканина, яка нині перебуває під захистом ЮНЕСКО та секрет виготовлення якої майже втрачено в Україні: спроби відновити виготовлення серпанкового полотна наразі здійснили поки тільки на Волині.
"Ми намагалися відтворити каптури з автентичних екземплярів, використовуючи так само автентичні матеріали: шукали старовинну тканину, нитки та полотно у сільських скринях, в яких жінки зберігають свої "скарби". Деякі матеріали все ж довелося брати сучасні, однак намагалися максимально точно підібрати колір та фактуру", – розповідає Анастасія Фоміна, яка безпосередньо шила, відтворювала каптури.
Завдання – зробити традиційний одяг модним
Попри те, що каптури виконували передусім обрядову функцію та мали сакральне значення, жінки все ж носили їх повсякчас у побуті. Хоча б тому, що цей головний убір – зручний та привабливий.
"Ми сьогодні носимо каптурі навіть під джинси, як повсякденний одяг, тому що це гарно і зручно. Ми би хотіли, аби каптур повернувся в життя українців, як забутий, але віднайдений скарб Східного Поділля та України зокрема", – говорять етномайстрині.
Джерело: vezha
