Навколо тебе – світ. Ти маєш визнати його і прийняти, бо так роблять всі оточуючі, але він, цей світ, врешті, тебе перемеле. Руками тих, під кого підлаштовуєшся. От так, як вміє перемолоти щось значно більше за тебе. Можна заперечувати і вдавати героя – але це не героїзм. Насправді, суперечити цьому світу – єдиний легкий шлях, а не навпаки. Є тисячі прикладів, коли люди намагалися вижити так, як треба, тільки тому, що то вимагало надмірних зусиль. Ну от звикли ми, що гарне не дається легко. І це нікого з них не врятувало. Одні так і продовжують жити і суперечити собі, а іншим пощастило менше. Вони невдовзі стали новенькими пам’ятниками на цвинтарі, до яких ніхто не ходить з бажанням прийти. Туди ходять, коли того вимагає світ.
Але з усіх життєвих випадків хочеться розповісти про один. Хоча це навіть не випадок – це цілий світ, отой світ, який нищить і нищиться. Це – одне життя однієї сильної жінки, яка врешті виявилася переможеною і слабкою в очах оточуючих. Переможеною власною силою і силою обставин. Що не кажіть, а надмірні зусилля завжди вбивають.
...Пригадується мені
українська хата, вишиті рушники і вона – дорідна українська жінка, яка невдовзі стала моєю хрещеною. Ми тоді приїхали в це місто, такі чужі, як дикі звірята. Купили хатинку, забилися в ту хатинку і жили там, бо жити ж ніби нам призначено кимось. Потроху звикали, потроху впиралися і тисли на себе, як того і вимагав світ, у якому опинилися. Країна, настільки відмінна від країн Сходу, ніби й приймала, приймала з обіймами м’якого клімату і глибиною неба, але тим часом і насторожено визирала з-за своїх мурів: чужинці!
Вона прийшла першою. Із хлібиною, рушником і маленькою пляшечкою самогону. Батьки здивувалися, вихідці з отих степів, де можна спертися на автомобіль і обпектися, але тим же часом бути холодними, як усі крижини разом, просто не вірили своїм очам. Вона зайшла – а з нею тоді в хату зайшла вся Україна. Принаймні для мене.
Це дивно, коли Батьківщина починається з однісінької простої жінки. Але факт. Тітка Валька (ми чомусь її по-іншому не звали, що малі, що дорослі) стала для нас кимось на кшталт поводиря. Вона залишила осторонь все своє, а свого у неї вистачало, і вчила нас бути українцями.
Вона не була поганою, бо людина, яка збирає докупи нехрещених сусідських дітей і веде до церкви їх охрестити, не може бути нікчемою. Їй випала нелегка доля, й іноді здається, що, обравши шлях меншого спротиву, вона б ще довго ходила по землі, яку так гарно зуміла подати чужинцям – ніби запашну паляницю на рушнику! Але вона просто жила в світі, щодня беручи каменюку, щоби принести туди, де тієї каменюки не вистачало. Мала натруджені руки, і якщо й плакала – нишком.
Колись це життя закінчилося. Я вже була дорослою, навіть мамою, коли сповістили, що померла хрещена. Я мусила туди піти. Але дуже здивувалася, як от тоді, коли хрещена ввійшла в нашу хату: мене туди не пускали!!! Треба бути настільки слабкою, як я, щоби зрозуміти, яким чином туди потрапила. Тільки вийти було складніше. Якимось чином українська жінка, мати чотирьох дітей, яких, до речі, за різних обставин поховала ще за свого життя, але все одно – чиясь подруга і помічниця, лежала в нетопленому (в січні!) приміщенні, брудна, а по ній – не лише в голові, а по всьому тілу! – лазили воші. І ті, хто любив її живою, і ті, що її ненавиділи, збилися під ворітьми – думати, як цю заразу прибрати з вулиці. Ніхто не мислив про те, що це колись була людина. Я тоді вийшла і пішла. Тітку Валю поховали. Без моєї допомоги. Вона б на моєму місці лишилася, безумовно. Бо легших шляхів не шукала. Як виявилося, її присутність в своєму житті я відчула через добрий десяток років після її смерті.
Так от. Вона і стала тим новеньким пам’ятничком на нашому цвинтарі. Ніхто до неї не ходить, але пам’ятничок є. Знаю, бо бачила. Тільки пам’ятничок і не важливий, за великим рахунком. Просто чомусь захотілося знати, як ця жінка доживала свої дні? Яким чином вона дійшла то такої ганебної смерті?
Але дивно – про це ніхто не знає. Просто кажуть, що вона виявилася "слабкою". Є цілий світ, який перемолов одненьке людське життя. І світ, напевно, на одне життя став сильнішим. Але я знаю, що тітка Валька мала отой український дух, якого мені іноді бракне. Вона була сильніша, ніж я з усіма своїми запереченнями оточуючого. Бо вона наважилася не тільки жити в цьому жорстокому світі, але й бути потрібною до певної міри.
І байдуже, як її ховали. Вона зуміла по собі лишити добру пам’ять, хай і лише в одній людині. Але знаю, що якби їй знаття, що колись назвуть "слабкою", вона б влаштувалася в житті краще. Відкинула б дрібні самопожертви і почула себе. За мірками людства – "здатися". І результат міг би бути іншим. Наприклад, пішла б стезею, яку обрала сама, а не вийшла заміж за п’яницю. Не нівечила б своє тіло на будівництві, а співала б пісень разом із хором, що згодом став "народним", але який лишила за вимогою чоловіка. Вона набралася сили і пожертвувала собою. Напевно, в цьому і є сила – навіть коли здаєшся, вірити, що робиш те недарма.
І я заперечую – імовірно, для того, щоби піти легшим шляхом, заперечую її слабкість, аби не шукати в собі сили зрозуміти інших...
Або тому, що вона показала мені Україну...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
