Осатаніла юрба отруює руїни

Михайло Івченко. В останні хвилини
 
Михайло Івченко належить до письменників епохи Розстріляного Відродження, чия творчість мало відома і неналежно вивчена.

Його герої воліють умерти з голоду чи збожеволіти, але не хочуть жити там, куди "пішла осатаніла юрба. Вона, як пошесть, понесла туди отруту руїни".

Професор Сичавицький вірить у те, що його хімічні досліди зможуть нагодувати людство. Але він не може навіть сім’ю забезпечити, і те, що він пропонує родині замість продуктів, викликає у них несприйняття. Усе закінчується тим, що професор хоче піти "морозяними сніговими просторами" і благословити їх "для Нової Людини, вільної від землі, Людини-Царя". Саме земля, на його думку, даючи більше плодів, ніж потрібно для прохарчування, приневолює людину, робить її невільною.

Дружина професора гине з голоду і нудьги. Вона так і не навчилась нічого робити у своєму житті, бо змалку звикла до балів і розваг. Не сприймає вона і нової революційної влади.

Донька професора до останнього не може попросити їсти у коханого, бо їй здається, що романтичне не сумісне з матеріальним. А коли під тиском родини все ж зважується на це, то розчиняється у невідомості, ніби її ніколи й не було на білому світі.

Сини в професора більш прагматичні. Вони йдуть грабувати продовольчі склади. Вдається хоч трохи втамувати голод. Але потім озброєні патрулі не дають їм доступу до дармових продуктів харчування.

Серед усіх є лише одна істота, яка зберігає безпосередність і вірить людям. Це – пес Дідро. Але й він гарчить і готовий укусити господаря, коли в нього намагаються відібрати кістку, яку він знайшов у землі.

Неможливість жити при Радянській владі – цей натяк дуже прозорий у творчості Михайла Івченка. Але письменник дивиться крізь століття. Багато впізнаваного ми знаходимо в нинішньому часі. Осатаніла юрба й далі отруює руїни.
 
Анатолій ВЛАСЮК