Оксана Кузів - зріла лірика

Сніжна королівна

На відстані подиху – ніч.
Тремчу. Притулися до мене
І грій чи не грій – вже не суть,
Лиш хухай на душу студену...

Крижинка, здається, і та
Давно би від тебе розтала…
А я – королівна сніжна,
Мені, певно, й Сонця замало.

Цілуєш в чоло льодяне 
Я дихаю рівно і звично,
Та в грудях кольнуло… Пече…
Мабуть, крижана не довічно…

Дарунок

А ти вдихнув мені у душу щастя –
І я прокинулась… Здається, й не жила,
Лишень роки в календарі зривала,
Лиш спала й світлом марити могла.

А ти мені приніс в дарунок крила…
І не спитав: чи треба, а чи ні,
Та й почепив… І я махнула ними…
Тепер собі з пташками нарівні.

А ти подарував для лету небо…
Тому й привільно між хмарин лечу.
Такі дарунки – королівни варті,
А я – простенька жінка нальоту…

***

Дерева цілувалися на відстані,
Горіли зорі у рядні небес,
Моргали нам, а ми шукали пристані,
І місяць шлях стелив до тихих плес.

Ми йшли за сяйвом сліпо. В серці весело,
У мозку вітер хмари розганяв…
І щастя простирало руки крилами –
І я літала… ти, як птах, літав…

То була молодість – яскрава, безборонна,
Тремтіння в грудях і скажений шал…
Шарівся місяць і ховав свій погляд,
Коли мене ти в очі цілував…

Роки пройшли. Ми нині – не як вчора:
Давно небезтурботні, несмішні
Та й вітер душі вже куйовдить кволо,
Сріблиться сивінь нам у голові.

О час злетів, немов одна година,
Неначе грім, що траснув батогом…
Дерева виросли і ближчими зробились
Лиш небо всипане зірками, як пшоном.

І пригадалось недалеке вчора…
В твоїх очах від зір горіло ще
І в серці ворушився теплий спогад…
Цілуй скоріш… Хай в грудях не пече…