Націоналізм, як рушійна сила

Б. Андерсон в книзі з промовистою назвою "Уявлені спільноти" (К., КРИТИКА, 2001) наводить численні докази того, що нації є вигаданими конструктами, не раз породженими випадковим збігом обставин, адміністративним свавіллям або чиєюсь фантазією. Однак далі він ставить питання, на яке сам фактично не дає відповіді: якщо нація є чиєюсь вигадкою, чому стільки людей жертвують задля неї добробутом, здоров'ям і самим життям? Книга починається з виразної сцени: автор стоїть перед монументом полеглим борцям за незалежність однієї з молодих держав (себто націоналістам! – В.) і зізнається, що зле уявляє на його місці, скажімо, пам'ятник "полеглим лібералам" абощо.
 
Досі, розглядаючи різні аспекти проблеми відродження мови, ми оперували концепціями, викладеними в поважних джерелах та добре знаними фахівцям із відповідних галузей. У питанні про рушійну силу націоналізму ми змушені відійти від "хрестоматійності", а відтак назвати бодай імена дослідників, чиї ідеї лягли в основу нашого підходу. Так, у публічній лекції М. Амосова, яку авторові пощастило прослухати на поч. 80-х рр., було рельєфно окреслено концепцію соціальних рефлексів. В опублікованих текстах Миколи Михайловича виклад цієї концепції знайти не вдалося – ймовірно, через те, що вона надто далеко відходила від "марксистсько-ленінських" уявлень про механізми мотивації поведінки людини.
 
Контроверсійне питання про опозицію "Ми-Вони" чітко сформульовано та якісно роз'яснено у книзі Б. Ф. Поршнєва "Социальная психология и история" (є видання різних років). Низку цікавих ідей вдалося почерпнути з праць Л. Гумільова, хоча серйозні застереження викликає його теорія етногенезу загалом. Текст, на який ми тут спираємося, був надрукований наприкінці 90-х в одному українському науковому журналі, котрий невдовзі по тому перестав виходити й нині є майже недоступним для зацікавлених читачів. Зрештою, вже готуючи цю публікацію, автор постарався максимально, подеколи може й надмірно, спростити виклад теми, що прошу мати на увазі прискіпливих критиків.
 
Людина, як відомо, походить з тваринного світу. Одні види тварин схильні до одиночного способу життя, натомість інші формують спільноти – зграї, прайди, стада тощо. Фізіологічно перші й другі нераз дуже близькі (леви й тигри, горили й орангутани), себто про органічну неспроможність одних і других "помінятися традиціями" говорити не доводиться. Однак у природі леви майже ніколи не живуть самотою, а тигри, навпаки, не формують зграї… Себто не доконечна фізична потреба спонукає тварин-"колективістів" до групування, а щось інше, "невидиме", а саме – особливий тип поведінки, генетично успадкований ними у формі соціальних інстинктів.

Сама по собі концентрація особин одного виду на обмеженій території здатна радше створювати проблеми для тварин, ніж допомагати їм виживати. Переваги колективного способу життя даються взнаки лише у випадку розподілу функцій між членами групи. Цей факт визначає принципову відмінність соціальних інстинктів від тих, з якими нас знайомить традиційний курс біології (таких, як відсмикування руки від гарячого предмету чи виділення слини при вигляді апетитної їжі) – різним особинам вони притаманні у дуже неоднаковій мірі. Понад те, більшість соціальних інстинктів мають, сказати б, своїх антагоністів: є, приміром, інстинкт лідера – й інстинкт слідування за лідером; агресивності протистоїть толерантність, цілій системі інстинктів самозбереження – готовність до самопожертви тощо.
 
Дані антропології однозначно свідчать про те, що наші твариноподібні предки стали колективістами задовго до настання тієї стадії їхньої біологічної еволюції, на якій переваги колективного способу буття могли бути осмислені та оцінені. Отже, генетична програма людини мусить містити рефлекси й настанови, які опосередковують її суспільне буття. Останні не завжди допомагають вижити окремому індивідові (не раз навпаки, радше вкорочують йому віку), але полегшують виживання спільноти та підтримання в ній внутрішньої рівноваги. Імовірно, в генетичній програмі кожного індивіда закодовано всі або значну більшість соціальних інстинктів, проте в ході життєвого циклу людини відбувається активація лише деяких із них. На рівні спільноти можна спостерігати як статистичне взаємне погашення різноспрямованих рефлексів (егоїсти "врівноважують" альтруїстів; потенційні лідери чубляться за булаву тощо), так, в інших випадках, і їхнє роздмухування, резонансне взаємопосилення, перетворення на потужні чинники соціального буття та історичного розвитку.
 
Згадані рефлекси та настанови відіграють неабияку роль в еволюції національних рухів та ідеологій. Досліджуючи ґенезу останніх, бачимо альтруїстів-подвижників національної справи, харизматичних лідерів нації; зустрічаємося з феноменами масового навіювання, невмотивованої агресивності щодо "етнічних ворогів" і багатьма іншими психосоціальними виявами... До цього ж пласту біосоціальних рефлексів належить і притаманна людині схильність розглядати соціальне довкілля крізь призму протиставлення своєї спільноти іншим. При цьому суб'єкт некритично-позитивно сприймає норми, вартості, поведінку членів власної спільноти, тоді як атрибути чужих спільнот, навпаки, збуджують надмір критицизму, негативізму, агресії. В літературі така настанова, що знаходить численні вияви у побуті, звичаях, ідеологіях різних країн та епох отримала назву "опозиція Ми – Вони".
 
Для первісної людини, а надто для її біологічного предка не існувало питання про те, хто такі "Ми", а хто – "Вони". "Ми" були членами свого племені (роду, орди, стада), а "Вони" - членами інших спільнот, причому поділ цей не визнавав напівтонів... Людина модерного типу, належачи одночасно до кількох різних колективів (трудового, територіального, конфесійного, спортивного тощо), у кожній ситуації в інший спосіб здійснює групове самоототожнення. Базовим "Ми-колективом" для того самого суб'єкта в одних випадках може бути спільнота співгромадян, у другому – політична партія, в третьому – професійна група, ще в інших – колеги по роботі, спортивна команда, члени неформального об'єднання тощо.
 
Однією з найпоширеніших і найпотужніших опозицій типу "Ми – Вони" є опозиція міжнаціональна, міжетнічна, елементами якої стають, з одного боку, "своя" нація – збудник високих почуттів і невичерпне джерело "позитивів", а з другого – чужі етноси, які є осередками вселенського Зла, збудниками зневаги, страху, мстивості. Негативні почуття до "них" мають переважне спрямування на конкретні етнічні спільноти, щодо яких існують реальні чи уявні причини для неприязні. На тлі такої цілеспрямованої нелюбові інші "Вони" можуть сприйматися набагато спокійніше, не раз нейтрально, часом навіть як "свої", як "майже Ми" (союзники, одновірці, "брати" тощо).
 
Як на ґрунті простого інстинкту продовження роду виникає складний і багатогранний феномен кохання, так на основі інстинктивної опозиції "Ми – Вони" постає складна психолоґема національного почуття, здатного взаємодіяти з іншими соціальними інстинктами; посилюватися, слабшати чи сходити нанівець; змінювати форми й напрямки свого виявлення під впливом агітації, виховання, набутого історичного досвіду тощо. Свою націю можна любити сліпо, палко, до нестями або, заховуючи до неї доволі тверезе, не раз навіть гостро критичне відношення, все ж у десятках конкретних ситуацій обирати "своє" замість "чужого". Негативне ставлення до "чужинців" так само здатне набувати різних відтінків: від послідовної готовності їх знищити – до легкого побутового "відштовхування" чи принагідного доброзичливого під'юджування, успішно поєднуваного з діловою співпрацею чи навіть щирою дружбою.
 
Націоналізмові притаманне дивовижне розмаїття форм та відтінків, часом геть несхожих навзаєм! Наприклад, для одних націоналістичних рухів мовне питання було/є визначальним, для інших воно не має великого значення, інколи й самі націоналісти виступають провідниками чужомовної експансії... Проте в підмурках усієї націоналістичної ідеології, включно з найбільш складними та інтелектуалізованими її формами лежить генетично запрограмована бінарна опозиція "Ми – Вони". Ця опозиція є джерелом як сили, так і слабкості націоналізму; в ній причина його звитяг та поразок, рушійна сила прекрасних і жахливих діянь.
 
Величезний соціальний потенціал націоналізму змушені визнавати навіть запеклі космополіти. Проповідь національної ідеї, апеляція до національних почуттів завжди знаходять свій відгук; збуджені в цей спосіб переживання окремих індивідів підсилюються навзаєм у національних колективах, легко заражають інших людей, утворюють потужне ідейно-емоційне силове поле. Мав рацію Л. Гумільов, вважаючи односпрямовані вібрації енергетичного поля найхарактернішою ознакою нації!
 
Численні досягнення людського генія прямо чи опосередковано надихалися національною ідеєю; національні прагнення й почуття спричинили грандіозні історичні трансформації. Національні чинники здатні швидко й докорінно змінювати уявлення про можливе й неможливе, реальне й недосяжне. В багатьох випадках правильний шлях народам скоріше й точніше вказував їхній національний інстинкт, ніж розумування мудрагелів і розрахунки політиків.

Національна ідея... Здавалося б, у працях генія точних наук І. Ньютона годі шукати бодай слабке її відлуння. Однак наукознавці доводять, що без попереднього усталення в колах англійської інтелектуальної еліти ідеї послідовного обстоювання національного пріоритету в усіх сферах, зокрема в науці, "феномен Ньютона" не був би можливим – незнатний провінційний дослідник попросту не знайшов би зацікавлення своїми ідеями та необхідного сприяння з боку вельмож та інтелектуальних авторитетів.
 
Маршал Маннергейм у своїх мемуарах згадував про те, як напередодні російської агресії в 1939-му, коли політичний клас країни ще не розумів серйозності ситуації, простий народ інстинктивно відчув загрозу. Беручи відпустки, тисячі людей приїздили в прикордонні райони й безоплатно працювали на будівництві оборонних споруд; великою мірою саме цими зусиллями було збудовано "лінію Маннергейма", під прикриттям якої фінська армія дала гідну відсіч озброєному до зубів нападникові.
 
Коли сто років тому виник проект створення єврейської держави, для його реалізації не існувало жодних передумов, крім... самої національної мрії. Проте її виявилося достатньо, аби з нічого й буквально на піску постали нація, мова, економіка, закони, могутнє військо й усі атрибути повноцінної державності.
 
В роки "перебудови" пробуджена політична активність радянських громадян шукала собі виходу в екологічній, правозахисній сферах, у робітничому русі тощо. Жодні пошуки такого роду не спромоглися вивести новонароджену демократію за рамки нечисленних і недовговічних угруповань, що з ними, за мовчазної байдужості загалу, жартома розправлялася комуністична бюрократія руками підвладних їй структур. Створити народний антитоталітарний рух і досягти реальних політичних успіхів демократам вдалося лише там і настільки, де й наскільки вони спромоглися розіграти саме національну карту.
 
...Слабкості, вади, злочини націоналізму є продовженням та доповненням його сильних сторін. У загальному випадку їхнім джерелом слід вважати ту обставину, що об'єктивні потреби та інтереси національних спільнот не вкладаються у вузькі рамки бінарної опозиції "Ми – Вони". В складних історичних ситуаціях простота національного інстинкту неодноразово перетворюється на примітивність і, рятівний в одних випадках, в інших цей самий інстинкт виявляється згубним.
 
По-перше, обстоюючи генетичну обумовленість взаємного відштовхування національних спільнот, мусимо з не меншими підставами припускати, що таку саму генетичну природу має й протилежна настанова – на втрату власної ідентичності та асиміляцію з чужинцями. Поточне домінування програми "відштовхування" не лише не виключає майбутньої активації настанови на асиміляцію, але, можливо, готує для неї ґрунт; закономірності тут наразі не виявлені, але можуть існувати… Потужні спалахи національних почуттів нераз змінюються періодами байдужості, нігілізму, піддатливості чужим впливам, ба навіть самозневаги й асимілянтства. Збитки, завдані українській мові такими коливаннями – сюжет окремої історичної розвідки, яку, певна річ, буде неможливо "читати без брому". 
 
По-друге, в людській підсвідомості ствердження власного "Ми" тісно пов'язане з агресією проти чужого "Вони" й у масштабах національної спільноти ці почуття майже неможливо пробудити поодинці... При тому етнічна неприязнь зазвичай збуджується легше та оволодіває ширшими колами національного загалу, ніж прагнення позитивного самоствердження у власній національній царині. В силовому полі такої неприязні знецінюються ідеали законності й гуманізму, розмиваються засади загальнолюдської моралі – й тоді стають можливими ксенофобія, суди Лінча, погроми, депортації, етнічні "чистки" тощо. Ясна річ, питання мовного відродження залишаються ген далеко на узбіччі цих руйнівних процесів.
 
По-третє, "інтереси нації" часто зазнають ототожнення з інтересами вузьких соціальних груп, еліт чи окремих впливових осіб. При тому ці інтереси нераз бувають далекими від потреб реальної людини, істотного обмежують права та свободи останньої, а від спільноти вимагають значних матеріальних та людських пожертв. Так, на думку соціальних психологів, посилення неприязні до "Них" активізує пошук "прихованих ворогів" серед "Наших" - осіб мішаного чи "підозрілого" походження, "агентів впливу", "зрадників" тощо.
 
Націоналізм має як палких прихильників, так само й непримиренних противників. Проте мало хто усвідомлює двоїстість його природи, яка перетворює націоналізм на двосічну соціально-політичну зброю: потужну й ефективну, але водночас — непередбачувану та небезпечну... Сардарапад* є таким же органічним виявом вірменського національного духу, як і Ходжали**; Гарібальді та Муссоліні однаковою мірою були носіями "італійської ідеї"; музика Вагнера й "Mein Kampf" - поріддя того самого націоналізму й т. п. Сліпе поклоніння ідолові націоналізму може виявитися настільки ж згубним, як і безоглядне поборення цього явища; націоналістична й космополітична утопії можуть здійснюватися в однаково страшних формах.
 
* Сардарапат – залізнична станція в Араратській долині, один із топ-символів жертовного вірменського патріотизму. В травні 1918 р. під Сардарапатом погано озброєним вірменам удалося розбити регулярну турецьку армію й тим, імовірно, вберегти Східну Вірменію від жахіття геноциду.
 
** Ходжали – населений пункт в Арцаху (нині с. Іванян). Під час Карабахської війни в лютому 1992 р. його азербайджанські мешканці зазнали масового мордування з боку вірменських збройних загонів, із приводу чого офіційні вірменські чинники обмежилися "висловленням жалю"...