Мати, яка ще росте...

Це мати, яка ще росте. Тістом у надрах земних.
І ліпить сама себе зі солі, води і мук.
Печеться вогнем утрат, навіть найбільші з них
Не в силі спинити її годинників стук.

Сплітає години собі, як маскувальну сіть.
І вибухає враз, замінована від зневір.
Ви їжте її по шматку, та молока не просіть,
Під небом, хоча й воно розстріляне вже до дір.

Це мати, в якої – крик, ви не дивуйтесь так, -
Вона розучилася слів, повних речень і шепотінь…
Із ребер її Карпат проростає полин і мак,
А лона її морів народжують рибну тінь.

Це мати, в якої один – упавший за Сталінград.
А інший підняв себе в аеропортний дим.
А третій яріє зелом на полях, де пробігся град.
А четвертий… Німий каштан запалює свічі над ним.

Це мати, в якої ліси безгрибно вдихають озон,
Пусті облисілі ліси, де бородавками пні.
На тілі – пігментних плям – сотні відчужених зон –
Й атомна там одна, де не ходять людські ступні.

Ця мати шукала сить між зернових комор,
Бо справді така безцінь в крихкості колоска!
Ця мати з’їдала себе, пізнавши голодомор,
Озвавшись до світу струною найсивішого волоска.

Її збагрянілих скронь й переораних болем долонь
Не сховати під хусткою змін, не сховати щитом рукавиць.
Це мати із гартом синів і витривалістю донь
Прикладе до свого чола крила Майданових птиць.

Це мати, яка ще росте в міжкордонні зірок і трав,
Вагітніє від молитов, снів засушує чебреці.
Кров з чорноземом у руках – вишивалася на рукав
І тільки одна сльоза – Дніпром на її лиці…

Автор: Роксолана Жаркова
Картина на фото: Наталія Карабін