Старенький коц розстелений посеред соломи і трав….пахне м’ятою і чебрецем…в стелі стодоли блискавка пробила величезну дірку, і тепер сюди заглядає аж вісім зірок….а іноді, якшо пощастить, то й місять….величезний, животатий, з надутими щоками….ми лежимо пліч-о-пліч, так близько, ніби це одна людина з чотирма ногами…а всюди аж за милю від нас така могильна тиша, ніби ми лежимо на дні колодязя…..під водою…..з колодязя, мабуть, також видно було б зірки…ніхто не наважується промовити хоча б слово, слова існують зовсім не для ночі….буде ранок, і будуть розмови…..а вночі хіба тихий шепіт…сон точно забув дорогу сюди…певно так і застряг в сусідній хаті….я отак лежу, і здається мені, що ми половинки одного яблука, яке колись хтось розрізав…і так ніби, лиш ми не спимо в цю липневу ніч….мені подобається запах твого волосся і відчуття твоєї руки на своєму животі…мені подобається, що над нами нахилилося небо і заглядає в дірку у стелі….от лиш би дощ не почався….десь далеко чуються перші перекоти грому…
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
