Львів-Ліон. Любов крізь Інстаграм

Вже ввечері, з настанням темряви, я усвідомив що застудився. Мій шофер Леонід довіз мене до вокзалу, я розплатився, залишивши гідні чайові, і пригостив його кавою з кіоску, аби хоч якось зігрітися. Кава виявилася розчинною і гидкою. 

У Ліоні на площі Сен Нізьє напроти церкви є магазин мініатюр. Колекціонери з усієї Франції приїздять сюди щоби придбати маленькі потяги, вагони, залізничні аксесуари (рейки, мости, тунелі), а також будиночки й вокзали. Що неймовірно - на Київському вокзалі я побачив такі ж електровози й вагони, як і в тому магазині мініатюр. Напевне рухомий склад тут не змінювався ще з 1970х років, лише оновлювався, адже інтер'єр вагону був чистим і навіть затишним, з вельветовими шторами. У моєму купе вже сиділи пасажири і про щось спілкувалися. Вони ввічливо привіталися і, усвідомивши що я іноземець, почали говорити зі мною "ламаною" англійською й жестами. Добре що моє місце було знизу, бо верхні полиці виглядали ненадійно. І під нижньою полицею я зміг заховати свій багаж. У французьких вагонах багаж прийнято залишати у відділенні поруч з дверями вагону, а потім дивуватися, що чогось не вистачає. 

Мої сусіди по купе запропонували мені пляшку сумнівного лимонаду. Я пригубив і скривився - то була домашня горілка-самогонка. Але напрочуд приємна. Далі мене пригощали коньяком - бренді з карамельним присмаком, де на пляшці замість написів VSOP чи ХО, були зображення зірок. Заїдали ми лимонними скибками, посипаними цукром. Я поринув у сон під стукіт коліс і сп'янілий голос сусідів купе. З тодішніх моїх знань української мови я зрозумів, що говорили вони щось про політику. 

У потязі я прокинувся лише раз, адже вагон так хитало, що мені здалося, що я когось трахав. 

Зранку я відчув себе трохи легше. У Львові було ще темно, світили ліхтарі і я одразу ж сів на один із перших старих трамваїв, де вже сиділи ранкові працівники. Я не очікував, що мене одразу зустріне старовинне місто з гарними оздобленими будиночками та бруківкою. Хоча чимало будинків в жалюгідному стані, а бруківка місцями дуже потрощена.

Вже на початку трамвайної подорожі я помітив наскільки гарним є собор, що навіть вийшов на зупинці поряд з ним. Ця майже привокзальна церква виявилася собором святої Ольги і Єлизавети, зведеним в неоготичному стилі. Ззовні він виглядає похмуро, на його фасаді ще залишилися сліди від куль другої світової війни. Проте в середині надзвичайно світло і приємно, вражає вівтар у стилі Арт Деко.

Згодом я дізнався, що під час совітів собор використовували як cклад радянської пропаганди. Був навіть наказ зняти хрести, однак його до кінця не виконали, адже під час зняття хрестів один з "активістів" впав разом із ним.

Сьогодні собор святої Ольги та Єлизавети знову діючий, а на його вежі є оглядовий майданчик.

Він нагадав мені церкву Сен Нізьє, напроти якої і знаходиться вищезгаданий магазин мініатюр. Церква Сен Нізьє – одна з найстаріших у Ліоні, це надзвичайно вдале поєднання римського, готичного стилей та ренесансу. На її фасаді досі діє годинник, встановлений у 1684 році.

Далі я поїхав до помешкання, що було в центрі міста, дорогою милуючись архітектурою міста, яке, незважаючи на облуплені стіни, побляклі пастельні кольори чи потріскані фасади, напрочуд добре збереглося. В той день Оля першу половину дня навчалася в університеті, а другу працювала в архітектектурно-дизайнерському бюро. Ми домовилися зустрітися о 18:00 поруч з тим офісом, поруч із площею Ринок.

Моє помешкання було в старому будинку, проте повністю оновлене: дюплекс з вітальнею й кухнею на першому поверсі й спальнею та кабінетом на другому. Мені було зле, тому я вирішив трошки прилягти. Напевне мені снилося, що я готував сніданок на кухні, чекаючи на Олю, яка мала спуститися з другого поверху. Я розплющив очі - до зустрічі з Олею залишалося 2 години. Я вийшов на вулицю крокувати до площі Ринок. На вулиці похолоднішало і мені стало ще гірше. Будинки мені здалися сірими й занедбаними, з тріщинами на стінах і оббитими балконами. Але вийшовши на площу Ринок, я не зміг одразу зрозуміти, куди саме потрапив. Відень? Краків/Познань? Прага? Венеція?

Декотрі будинки на площі Ринок нагадують ті, що на набережних Ліону. Згодом я зрозумів, що архітектурний ансамбль центру Львова дуже схожий на Ліонські площі Белькур, Якобінців, Терро і Комедії. Ці споруди дозволяють почути музику часу, яка застигла в архітектурних формах.

В кожному будинку на площі Ринок знаходяться тематичні кафе-ресторани, але мені тоді було не до них. Про кав'ярні, як і про порівняння міст, трохи згодом. На площі майже не було людей, лише кілька осіб у костюмах ХІХ століття для фотографій та вуличні продавці. Один з них звернувся до мене і запропонував зігрітися, рекомендуючи медовуху. Перехиливши чарочку золотистого напою, я відчув як повільно мене огортає приємне тепло з медовим присмаком. І з першими сутінками, я покрокував до місця зустрічі з Олею. 

І ось я стою перед входом до її офісу. 17:45 - чекати ще 15 хвилин. З настанням сутінок стало ще холодніше, крім того почався дрібний, але пронизливий дощ. 18:00 - зараз вона повинна вже вийти. І ми одразу зайдемо грітися в якусь першу-ліпшу кав'ярню. Напевне в ту, що напроти катедри?

18:10 - Оля затримується. Можливо хоче ще причепуритися? 

18:15. Я написав їй повідомлення - жодної відповіді. Мене долають сумніви.

18:25. Мені стало ще гірше, а вона не виходить. Як же так?! Та що це взагалі таке?! Як же так можна?! Чекаю 5 хв і все. І йду, і їду звідси. В мене тече з носа, я чхаю і мокну під дощем. У Львові міські телефони накриті дахом – немов маленькі хатинки, де можна сховатися від дощу. Набираю її, але все марно.

18:30 Ну невже Оля наді мною просто знущається. А може взагалі то була не Оля, а якийсь інший персонаж, що створив віртуальний профіль? Вживу по відео зв'язку в прямому ефірі ми не спілкувалися. То чому я взагалі сюди приїхав? Що там зараз Лаура робить?

Раптово спалахнули різдвяні ліхтарики, встановлені задовго до свят.

Оля вийшла. Вона подивилася на мене й усміхнулася. Ух! Пряме влучення в серце... Я одразу все забув. 

Вона була одягнутою в ніжно-рожеве пальто і закутаною в теплий шалик, а обтягуючі джинси були заправлені в чобітки. Їі блиск для губ дуже гарно поєднувався з блиском новорічних вогнів на вулицях. Оля була такою елегантною, що мені одразу дуже захотілося взяти її під руку й блукати під ліхтарями вузькими вулицями з бруківкою. Якби не було дощу і в мене не текло з носа...

Оля усміхнулася. Навіть якби я був письменником, навіть якби я був хорошим письменником, навіть якби я був геніальним письменником – все одно я би не зміг описати її посмішку... То було щось неймовірне!

Оля заговорила зі мною спершу українською, а згодом французькою: вона вибачилася за запізнення, адже директор призначив їй нараду, тому вона не могла ані раніше звільнитися, ані скористатися телефоном. Я її чудово розумію, адже у Франції працівник 16 років з 40 кар'єри проводить на зборах і нарадах. Ми сіли в найближчу першу-ліпшу кав'ярню (ту, що напроти катедри), інтер'єр якої був виконаний в найкращих традиціях Віденських кафе. Власне, та кав'ярня і стала нашим особливим місцем для зустрічей. І Оля чекатиме на мене саме там. 

Настільки незвично бачити напроти ту, за якою спостерігав у соціальних мережах. Так незвично бачити її в реальності, а не через екран смартфону чи лаптопу.

Час від часу Олі приходили на телефон якісь сповіщення і повідомлення. І в той момент я мучив себе запитаннями: хто це їй пише? Хто турбує Олю?

Ми спілкувалися, вона французькою з акцентом, я ламаною українською і розглядали одне-одного, опускаючи час-від-часу очі. В неї такий солодкий голос, що мені закортіло або напитися, або поцілувати її. 

Однак під час першої нашої зустрічі, ми обмежились виключно спілкуванням. 

Невже я думаю про те, що й вона? Невже Оля думає про те, що і я? Вона набагато краща, ніж на фото. 

Ми замовили собі по філіжанці кави. Скуштувавши перший ковток гарячого й міцного напою, я відчув цинамоновий смак. Кавовий присмак кориці. І я одразу перенісся у ті давні часи, коли після школи я приходив до тітки Софії і, ледь прочинивши вхідні двері, я відчував запах цинамону, адже мене чекали свіжоспечені булочки. Проте з цих спогадів мене вирвали мої сльози та соплі, що знову почали текти з очей та носу. Я настільки жалюгідно виглядав, що Оля викликала для мене таксі. 

Я розрахувався за нас обох, запросивши Олю. Вона дозволила, подякувала і сказала, що наступного разу заплатить вона. Тоді я не знав, коли саме буде наступна зустріч, але точно знав, що вона буде.

На прощання Оля сказала мені "до зустрічі" французькою - au revoir :)

У ліжку я роздумував. Добре, у мене ж є дівчина. То чому ж мене цікавить чи є у Олі хлопець?!

Як я виглядаю поряд з нею? Чому це важливо? Чи зміг я зацікавити її? Все залежатиме від її ставлення до мене. Якщо для неї я буду лише французьким другом, який час від часу приїжджає у Львів і п'є з нею каву з тістечками і водить її по кнайпах і кав'ярнях, то в такому випадку мені тут нічого робити і в Україні я з'являтимуся рідко і лише транзитом. Але якщо я стану для неї кимось більшим, глибшим і кращим, ніж кавово-книжковий друг, тоді я повертатимуся сюди все знову і знову, частіше й частіше, до неї, і тоді Львів стане для мене другим рідним містом.

Я заснув один. А Оля?

Наступного ранку я полетів транзитом назад до Ліону. 

Повернувшись додому, я швидко одужав від застуди. Однак у Львові я заразився іншою хворобою, можливо й невиліковною. Може це кохання?

На своїй сторінці у Facebook Оля написала фразу, що когось зустріла, але ще не визначилася з почуттями до нього. Невже це про мене?! Як це мені розуміти?! Що буде далі? 

Далі буде...