Кілька причин бути нещасними або Гонитва за стереотипами

Для кожної людини приходить час, аби визнати: щось звичне, вчора потрібне і дороге, вже віджило своє. Рано чи пізно, але кожен з нас відчував потребу змінити кардинально або житло, або спосіб існування, або й усе разом, що буквально вчора надихало, тішило, гріло – а от тепер стало тягарем. Причини можуть бути різними, але наслідок завжди один: людина задихається в сильцях буденності та сірості, в чому б вони не полягали.

Коли замислитись про витоки бажання кардинальних змін, то досить чітко видно лише одне: людина здатна повноцінно жити і дихати лише у невпинному русі. Це природна, зрозуміла потреба – йти вперед. Для когось це просто пошук більш прибуткового способу діяльності, для інших – заглиблення у творчість, ще комусь – прагнення волі, польоту, що їх був позбавлений раніше за багатьох обставин.

Але неодмінно, незворотньо і обов’язково перед тим, хто прагне змін, постає проблема вибору: або – або. Зазвичай люди так і не роблять вирішального кроку і обирають, так би мовити, "косметичні" зміни, тобто поверхневі, які зберігають основні обриси вчорашньої моделі життя. І лише небагатьом у сьогоднішньому суспільстві вдається перевернути власний світ "з ніг на голову". І вони згодом дивуються самі собі, відчуваючи полегшення від того, що не так давно лякало.

Звісно, кардинальні зміни у житті – то ризик. Можна продати квартиру – і не мати змоги на ті гроші облаштувати бажане гніздечко. Можна облаштувати, витративши на це останні роки життя і все до копійки, а потім упевнитися, що воно, це гніздечко, нічим не відрізняється від попереднього. Можна залишити у спокої людину, з якою вже давно нічого спільного, окрім даху над головою, нема, щоб піти далі з цікавою особою, що розпалює в очах дивацькі вогники, що їх називають щастям. Тут теж, як би абсурдно не звучало, ризик той самий, що й з квартирою: можна взагалі лишитися "без", можна – "з", але нічим не відмінним від вчорашнього, а можна страшенно захотіти повернути те вчорашнє.

Ще один аспект життя, який впливає на відчуття задоволеності і впевненості – робота. Хто з нас не поставав перед вибором: лишитися в обридлому кабінеті, а чи податися на "вільні хліба"? Хто зможе заперечити, що й тут ризики ті самі, що й у першому пункті з квартирою?

Отже, людина стоїть перед вибором. Що зупиняє? Перш за все – сталі погляди суспільства. Нас ізмалечку вчили, що добре, а що – погано. Нам з дитинства напихали у свідомість різні стереотипи. А кардинальні зміни – то вже порушення розміреного буття, а значить – крок убік від того, що міцно тримається в підсвідомості. Виходить, що найскладніше у боротьбі за власне щастя – то стереотипи. Або стереотипне бачення того ж щастя, що одне й те саме.

Найпоширеніша, звичайно, думка, що життя, яке лишаєш задля чогось нового, обов’язково без тебе зруйнується. Певно, це такий різновид манії величі: вважати, що без тебе і сонце зблякне, і люди оніміють. Тільки рідко кому згадується в цьому випадку (до речі, теж стереотипно, тільки з іншого боку), що незамінних людей не буває. Світ, який лишається позаду, житиме за своїми усталеними законами і досить швидко заповнить порожнечу, яка лишилася після тебе.

Є доволі багато прикладів з життя, які ілюструють, що залишена дружина (або чоловік) згодом починає дихати на повні груди, бо відчувала(в) приреченість і безперспективність відносин. Або у випадку з друзями: зазвичай фальш, яка супроводжувала їх зустрічі з особою-втікачем, вони відчували давно. Тобто ніхто, ніколи і нікого не тримає в житті насильно. Ба навпаки: відчувається полегшення від того, що не треба дивитися в очі, які стали чужими. Ще одне поширене судження, що ратує за збереження звичного, хай уже й не так потрібного, як колись, - "краще синиця в руках..."

Хто б сумнівався у такій відомій народній істині! Але хто сказав, що ця істина заперечує зміни? А може, це просто засторога не зазіхати на те, що тобі не належить? Якщо так, то хіба життя не належить тому, хто живе, аби його змінити? В цьому випадку можна просто відмітити (і знов стереотипно!) – наше майбутнє належить нам. Змінюючи на краще своє, ти аж ніяк не зазіхаєш на чуже. Ти рухаєшся. І все.

І, нарешті, основний страх для того, хто прагне змін – власне, сам страх як такий. Страх перед невідомістю. Перед безгрошів’ям. Перед людьми, яких не знаєш. Що ж, тут слід і правда задуматись. Якщо відомість у всьому, починаючи від розпорядку дня і закінчуючи тим, яким буде твій ранок, скажімо, через 10 років, тебе не лякає більше, ніж зміни, то про вирішальні кроки можна не думати: тебе все влаштовує. Але якщо знання того самого розпорядку на кілька років вперед викликає паніку – то мерщій з цього життя! Страшніше визнання марудності майбутнього не може бути нічого.

Можна ще кілька слів додати про суспільну думку. Нас завжди хвилює, яке враження лишимо після себе. Що скаже той чи інший, дізнавшись про твою втечу з реальності, бо неодмінно твою зміну він назве "втечею"? А скаже те саме, що сказав би й ти, якби залишився, а хтось набрався сміливості піти. Тільки варто хоч приблизно прикинути: скільки часу у тебе забрали б роздуми про "втікача"? Чи стало б терпіння у тебе щоденно його засуджувати, обговорювати з друзями, наводити як приклад, коли мовиться про "негідні вчинки"? Ото ж бо. Лише за кілька днів по тому (це у гіршому випадку, якщо "втікач" тобі ближчий, ніж просто сусід) у тебе з’явилися б нагальніші потреби і справи, аніж мусолити чиїсь вчинки. Так само й інші. Не варто думати, що суспільство, яке ти залишиш, тебе пам’ятатиме вічно. Люди доволі швидко забувають людей.

Розглянувши всі ці аспекти, проти волі навіть зринає думка, що ніхто і ніколи так не стоїть на шляху людини до змін, як сама людина. Теж доволі стереотипний, погодьтесь, вислів, якщо поритися в пам’яті. Адже про все, що сказано вище, кожен з нас знає. І тут уже справа того, хто прагне змін: заплющити очі, щоб, мов у холодну воду, ступити в нове життя, поступово до нього звикаючи і радіючи свіжості вологи, чи лишитися там, де стоїш – а проте, без отієї короткої неприємної хвилинки, коли здригаєшся від неочікуваного холоду, щоби потім йому подякувати.

А ще – давайте зізнаємось, що бажання плюнути на все і почати "жити з нуля2 навідує нас всіх не рідше, ніж кілька разів на рік. В чому б те, "з нуля", не полягало.