І душа, і характер, і зовнішність...

Наш народ має і душу, і характер, і зовнішність. Його душа – то пісня, його характер – то танок, а от зовнішність – то самобутній національний одяг.

Традиційність нашого одягу має глибоке коріння, бо сягає ще часів Київської Русі! Наприклад, я ніколи не задумувалась, чому жіноче національне вбрання має кілька шарів: плахта – на сорочку, запаска – на плахту, а на неї – керсетка або юпка з рукавами, крім того, кожен нижній шар повинен виглядати з-під верхнього. А причина в тому, що витоки цього звичаю криються ще у далекому Середньовіччі!

Створення авторської ляльки в українському стилі, привело мене до того, що я просто захопилась вивченням українського народного одягу і це дуже цікаво! Я зробила для себе висновок, що вивчення одягу може стати джерелом пізнання етнічної культури українців.

На формування національного костюму мали свій вплив різні фактори: історичний, побутовий, майновий, тому костюми представників різних регіонів України та різних верств населення між собою відрізнялися.

Традиційні та найбільше поширені форми українського костюма, які зараз згадуються як національні, були сформовані у ХІХ ст.. Узагальнивши, можна виділити основні його елементи, притаманні для всієї території України.

Отож, для українського вбрання характерні:

Сорочка — вважається найдавнішою складовою жіночого та чоловічого костюму. Ще в часи Київської Русі вона була як натільною, так і частиною верхнього одягу. Сорочка могла бути полотняною або суконною. Чоловічі сорочки були коротші, схожі на туніки. Жіночі – обов'язково мали вишитий край.

Плахта — елемент святкового жіночого костюму, могла бути частково зшитою. Притаманна вона більше жіночому костюму Середнього та Нижнього Подніпров'я, хоча побутувала і в інших регіонах. На плахту йшла найбільша кількість домотканого полотна – близько 4 м! Плахта була дуже барвистою переважно в клітинку, могла вишиватися вовною або шовком.

Пояс-крайка — шився з домотканої тканини, часто оформлявся вишивкою, слугував засобом тримання одягу, тобто його обов'язковим елементом, але разом з тим, був ще й гарною прикрасою.

Запаска (опинка, обгортка, дерга) — належить до незшитого стегнового жіночого одягу. Два шматка однотонного, товстого, неваляного полотна. Спочатку на жіночий стан пов’язували її задню частину, а потім кріпили передню (попередницю). Попередниця могла бути прикрашена орнаментом. Запаска носилася на роботу і була поширена практично на всіх українських теренах, але мала регіональні ознаки.

Спідниця (андарак, літник) – поясний одяг для жінок, перважно червоних відтінків, виготовлений з вовняної або напіввовняної домотканої тканини. Понизу була прикрашена вишивкою. Складалася з кількох пілок (3-4), причому притичка (передня пілка) – могла бути з іншої тканини і мати інший малюнок.

На моїй Кіровоградщині поширення набув шарафан – така спідниця до нагрудника, переважно з тканини жовто-коричневого, фіолетового або ж вишневого кольору.

Керсетка — жіноча безрукавка, яка шилась із фабричної тканини. Вона мала різні варіанти довжини, різні пропорції, та оздоблення. Побутувала здебільшого у Наддніпрянщині та частково у Південній Україні. Могла підперізуватися поясом.

Намисто (коралі та бурштин) — жіноча нагрудна прикраса, поширена на всій території. Яка доповнювалась дукачем – металевою монетою, яка займала центральне місце у намисті. Кількість разків намиста (до 25) та способи його обробки вказували на майновий стан жінки. Також кількість разків намиста залежала від наявності вишивки на сорочці: де її менше – там багатше намисто, і навпаки. Існувало неписане вікове обмеження носіння намиста. Серед жінок була поширеною приказка: "Як якій добре жити, то й довше носить намисто".

Штани – чоловічий поясний одяг, який мав різні форми та крій. У різних регіонах існували різні назви: гащі, шаровари, калошні, ногавиці. Їх шили в основному з грубуватого саморобного полотна.

Жупан – різновид чоловічого та жіночого святкового верхнього одягу. Його наявність була ознакою добробуту бо шився він з дорогих тканин. В різних регіонах мав різновиди: черкеска, курта, чумарка.

Поширеним також був хутровий одяг, еволюцію якого можна спостерігати ще з часів Київської Русі. Наявність такого одягу теж вказувала на майновий стан людини. Найпоширенішим одягом з хутра був кожух який навіть наділявся магічними властивостями. На більшості території він міг бути прикрашений вишивкою, аплікаціями та нашивкою.

Головні убори жінок ділилися на типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. Найпоширенішими були очіпок, намітка та хустка

Очіпок — шита із ситцю шапка, обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Зверху на нього намотували намітку або завивало (назва хусток).

На території Наддніпрянщини голову заміжньої жінки покривали полотнищем прямокутної або квадратної форми. Так, прямокутний головний убір, довжиною близько 5-ти метрів, називали наміткою, яка мала різні способи намотування навколо очіпка. Покриваючи голову молодої наміткою, заміжні жінки співали:
  Хустка — розповсюджений у всіх регіонах України убір для голови. Мала різні оздоблення та малюнки.

Головні убори чоловіків були досить різними, слід відмітити їх залежність від пір року, майнового стану та роду занять чоловіка. Матеріали теж були різноманітними – від соломи до хутра.

Однією з особливостей українського костюму є його кольорове оформлення. Колір одягу перебував у гармонії з навколишньою природою, тому і кольори були відповідні: білий світ, червоне сонце, чорна ніч.

Білий, червоний та чорний – найбільш поширені кольори на території України. Червоним кольором доповнювалися святкові костюми. Навіть плахту без червоного кольору називали пісною, а про очіпок казали так: "Молодиця йде в червоному очіпку – наче маківка цвіте". Крім кольору, одяг урізноманітнювали вишивкою, вибійкою, тканням, нашивними прикрасами.

Ось таким різноманітним, багатобарвним був традиційний одяг українців, який слабкими відголосками, у вигляді українських вишиванок, дійшов таки і до нашого часу. Але я впевнена, що далі ще буде!

А на закінчення хочеться додати, що чіткого розмежовування не було ні в кордонах етнографічних регіонів, ні в одязі. В реальному житті традиції різних регіонів взаємоперепліталися і змішувалися, представляючи всім своє колоритне забарвлення. Але головним залишається одне, що все це різноманіття є багатьма гранями єдиного феномену – народного вбрання - частки душі української, що існує невідривно від прекрасної нації, яка його породила.