Хустина & Україна

Хустини - це найчастіше квадратні шматки полотна, прикрашені вишивкою. В кожній родині їх виготовляли заздалегідь і зберігали для відзначення важливих подій у житті сім'ї.
 

Якими ж були хустки в давнину?

Хустки були переважно білого кольору, в цьому полягає національний характер української хустки. Крім білих хусток покривали голову і білим рушником. Товщина ниток і кількість шовку на рушнику свідчили про достаток сім’ї. Молоді жінки прикрашали рушники віночком з чорнобривців.
 
Колись хустки в Україні вишивалися шовком. Начастіше зустрічалися червоні, сині, зелені, жовті та рожеві нитки. Орнамент на хустках був переважно геометричний, а вже у 18-ому столітті увійшов у моду рослинний орнамент – квіти троянд, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів: півників, голубів…

Часто вживана і найпростіша композиція узору хустини — хвиляста лінія. Та крім узорів рослинного характеру, бувають ще й геометричні. Якщо кути хустини зашивали густим узором, то простір у середині лишали без прикраси або заповнювали дріб­ними квадратиками, ромбами, трикутниками. 

Вишивали переважно червоними нитками, іноді додавали синіх або жовтих, однак ніколи не використовували тільки синього чи жовтого кольорів.
 
Вкрай важливою була хустина у весільному обряді. Молода дару­вала молодому хустину, на яку випряла нитки, сама виткала та вишила. Дівчина співала:

Хусточко моя шовковая,
Ще й шовком шита,
Чи ж на те я тебе пряла,
Щоб нелюбу дати...

Дівчина дарувала по хустці й старостам, що прийшли її сватати. А якщо дала згоду, неодмінно перев'язувала хусткою руку нареченому.

Хустка здавна відігравала якусь магічну роль, вона була оберегом. Тому вона була невід'ємним атрибутом на весільному обряді. У молодого при боці була припоясана хустинка, обов'язкового червона. Хустка, якою мати водила молодих до хати і виводила із хати під час весілля, мусила бути світлою і ясною - таким буде і життя молодих.

Коли молодий приходить до нареченої, він приносить весільну хустку (турпан). Ним молодий пов’язував молоду через плече. З ним дівчина не повинна розлучатися упродовж усього весілля. А коли наступав час покриття, молодий віддавав цей турпан братові молодої або старшому дружбі. Ним покривали молоду. Після цього мати знімає з молодої вельон (фату) і цією хусткою її підв'язує.
 
Хустка — це атрибут заміжньої жінки. Колись дівчатам слід було ходити з непокритою головою — але зі стрічкою або у вінку, спустивши на косу кольорові стрічки (бинди). Іноді хустки дівчата носили, захищаючись від спеки чи холоду, однак із-під хустки завжди мала визирати коса.

Хустку як щоденний необхідний найважливіший елемент вбрання дівчина "діставала" вже під час весілля, коли відбувався обряд "покривання голови", який означав перехід до іншого соціального стану, набуття сімейного статусу. Тоді українка повинна була носити очіпок (або хустку).

У домі молодої обряд найчастіше здійснювали її заміжні сестри або мати. Жінки ставали по обидва боки від молодих, похитували білою хусткою (на Буковині весільна хустка була червоного кольору) над їхніми головами, намагаючись поцілуватись. Поцілувавшись тричі, жінки покривали наречену. У деяких регіонах на молоду поверх хустки одягали шапку нареченого. Вважалося великою ганьбою, якщо наречена скидала шапку. Під час цього обряду молода мала конче плакати: за родиною, за своєю дівочою волею. Часто наречена тримала в хустці цибулю, щоб викликати сльози, які набували ритуального значення.
 
Хустка, або, як називає її весільна пісня, "вічне покривання", символізує владу чоловіка. Прикривати волосся — буквально — перекривати зв'язок зі своїм родом, предками. Недаремно в деяких регіонах (Волинь) молоду покривали двічі — у своєму домі й у чоловіковому: свекруха скидала з нареченої намітку, жбурляла її на піч (своєрідна жертва предкам, дух яких — біля печі) і зав'язувала її у свою. Тому в казках хустка переходить до рангу чарівних речей: "...а вона як махнула хусткою, море розійшлося..."

Дівчата, котрі хотіли вийти заміж, на Покрову (14 жовтня), коли починався справжній сезон весіль, просили:

Покрівонько, Покрівонько, покрий мені голівоньку,
Хоч онучею, хоч ганчіркою — хай не буду дівкою! 
 

На жаль, постійні війни в Україні часто були причиною розлуки молодих. Як ішов хлопець на війну, дівчина дарувала милому хустину на знак любові та вірності. У Шевченковій поемі "Хустина" читаємо:

... Випровожала три поля, три милі,
Прощалися при долині.
Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужині...
Ой хустино, хустиночко!
Мережана, шита.
Тільки й слави козацької —
Сіделечко вкрити.

Важливу роль відогравала хустина у побуті козацької старшини. Нею пишалися, дорожили, вона була своєрідною прикрасою та виявом добробуту власника.
 
Відомий художник, Ілля Репін, готуючись малювати картину "Запорожці пишуть листа до турецького султана", їздив по містах колишнього Запоріжжя зі знавцем запорізької старовини Дмитром Яворницьким. Під час цієї мандрівки Яворницький зібрав, а Репін змалював багато дуже цікавих пам’яток часів козаччини. Тоді ж Ілля Репін зробив малюнки з кількох вишитих хусток, що належали запорозьким козакам і зберігалися у їхніх нащадків.
 
Навіть будову нової хати зазвичай починали гостиною й тоді перев'язували хусткою руки майстрам. На хрестинах перев'я­зували руки кумам і священикові.
 
На похоронах хустками прикрашали хоругви, свічі й давали їх усім учасникам. Померлому за­кривали хустиною очі. До хреста на могилі дівчини чи парубка прибивали хустину як прапор — символ гідності.

Крім обрядового вжитку, хустина була і є потрібною в щоденному житті. Давніше хусткою накривали смушкові шап­ки, оберігаючи їх таким чином від дощу чи снігу. 

Отже, в Україні хустка має побутове й обрядове значення.