Гіпі, панки, готи: 5 книг про український андеґраунд

Саша Малый. Я там был. – К.: Каяла

Аудіокнига цього автора – наче альбом з картинками про наше минуле життя. Адже всі оповідання, зібрані в справжній роман з епохою, відтворюють всі її героїчні чи не дуже етапи і періоди. Веселе дитинство, коли мати на роботі, батько чергує у полку, а малий герой виливає ховрашків з нір, ходить на «Фантомаса» і символічно закидає подалі знайдену долю-змію. Злиденна, але творча юність з роботою «всяким розносолом», з дружніми компаніями, приятелями і коханками. Нарешті, зрілість, коли герой приїздить зі свого закордонного далеку і оглядає те, що залишилося від минулого життя. І що ж він бачить? «Когда-то приехал в деревушку к девушке с ребенком. У нее велосипед был марки «Украина» с приваренным сиденьицем доя маленького Саши.

Надо было на зиму заготовить пропитание». Кожне оповідання – його сторінка, розділ, епізод. «Смотрел фотографии у одноклассницы… удивительно… через 35 лет увидеть в электронном альбоме. В доме, где я уже десятый год, за это время случилось три пожара. Второй был для меня с последствиями. Многое сгорело. Горел подвал, до квартиры не дошло. Там хранил я много книг и фотографий. Рукописи не горят. Это знаю, а вот с фотографиями по-другому происходит».

Василь Кожелянко. Діти застою. – Чернівці: Книги-ХХІ

У романі цього автора – апологета жанру «альтернативної історії» – у цілком реалістичний спосіб систематизується епоха і створюється портрет «втраченого» покоління, що виказує в авторі професійного журналіста репортажного кшталту. Так, наприклад, головний герой цієї буковинської оповіді «зростав якраз у ті часи, коли каву остаточно витіснив чай, багатомовність – суржик, а затишні, повні різноманітного добра крамниці – великі гастрономи й універмаги з лункими від порожнечі полицями». Тож не дивно, що при цьому на суто життєвому матеріалі каталогізується безліч соціокультурних складових з історії України за її австро-угорських, радянських, а також незалежних часів. Саме у такий «конспективний» спосіб у романі розповідається про «золоту добу застійного соціалізму» – період життя в Радянському Союзі від придушення Празької весни до початку Афганської війни – причому в контексті місцевих реалій і на прикладі окремо взятого героя. Школа-військо-інститут з точки зору «буржуазного націоналіста» плюс пиятика-кохання-бізнес і Майдан на закуску – ось така політична географія викладається нам у «Дітях застою». Як бачимо, цілком класична модель народознавчої практики з опису історії, і героєві-оповідачеві «навіть не треба було сколесовувати Україну: досить подивитися на рідний Джерелів, аби пересвідчитися, наскільки загруз «його» народ у байдужості, апатії, зневірі».

Сергій Батурин. Шизгара. – К.: Нора-Друк

Цей чудовий «роман речей» цілком може увійти до меморіальної трилогії про 1970-80-ті, в яких місце заброньовано за «Дітьми застою» Василя Кожелянка і «Victory Park» Олексія Нікітіна. Справді, всі три епопеї доповнюють одна одну. Немає значення, що одна з них про галицьке життя-буття за брежнєвської епохи, і лише дві другі – про суто столичні пригоди того часу. У будь-якому разі «предметні», «речові», «ширвжиткові» лінії сюжету в них важливіші за будь-яку «застійну» ідеологію. Так, наприклад, у напрочуд строкатій, як ковбойська сорочка, «Шизгарі» Сергія Батурина весь «утилітарний» зріз життя у 1970-х роках у Печерському районі Київа чудово проектується на решту союзних міст, районів і республік. Пригоди героїв у спальних районах радянської Вітчизни, назви музичних гуртів і ціни на модні шмотки майже всюди були однакові. Пісні під гітару біля під’їзду, перше шкільне кохання, магнітофонні бобіни та інша ностальгійна галантерея і бакалія того періоду – винні «бомби» і «бецмани», «по­лотняна торба з набитим олійною фарбою трафаретом «Slade» а також, безперечно, вартість і якість джинсів. «Справжні фірмові джинси, — які-небудь «Лі», «Ренґлер» чи «Супер-райфл», - коштували до ста вісімдесяти карбованців. Напівкустарні ж псевдоковбойські панта­лони «техаси» з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися «чухасами». Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські «Odra», і індійські «Miltons», і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з ве­ликого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не «терлися», тобто, не мали ані форми, ані вигляду».

Олексій Нікітін. Victory Park. – Х.: Фабула

Для нашого «забудькуватого» часу цей авантюрний роман з часом, що трапився в Києві перед самісіньким розвалом Радянського Союзу – енциклопедія життя і альтернативна історія. Адже про те, як велося в ту бровасту епоху, ви не знайдете в офіційних документах – газетних передовицях, спогадах будівничих Баму та іншого агітпропу. «Джинси Віля купив минулого літа, - починає свою «галантерейну» оповідь автор. - Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з «Ленінської Кузні» у валютному барі «Либіді». Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку. А той уже за двісті загнав її на «точці». Віля не фарцював постійно, тільки іноді бомбив випадкових фірмачів. А в Белфаста ця справа була неабияк поставлена». І ще ця проза киває вбік забутого радянського кіно. Наприклад того, де герой Панкратова-Чорного представився Челентано, щоб потрапити на великосвітську тусовку. Те саме тут, у «Victory Park», де герой роману – викапаний актор Боярський, який безоглядно користується хлібосольною (і не лише) увагою місцевих жіночок. «- Дітко,- вискочила на кухню після цієї промови подруга Афродіти Олена, її приголомшені очі ледь уміщалися на круглому українському обличчі,- це справжній Боярський! А я, дурепа, не вірила… - Ага,- розгублено кивнула Афродіта, не припиняючи швидко-швидко кришити огірки,- і я сумнівалася.- Дістань варені яйця з холодильника… І майонез там у баночці».

Іда Ворс. Записки про нашого хлопчика. – К.: Нора-Друк

Мова у цій збірці коротеньких оповідок – «Наш Хлопчик і таргани», «Наш хлопчик і море», «Наш хлопчик і баби» - не про життя і не про творчість. Тут ідеться про радянських гіпі, тобто про свідому стилізацію життя і творчості, яке тривало, крім того, не дуже довго. Принаймні з передмови до збірки можна дізнатися, скільки саме: «Якщо не рахувати дисидентів, вони були першими вільними людьми в тій невільній країні за п’ять хвилин до її скону». Коли ж до історичної правди, то чекати, «коли помре твоя краса», іноді доводилося ще менше. І хоч «вони могли ходити на роботу вряди-годи, мати родину, мешкати в стандартній квартирі, а все одно бути ідейними «піплами»: цінували свободу, сповідували пофігізм і були готові в будь-яку мить вирушити назустріч пригодам без копійки в кишені», але аналогія з дисидентами все одно не йде з голови. Цікаво, на якій шальці терезів притулити тоді «ворогів народу», в яких не було ані пофігізму гіпі, ані табірної бібліотеки з футболом, як у дисидентів? Причому в книжці Іди Ворс це навіть не українські гіпі, як у Ілька Лемка у «Снах у Святому Саду», а просто радянські. Точніше, один з них.

Обкладинка - pinterest.com.