Фотографія з прапором України

Христя уже доволі непогано розбиралася в тому, що робиться з її Батьківщиною. Вже давно їй відомо, що почалася війна, хоча дорослі, як один, уникають цього слова, надаючи перевагу багатьом іншим. Але підлітковий вік – це ще не запорука сліпоти, тому обдурити юний і допитливий мозок ні в кого не вийде.

Уже більше, ніж півроку тому улюбленою справою батьків стали перегляди і обговорення новин, нарікання на владу чи безвладдя, обурення діяльністю чи бездієвістю, що вони, дорослі, називають своєю "громадянською позицією". Таку "позицію" патріотів несподівано відкрили в собі в кінці лютого і вчителі Христі, раптово переназвавши тих, кого іменували "фашистами", у "Героїв Майдану". Юнацький максималізм дівчинки просто не витримував подвійних, а то і потрійних стандартів, все її єство бунтувало проти тих, що так швидко, навіть не соромлячись того, змінювали свої погляди в бік, куди повіяв вітер.

Звісно, вона знала, що дорослих можна виправдати страхом за майбутнє, бажанням миру і стабільності, консерватизмом, врешті. Мама з татом часто пояснювали їй різні речі, приводили в приклад численні моделі поведінки, які сьогодні притаманні українцям, намагаючись достукатися до її свідомості в час, коли замикалася в собі. Але дівчинка все одно таємно засуджувала їх в хвилини, коли вони раділи перефарбуванню мостів у національні кольори, чи в дні, коли вони світилися непритаманною ще вчора гордістю за Україну. Так, вони їздили на Майдан. Навіть возили туди її, наголошуючи на тому, що саме тут, в столиці, твориться і міняється на краще її майбутнє. Так, вони тужили за Небесною сотнею, ніби серед загиблих були їх рідні. Але разом з тим дівчину мучило відчуття, що тужити і пишатися – діло третє, що слід зробити для країни щось більше, ніж слідкувати за новинами.

Звісно, вона не хотіла, щоб її тато наклав головою там, де ллється кров і гинуть люди. Ні, Христя б того, напевно, не пережила. Але все одно не могла відмахнутися від враження, що патріотизм усіх, хто поруч – надуманий і притягнутий за вуха.

От, наприклад, вчорашній випадок. У небі нещадно гуділи літаки, розрізаючи блакить білими слідами своєї присутності, а вони вирішили влаштувати пікнік. Тато нашвидкоруч замаринував м’ясо, витягнув із загашника шампури і, з насолодою вдихаючи запах шашликів, ніби між іншим, звертав увагу мами на те, що сьогодні вперше, здається, над головою пролетів винищувач. Мама перепитувала, чим відрізняється винищувач від звичайного літака, тато пояснював щось про його швидкість, а над мангалом сивів святковий димок, наповнюючи повітря запахом якісної страви. Потім вони, уже за столом, говорили про бідну українську армію і військових, що без бронижилетів мусять іти в бій і гинути, не маючи елементарних засобів захисту.

Христина не наважилася сказати вголос те, що подумала. А промайнуло в голові запитання, від якого гірко стало настільки, що перехотілося того запашного м’яса. Чому вони, так переживаючи і краючись за військових, не перерахували й досі якийсь благодійний внесок, як роблять це безліч українців? Як можна святкувати невідомо що, коли над головою літають винищувачі?

Але доводилося мовчати, бо їх відповіді дівчина вже знала наперед.

Тільки втриматися цього разу не вийшло: батьки надумали приєднатися до всеукраїнського флеш-мобу "фотографія з прапором України".

Мама дістала із шафи прапор, колись давно придбаний на Майдані Незалежності, ретельно випрасувала його і винесла до святкового столу.

- Мамо! Ти й справді думаєш, що фото з прапором допоможе нашій країні?! – не втрималася
Христя.

Мама якось знітилася, але спробувала пояснити, для чого проводяться подібні флеш-моби. Буцім, публікуючи в соцмережах подібні фотографії, українці вголос заявляють про своє бажання жити у мирі та єдності, що подібними вчинками народ демонструє світовій спільноті свої прагнення і т.п. Христя майже не слухала те все, бо розуміла й так призначення і важливість подібних вчинків. Але хіба флеш-моб – то вершина їх можливостей? Хіба не можна допомогти чимось суттєвішим?

Фотографуватися вона категорично відмовилася. Мама з татом, ковтнувши першу здивованість поведінкою доньки, якось похнюпилися, навіть втратили інтерес до шашликів. А ввечері мама, не приховуючи сліз, говорила дівчині про своє відчуття безсилля, про те, що засуджувати – найпростіше, от лише право на це не надається просто так, дитячою фантазією. Що, можливо, в очах доньки поведінка батьків дійсно виглядає лицемірно, але для звинувачень слід проаналізувати ситуацію тверезо, чого, на жаль, юна дівчина в підлітковому віці ще не здатна зробити.

Христя, притулившись до материного плеча, плакала від сорому. Дійсно, те, що батьки не говорять їй всієї правди, ще не означає, що вони живуть заради показухи. Тим більше, за словами мами, тато вже пройшов медогляд і чекає відправки на Схід. Просто навіть він боїться про це говорити своїй дитині. І буквально сьогодні вранці мама віддала на потреби армії свою місячну зарплатню.

А сьогоднішній пікнік влаштовувався переважно для доньки, щоб не так помітно їй було усе те, що порушує усталений плин життя...

Якщо вам сподобалась ця публікація, радимо вам також почитати:
Почути себе або Сила і слабкість
Отрывок из книги "Инстинкт самосохранения"
Послання