Червоний рекордсмен сучукрліту

Андрій Кокотюха. Червоний.
 
Стиль Андрія Кокотюхи я би охарактеризував так: журналістсько-кінематографічний. Він не має жодного стосунку до художньої літератури. Я не кажу, що це погано. Ось книги Світлани Алексієвич теж важко віднести до художньої літератури у класичному розумінні цього слова, але це не завадило письменниці стати лауреаткою Нобелівської премії. Кокотюсі це не загрожує. Алексієвич копає глибоко, досліджуючи тему, Кокотюха ж ковзає на поверхні, як фігурист.

Безперечно, "Червоний" у виконанні Кокотюхи – це кон’юнктура. В українській літературі взагалі нема геніальних творів про Голодомор, ОУН і УПА (саме так, а не через дефіс) і майдани та революції останнього десятиліття. Письменники лише підходять до цих тем. Є талановиті напрацювання. Але все ще попереду.

Кокотюху вважають в Україні неперевершеним детективником. Якщо мати на увазі кількість написаних книжок, то так воно і є. Але популярність письменника не завжди робить його класиком. Як на мене, детектив про націоналіста – це все-таки натягнуто. І не тому, що, мовляв, про націоналістів треба писати саги й епопеї. Бандерівець Червоний – лише тло для детективу, не більше.

Але не це головне. Кокотюха – ліберал. Принаймні так себе називає. За великим рахунком, судячи з його висловлювань і статей, він добре і не знає, що це таке, особливо якщо брати за європейськими мірками. Людина з мисленням ліберала не може вповні зобразити націоналіста – з людської та художньої точок зору.

Мабуть, письменник це розуміє, бо про Червоного розповідають три персонажі його повісті (це таки не роман, якщо брати за українськими, а не європейськими мірками). Так зручніше, не заглиблюючись в сутність душі, писати про націоналіста, ніби зазираючи збоку, що ж він там, нещасний, робить. Звісно, було би добре, якби ми заглянули зсередини, аби зрозуміти мотиви його вчинків, але це вже завдання для інших письменників.

Фактично мова йде про три розлогі інтерв’ю, і тут журналістика вилізає у всій своїй потворній безпосередності. Література – це все-таки не журналістика і тим більше не кінематограф. Як кажуть, кожному – своє місце. Тут я не послуговуюсь категорією "подобається – не подобається", бо в Кокотюхи є як фанатичні прихильники, так і не менш фанатичні супротивники. А це свідчить лише про одне: письменникові вже вдалося залишити свій слід у літературі.

Але журналістські вуха Кокотюхи таки вилазять на поверхню. Кожний із трьох його оповідачів повторює сакраментальну фразу "два і два". То оповідач усе-таки один – і це Кокотюха?

За двадцять років своєї літературної діяльності Кокотюха написав майже 60 книжок. В середньому три на рік. Останнім часом пише щороку по чотири. Три місяці на "Червоного"? І це ж не лише час на написання, а й на опрацювання матеріалу, пов’язаного з українським націоналізмом часів Другої світової війни. Несерйозно. Тому й маємо звичайну ілюстрацію документу, а не повноцінний художній твір. Згоден, для пересічного читача, на якого зазвичай працює Кокотюха, таке чтиво згодиться, бо люди не знають елементарного з нашої недавньої історії. Але Кокотюха – як перехідний етап для інших письменників, які мають зобразити і Голодомор, і ОУН та УПА, і майдани з революціями у всій їхній трагічній неповторності.

У повісті "Червоний" присутня історична правдоподібність. Тут і енкаведисти під маркою бандерівців, і зрадники серед українців, і трагічна доля головного героя та його бойових побратимів… Але впало в очі інше. Хотів цього письменник чи ні, але націоналіст Червоний виявився у нього… антисемітом. А все через вживання слова "жид". У тексті й поза ним нема прийнятних пояснень, що галичани вживали це слово у значенні "єврей" - і "жид" не мало антисемітського звучання. Згадаймо просто Жида із вертепу, аби зрозуміти, в чому суть. Та й у Івана Франка є "Жидівські станси".

Інша справа, що не просто презирливо, а з ненавистю націоналісти ставилися до тих жидів, які служили в каральних органах і винищували українців. Але цієї тонкої грані Кокотюха або не бачить, або свідомо її ігнорує. Він же пише для пересічного читача, який не розуміє цих відмінностей, сприймає все за чисту монету, причому на підсвідомому рівні, бо вірить письменнику. Тоді нехай Кокотюха не дивується, чому сучасні українські націоналісти, м’яко кажучи, не люблять його. І за це теж. Не кажучи вже про деякі статті, в яких він услід за Андруховичем, фактично вважає, що з Донбасом нам не бачити Європи. Такий собі роздавач українських земель, торгаш українськими патріотами, які там залишились.

Зараз "Червоний" екранізують. Це буде не такий дебільний фільм, як, скажімо, "Останній москаль", який показали на телеканалі відомого "жидобандерівця". Але й ліберальне намагання розкрити сутність українського націоналізму теж ні до чого доброго призвести не може. Нам знову намагаються всучити замінник, причому Кокотюха щиро вважає, що написав правду, якою вона була.

Якщо вам важко подолати фоліанти про національно-визвольні змагання, тоді залишається читати Кокотюху. Він написав ще декілька повістей, в яких ілюструє національно-визвольні змагання.

Мабуть, тепер настав час Кокотюхи проілюструвати російсько-українську війну.
 
Анатолій ВЛАСЮК