Першим військовим міністром УНР, який головною метою свого життя бачив творення національної армії, був Дмитро Вітовський. "Буде армія – буде державність!" – говорив він, оголошуючи загальну мобілізацію в українську армію.
2 серпня 1919 р. із Бреслау до Кам’янця-Подільського о 3.30 ранку збирався відлетіти літак "Zeppelin Staaken (R-XIVa)" під маркуванням "R-71/18", на якому мав відлетіти Д. Вітовський та його ад’ютант Ю. Чучман із українськими грішми (3 мільйони крб.). Але аероплан полетів тільки о 10 годині ранку, бо "мотор був несправний і його приходилось лагодити". Літак впав у ліс під Ратибором і розбився через несправність у моторі. Д.Вітовський загинув.
uahistory.com
Тіло Вітовського перевезли до Берліна. Все було наче пристойно: на металевій домовині червоніла козацька китайка, на ній лежали дві перехрещені шаблі і козацька шапка, біля голови – полковницька булава. Пролунав вірш
О.Олеся "Пам’яті Д. Вітовського" (1919 рік):
Схилімо голови…Нова труна,
нова тяжка безмірна втрата…
Розбитий келих без вина;
народ без сина і без брата…
Поховали українця в позиченій гробниці на чужій землі. У 1928 році Крайове Товариство Охорони Воєнних Могил перепоховало його в окремо збудовану гробницю. 1 листопада 2002 його прах урочисто перепоховали на Личаківському цвинтарі м. Львова серед січових стрільців.
Українські Січові Стрільці – це вицвіт українського відродження, адже під небесно-золоті знамена стали найкращі з кращих: поети Василь Пачовський, Антін Лотоцький, Роман Купчинський, Богдан Лепкий, Олесь Бабій, Юрко Шкрумеляк, Михайло Курах, Богдан Кравців; художник і композитор Левко Лепкий; режисер, поет і композитор, автор пісні "Ой у лузі червона калина" Степан Чарнецький; хімік, поет, пілот капітан Петро Якович Франко. Словом, як у часи відродження, на десять воїнів припадав один митець. Серед таких митців був Дмитро Вітовський.
Він закінчив гімназію. У 1909 році Вітовський відбув однорічну службу в австрійському війську та завершив її у званні хорунжого. Вступив на правничий факультет Львівського університету, домагався українського навчання для студентів. Як наслідок – судовий процес, виключення з університету, в’язниця. Повернувшись на волю, Дмитро успішно завершив навчання в Краківському університеті Дев’ятнадцятилітнім опублікував свої перші поезії.
У ті часи з піснею
Франка "Гей січ іде…" розвивався молодий січовий рух.
Гей січ іде,
Красен мак цвіте!
Кому прикре наше діло, –
Нам воно святе.
У якого ж українця не спрацює генна пам’ять від цих слів?!
Прагнучи долучитися до святої справи, Дмитро познайомився з Іваном Франком і вступив до УРП – партії, яка мала на меті створення незалежної України. Від самого початку війни двадцятишестирічний Дмитро Вітовський очолив перший курінь січових стрільців. Стрільці склали ту ж присягу, що й австрійські вояки, але, з волі Вітовського, стрілецтво склало ще й присягу на вірність Україні.
За перемогу на Маківці Дмитро Вітовський удостоївся медалі "За хоробрість". 27 червня 1915 року стрільці його куреня вступили на вулиці Галича і за наказом командира над княжим містом підняли український національний прапор. За це Вітовський отримав догану від австрійського командування.
Після поранення в ногу сотника перевели на Волинь. Перед від’їздом він пішов до лікарні попрощатися з товаришами розбитої сотні, з Іваном Франком. Від того часу зберігається світлина Івана Яковича і Дмитра Вітовського.
На Волині сотник Вітовський домігся відкриття 11 українських шкіл. Тут Дмитро одружився з Марією, зазнав звичайного людського щастя, через рік знайшлася дочка Надійка.
Та боліло серце січового полковника Дмитра Вітовського… Січові стрільці воювали за Австрію у складі австрійського війська, бо були підданими Австрії. В ім’я чого вони воювали? Він же не вірив, що українську державу можна збудувати при австрійських багнетах. Ні, треба орієнтуватися тільки на власні сили, яких обмаль, адже жоден народ, який орієнтується на чужу силу, не виборов собі незалежності.
У цьому Вітовський пересвідчився, коли січовий легіон перейшов Збруч. Він із найкращою сотнею мав розповідати східноукраїнському населенню про добрі наміри австрійців. Смішно! Австрійці – великі приятелі України! Будуть вони приятелями, поки отримуватимуть українське м’ясо, сало, хліб. Гірко йому було носити австрійський мундир, але не міг покинути легіону, полишити своїх стрільців. Та гіркими думками справі не допоможеш.
Невдовзі Дмитро Вітовський разом із січовими стрільцями став під прапор Центральної Ради: застеріг усіх стрілецьких старшин щодо вживання виключно української мови. Жодного німецького слова! Воював на Катеринославщині, Херсонщині, був ад’ютантом отамана Мирона Тарнавського, якого військова влада змістила за потурання державницьким настроям старшин УСС. У квітні–червні 1918 р. січові стрільці визволяли місто Олександрівськ з "московських кайдан". Саме завдяки їм у Запоріжжі з’явилися перші українські школи і навіть перша українська газета "Січ".
1 листопада 1918 року Дмитро Вітовський очолив Листопадовий чин. Тоді він телефонував до Києва: "Зайнятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України".
22 січня 1919 року Вітовський брав участь в проголошенні соборності України біля собору Святої Софії. 12 лютого 1919 року творець української армії Д. Вітовський подав у відставку, а амбітний Є.Петрушевич її прийняв. Весною 1919 року Державний Секретаріат відрядив полковника Вітовського на світову конференцію в Парижі. Голова делегації УНР у Парижі Вітовський вирушив у дорогу просто з містечка Рожнятів, де тоді мешкала його сім’я, де Марічка очікувала сина. Жодного разу Дмитро Вітовський не побачив сина Дмитра, який продовжив справу батька.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
