А час втікає стрімко з-під пера...

А час втікає стрімко з-під пера.
У просторі розчиниться незримо.
Здається, вже збиратися пора.
Зашкутильгала незбагненна рима.
 
Стискається в очах небесна гладь.
В розкóшах слів думкам вільготно жúлось.
Зійде й на тебе Божа благодать,
Щоб за минулим страшно не тужилось.
 
Слова собі шикуються в полки.
І проступають вже невидимі скрижалі.
Минулого безжалісні голкú
Нас дзюбають і виливають жалі.
 
Порівняно з майбутнім – це зерó!
Та ми не усвідомили ще цього.
Скрипить собі задумливо перо.
Слова з-під нього сиплються убого.
 
Життя ураз зі свічкою згорить.
І щезнуть у душі зарубки м’якотілі.
Моє кохання лагідне не спить.
На землю яблука падуть неспілі.
 
Розгойдують вітри чарівний світ.
Немає спокою уже й на небі.
Маліють люди – і в останній свій політ
Летять, вже уподібнившись амебі.
 
Якщо ти не пізнаєш Бога за життя,
То знань, мабуть, вже не набудеш.
Летять мої думки у майбуття.
Я знаю, що мене ніколи не забудеш.
 
… А час втікає стрімко з-під пера.
У просторі розчиниться незримо.
Здається, вже збиратися пора.
Зашкутильгала незбагненна рима…
 
Анатолій ВЛАСЮК
1 вересня 2017 року