Зона сутінків. Хроніка однієї поїздки до Донбасу

12 листопада 2015
Oxana Stepova
Аще кто речет, яко люблю бога,
а брата своего ненавижу 
ложь есть.
Соборное послание Иоанна Глава 4, ст. 20.

Кажуть, розповідь про щось важливе треба починати з найпростішого. Отже, надворі вже стемніло, і ми з волонтерами вирушаємо туди, де час вимірюється зовсім по-іншому, де кожної хвилини життя веде двобій зі смертю - до зони АТО.


Водій нервує, бо його "Газель" занадто перевантажена – веземо необхідне для наших бійців. Але кермує він легко, впевнено, згодом починає жартувати. Нам поталанило, за кермом справжній професіонал, а це дуже важливо - шлях попереду непростий та довгий.

Це моя перша подорож до цієї особливої зони, але для супутників – ні, вони вже, як то кажуть, бувалі.

Ернест Хемінгуей починав свій відомий роман "Прощавай, зброє!" з опису природи, бо розумів, як це важливо для розповіді. Ми сидимо в салоні, а навкруги нас ніч, завірюха, таке враження, що до нас по-шекспірівські підкрадаються дерева зі всієї округи, вони нас оточують, вони наступають, якась фантасмагорія…

Минає година, друга, ми проїжджаємо міста, села.

За межею

Нарешті ми перетинаємо межу, яка відділяє наше мирне життя та клопіт буденних справ від жахливо викривленого антилюдяного, антиукраїнського виміру. Тут все неначе заражене невідомим вірусом, а кожен день проходить у пошуках рятівного антидоту.

Наш маршрут пролягає через села Донбасу. Люди зустрічаються де-не-де, і майже всі літні. За вікном похмуро, і на серці невтішно.

"Музичний суп"

Нарешті, перша зупинка нашого маршруту. Ось вони - наші рідні солдатики. Зустрічають нас із радістю та по-діловому. Швидко переносять коробки з харчами, слідкують, аби все було порівну - не дай Бог взяти щось зайве. Вони знають, що інші хлопці теж з нетерпінням чекають. Які вони у нас шляхетні - ці втомлені, але такі щирі та гарні українські воїни. Вони показують світ побут. Імпровізована кухня, дуже чиста (от які молодці). Запитую, що будуть готувати. "Музичний суп", відповідають. Посміхаючись пояснюють, що це гороховий суп, їх улюблений. Хочеться погомоніти, багато розпитати, але треба їхати далі, на нас чекають. Ми прощаємось, але тепло наших сердець залишається з ними.

"Спекотна" зима

Друга зупинка нашого маршруту - вже майже "гаряча точка". За нами виїхали хлопці на машині "ГАЗ-66". Солдати пояснюють, як треба їхати, бо далі вже може бути небезпечно. Нам навіть дають каски та бронежилети...

І справді, нарешті я бачу справжнє потворне обличчя війни. По один бік спустіле село, у якому половина будинків зруйнована "Градами", по інший - поле, а за ним смертельна небезпека…

Але наші волонтери не з лякливих, надивилися вже всього, треба не тільки доставити вантаж, а й морально підтримати воїнів, поспілкуватися.

Присяга

У хлопців сьогодні справжнє свято. Зранку до них завітали ще одні волонтери з Дніпропетровщини, навезли смачненького. Колишні афганці, вони як ніхто розуміють солдатську душу, тому їхня підтримка конче потрібна. Ми з ними вітаємося, обнімаємося і одразу ж прощаємося - хлопці поспішають. Низький їм уклін.

Серед наших солдатів багато хлопців з Кіровоградщини - вони щиро радіють нам. Всі воїни були мобілізовані у квітні минулого року, але так трапилося, що волонтери з Кіровограда до них приїхали вперше. Цей день, і справді, для них особливий, як і для мене.

Вік бійців - від 23 і старше, але всі вони хлопці, всі на "ти".

Питаю молодого солдатика: "А якби була можливість не піти?" Здивовано дивиться на мене. "Я ж дав присягу народу України!" Відповідає лаконічно, без показового пафосу. Мені соромно, більше таких питань нікому не ставитиму.

"А за деревом дерево"

Ми зголодніли. Хочеться гарячого чаю і розмов. Пригощаємося, розпитуємо. Хлопці почали жартувати. Ой і бешкетники вони! Розповідають, як на чергуванні у бліндажах співають пісні. І затягують басом українською "А за деревом дерево". Через кілька хвилин розумію, чому їх так ненавидять сепаратисти: наші пісні - це наша секретна зброя. Але, додають, в найскрутніші хвилини співають гімн України, щоб всі чули, що Донбас - це українська земля.

Я вдивляюся в їхні світлі обличчя, намагаюся запам’ятати все, що вони розповідають. Один боєць, середнього віку (кажуть, мав у мирному житті файний заробіток) все покинув і пішов захищати Батьківщину. Деякі мають дружин, дітей, а деякі ще неодружені, а, може, ще й своє справжнє кохання не зустріли. Їхній старший офіцер (загальний улюбленець) – не професійний військовий (теж мобілізований), хоч ще і зовсім молодий, а поводиться як справжній лідер нового покоління. Дивує його освіченість, інтелігентність, виваженість. У стосунках він дуже делікатний, але відчувається твердість і мужність характеру. Немає потреби говорити, що хлопці підуть за ним усюди.

Полтавщина, Кіровоградщина, Дніпропетровщина, Черкащина, Кривий Ріг – тепер вони одна велика сім’я на все життя. На мить здається, що це нерозлучні друзі зібралися у вузькому колі, щоби погомоніти, і ніяка це не війна. Хоч за плечима у кожного - біль, страждання і свій особистий подвиг. Напевно, українські солдати - найбільш гуманні та мирні солдати у світі. І як писав наш великий поет Василь Симоненко, знають, що, перш за все, вони люди, що у кожного своя доля, своє неповторне життя. Тому й боронять свою державу, воюють за кожну дитячу усмішку, чи то з Шостки, чи Бердичева. Для них це не має значення, ми всі - одна єдина соборна Україна.

Розмови стають більш серйозними. Деякі лікувалися у шпиталі, але війна не чекає на одужання, тому хлопці, до того ж, мають проблеми зі здоров’ям. Дехто пригадує, як важко було добиратися додому під час ротації, адже добиралися самі з усією своєю амуніцією. Дуже турбує їх питання роботи. Чи збережуться за хлопцями робочі місця й надалі? Всі ці питання дуже важливі й додають непотрібного клопоту як самим солдатам, так і їхнім родинам. Хочеться сподіватися, що невдовзі все стане зрозумілим.

Згадали вони й тих, кого вже нема поряд. Сказати, що стало сумно, не сказати нічого.

"Град" за будь-якої погоди

Бути у зоні АТО і не бути обстріляним системою залпового вогню "Град" - значить, не відчути справжнього солдатського життя у повній мірі. Ми відчули… Зненацька (можливо, тільки для мене) щось загуркотіло. Почалися обстріли - "Град"... Було вирішено заночувати, а зранку вирушити у зворотний путь. Заснула я ненадовго, більшу частину ночі слухала, як пекельна зброя катує виснажену українську землю. Земля то гуде, то стогне, то плаче - так їй боляче, що не має змоги терпіти. Земля - як жінка, її треба любити, берегти, захищати. Той, хто любить свою рідну землю, – ніколи не завдасть їй шкоди, не скривдить.

Зранку ми вирушили. Нас вів той самий "ГАЗ-66", що й напередодні. Доїхали до більш-менш безпечної зони і почали прощатися.

Поки ми обнімалися з хлопцями, на вулиці з’явилися декілька літніх місцевих людей. Волонтери одразу запропонували їм свою допомогу, за потреби, готові були забрати їх із собою. Та люди відмовляються, кажуть, що свої домівки не покинуть. Я пропоную їм звертатися до військових у разі проблем із харчами, бо завдяки нашим волонтерам (велика шана їм за це), продовольчі запаси у хлопців тепер є.

Коли небо падає

Нарешті місія наша виконана і ми повертаємось додому. Проїжджаємо повз побиті війною поля, раптом хтось зауважив: "Дивіться, та це ж аеропорт!". Усі вдивляються, мовчать. Вдалині застигли почорнілі руїни, знайомі з телерепортажів. Це особлива зона Донбаських сутінків, це братська могила наших захисників, нарешті, це Донбаська Голгофа, це наша святиня. Багато хлопців вважають, що на цьому місті треба побудувати храм, бо це наше НЕЗАБУТНЄ на віки.

Донбас проходить свій хресний шлях через Маріуполь, Іловайськ, Дебальцеве, Піски, Попасну, Щастя, Лонгвиново… Це і наші Фермопіли, які захищали 300 спартанців, і Крути, які захищали молоді юнкери і гімназисти.

Вже й руїни залишилися позаду, але подумки я все ще блукаю там і шукаю під завалами тих, хто ще живий…

У своєму романі "Война и мир" Лев Толстой влучно наголошує: "Война есть противное всему человеческому разуму и всей человеческой природе событие". Єдине виправдання, у нього, існує тільки для війни, яка має визвольний характер.

Ми залишили Донбас - зону сутінків - і поверталися до мирного життя. А Донбас чекає на свій Світанок, на своє відродження, на своє українське вільне небо і яскраве сонце. 

P.S. Пройшло вже більш як півроку з часу моєї поїздки. А Донбас все чекає...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com