Ворони

Через зелену м'яку галявину протікала невеличка річечка, вздовж якої гарною рівною стіною стояли старі верби. Давно вони там були. І звичайний пересічний міг подумати, що їм було сумно самим, але вони були не одні. Споконвіку разом з ними жила зграя ворон. І усі це знали.

Птахи жили на цьому місці ще до того, як тут з'явилися люди. Це був їхній дім. Місце було гарне, спокійне, в міру недоступне для ворогів. Ще поблизу росло два горіхи, якими ворони могли насолодитися восени.

Але була тут одна вада: це місце було погане для зимівлі, тому усі члени зграї збиралися в передзимові дні, аби вирішити, де б їм перечекати холодну пору? Усі верхівки дерев були вкриті чорною хмарою, яка просто обирала зимівник.

Так було і цього року. Ще з самого ранку ворони розпочали дискусію, чим змусили усіх людей, у яких був вихідний, прокинутися. Птахи так палко сперечалися стосовно цього, що їхнє каркотіння створювало таке відлуння, що навіть байдужі до цього люди були змушені спостерігати за ними. Однак, це тривало, як і кожен рік, годину, не більше. Після цього уся перната зграя здійнялася догори і на мить ранішнє сонце зникло з неба. Настільки багато їх було. Зробивши декілька кругів навколо гнізд, вони полетіли у тільки їм відомому напрямку. Люди знали, що до весни вони не з'являться.

Прийшла весна. Все прокинулося від зимового сну і ось вже було чути крики перших воронів, що летіли попереду. Птахи так засумували за домівкою, що, здавалося, летіли швидше за вітер. Але їх чекав прикрий сюрприз. Уся та галявина зникла. На її місці не було нічого, пустота. Звичайнісінька рівна бетонна поверхня, яка поблискувала від калюж, що залишив по собі сніг.

«Що сталося? Куди зникли наші дерева?» — запитували один одного ворони. Вони не розуміли, що відбувається. Птахи завзято почали літати навколо пустки з надією, що гнізда самі повернуться.

«Де наш дім? Наш дім завжди був тут? Чому його зараз немає? А річка?» — плакали вони між собою.

Тоді один ворон вирішив спуститися вниз та пошукати його. Він хотів знайти хоч якісь сліди. Його прикладу послідували й інші птахи і за мить усі стояли на гладкому бетонному покритті та виглядали свої верби.

Люди з сусіднього будинку бачили, як жалібно каркотіли пташки і щось говорили до них. Але вони не розуміли їхньої мови.

Зрозумівши, що нічого не буде, а гнізда потрібні всім, ворони піднялися у небо та полетіли. Але ніхто не мав і гадки куди саме. Це було для них вперше. Адже завжди після зими вони прилітали до свого рідного житла і чекали приходу наступної. Це головне правило, яким вони керувалися. А зараз? Зараз все виглядало чужим та неприємним. Та вибору не було. За декілька кілометрів птахи все ж знайшли, де оселитися. Звичайно, тут було не так затишно, як вдома. Але вони не засмучувалися, а твердо переконали себе, що наступного року, коли вони повернуться, все буде, як колись.

Минув рік. Для ворон він тягнувся довго на новому місці і всі вони чекали зими, щоб після неї побачити рідні верби.

Коли птахи прилетіли вдруге, їх чекала ще більша неочікуваність. На місці пустки стояла монументальна споруда, схожа своїм виглядом на ті, в яких жили люди. Птахи були спантеличені побаченим. Вони не на жарт розхвилювалися від цього. Ворони здійняли галас, від якого не можна було сховатися. Та все ж серед них знайшлися ті, які наважилися сісти туди. За хвилину уже весь дах виглядав так, ніби хтось повставляв в нього невеликі чорні шпики. Нічого не дочекавшись, птахи полетіли назад до минулорічного дому з думкою, що в наступний раз все точно повернеться.

Але і цього року нічого не змінилося. Величезна скеля з безліччю прозорих вставок стояла нерухомо і досі. Та ворони все-таки знову, за звичаєм, вмостилися на даху та розмовляли. Ні, не розмовляли. Вони благали. Благали, щоб їхній дім повернувся. Вони не розуміли, що більше його не побачать. Птахи вірили, що рано чи пізно все стане на свої місця.

Рік чергувався роком, але нічого не змінювалось. Ворони завжди прилітали на місце колишніх гнізд. Довго вони не покидали віру. Пройшло так багато часу, що вже вийшли зі світу ті ворони-старожили, які ще пам’ятали той образ міфічної галявини, що колись слугувала для них домом. А все більш молоді птахи не розуміли, чому предки так засмучувалися кожен раз по поверненню. Вони сприймали усе це як давній звичай, що забезпечував гарний рік до зими. Найголовніше, що навіть потім, вже будучи старими, вони не забували про це. Навпаки. Ворони навчали своїх дітей тому, що кожен раз слід сідати на цей дах і сидіти на ньому певний час. А вороненятам це подобалось. Це була для них ніби гра, у якій кожен міг брати участь.

Усі птахи вже звикли до цього. Це стало частиною їхнього життя. Вони все прилітали та сідали, а будинок, хоч був увесь в тріщинах, стояв нерухомо і далі. Та ось одного разу все знову змінилося. Коли ворони поверталися, то помітили, що не мають де сісти. Замість цього вони побачили невідомих істот, які своїми лапами та клешнями добивали залишки колись величної споруди. Але ритуал слід було виконати. Не маючи місця вони просто зробили декілька кругів навколо тих створінь та полетіли далі.

З новим роком їх вже не було. Тільки крихти людського життя вказували на те, що саме сюди слід прилітати. Кожен раз їх ставало все менше та менше. І галявина стала розчищатися. А ворони і далі літали навколо неї перед тим, як селитися у гнізда. Якось вони навіть побачили, що бетонна кладка просіла і з ямки з’явився маленький струмочок.

Минали десятки, сотні років. Одне пташине покоління змінювалося на інше, але звичай досі зберігався. І ось одного разу ворони після зимівлі побачили верби. Вони були ще тільки маленькими та тендітними, тому сильної уваги птахи на них не звернули. Але впродовж часу дерева росли, ставали дужими та великими. Коли ворони побачили це, то здивувалися.

«Це ж схоже на те, що у нас говорять. Пам’ятаєте? Легенда, ніби тут колись був наш дім і якщо навколо нього кружляти, то він обов’язково з’явиться»,- сказав один з воронів усім іншим. Вони не одразу зрозуміли, про що йде мова, бо ніхто всерйоз не сприймав цю байку. Та коли ворони її згадали, то спочатку здивувалися. Вони не могли повірити, що таке дійсно можливо. Але не довго думаючи, один з них запропонував гніздитися тут.

«Адже тут жили наші пращури»,- сказав він.

І ворони його послухалися. А потім ніхто з них не шкодував про це. Тут було набагато більше переваг, ніж у їхніх домівках. Коли вони повернулися після чергових холодів, то побачили, що верби нікуди не зникли. І це ще більше їх тішило. Протягом довгих років ворони літали сюди, виборюючи свій справжній дім і це їм все-таки вдалося. Цього разу вони його не відпустять.