Той, що шаблі гне

Той, що шаблі гне

1.Жванецька битва

Йшов третій місяць як наші люди сиділи в облозі. Великий табір розкинувся навколо замку. Тисячі чоловіків довгий час сиділи без діла: хтось спав після нічної варти, хтось пиячив, а хтось бився зі своїм товаришем на шаблях, аби не втрачати хватку. Жалюгідне видовище. Вони могли б так навіть і Різдво пропустити. Але я всіх виручив.

Разом з дюжиною вправних хлопців мій віз саме під'їхав до табору та зупинився. Коли ступив я на землю, мене одразу почали радісно зустрічати усі інші козаки.

—Еге-е-е-й, Сірко приїхав, отже переможемо скоро, —кричали вони.

Набігло їх, напевно, півтабору. Кожен хотів пролізти через цю живу стіну, щоб потиснути мою руку. Воно і не дивно. Ще коли наш віз виїхав на пагорб, то народ побачив купу глеків різних форм та розмірів. Ніхто не мав сумніву, що в них солодке вино та міцна горілка і всі хотіли встигнути ними насолодитися. У ранню листопадову зиму саме цього і не вистачає, щоб добре зігрітися. Навіть з замкових стін я побачив, як поляки жадібно ковтали слину і увляли, що це вино. Я лише весело посміхнувся та помахав рукою, за що ледь не розпрощався з життям. Один з них вирішив вистрілити в мене, але взяв трохи вище та влучив у мою шапку. Дірка досі є, ви можете у цьому переконатися.

Одним словом, усі були раді нашому поверненню, а ще більше нашим смаколикам.

—Стійте браття, — кажу я їм.

— Розумію, ви вже хочете свіжої випивки, але її ми вип’ємо тільки тоді, коли ляхи вийдуть.

—Та ми вже тут сидимо з вересня, а вони не виходять.

—Не хвилюйся, знаю я, як їх викурити. Маю план. Де гетьман наш?

—Весь у справах. З каганом мову веде. Вони взагалі вже казяться, що мусять тут сидіти. Боюся, як би чого поганого не сталося.

—Вже можеш не боятися, я тут. Нумо, хлопці, беріть ось з возу лопати та ходім до замку.

—Навіщо це?

—План у мене є, кажу ж. Перенесемо їх до замку, а тоді ночі дочекаємось. Потім усе самі побачите.

Народ швидко розібрав усе приладдя, а тим, кому не вистачило, довелося шукати по табору. 

Тим часом я вирішив перевезти віз у центр табору, щоб наші раділи, а ляхи заздрили. Поки я їхав, то побачив майже всіх своїх знайомих. Тепло було на душі проїздити повз наших вдатних козаків. Одне було кепсько: поміж їхніми рядами снували татари і зло подивлялися на мене, але коли я дивився їм в очі , то одразу відверталися. Що тут скажеш, бояться вони мене. Немало клопоту я їм завдав.

Коли почало сутеніти, я сказав хлопцям починати копати ями під самими стінами замку, а сам ще й вголос реготав з ляхів для того, щоб вони звернули на нас увагу. Іншим у таборі було байдуже на те, що ми робили.

—Головне, аби справі не заважали, — казав Хмельницький.

Ну ми і не заважали. Навіть навпаки. Так щовечора порпалися ми у землі близько тижня. Коли я побачив, що вже досить, то хлопці покидали свої лопати.

—Добре попрацювали. Може, слід за це випити по чарці? — запитали вони.

—Е ні, — кажу, — рано ще. Нам потрібні ці кухлі повні, не відкорковані.

Вони ж у відповідь тільки незадоволено загуділи і все, але я не звертав на це уваги.

—Агов! Писар! Чи є тут хтось, хто писати вміє? Ляхам хочу пару слів передати.

На мої крики з'явився один хлопець, молодий ще дуже. Вусів навіть не мав. Але який був начитаний, розумний. Одне перо, яке стирчало з його кишені, давало зрозуміти, що це саме той, хто мені потрібен.

—Чи це Ви кликали писаря? — питає парубок.

—Я. Хто, як не я?

—Чим я можу Вам допомогти?

—Ну по-перше, ніяких «Ви», ми тут усі браття рівні. А по - друге, скажи-но, як звати тебе?

—Микола я. Микола Знайслово. Так мене звуть тут всі.

—Мене, я думаю, ти знаєш. Якщо ж ні, то перед тобою сам Сірко. Чорт руський.

—Знаю я Вас, вибачте, тебе. Гріх не знати. Чого хотів від мене?

—Ти писати вмієш? Хочу ляхам сказати дещо. Потрібно листа написати. Впораєшся?

—Так, звичайно впораюсь. Саме для цього я тут. Тільки зробімо це швидко, бо Хмельницький мене сюди відправив і сказав, аби повертався скоріше. Я потрібен йому не менше, ніж тобі.

Ви уявіть тільки, браття. До мене свого писаря тоді особисто гетьман відправив. От що значить повага серед людей. Ну, пішли ми тоді з тим Миколою до столу. Він, як та миша, хутко вихопив з однієї кишені шмат паперу з чорнильницею, з іншої — свічечку. Запалив її і прикривав рукою, щоби вітер не погасив вогонь.

—Що писати треба? — запитав хлопець.

— А ти таке пиши, — кажу я.— Я, кошовий отаман Сірко, маю бажання поговорити з вашим ватажком.... е-е, а як його звати?

—Ян Казимир, — зметикувався Знайслово.

—О, дякую. Продовжуй писати. Поговорити з вашим ватажком Казимиром. Якщо життя йому дороге, то нехай впустять мене одного до нього. Від цього залежатиме прокинеться він зранку чи ні. Крапка. Написав?

—Зранку чи ні. Крапка. Так, усе. Але навіщо? Як ти передаси їм листа?

— Та все просто: візьму та прив'яжу навколо каменю і перекину через стіну. От як.

Ви б бачили очі Миколи в той момент. Стали величезними, як місяць у повні.

—Як, — питає, — ти це зробиш? Невже сили вистачить? Це ж неможливо. А навіть якщо вдасться. Ти дійсно думаєш, що вони відчинять тобі браму? Ми їх тут в облозі тримаємо вже третій місяць, а вони сидять. І тут від одного листа візьмуть і відчинять?

—А ви це вже перевіряли? Ні? От бачиш. Я ж не кажу, що вони вийдуть до нас. Я сам до них зайду та поговорю.

—Хмельницький вже говорив і, як бачиш, нічого.

—То в нього просто плану не було. А в мене є. Ну все, дякую тобі. Можеш іти до гетьмана.

—Ні, я хочу подивитися спершу, чи зможеш перекинути. Вже навіть цікаво стало.

— Ну дивись, буде що дітям розказувати.

Ми підійшли ближче до замку. Я приміряв оком, куди кидатиму, трішки розігнався і з усієї сили жбурнув той камінь. Він мало того, що перелетів, а ще й влучив в одного з вартових.

—Ого, оце кидок, — крикнув Микола.

—А я тобі про що? Ну все, біжи. А сам піду під браму чекати.

Так я розпрощався з хлопцем і пішов. Довго не чекав. Я ліг на землю і не встиг навіть задрімати , як зверху на стіні з'явився поляк і націлився на мене рушницею. Я мовчки підвівся і подивився на нього. По його очах було зрозуміло, що він чекав, аби я зробив різкий рух і він легко зміг би вистрілити в мене. Я ж такої нагоди йому не давав. Незабаром ворота відчинилися і там з'явився низенький чоловік в оточенні озброєних вояків.

— Прошу іти за мною. Король чекає.

Я подивився на наше військо і сказав:

—Все буде добре. Якщо не буде мене завтра, то ви знаєте, що робити.

Тоді повернувся лицем до поляка і пішов за ним.

Ми зайшли всередину. Якщо ви думаєте, що тримати замок в облозі важко, бо в таборі нерідко буває ніде сховатися від дощу і холодного вітру, часто тижнями потрібно чекати провізії, легко можна чимось захворіти, то значить ви не бачили, що відбувається в самому замку. Всередині було ще гірше. Вулиці стояли пусті, лише солдати ходили ними, але виглядали вони, як живі мерці. Всі в чиряках та струп'ях, мухи так і в'ються над ними. Безсумнівно, що це Коркуша тут побувала. Хто ще, як не вона?

Поводир побачив, як я роздивлявся усіх цих солдатів і зацікавився:

—А у вашому таборі також така хвороба є?

—Е ні, наших це не бере. Звідкіля ж це ти мову нашу знаєш?

—Та я ...я ж на Україні ріс, тому і знаю.

—Ріс в нас, а служиш в них? І не соромно тобі мені в очі дивитися?

—Ні. Не я ж тут людей вбиваю та з татарами союз держу. Я лише перекладач королівський. З того й живу.

—Ой, не той бік ти обрав, брате. Але я добрий. Дам тобі можливість врятуватися. Тільки скажи і зможеш приєднатися до мого коша.

—Ти ще не вийшов навіть з замку, а вже мене до війська свого записав.

—Це означає так чи ні?

—Ні.

—От і дарма ти так. Ну добре, веди до короля.

Ми йшли далі вулицею і мені в очі потрапив колодязь. Видно, одним з гарматних пострілів у нього влучили і тепер він стояв розтрощений і засмучений. Я хотів був заглянути всередину та дізнатися, як ще багато води в них залишилося. Її було вдосталь, на місяці вистачило б. Щоправда, вода була у ньому мутна та зелена. Поки я йшов і роздивлявся усі ці зруйновані та смердючі вулиці, ми вже і дійшли до короля.

 Він чекав нас на вулиці. Його люди винесли стіл та два стільці і поставили перед нами.

Король сів на один і жестом запросив мене сісти поруч.

—Його Величність запрошує, — сказа поводир.

—Не хочу я поряд з ним сидіти, так постою.

— Але він сильно засмутиться і тоді ти навряд чи вийдетеш звідси живим.

—Якщо так станеться, то не тільки я.

—Будь ласка, — сказав раптом король і посміхнувся. Його посмішка не була такою білою, яка повинна бути в королів. І взагалі весь він був вже не таким розкішним, як колись. Тривала облога не оминула і його. Волосся в нього було брудне та блискуче від жиру, а очі червоними від недосипання. Але те, що він по-нашому звернувся приємно здивувало мене і я сів з ним за стіл.

Нам одразу ж подали келихи з водою та хліб.

—Дякую, але зеленої води я і з болота зможу напитися, — сказав я їм.

Перекладач нахилився та тихо перевів йому мої слова. Король у відповідь тільки сухо засміявся та потім подивився мені прямо в очі і почав щось говорити.

— Ти сміливий козак, якщо прийшов сюди один. Ти усвідомлюєш усю небезпеку, у яку ти себе загнав? —запитав король вустами перекладача.

—Ніякої небезпеки немає. Якщо ви вб'єте мене, то я заберу вас усіх з собою. Саме тому я тут.

—Щоб вбити нас? —насмішливо запитав він.

—Ні, щоб очистити замок від вашого духу.

—Як же ти один хочеш це зробити?

—А дуже просто, королю. Ти і твої люди добровільно здасте його і далі гетьман вирішить вашу долю.

—Ха-ха-ха-ха, — сміявся громовито Казимир. —А що, скажи будь ласка, заважає мені просто наказати зітнути твою голову на очах у твоїх побратимів? Невже ти гадав, що я просто візьму і вийду?

—Просто не вийдеш, —кажу я.—Саме тому маю ще й інший вибір для тебе. Мої товариші прокопали підземні ходи під вами і заклали там величезні запаси пороху. Вони мають мою вказівку — якщо я не вийду на наступний день, то нехай підривають тут усе.

Казимир насупив свої брови та посерйознішав миттєво. Було видно, що він такого не очікував і почав хвилюватися.

—Чому я мушу тобі вірити? Ви навіть не маєте вже пороху на гармати, а ти кажеш на цілий замок.

— Вірно, у таборі він закінчився. Я привіз новий.

Тоді на його обличчі з'явилася посмішка аж до самих вух і він сказав:

—Е ні, ми бачили як ти привіз з собою тільки купу глеків з випивкою. Більше нічого у вас немає.

—А я не випивку привіз. У кожному кухлі по саме горло лежить порох і чекає свого часу.

І тут посмішка його перетворилася на перевернуту підкову.

—Ти брешеш, - вистрілив він.

—Можеш почекати день і сам переконаєшся. Я не поспішаю.

—Але ж тоді і ти сам загинеш.

—За Україну я готовий померти.

Друзі, ви б бачили його очі. Закладаюся, вони тоді настільки горіли від люті, що можна було запалити від них свічку.

— То що, —кажу, —повірив?

Казимир пошепки щось обговорював з перекладачем і ще якимось чоловіком, що стояв поряд. Потім подивився на мене.

—Януш бачив, як ти говорив до своїх, коли тебе впускали. Ти сказав, що вони знають, що робити. Що ти мав на увазі?

—Те, що і сказав. В разі твоєї відмови на наступний день підірвати замок.

—Але ж тут окрім нас є ще й інші люди. Як же вони?

—Це невелика жертва, якщо враховувати смерть короля.

—Тоді з'явиться новий.

—Зате зникне старий.

—Ви нічого цим не досягнете.

—От завтра і дізнаємося.

Тоді вони ще щось пообговорювали і король пішов. Перекладач, якого, як виявилося, звали Януш, посміхнувся і сказав:

—Його Величність погоджується на твої умови і здає замок. Зачекай тут, йому потрібен час, щоб зібратися.

Вибору в мене не було і я просто мовчки сидів. Довгенько мені прийшлося чекати короля, але воно було того варте. Це вже не був той зачухраний королик, а справжній володар своєї держави. Він сидів верхи на гарному білому коні, якого відчистили до блиску. Сам король вимив своє лице і навіть посвітлішав. Десь знайшов перуку та заховав в ній брудне волосся. Навіть плащ у нього був. Гарний такий, кармазиновий.

— Можемо вирушати, — передав він і ми пішли.

Перед тим як відчинити браму, спершу тричі заграли труби і тільки тоді можна було йти нам. Народ у таборі був здивований. Ясна річ: вони сидять вже три місяці і чекають, аж тут приїхав я і за тиждень змусив короля здатися. Першими нас зустрічала верхівка козацтва. Я побачив Миколу, а за декілька людей слідом і Хмельницького з Богуном. Вони тішилися, як малі діти, коли побачили мене, усього у брудному від землі одязі, поряд з більш менш чистим Казимиром на коні.

 Першим зробив крок я, а за мною слідом поїхав король. Хмельницький щиро подякував мені та потис руку. Ми попрощалися і я залишив його з іншими поляками. Тоді взяв усі ті кухлі, в яких насправді були вино та горілка, і роздав усім побратимам, а сам пішов спати, бо був вже добряче виснажений. А що було далі, ви й самі знаєте. Одне добавлю тільки: якби не я, то сидів би Богдан там ще чорт зна скільки. Отак.

— Розкажи-но ще раз про те, як куля ворожа оминула тебе і влучила в шапку. Певно, правду кажуть про тебе, що ти характерник.

—А хто це сказав? Не бачу. Покажися.

З темного кута шинка на світло до гулу людей вийшов уже не чоловік, а дід. Високий, з сивими вусами та оселедцем на бік. Сорочка його була червоною, але при темному освітленні здавалася чорною.

—А ось я. Дай подивлюся ближче на Сірка? А чого це ти молодий такий? Чув я, що він зараз вже старий.

— Брешуть все. Ти їм не вір. Ось, подивися на Сірка. Стоїть який красень перед тобою.

—Сірка я бачу, але не Івана.

У приміщенні стало раптом тихо. Ніхто з відвідувачів не хотів пропустити жодного слова.

—Що це значить, добродію? —запитав шинкар у діда.

— Та те і значить, що розпинався перед вами Сірко, але звати його Сергій, брат мій. Йому, коли усе це відбувалося, тільки десятий рік був. Та і не так взагалі все було. Більше цього язикатого слухайте.

Усі гості вибухнули спільним сміхом, а Сергій тільки почервонів і забився в куток, де ще мить тому сидів його брат Іван.

—Ну все, годі вам. Посміялися і досить. Нам їхати слід. Сергію, тебе це теж стосується. Збирайся. А Ви, пане шинкарю, вибачте за байкаря цього. Ось гроші, за усе, що він з'їв і випив. Дякуємо за теплий прийом.

— То Ви справжній Іван Сірко? От маєш. А ми тут вуха розвісили, слухаємо. Та невже ж усе брехня була?

—Не все. У кожній брехні є своя частка правди. Все, бувайте здорові.

—Куди ж ви посеред ночі. Заночуйте в нас. Дамо вам найкраще місце.

— Не можна, чекають нас.

—Та куди ж ви так поспішаєте?

—До Чигирина. Турків бити.

2. У дорозі

Ніч була тихою та безлюдною. Всі у цей час вже спали у своїх домівках або ж витрачали останні гроші у місцевих корчмах. Лише троє подорожніх їхали верхи на конях посеред темного червневого неба. Хоч це було тепле літо, та у цю ніч хмари заховали собою місяць і єдиним джерелом світла був шинок, що раз за разом віддалявся від них. Сергій з жалем дивився на вогні з вікон, які він міг ще не скоро побачити вдруге.

—І навіщо ти це зробив? — запитав Сергій у свого брата.

—Що?

—Зіпсував мою розповідь. Я ж це робив не для себе, а для нас.

—І що саме?

—Заощаджував наші кошти. Цей дурень шинкар готовий був подавати будь-які страви за рахунок закладу, аби тільки я не припиняв говорити. І я це вже зробив, аж тут ти зі своїм «Вибачте, ось гроші, ми поспішаєм».

—А що я ще мав робити? Мені набридло вкотре слухати твої вигадки про дірку в шапці. То в тебе лях стріляв, то турок, то ти сам її підкидав вверх і з заплющеними очима влучив. А коли ти розповіси їм справжню історію, як ти поліз до Марини Товчихи вночі і її батько вистрілив був в тебе, але промахнувся?

І старший Сірко зайнявся реготом, який підхопив третій вершник, що до цього мовчав. Сміх у Івана був таким гучним, що коли він ставав під деревом, то листя сипалося з нього. А у дуеті з третім, глухим та сухим сміхом, вони разом і яблука так струшували.

—Годі, кому кажу, годі, — злився Сергій. —Це було давно і взагалі не так. А ти чого регочеш, Петре? Тебе там і не було навіть.

—Зате ти був і отримав трофей, —продовжував Іван. —Чому ти не купиш або не заш'єш цю шапку?

—Бо це мій пропуск на безкоштовні вечері. Я тут для них намагаюся, кожну копієчку заощаджую, а вони собі сміються

—На що ж це ти заощаджуєш, дозволь поцікавитися?

—На безтурботну та щасливу старість.

—Та невже?

—А то. Ти подивись на себе.  Тобі вже шістдесят з лишнім років, а ти досі їздиш і воюєш. Ні щоб вдома з дружиною та дітьми сидіти.

—Не можу я сидіти, поки ворог по землі моїй ходить. Мушу країну захищати. Хіба не для того ми тут?

—Ти навіть не всі удари ловиш, пропускати багато почав. Дай дорогу молодим та свіжим, брате. Так і померти можна.

—Як ти там казав? За Україну я готовий померти. Не боюся я смерті.

—Ах дійсно, я й забув. Ти ж не звичайний козак, ти сам Іван Сірко. Великий характерник. Жодна шабля ворожа тебе не бере.

—Заздри мовчки.

—Чому тут заздрити. Водишся з нечистою от і все тут. Мабуть вже і з Марою встиг угоду скласти.

—Сплюнь, дурню.

Усі троє швидко сплюнули через ліве плече, а мовчазний Петро навіть перехрестився.

—Ти краще її ім'я вголос не кажи, аби біди не сталося якої, — наказав йому Іван. —Нам тільки цього ще не вистачає.

—Гаразд. Ну а дійсно. В чому твій секрет? Звідки ти тими чарами володієш?

—З чого ти це взяв?

—От тільки не прикидуйся дурником. Я ж на власні очі бачив, як тебе турок по спині шаблею полоснув, а тобі пусте. Тільки і взяв, що зарізав його і все. Ніби нічого не було. Розкажи?

—Навіщо? Щоб ти потім і це по шинках лепетав усім?

—Та годі тобі. Ми ж брати. Скільки тебе знаю, завжди ти так. Сам усе знаєш та вмієш, а мене не вчиш.

—А мене хіба хтось вчив? Все сам, все сам. До речі, отими, як ти кажеш, чарами я у твоєму віці користуватися почав. Тому, якщо хочеш, вперед. Іди шукай. Хоча не раджу.

—Чому?

—Та тому, що не приносить воно щастя, те чаклунство. Якби не ворог, то припинив би.

—Ти що, до смерті цим займатимешся? Може краще мені передаси свої знання? У мене все попереду, до старості ще дожити потрібно. А так буде гарантія.

—Хитрий ти, але мене не перехитриш. Ні, не скажу я тобі. І взагалі нікому.

Так припинили вони розмовляти і решту шляху їхали мовчки. Петро вирішив, що саме час заграти на кобзі. Він був низького зросту, але на коні він був майже таким, як і сірки, а їхній рід славився високими чоловіками. Петро мав короткі та густі чорні вуса і срібну сережку у вусі. Він вірив, що вона захищає його від нечистої сили. І був правий. Оселедця в нього не було. Йому він і не був потрібен, адже Петро не козак. Він з роду ковалів і все життя продовжував батьківську справу, а вечорами для своєї сім'ї грав на кобзі. До Сірків приєднався два роки тому і завжди бився пліч о пліч з Іваном. А той не був проти. Старий Сірко любив слухати, як грає Петро на кобзі. Саме тому він і взяв його.

Довго їм ще слід було їхати, але Іван не зважав на це. Знав, що мусить. Він гадав, чому все це відбувається. Чому з'явилися ці турки? Може, щоб об'єднати два береги перед спільною загрозою? Або навпаки, це кара божа за те, що розділилися українці на два табори?

—То, чому саме в Чигирин? — вирвав з думок Сергій Івана.

—Що? — запитав він сонно. Петро припинив грати.

—Питаю, чому ми саме в Чигирин їдемо? Є ж і інші місця, де турків повно.

—Я листа отримав. Від Самойловича.

—Від самого?

—Так.

—І що пише?

—Пише, що допомога йому моя потрібна. Не вистачає йому вправних отаманів, щоб військом керувати. А вони зараз потрібні. Турки відправили до Чигирина велику армію, щоб захопити його. Планують зробити своїм центром для подальшого захоплення країни. Саме тому Чигирин.

—Та що він, турків не бачив? Чому так хвилюється?

—Стільки не бачив. Він з царем об'єднався, але їх всерівно менше. Тому слід допомогти.

—А ти думаєш, якщо їх так багато, то ми впораємося?

—Так. Він написав і розіслав листи до всіх міст, тому, думаю, коли приїдемо, то побачимо стільки козаків, скільки ще разом не бачили. І не забувай, що Сірка не так легко вбити.

—Особливо тебе, — відрізав Сергій.

Петро посміхнувся і подивився на Івана. Він кивнув йому, і коваль почав знову свою гру. З дзвінкою мелодією кобзи поїхали вони далі на порятунок України.

3. Сіркова вдача

Четвертий день їхали вони без зупину. Навіть спали верхи, просто збавляючи швидкість коней. Видно було, що всім потрібен був відпочинок. Хоч година спокійного сну.

—Може зупинимось на хвильку? Було б добре, якби ми перевели дух. Подрімали б трохи. Очі самі заплющуються,— запропонував Сергій.

—Ніколи нам, — протестував Іван.— Не можна гаяти часу.

—А який сенс, якщо ми приїдемо і одразу попадаємо на землю від невпинної їзди. І коням слід дати спокій, ми ж їх до смерті загонимо. Та ти на Петра он глянь. Мені здається, що він вже з розплющеними очима спати навчився. А, Петре?

Петро стрепенувся, ніби за комір йому потрапила холодна вода, і стверджувально кивнув. Це не тішило Івана, тому він мусив погодитися з братом.

—Гаразд, зробимо невеличкий привал. Спочатку відпочинемо, як слід, а потім знайдемо воду для коней і у дорогу.

Сергій перший зіскочив на землю і кинув свій клунок.

—Отут я спатиму. А ви можете поряд.

Петро з Іваном також спішилися з коней, але перед тим, як моститися, вони міцно прив'язали тварин до яблуні, аби нікуди не втекли.

Хоч була середина дня і сонце весело світило довкола, козаки вляглися вздовж дороги та заснули. Сергій склав руку в кулак і тримав невеликий мішечок, у якому було все, що він встиг назбирати дорогоцінного за роки, проведені у битвах. Там лежали монети, які отримував за усілякі дорогоцінні речі, знайдені у ворогів. Петро спав в обіймах зі своєю кобзою, яку цінив понад усе на світі. Йому її подарувала його кохана жінка. А старий Сірко розклався на землі і лежав, як убитий. Навіть під голову нічого не підклав. На його вустах була посмішка, бо уві сні бачив він ті короткі моменти, які проводив зі своєю родиною. У цей час сонце вже встигло обмінятися місцями з місяцем і тільки тоді вони почали прокидатися.

Першим встав Іван.

—Петре, Сергію. Підйом. Годі спати,— сказав він та почав штурхати їх. Петро одразу прокинувся і тихо позіхнув, а Сергій  противився та не хотів розплющувати очі. Він ще в дитинстві вів себе так, коли його рано брали з собою у поле. Але у Івана на це був свій спосіб, як змусити його піднятися на ноги. Сергій саме спав на животі і спина його дивилася у небо. Братові від цього було тільки краще: він замахнувся своєю долонею та швидко ляснув його по спині. Сергій миттєво вскочив та почав бігати і кричати, тримаючись за місце удару.

—Скільки разів я казав тобі не робити цього?!

—Вибач, але ти дуже міцно спав і не чув мене. Нам не слід гаяти час. Потрібно десь знайти воду для коней і вирушати.

—І де ти хочеш її шукати посеред ночі? До ранку ми її тут не знайдемо, змирися.

Іван розумів, що його брат мав рацію.

—Ну, тоді можемо самі поїсти, а Петро нам ще заграє кобзи.

Сергій вже декілька днів не їв і був дуже голодним.

—Ну і що там? Я вмираю з голоду. Показуй, —нетерплячє сказав він.

Старий Сірко розв'язав свій клунок і витяг звідти пляшку горілки та в'язку засушеної риби. Він гордо показав її Сергію.

—Що? Ти знову зібрався мене морити цією солониною? Я хочу справжньої, козацької їжі. Де м'ясо?

—Ми з'їли його ще тоді, коли ми навіть не доїхали до шинку. Два тижні тому.

—І що тепер їсти?

—Чим тобі риба не смакує? Он Петро їсть і мовчить собі.

—Якби він міг говорити, то сказав би тобі, чим вона мені не подобається. Не буду я її їсти. Нудить вже від неї.

—Тобі , як дівці, не вгодиш. Якщо хочеш м'яса, то ось тобі рушниця, а там я бачив ліс, коли ми проїжджали. Піди і вполюй зайця якого.

Та Сірко не очікував, що Сергій дійсно вирішить піти в ліс посеред ночі.

—А от піду і вполюю,— з викликом сказав він. — А з тобою ділитися не буду. Щоб тебе жаба з'їла.

— Не боїшся вночі йти?

—Чого мені боятися? Турків?

—Нечистої. В лісі її повно. Може, я давай піду? — по-батьківськи запитав Іван. —Аби з тобою нічого не сталося.

—Нічого мені не буде. Скажу, що Сірко, за свого приймуть.

Сергій перевісив рушницю на бік, взяв кілька набоїв і пішов в сторону лісу.

—Молодий, а скільки запалу,— говорив у слід Іван. — Як в мене у мої роки. Хвилююся я за нього, хоч і не показую йому цього. Але дійсно, він ж Сірко. Вдача у нас в крові. Те, що я чарам знаюся, ще нічого не значить. Був би я не Сірко, то нічого б з того не було. Вдача у нас в крові. Сергій нам зараз не якогось зайця, а вепра вполює. От побачиш, — з  гордістю сказав старий козак. Петро лише погодився з ним кивком голови.

4. Ірина

Тим часом Сергій вже дійшов до лісу та зупинився перед входом до нього. Хлопця вразила його велич, його могутність. Верхівки дерев перекривали собою нічне світило і здавалося, що це вже не ліс, а неприступний замок, який впустить в себе тільки Сергія.

Він зняв рушницю з плеча, дістав кулі та вклав одну в зброю. Перехрестився і зайшов всередину.

Молодий Сірко йшов впевнено уперед і пильно дивився навколо. Він вистежував звіра. Здобич, яку він принесе у їхній табір на заздрість братові.

«Не один ти в нас такий герой, — думав Сергій, — тільки і можеш, що все життя турків ріжеш. Та якби не твої чари, то давно б ти уже лежав десь у полі. Клятий характерник. І чому він не хоче ділитися зі мною своїми секретами? А я знаю. Розуміє, що тоді нікому він не буде потрібен, дід старий. Боїться, що рід Сірків славитиму я, а не він».

На мить він зупинився і почув шелест ліворуч від себе. Сергій почав пильно роздивлятися те місце, звідки пішов звук, але нічого не знайшов. Потім продовжив йти далі.

«Старий дурень. І здалося йому те козацтво? Я розумію, що турки, татари, ляхи, московити. Але ж не все життя воювати. Ти вже вдосталь тут, а про сім'ю хто думати буде? Коли останній раз ти був вдома? Впертий. Певен, що він ще зі своїми онуками буде разом битися. От інше діло я. Захищаю Батьківщину зараз, коли можу, коли здатний. А за разом і накопичую собі на потім. Щоб, як буду вже старим, пропустити молодих вперед, а сам куплю собі хату десь далеко, аби не заважав ніхто. Одружуся, дітей нароблю. І буде мені щастя на старість. А він. Тьфу».

Сергій і не помітив, як вийшов стежкою з лісу до маленького озера. Це була галявина посеред лісу з відкритим небом. Місяць відбивався від води і довкола було яскраво, як вдень. Сергію одразу стало легше на душі. Коли він йшов лісом, то постійно відчував, ніби хтось спостерігав за ним. Але нікого не бачив. Сірко  захотів вмитися та підійшов до озера. У дзеркальній воді він побачив хлопця не першої вроди, за те і не останньої. Чуб, який він завертав на бік, добре поєднувався з його вусами, які він завжди підкручував по кінцях.

—І як такого красеня земля носить? — запитав він уголос.

Сергій набрав води в долоні та почав мити своє лице. Тоді ще сам сьорбнув і вирішив, що потім приведе коней, щоб ті напилися. Неочікувано позаду нього знову щось зашелестіло і Сергій насторожився. Він взяв до рук рушницю і почав пильно вдивлятися в усі кущі, що його оточували. І ось він помітив, як один рухається.

«Ось і перший трофей. Зараз я тебе спіймаю», — вирішив він, добряче прицілився і вистрілив у кущ. Брав він нижче, аби точно влучити. Не знав, хто там сидів: олень чи заєць. Але те, що Сергій побачив, він ніяк не очікував.

З-за кущів пролунав дівочий крик, який спочатку спантеличив хлопця.

—Хто там? — здивовано запитав він. Відповіді не було.

Тоді Сергій сам підійшов до них і зазирнув усередину. Він побачив голу дівчину, що лежала на землі та тихенько стогнала. Місячне сяйво освітлювало її обличчя і перше, що помітив Сергій, були сльози. Тоді почав обдивлятися усю і знайшов місце, куди він влучив. Плече було усе в крові, що і змушувало дівчину плакати.

—Хто ти? — запитав у неї Сергій.

Вона лише подивилися на нього своїми зеленими та блискучими від сліз очима і привітно посміхнулася.

—Допоможи, —прошепотіла незнайомка та заплющила очі.

—Не засипай. Агов, чуєш? —Сергій почав панікувати. Невідомо звідки в лісі з'явилася гола дівчина і він її підстрелив. Слід було щось робити, адже кров не припиняла йти. Він вирішив віднести її у їхній імпровізований табір і показати Івану. Він добре розбирався у кульових ранах і не раз рятував від неминучої загибелі своїх товаришів по зброї.

Сергій обережно підняв її на руки, ніби боявся, що вона розіб'ється, мов зі скла. Він пішов тою ж дорогою, якою прийшов сюди. Але кожна стежка, на яку хлопець ставав, виводила його знову до озера.

«Заблукав, —подумав Сергій. —Цього ще не вистачало. Ти просто нервуєш, заспокойся і згадай, звідки ти прийшов».

Він пішов черговою стежкою і от вже бачив за поворотом вихід і побіг. Сірко час від часу дивився на дівчину і ще більше дивувався їй. Найбільше його вражало її волосся, яке було зеленого, як трава, кольору і заплетене у довгу косу.

Стежка знову виявилася невірною і привела Сергія назад до озера.

—Якого біса! — вилаявся він.

Сергій вже почав втрачати усіляку надію на спасіння, але раптом побачив зграю маленьких звіряток, які були схожі на зайченят, щоправда, без довгих вух. Хлопець перелякався і почав хреститися, та істоти не зникали. Він стояв і дивився на них, аж раптом одне підбігло ближче до нього і, як людина, почало кликати його рукою за собою. Усі інші також підхопили цей жест.

—Невже я збожеволів? — запитав себе він.

—Іди за ними.... Допоможуть, — ледь чутно сказала дівчина, так і не розплющивши очі.

«Може це їй сниться?», —подумав Сергій, але потім побачив, як звірятка почали кивати своїми маленькими головами в знак згоди і він вирішив піти.

Пухнасті істоти швидко побігли лісом, що Сергій навіть не встигав за ними. Уже за хвилину він побачив вихід з лісу і звірят, що сиділи біля нього.

—Дякую, — невпевнено сказав Сергій та вклонився. Вони повторили цей рух і втікли назад у глиб.

Як тільки хлопець вийшов на дорогу, то одразу побіг до своїх друзів.

—Живи, тільки не помирай, —говорив він дівчині. Він помітив, що очі її були вже сухими і це втішило його.

Тим часом Іван вже стиг розвести багаття, а Петро досі бринів мелодійно на кобзі. Сірко підняв руку і дав знак, щоб він відклав інструмент. Вони обидва почули, як хтось біжить і насторожилися. Петро хутко дістав та зарядив свого пістоля, а Іван взяв до рук свою шаблю.

На їхнє світло з темряви прибіг Сергій, весь мокрий та схвильований. На руках він тримав молодицю, що стікала кров'ю.

— А най тебе. Це що таке? — запитав Іван.

—Немає часу пояснювати. Я вистрілив в неї, ти мусиш допомогти.

На відміну від Сергія, Іван знав, що робити. Вже за секунду він застелив землю усілякими шматками тканини, які знайшов у себе, і наказав Сергію покласти її на них. Він почав роздивлятися плече дівчини, але не міг знайти дірку. Тоді Іван промив мокрою ганчіркою її плече і побачив маленьку цяточку, з якої сочилася кров. Він припідняв дівчину так, щоб була на рівні вогню.

—Все добре, куля пройшла на виліт. Зараз накладу ганчір'я і на ранок стане краще.

Іван взяв шмат тканини, вилив на нього чарку горілки, поклав відомі тільки для нього трави і щось прошепотів над ними. Тоді приклав усе це до рани і залишив дівчину відпочивати.

—А тепер поясни, навіщо ти приніс сюди відьму? — запитав Іван. Тільки коли він закінчив обробляти рану, то побачив, що вона була вся гола і з зеленим волоссям.

—Ніяка це не відьма, — обурився Сергій.

—А хто ж тоді?

—Не знаю, але не відьма. Відьми з розплетеним волоссям ходять, а у неї он коса яка.

—І дійсно. Але тоді чому вона вся гола?

—Не знаю. Ти тільки подивись на неї. Яка вродлива. А бачив би ти її очі. Немов два смарагди. Одним словом, це щось неземне.

—Отямся, Сергію. Скажи-но, чому ти стріляв в неї?

—Я вирішив, що то звір у кущах сидів. А то вона.

—Слідкувала за тобою?

—Не знаю. Слухай, дивлюся я на неї зараз і дивуюся. Ніде ще я такої вроди не бачив серед наших дівчат. Може вона не звідси?

—Я і гадки не маю. Але перехреститися зайвим не буде. Петре, ти також.

Поки чоловіки стояли та хрестилися, дівчина вже прокинулася і слабо привіталася.

—Добрий вечір, — прощебетала вона.

Троє різко подивилися на неї і мовчали.

—Тобі вже краще? — першим заговорив Сергій.

—Так, але плече ще болить. Думаю, скоро загоїться, — сказала вона та посміхнулася до нього.

—Хто ти і що тут робиш? — втрутився Іван.

Дівчина перевела погляд на нього і злякалась його суворої постаті.

—Я нявка, — тихо сказала вона. — Живу я тут у лісі.

Цього і боявся Іван: нечиста до нього дібралася.

—А чому за хлопцем стежила?

—Я не стежила, спостерігала тільки. Тут мало людей живе, я рідко їх бачу. Цікаво мені стало. Тим паче, таких ще не було у нашому лісі.

—Яких таких? —не зупинявся Іван.

—Ну таких от, як ви. З палицями на плечах, вусатих в широких штанях. От і хотіла ближче роздивитися. А потім щось вкусило за плече боляче і я впала, — Сергію стало незручно і він захотів сховатися за братом. — Тоді оцей красень взяв і приніс до вас, дідусю. Дякую, що вилікували мене.

—Рано ще дякувати. Я звуся Іваном і натуру вашу не полюбляю. Не годиться, щоб людина божа з нечистою водилася. Тому коли зможеш встати, то підеш собі у ліс, а нас не чіпатимеш.

—Ми не можемо її залишити так, — сказав Сергій. —Вона ж поранена і беззахисна. Слід почекати, поки їй краще стане.

—Ну добре, до ранку почекаємо, а далі хай йде собі.

—Подивимося завтра. А зараз слід відпочити. Нам усім.

Іван притягнув брата до себе і сказав йому:

—Сергію, не прив'язуйся до неї. Вона не людина. Це нечиста сила.

—Я навпаки бачу людину. Вродливу людину.

—То чари все, в голову твою залізла нявка та.

—Я вмію розрізняти де є чари, а де немає. Від тебе ними так і віє, а вона чиста.

Не подобалося це Іванові, але не хотів він продовжувати сперечатися. Думав, що зранку Сергій сам все побачить.

—Ну, нявко, —повернувся Іван до неї, — якщо ти вже серед людей чесних спатимеш, людей християнських, то і ім'я тобі слід якесь дати.

—Ірина, —сказала нявка. Хочу бути Іриною. Я колись бачила, як дівчинка у лісі нашому гриби збирала. Така гарна була, платтячко все таке яскраве, личко чистеньке, а коса у неї така хороша. І стрічка червона вплетена була. Я й собі такий захотіла, але стрічок не знайшла, тому так ходжу. А потім її покликали: «Ірина, Іринка. Біжи сюди, час їхати». Вона і побігла.

—Нехай так буде.

—А я Сергій, — вскочив молодший Сірко. —Приємно познайомитись.

Ірина широко посміхнулася, коли до неї знову звернувся її рятівник.

—Тобі слід щось одягнути, —сказав Іван. —Не можна ж голою серед трьох чоловіків спати.

Він витягнув свою єдину білу сорочку та подав їй. Вона не могла сама нормально її одягнути, бо заважало плече і Сергій допоміг їй. Тепер перед ними сиділа справжня вродлива українська дівчина і єдине, що збивало з пантелику, то це її трав'яне волосся.

А Ірині все подобалося. Тепер вона була ще більше схожа на ту дівчинку. Нявка побачила за спиною Івана ще одного чоловіка, який весь цей час мовчки спостерігав за усім.

—Я Ірина, а ти? — запитала дружньо вона, але відповіді не почула. — А чому він мовчить? Я що, йому не подобаюся?

—О ні, ти йому ще й як подобаєшся, — втішив її Сергій. — Знайомся, це Петро Язикатий, наш товариш. Тільки тобі він нічого не скаже, бо не може.

5. Петро Язикатий

Петро повертався додому з пустим возом. Сьогодні саме був ярмарок і він все розпродав. Всі на селі знали про Петра та його вмілі руки, якими робив він усіляке добро в своїй кузні. Навіть люди із сусідніх околиць збиралися, щоб придбати або хоч подивитися на його вироби. Починаючи від підков для коней і закінчуючи майстерними шаблями, якими, поговорюють, користувався і сумнозвісний Брюховецький. Усе робив Петро і завжди все продавав.

Жив він не сам, а з дружиною Надією, з якою провів вже три роки щасливого життя. Сьогодні вони святкували свою річницю і Петро встиг витратити частину грошей та придбав яскраве червоне намисто для коханої. Довго до дому їхати не прийшлося, адже його хата стояла вздовж головної дороги, тому за годину їзди він вже був на місці.

Петро завів вола у хлів, дав йому води та побіг до хати.

—Надійко! Я приїхав. Де ти? — кричав він ще коли тільки стояв на порозі.

—Я тут, — почув Петро голос коханої, але линув він не з хати.

—Де тут? — запитав. —Я не бачу тебе.

—А ти біжи на мій голос і знайдеш.

За це любив її найбільше Петро. Вона завжди знаходила час, щоб погратися з ним у щось, ніби мала дитина. А він не був проти. У такі моменти Петро сам відчував себе ще тим молодим парубком, який тільки вчився тримати батьківський молот у руках.

Петро знайшов Надію за хатою, біля вишні, яка росла посеред їхнього поля. Вона сиділа на землі і, як тільки побачила його, встала і побігла на зустріч.

—Знайшов, знайшов! — кричала радісно вона і міцно поцілувала його.

Петро хотів їй щось сказати, але не встиг, бо Надія заговорила перша:

—Мовчи, нічого не кажи зараз. Ходімо, — вона взяла його за руку і повела до вишні.

Під деревом Петро побачив розстелене на траві простирадло, на якому були глечик з молоком і тарілка вишень. Він міцно обійняв Надію.

—Ось, це для нашої річниці. Сідай, я сама все збирала.

—Зачекай, —сказав Петро і взяв її за руку. —Я хочу спершу тобі дещо подарувати.

Він витяг з кишені намисто і одягнув його на її шию.

— Яке воно гарне, — сказала Надія і легенько поцілувала його у лоб. —Дякую.

Петро стояв та милувався нею. Її довге біле волосся з приємним лицем чудово поєднувалося з його подарунком. Ніби хтось зірвав спілі вишні та начіпив їх на мотузок.

—Мені личить? — запитала вона.

—Дуже, — промовив Петро.

—Я для тебе також щось маю.

—Кохана..

—Ні слова. Ти подарував мені таке гарне намисто, а я тобі це.

Надія нахилилася і витягла з-за дерева кобзу і вручила її Петрові.

—З річницею, любий. Сподіваюся, що ти на ній гратимеш ще краще, ніж у Галини на весіллі.

—Люба, — говорив у захваті Петро, — навіщо ж? Звідки? А різьба яка? Я обожнюю тебе.

—Нумо, заграй щось скоріше.

Вони сіли і Петро заграв. Ще з дитинства йому подобалося слухати, як дід грав на кобзі. Потім він навчив свого онука, але Петро мусив відкласти її та вчитися у батька кувати.

—Нічого тобі цим займатися. Он дід твій все життя грав і немає нічого, —говорив він. Але Петро не засмучувався, а при нагоді брав у інших кобзу та грав. Грав на весіллях, на похоронах, на святах. І зараз грав. Та ще й так, як ніколи раніше. Настільки красиво він це робив, що навіть згадав пісню про соловейка. Про те, як він своє кохання шукав, але не знайшов. А Петро знайшов і співав для нього. Сумна була ця пісня, що Надійка навіть заплакала. Петро припинив гру, але вона просила, щоб він продовжував. Настільки гарний голос мав.

Так вони і сиділи. Було, Надійка щось згадає і почне, а Петро приєднається. Здавалося, що ніщо не могло зруйнувати їхнього щастя.

Але раптом невідомо звідки вони почули тупіт та іржання коней. Звідусіль оточили їх татари. Петро миттєво зреагував, відкинув кобзу і прикрив собою Надію.

—Забирайтеся звідси, свині чорні. Бо будете потім шкодувати, що зв'язалися зі мною.

Вони ж не розуміли жодного слова і тільки сміялися.

«Ех, якби мені зараз шаблю, я б їх усіх повбивав», —думав Петро. Але її в нього не було, тому він просто кричав.

—Чого регочете? Швидко розвернулися і геть звідси, виродки кляті. Ви не знаєте з ким зв'язалися. Я вам руки повідриваю, тільки-но ви з коней позскакуєте.

Тоді їхній ватажок щось сказав і двоє з них швидко дістали мотузки і накинули їх на Петра з Надією. Вони відвели їх один від одного і це сильно розізлило Петра. Він почав брикатися, немов молодий бичок, що викликало вдосталь клопоту у татар. Та все ж вони змогли прив'язати його до вишні і тоді повернулися до Надії.

—Не смійте її чіпати, звірюки дикі. Я обіцяю, що задушу вас голими руками. Не хвилюйся Надійко, зараз я з ними впораюся, - вона ж тільки мовчки дивилася на нього переляканими очима.

Турки почали сміятися, але головний серед них дивився на Петра. Він спостерігав за ним, за його лицем. Він не розумів його мови, але бачив лице. Бачив, як воно скривлювалося, як ставало страшним, ніби в дикого вовка. Бачив лють у очах Петра і знав, що якщо він вирветься, то вб'є його.

Ватажок зліз з коня і підійшов до нього. Він подивився на Петра, а потім щось сказав, що знав тільки він сам.

—Не знаю я мови твоєї чортячої. Розв'яжи мене, паскудо, будемо битися, як чоловіки.

Татарин різко схопив Петра за язика і зжав його у кулаці.  Тоді посміхнувся і підло прошепотів йому на вухо. У вільній руці у нього неочікувано з'явився ніж і він одним рухом відтяв Петрові язик та жбурнув на землю.

Він сміявся з нього, а Петро намагався і далі щось кричати, але нічого не вдавалося. З його роту хлинув потік крові, що був схожий на вишневий сік. Надія у цей час закричала, а ватажок миттєво повернувся і всадив шаблю їй в живіт. Вона припинила кричати, а тільки мовчки почала плакати.

Петро дивився на все це та стогнав, гарчав. Здавалося, що це не людина, а хижий звір. Це тішило турків, їм було весело. Хоча здавалося, що ватажок не хотів вбивати Надію. Він підійшов до Петра, щось сказав йому і вказав на неї, а потім на нього. Петро ж тільки ще більше розізлився.

Раптом прогриміло і ватажок мертво впав на землю. Петро здивувався і замовк, а турки почали кричати та роздивлятися по сторонам. Один з них побачив вершника на коні, який з кожною секундою був все ближче та ближче. Він пролетів через їхні ряди і троє одразу попадали слідом за лідером, пофарбувавши траву довкола в червоний. Вершник розвернув свого коня і почав дивитися на двох залишившихся турків. Вони перекинулися поглядами і одночасно пришпорили коней у сторону вершника. Той спокійно підняв шаблю і чекав. Коли вони проїхали повз нього, вершник вибив одного з сідла, але другий встиг нанести удар. Та його шабля тільки відскочила та вилетіла в нього з рук, ніби він вдарив не людину, а камінь. Турок не зрозумів, що сталося. Він вирішив втекти, але вершник скористався секундою, поки турок мовчки витріщався на нього, зарядив пістоля і вистрілив.

—Чи це всі? — запитав він у Петра.

Той спочатку намагався сказати «так», але не зміг і просто кивнув. Вершник спішився і розв'язав його.

—Проїздив повз, почув крики, вирішив перевірити. Мені шкода, —сказав він і подивився на тіло Надії. —Трішки не встиг.

Вершник дістав платок та подав його Петрові. Він витер своє лице, але його вуса ще трохи віддавали червоним.

Петро побіг до Надії і тряс її. Він сподівався, що вона заговорить з ним, але вона тільки мовчала. Петро почав плакати та цілувати її лице в надії, що ще не пізно.

—Вона мертва, —сказав вершник. —Співчуваю.

Петро підійшов до нього і потис його руку, а іншу поклав йому на плече.

—Мене Іван звати, — мовив вершник. —Знаєш, знайоме в тебе лице. Ми десь зустрічалися вже. Точно! Ти той коваль, що на ярмарку торгував. Я ще у тебе шаблю купив. Твоя?

Петро подивився на його зброю і ледь посміхнувся, коли впізнав свою роботу, яка врятувала його. Він кивнув Іванові.

—Тебе, здається, Петром кличуть?

Знову кивок.

—Та-а-а-ак, Петре, бачиш, як воно склалося. А все ця зараза турська. Хоча ці на татар більше схожі. Її не можна так залишати. Слід по-людськи поховати.

Петро погодився зі своїм рятівником і приніс з двору лопати. Іван взяв свою.

—А ти іди з нею посидь краще. Я сам викопаю.

Петро мовчки сів поблизу Надії і легенько гладив по голівці. Він ще щось намагався говорити до неї, але йому це кепсько вдавалося.

—Я все, —сказав за декілька хвилин Іван.

Вони підняли її і ніжно поклали до ями.

Петро дивився на неї і дивувався, що навіть мертвою вона не припинила бути красунею. А намисто ще більше допомагало у цьому.

Іван прочитав молитву за упокій душі та закопав її.

—Ну, вже не ображайся. Допоміг, чим міг. Але час їхати. Мене брат вже третій день чекає.

Іван вже сідлав коня, як раптом за плече його схопив Петро.

—Що?

Петро показав на себе, а потім на коня.

—Ні, дякую. Він не голодний, —не зрозумів його Іван.

Тоді Петро показав знову на себе, коня, а потім на дорогу. Іван зрозумів цього разу.

—О ні, тобі не варто зі мною. Я на турків їду.

Петро показав на мертвих воїнів і на свіжу могилу Надії. Він подивився йому в очі і намагався сказати «будь ласка», але вийшло незрозуміле блеяння.

Іван не знав, що йому робити. Він розумів бажання коваля поїхати з ним, щоб мстити за своє кохання. Але ж він не козак, не вміє битися, може загинути. Так і Іван не вмів, та навчився. І Петро навчиться. Але якщо помре? Не буде тоді вже кому шаблі добрі кувати.

—Твоя? Грати вмієш? —запитав він, вказавши на кобзу під деревом.

Петро закивав і швидко підібрав інструмент та заграв про соловейка. Щоправда, підспівувати музиці він не міг.

—Добре, кидай її на плечі та застрибуй. Поїдеш зі мною на Січ, а звідти військом на турків.

Коли вони відправилися, Петро ще довгий час дивився в сторону, де лежала його Надія, поки не зникла вона з очей.

6. Тепер їх четверо

Сонце ще не встигло з’явитися на небі, а козаки вже прокинулися. Вони звикли до того, щоб рано вставати. Петро почав складати усі речі по клунках, а Іван вирішив поговорити з братом.

-Сергію, ти як?

-Чудово, - відповів він і подивився на Ірину. Усмішка була на його обличчі. - А що?

-Як що? Невже ти досі не побачив, кого привів до нас?

-Красуню?

-Нечисть! - крикнув Іван, що нявка аж невільно здригнулася.

-Тихіше, - сказав Сергій. - Ти так Ірину розбудиш. Хай поспить ще хвилинку.

-Ти вже прив’язався до неї. Розплющ очі. Вона..

-Мені байдуже, хто вона, - перебив брата Сергій. – І неважливо, що ти про неї думаєш. Я ще ніколи не відчував чогось подібного. Я гадаю, що кохаю її.

У цей момент Ірина саме прокинулася і привіталася з усіма.

-Добрий ранок. Ми вже вирушаємо?

-Так, саме пакуємо речі,- сказав Сергій. - Як тобі спалося?

-Вона залишається тут, - втрутився Іван.

-Що? А я хотіла поїхати з вами.

-Ти поїдеш. Не слухай цього стариганя. Я ним сам займуся.

-Сергію, навіть і не думай. Я забороняю.

—Ти мені не батько, щоб забороняти. Якщо Ірина хоче їхати, то вона поїде. І якщо не з нами, то зі мною. Самі доберемося, дорогу знаємо.

—Сергію, Сергію, не втрачай голову. Нам і так було небезпечно їхати, а ти один зібрався.

—Не один, а з нею.

—Добре, з нею. Немає різниці. Зрозумій, ти ж її не додому везеш, а на війну. У саме пекло. Що їй там робити? От скажи, нявко, нащо тобі їхати з нами?

—Ну знаєте,— невпевнено відізвалася вона,— я все своє життя провела у лісі. Часто спостерігала за людьми, за їхніми манерами та поведінкою. Я бачила, які вони були щасливі, коли з умішками бігали лісом. Коли проїздили повз усією сім'єю і як добре їм було. Я також так хочу. Хочу жити серед людей, бути людиною, носити ваше гарне вбрання. У лісі немає нічого цікавого, лише дерева та звірі. У вас справжнє життя. А ви до того ще й мене врятували, принесли до свого вогнища, дали одяг. Я вирішила, що це мій шанс. Але якщо ні...

—Так, сонце, так,— закричав Сергій. — Ти тепер точно поїдеш з нами. Іване, ти не можеш відмовити.

Іван подивився в лице братові, особливо в очі і побачив в них той запал, ту іскру, яка була в нього, коли зустрів він вперше свою Софію. Ту єдину, якій віддав Іван своє серце. Він шкодував, що надовго залишав її саму, що пропустив народження двох синів. Але він мусив. Адже якщо не прожене Іван всіх ворогів, то як його родина буде жити? Сірко зрозумів, що Сергій не марив, а дійсно кохав її.

—Ну добре, — зітхнув Іван,— нехай їде з нами.

—Ой, діду Іване, дякую вам,— Ірина скочила на ноги та обійняла його так, як любляча дочка обіймає свого батька.

—Ну годі тобі,— відштовхнув її Іван, який не звик до цього. —Біжи допоможи Петрові речі скласти, а я з Сергієм кількома словами ще перекинуся.

Вона весело пострибала до Петра так, ніби рана її вже не боліла. Немов радість була сильніша за біль. Іван почекав, поки Ірина відійде надто далеко і заговорив з братом.

—А тепер слухай мене уважно,—сказав він. —Я твого вибору не схвалюю, не буде тобі щастя з нею. Але бачу, що ти вже все вирішив для себе, тому бажаю тобі успіхів. Бережи її, бо більше можеш і не знайти іншої.

—Мені інша непотрібна. Тільки вона. Аби ж гарбуза не дала.

—Не дасть, ти ж Сірко. Головне лишень будь обережний. Пам'ятай, що не людина вона, а нявка, хоч і вродлива. Від нечистої завжди рід людський страждав.

—Дякую, брате. Дякую, що не хочеш заважати нам. Я це дійсно ціную.

Іван побачив, що Сергій говорив з ним щиро. Він робив це у дуже рідких випадках, що можна навіть порахувати на пальцях. Це розжалило Івана і він невільно посміхнувся.

—Але і я для тебе настанову маю,— сказав Сергій. —З цього дня ти її нявкою не називатимеш. У неї є ім'я.

—Гаразд.

—Ви ще довго?— крикнула Ірина, яка вже допомогла Петрові і чекала розпоряджень.

—Ми вже закінчили,— сказав Іван. —Коня для тебе немає, тому поїдеш з Сергієм.

Старий Сірко заскочив на коня і порівнявся з Петром. Сергій покликав до себе Ірину.

—Каталася колись раніше?

—Ні,—відповіла вона і стало їй за це соромно.

—Тут все просто. Зараз я застрибну перший, а потім візьму тебе.

Сергій хутко вліз на коня, а потім підхопив до себе Ірину. Він зробив це дуже ніжно, ніби боявся, що від різкого руху вона розіб'ється, і посадив поперед себе.

—Зручно?

Ірина легенько кивнула.

—Ми готові, Іване. Вирушаймо.

Усі троє пришпорили своїх скакунів і помчали далі.

7. Крапки над і

Їхали вони колоною: Іван попереду, Петро в середині, а Сергій з Іриною ззаду. Усю дорогу він постійно говорив з нявкою, відповідав на її питання про людей.

—А що це у тебе на голові?

—Це шапка. Вона потрібна, щоб не було холодно в голову.

—А чому в ній дірка? У діда Івана з Петром таких немає.

Вони засміялися і подивилися на Сергія: їх цікавило, що вигадає він для неї.

—А це ворожа куля пройшла. Не влучив в мене турок і я переміг.

—Ого! —захоплювалася його словами Ірина. —А що таке куля?

—Ну розумієш, —зам'явся Сергій, — це така штука, яка сильно жалить людей, якщо влучить. От як з тобою. Ти вибач мене, але це я ненароком тебе зачепив. Думав, що ти дикий звір.

—Нічого страшного, вже не так болить. Джміль мене сильніше кусав, ніж та куля. Ти не хвилюйся.

У Сергія ніби камінь з плечей впав. Йому було соромно, що він підстрелив її, але все обійшлося. Ірина не знала, що могла навіть померти, якби козак взяв трохи вбік. Сергій не збирався їй це казати, адже вона все рівно не ображалася на нього.

—Дозволь і мені дещо в тебе запитати, Ірино?

—Дозволяю.

—Що то були за істоти у лісі.

—Ти маєш на увазі хухів?

—Не знаю, напевно. Такі маленькі та пухнасті. Вони ще дорогу з лісу мені показали.

—Так, то хухи були. Добрі звірятка. Вони давно там живуть і допомагають тим, в кого чисте серце, знайти вихід з лісу.

—Не очікував, що в мене чисте серце.

—Не в тебе, а в мене. Вони вивели тебе, щоб ти врятував мене.

—А-а-а-а, —засмутився Сергій. Він вже тільки почав тішитися новому факту про себе, але Ірина розвіяла ці думки.

Довго ще були вони в дорозі, аж поки назустріч їм не потрапила хата. Самотня хатинка, що стояла обабіч дороги і проводжала усіх, хто проїздив повз неї. На подвір'ї саме була жінка, яка розвішувала мокру білизну. Коли під'їхали ближче, то вона помітила і вийшла до них привітатися.

—Добрий день, — сказала жінка.

—Добрий, —привітався Іван, а за ним і усі інші. Петро просто кивнув.

—Далеко дорогу тримаєте? — запитала господиня.

—Далеко та не дуже. У Чигирин їдемо. Козаки ми.

—Ой, що ж це я не впізнала. І дійсно: вуса, оселедці, шаблі та рушниці. Михайлику, йди скоріше сюди на козаків подивишся!

На подвір'ї швидко з'явився маленький хлопчик з волоссям кольору соломи.

—Ого, справжні козаки! А візьмете мене з собою турок бити?

—Не турок, а турків,— посміхнувся Іван. —Малий ще, не годишся. От підростеш, тоді сміло приходь. Чекатимемо.

—Ой, а шабля яка! Дасте потримати?

—Михайлику, не набридай людям, вони з дороги втомлені. Може, хочете зайти перепочити?

—Вибачте , але не можемо. Поспішаємо дуже.

—Та годі вам. Що один день для вас. В мене якраз в печі пиріжки з вишнями, а на столі вареники з капустою. І сметанка до всього.

—Дякую, але...

—Чому б ні?— перебив Івана Сергій. - Одним днем більше, одним менше. Яка різниця? Ми ще  так і не їли, лише коней напоїли. Люди добрі вгощають. Неввічливо відмовлятися.

Сергій був правий. Вони давно нічого не їли. Навіть у Івана час від часу вурчало в животі від голоду.

—Ну добре. Якщо не заважаємо, то на ніч можна і залишитися.

—Ой, що ви? Не заважаєте. Ви ж такі молодці. Україну нашу бороните. Заходьте хутчіш.

Усі злізли з коней та пішли до хати стежкою, яка була вся у різних яскравих квітах.

—Ой, як гарно,— сказала Ірина.

—Дякую, я їх сама саджала.

Перед входом до хати старий Сірко зупинився.

—Не годиться до хати незнайомих людей впускати. Нумо знайомитися.

—Дійсно, чого це я. Людмила Двокленко я. А це син мій Михайло.

—Ну, а мене звуть Іваном. Це брат мій Сергій та дівчина Ірина. А той мовчазний Петро.

—От тепер я знаю вас, заходьте вже.

Хата не була багато обставлена: пусті стіни і тільки над пічкою висіла ікона Богородиці, обвішана рушниками. Але Ірина була у захваті, бо ще ніколи не стояла у хаті. Їй хотілося мерщій розпитати Сергія про все, що вона бачила довкола.

—Сідайте до столу, зараз я принесу квасу до вареників. Не допоможете мені, Іване.

—Звичайно, — сказав він.

Вони відійшли подалі від столу і Людмила зачекала, доки всі не сядуть за нього.

—Вибачте, це не моя справа, але що з вами та дівка робить? Нащо ви її з собою взяли?

—Розумієте, —почав викручуватися Іван,— бачите її волосся? Правда, воно не таке, яке в нормальних дівчат?

Людмила кивнула йому в знак згоди.

—От,—продовжив Сірко.—Вона з дитинства така. У Чигирині ми чули, що є стара чаклунка, яка може чари розвіювати усілякі. Тому їдемо туди, аби дівчину розчаклувати. Так вона ж заміж ніколи не вийде. До речі, хотів попросити у Вас якусь хустину, щоб сховати волосся. Можна?

—Ой, авжеж. Як таке горе у вас, то допоможу.

Іван зрадів, що Людмила повірила у його байку.

«Сергій би пишався моєю історією. Слід буде потім йому розповісти»,—думав він.

Коли господиня принесла хустину, Іван поклав її у кишеню, взяв величенький глечик з квасом і пішов з нею до столу. А там вже була розпочата палка розмова, яку розпочав Михайло.

—А я вже бачив козаків до вас,— говорив хлопчик.

—Де ж ти їх бачив?—поцікавився Сергій.

—А прямо ось тут де ти сидиш. У мене батько козак. Воює зараз. Не бачили його?

— А як його звуть? Я багатьох бачив, може і з твоїм зустрічався.

—Тарас.

—Тарас Двокленко? Не пам'ятаю. Як він виглядає?

—Ну він такий великий, сильний. А от вусів немає в нього. Я йому казав, що козаки обов'язково вуса носять, а він не вірив. Коли виросту, то точно вуса носитиму. Як в тебе.

—А ще що можеш сказати? Таких багато ходить по землі. Щось особливе, що тільки у твого батька є?

—Тільки у нього? Точно! У нього вуха немає.

—Михайло, припини. Про такі речі за столом не говорять.

—Вибач, мамо.

—Що ж, до справи. Їжте, гості милі,—сказала Людмила і всі почали смакувати. Але Ірина не поспішала брати їжу до рота. Вона ще ніколи не бачила вареника і не знала, як його їсти.

—Сергію, а що це таке?—вказала вона на страву.

—Це вареники. Дуже смачна річ. Скуштуй.

—Але я не вмію,—вона жалібно подивилася на нього і в її погляді був крик про допомогу. Сергій взяв виделку і вклав нявці у руку. Тоді її ж рукою проштрикнув вареник і повільно вмочив у сметану.

—Тепер поклади це до рота.

Ірина послухалася і вкинула вареник у рот.

—А тепер пожуй та ковтай.

Вона зробила, як сказав їй Сергій.

—Як смачно! Я хочу ще,— сказала Ірина і почала їсти їх один за одним.

—А що, вона ніколи не їла вареників?— пошепки запитала Людмила у Івана.

—Так. Сім'я в неї була бідна і не могла дозволити цього собі. А з козаками такого не почастуєш,—ще ніколи не доводилося йому брехати. Але він не міг сказати, що привів до чесної людини в хату нявку. Іванові стало соромно за це і він вирішив змінити тему.

—То Ваш чоловік теж козак?

—Так.

—Коли ми зустрінемось з іншими, то обіцяю йому передати, що ви чекаєте його повернення.

—Ой, та він і так це знає. Непотрібно, а то ще через нас будете старшину турбувати, аби знайти його.

—А якщо я скажу, що я і є старшина?

—Справді?

—Так. Моє прізвище Сірко. Чули про такого?

—Невже це Ви? Це ж треба. Ой, я аж хвилюватися почала. Побіжу подивлюся, як там пиріжки.

Людмила встала та відійшла в сторону. Їй не вірилось, що у неї в хаті був сам Іван Сірко. Вона дістала з печі пиріжки і поставила на стіл.

—А ось і десерт. Їжте на здоров'я.

—Обережно, —попередив Сергій Ірину,—вони можуть бути гарячими. Спершу подмухай.

Ірина здивувалася, що на їжу варто дмухати, але зробила те, що від неї просили. Петро ж до них навіть не доторкнувся. Він лише тихо сидів в стороні і сьорбав квас. Так усі просиділи до вечора і Людмила почала шукати чисту постіль для своїх гостей.

—Ой, та не варто. Ми ж постійно у дорозі. Вже звикли на землі спати,— вмовляв її Іван.

—То ви в дорозі на землі спите, а у моєму домі цього не буде. Михайлику, принеси свою подушку з ковдрою. Сьогодні поспиш зі мною.

Поки усі поралися хто де спатиме, Сергій вийшов з Іриною на двір. Під хатою була зручна лавка, на якій вони вмостилися і споглядали на круглий місяць.

—Це так чудово бути людиною,—сказала нявка. —Кожен день ось так сидіти у затишній хаті, їсти смачну їжу, бавитися з дітьми. Дякую, що показав мені це, Сергію.

—Якщо хочеш, то і в нас так буде.

—Ти жартуєш?

—Ні. Знаєш, Ірино, коли я вперше побачив тебе, то зрозумів, що закохався.

—Закохався? А що це значить?

Сергій не очікував такого запитання. «Як? —подумав він. —Вона не знає, що це таке?»

—Ти не знаєш, що таке кохання? —здивовано запитав він у неї.

—Так. Я це слово ніколи раніше не чула. Поясни мені, прошу.

—Ну, —почав Сергій, — навіть не знаю, з чого почати. Розумієш, люди кажуть «кохаю» до того, хто їм подобається.

—А, я зрозуміла. Тоді і я тебе кохаю. І діда Івана, і бідного Петра, і Людмилу з Михайликом. Усіх вас.

—Ні, стривай. Ти не так мене зрозуміла. Коли людина когось кохає, то це значить, що вона не може бути без іншої людини, до якої вживає це слово. Це значить, що кожна хвилина без неї, як рік страждання. Що без неї не прожити їй і дня. Це значить, що людина хоче завжди бути з тим, кого вона кохає. А на серці у той час, немов метелики літають. У мене це почалося, як тільки я побачив тебе. Розумієш?

—Здається, що так. Коли я тоді прокинулася в таборі, то була дуже сильно рада тебе бачити. Мені було приємно поруч з тобою. А коли ти відходив, то я сумувала. А ще ці метелики. Виходить, що і я тебе кохаю.

Сергій посміхнувся і обійняв Ірину.

—А знаєш, що роблять закохані люди? —запитав він.

—Ні. Що?

—Зараз покажу, заплющ очі, — Сергій поцілував її і здавалося, що він з'їв би Ірину, якби у той момент до них не вийшов Іван. Він побачив, що тепер Сергій точно буде з нею і не міг цьому радіти.

—Я вам не заважаю? — запитав Сірко.

Вони різко припинили поцілунок і подивилися на нього.

—Взагалі-то, заважаєш, —сердито відповів молодший брат. —Чого тобі?

—Ми вже розклали для всіх постіль, тому прийшов вам передати.

—Передав? Дякую. Тепер повертайся у хату. Ми скоро прийдемо.

—Ну, я ще хотів перед сном посидіти на вулиці, подихати нічним повітрям. Не заперечуєте?

—Сідай, ми тоді підемо до хати.

—Зачекай хвильку, я б хотів з Іриною поговорити. Можна?

—Зі мною? А про що? —злякалася вона.

—Та сідай поруч, дізнаєшся. Сергію, ми ненадовго.

Сергій, розлючений на Івана, пішов у хату і залишив їх у двох.

—Я тут підслухав трішки вашу розмову, —почав Іван. —То виходить, ти кохаєш хлопця?

—Виходить, що так. А що? — нявка поважала старого Сірка, але не любила залишатися з ним наодинці через його суворе у деякий час лице.

—Скажу правду, що в мене неприязнь до вашого роду з того часу, коли одна відьма зачарувала нашого батька і він повісився, тому я був проти, щоб ти їхала з нами. Але я спостерігав за тобою і ти виявилася надійною. Гадаю, що тобі можна довірити Сергія. Ти ж не бажаєш йому зла?

—Що Ви, діду Іване? Як я можу це бажати? Я хочу, щоб йому було добре, а добре...

—А добре йому з тобою. Я бачу. Що ж, бажаю вам щастя разом.

—Дякую, діду Іване.

—Просто Іван. Ти тепер мені яка-неяка, а все ж рідня. Ну гаразд. Іди до Сергія, він чекає.

Нявка забігла у хату і залишила Івана самого.

—Що ж це воно буде далі? — сказав він уголос. — Знав я випадки, коли людина з нечистою кохалася. Але схоже ця дівка дійсно бажає Сергію добра. Та не можна втрачати пильність. Буду слідкувати за нею.

Іван ще мовчки посидів на вулиці, а потім пішов до хати.  На ранок усі зібралися і поїхали далі.

8. Пророк

Битим шляхом просувалася їхня дорога. Чим ближче вони наближалися до Чигирину, тим більше бід бачили. Покинуті хати, мертва худоба, побиті вози на дорозі.

—Та-а-ак, тяжкі часи для України. Що не рік, то нова війна, —казав Іван, коли зустрічав щось подібне.

—А давно воно так? — запитала одного разу в нього Ірина.

—Давно. Ще Сергія не було на світі, а в мене вусів. От як давно. Тільки не в таких масштабах.

—А як це? Розкажіть. Цікаво дуже.

—Колись все почалося з того, що одні люди змушували на себе інших працювати. Та що там. Вони їх працею тою морили. І одного разу не сподобалось це нашому чоловіку і повстав він. Повстав проти всього, почав боротися. Його тоді швидко схопили і заспокоїли.  І все почалося знову. Потім новий повстав і його схопили. Так і продовжується й дотепер. Щоправда, тоді все відбувалося в одному селі. А зараз по всій країні. Та і де та країна зараз? Посварився брат з братом, розділилася вона на два береги.

—А вона колись закінчиться?

—Сподіваюся на це. Та от щось гадаю, що я до цього не доживу.

—Ой, що ж тепер буде? А як же нам жити?

—Не хвилюйся, зі мною нічого боятися, я захищу тебе і буде все в нас добре, — заспокоїв її Сергій і поцілував у чоло, що було сховате під хусткою.

—А добре ти, брате, вигадав тоді для Людмили. Он яка тепер Ірина гарна в тій хустинці. Личить їй, скажи?

—Не можу не погодитися. Справді гарно.

—Ой, ну годі вам, — засоромилася Ірина. —Досі незручно, що вона мені її дала. Слід буде повернути. Сергію, повернемося потім до неї?

—Якщо хочеш, то повернемося.

Колона їхня раптово стала через Петра,  який зупинив свого коня. Він насторожився і почав інтенсивно щось винюхувати. Іван також повторив це за ним.

—Пахне вогнищем. Десь щось горить.

Петро кивнув йому і показав пальцем у сторону пожежі.

—Поїдемо подивимося, там міг хтось залишитися.

Вони відправилися у потрібному напрямку і за пагорбом побачили густий чорний дим, який підіймався до самого неба.

—Це ліс горить? — стривожилася Ірина.

—Не думаю, —сказав Сергій. —Скоріше за все, знову чиясь хата.

За десять хвилин їзди усі побачили, що саме палало. Це був старий млин, який стояв посеред поля, весь з'їдений вогнем. Тільки одне крило було у нього, а каркас ледь тримався на ногах.

—Хто міг таке зробити? — запитала нявка.

—Татари, — сказав Іван. —Їм аби щось тільки спалити. Он, навіть поля знищили. Все чорне.

Вони під'їхали ближче, щоб роздивитися довкола. Старий Сірко зіскочив з коня і почав щось шукати у землі.

—Що ти намагаєшся знайти? —запитав Сергій.

—Сліди. Можливо, татари їх залишили.

—Ну то й що? Хочеш поїхати за ними?

—Так.

—Але навіщо?

—Бо вони могли взяти когось у полон.

—І? У нас є справи важливіші. Забув? Ти ж сам нас женеш при кожній вільній хвилині. А тепер хочеш наздоганяти татар, щоб звільнити кількох людей? Можливо, в них навіть нікого й немає.

—Можливо. А можливо і навпаки. Згадай, коли ми були в турків. Ти також як і я бачив тих невільників, яких вони тримали, немов тварин. То ж були не люди, а тупа робоча сила. Якщо в мене є шанс врятувати хоч одного, то я скористаюся ним.

Сергій мовчки кивнув. Він не хотів, щоб брат продовжував розповідати, бо бачив, як Ірині було лячно це слухати. Петро тим часом знайшов сліди і виявив, що вони навіть свіжі.

—Тоді мерщій по конях! —крикнув Іван і усі погналися за ним.

Усього за кілька хвилин галопу вони наздогнали їх. То були двійко татар, які тягли за собою одного полоненого. Вони прив'язали його руки до мотузки і їхали, поки той йшов слідом за ними. Сірки не стали чекати. Сергій зняв Ірину з сідла та залишив з Петром.

—Тут тобі буде безпечніше, —  а сам з Іван помчався на татар. Вони навіть не встигли нічого зрозуміти, а тільки побачили в останній момент, як козаки налетіли на них і одним ударом шаблею винесли їх з сідел. Іван переконався, що вони лежали замертво і підкликав Петра з нявкою. Сергій тим часом розв'язав чоловіка. Він був середніх літ, але це було важко вияснити через його велику густу чорну бороду та довгі коси.

—Навіщо ви це зробили?— запитав він і почав терти свої руки, які щойно давила мотузка.

—Навіщо звільнили тебе? —здивувався Сергій.

—Так.

—Ти що? Вони ж тебе до турків на продаж везли. Ми врятували тебе. Ти дякувати нам повинен.

— Дякувати? А якщо мені самому потрібно до турків і ці двоє саме допомагали мені?

—Що? Ти з глузду з'їхав таке казати? Іване, чуєш, що верзе?

—Чую. Навіщо це тобі до турків треба, скажи будь ласка?

—Мушу з султаном зустрітися. В мене повідомлення для нього. Особисте.

Петро саме під'їхав до них з Іриною і від почутого почав сміятися. Нявка не до кінця зрозуміла причину, але також підтримала його сміх. Чоловік сердито подивився на них, але вони не припинили.

—Та хто ж ти такий?— поцікавився у нього Сергій.

—Я Вернигора. І я повинен зустрітися з султаном. А ви? Ви козаки?

—Вони є, —сказав Іван.

—О, то в мене і для вас є повідомлення. Через вісімдесят років почнеться повстання. Повстання проти панів польських. Прошу усю козацьку громаду підтримати його.

—Яке ще в біса повстання?

—Коліївщина. Людям потрібна буде будь-яка допомога.

—То це з цим посланням ти й до турків їхав?— запитав Сергій.

—Так.

«Що за навіжений?» — подумав Іван.

—Ти думаєш, що тобі вдасться зустрітися з султаном? —запитав він.

—Не знаю, але я повинен зробити все, що в моїх силах, аби дістатися туди.

— А звідки ти дізнався про це повстання? Хтось сказав тобі? —почав розпитувати його Сергій.

—Ніхто мені нічого не говорив. Я бачив сон. Віщий сон. І це буде, обов'язково буде.

—То ти провидець, — сказав Сергій.

—Так. Я багато чого бачив і мушу повідомити людей про це.

—А що ти ще бачив? — запитала в нього Ірина.

—Бачив я, що впаде Річ Посполита. Розберуть її на шматки інші держави. Але потім вона встане з колін і буде процвітати так, як ніколи ще раніше.

Вернигора розповідав їм усе це і очі його горіли. Він міг би і не зупинятися, якби його не спинив Іван.

—А млина нащо спалили?

—Що? — не зрозумів Вернигора.

—Млина. Коли ми проїжджали, то побачили, як млин горів, а разом з ним і догорало поле.

—А це не ми. Ці двоє просто загубилися від своїх і знайшли мене. А млин вже горів, коли ми проїжджали повз.

—Слухай, а може ти не будеш їхати до турків? Тебе ж там вб'ють. Лишайся краще з нами,— вмовляв його Сергій.

—Ні. Я повинен спробувати допомогти. Повинен зустрітися з султаном. Хто, якщо не я?

Ще не бачили у своєму житті вони провидців, але чули багато історій про них. Не знали, слухати його чи ні?

—То виходить, що дарма ми сюди приїхали? — запитав Сергій у брата.

—Виходить, — сказав він. — Що ж, поїдемо далі. Якщо ти вперся зі своїм султаном, то іди до нього. Не зупинити нам тебе. Хіба що силою. Але я не хочу. Ти вільна людина.

—Дякую, що не стаєте на заваді. А як вас хоч звуть?

—Я Іван Сірко, це мій брат...

—Іван Сірко? Я чув про тебе. Непереможний козак, страх турків. Як це сталося, що ти тут один і без війська свого?

—Поки було спокійно, то до сім'ї їздив з братом, давно їх не бачив. А тут знову війна, тому їдемо на допомогу.

—А я думав, що ви від інших відбилися.

—Інших? Кого ти маєш на увазі? — спитав Сергій.

—У тій стороні ми бачили величезну колону з козаків, тому і поїхали цим об'їздним шляхом, злякалися татари їх.

Іван не очікував почути, що десь поряд їде козацький табір.«Невже це я старий не тим шляхом поїхав?» —подумав.

—А ти певен, що то саме козаки? —перепитав він.

—Таки певен, чому ні. І стяги були. Все, як повинно.

—Що ж, дякую. Гайда може з нами, підкинемо?

—Ні, я краще піду собі сам, так більше шансів, що мене схоплять. Тому хай щастить вам.

Вернигора потис усім руки і пішов в іншу сторону від козацької колони.

—А з ним все буде гаразд? —запитала Ірина.

—Не знаю, —сказав Сергій. — Якщо він живим до Турції дістанеться, то вже добре. Як гадаєш, Іване, це дійсно провидець?

—Не знаю. Побачимо через вісімдесят років. Точніше, ви побачите.

—Ой годі тобі. Ти ще нас усіх переживеш, —підбадьорив його Сергій.

—Ну все тоді. Поїхали до наших.

—Зараз, зажди, —сказав Сергій.

Він підійшов до мертвих татар і почав їх обшукувати.

—Що ти робиш? — запитала Ірина.

—Шукаю щось цінне. Золото, прикраси. Вони могли когось пограбувати.

—Але ж вони мертві. Як тобі не огидно це робити?

—Послухай, кохана. Ти ж хочеш, щоб у нас також була затишна хата, як у Людмили?

—Так, але...

—Але просто так ти її не отримаєш. Потрібно мати гроші. Багато грошей, аби потім щасливо жити.

—Я думала, щасливо жити це коли ти з коханою людиною, а не коли багато грошей.

—Вірно, але зрозумій. Дім потрібно купити, щоб в ньому жити. А щоб його купити, потрібні гроші. Ось дивись. Мішок золота. Цікаво,  звідки він у нього?

Ірина не розуміла, чому Сергій так радів золоту, яке знайшов у мерця, але тішилася, коли бачила його посмішку. Сергій подивився в середину і порахував його. Потім радісно закричав і обійняв нявку.

—Тепер у нас точно все буде чудово, чуєш?! У цьому клунку окрім золота ще й дорогоцінне каміння, що нам вистачить на все життя. Ох, як я кохаю тебе!

Сергій палко поцілував Ірину. Іван взяв мішечок і показав його Петрові.

—Справді, дивися. Де ж могли вони знайти їх. Може, у пана якого? — вони радились і роздивлялися різнобарвні камінці, що нагадували чимось ягоди. Ірина ще дивувалася, що за них можна купити хату.

Ще трохи усі обдивлялися знахідку, а потім Сергій поклав її у кишеню і сів з Іриною на коня.

—Поїхали? —запитав він у брата.

—Так.

Вони відправилися в сторону, яку вказав Вернигора і довго ще їхали, доки не почули гул козацької пісні.

9. У таборі

Табір був величезний. Здавалося, ніби ціле місто рухалося вздовж дороги. Іван з іншими не став шукати його початок, а вклинився у середину.

—Овва, ви звідки тут? — здивувався один з козаків.

—Та повз були і вас побачили, вирішили приєднатися, —відповів Іван. —Приймете?

—А чому ні? Дорога спільна, зайва пара рук не завадить. Вас як звуть?

—Іван Сірко.

—Ти диви. Агов, Павло. Де ти є? Мусиш це побачити.

З-за козацьких рядів виїхав чоловік з голою головою та срібною сережкою у вусі.

—Що тут сталося?

—Оцей от каже, що він Іван Сірко.

Павло придивився уважно і розпізнав його.

—А й справді він. Не впізнав мене? Павло Лученко. Разом під Жванцем билися, я ще у твоєму загоні був.

—Вибач, але якби я пам'ятав всіх, з ким ділив шаблю, то забув би, як нею махати. Приємно познайомитись, Павло. До Чигирину, так?

—Авжеж.

— Ну то і ми з вами.

—От як добре. Тепер точно переможемо, якщо з нами сам Сірко їде.

—Та ще й не один, а двоє, — сказав Іван. —Ось, це мій брат Сергій. До шаблі хист має ого-го який. Дівчина його Ірина. А це Петро Язикатий, коваль, якого ще світ не бачив. А чули б ви, як він на кобзі виграє.

—От здорово, — зрадів Павло. —У нас тут кожен співати гаразд, а музики ніякої немає. Тільки й робимо, що залізом дзенькаємо. Тепер веселіше буде. А панна може стомилася боком їхати? Сергію, відвези її он туди, в нас там лежаки, нехай відпочине. І сам можеш.

—Дякую, — сказав Сергій і поїхав, захопивши з собою Петра.

Іван з Павлом залишилися в двох.

—Ну і як твої справи тепер? — запитав Сірко.

—Краще не буває. Зібрав кіш власний, став отаманом. Уже десять перемог здобули.

—От як добре. Вправні хлопці завжди місце для себе знайдуть.

—Слухай, Іване. А чому ви саме з того боку до нас приїхали?

—Та я схоже, Павле, дорогу забув. Старий вже, нема з мене діла.

—Не говори так. Ти ж Сірко. Непереможний Сірко. Жодна шабля тебе не бере.

—Та то тільки й шабля, а розум він же з роками зникає. Добре, що Вернигора нам допоміг, на вас вказав. Бо їхали б ми тоді і не доїхали.

—Вернигора? —перепитав Павло.

—Так, а що? Ти його знаєш?

—А як не знати? Знаю. Дивак місцевий.

—А правда, що він той, провидець?

—Провидець не провидець, а щось йому є, — сказав Павло. —Він колись давно свою сім'ю вирізав і після того поробилося йому. Марити почав, сни якісь бачив.

—Чому ж він рідню вбив?

—Я знаю? Навіжений, ось чому. Зараз ходить по людях та все про повстання всім говорить. Допомоги просить. Кажуть, він до султана хоче звернутися.

—Правду кажуть. Ми саме їхали й побачили, як він татарам в полон здався і чекав, аби його в Турцію продали.

—То чого ж не зупинили?

—Намагалися. А він тільки і жалівся, навіщо його звільнили. Ну і пішов собі далі сам нових шукати.

Тим часом поки Іван розмовляв з Павлом, Сергій вже знайшов місце, де б могла відпочити Ірина.

—Лягай тут. Ти втомилася з дороги. А я охоронятиму тебе.

—Ой дякую. Знаєш, тут майже так само зручно, як було вдома в Людмили. О, а ти не бачив її чоловіка? Може він десь тут?

—Не знаю, я не шукав. І яка різниця де він?

—Як яка? Ми ж мали передати, що вони його чекають. Іван обіцяв.

—То нехай Іван і шукає.

—Ну Сергію. Будь ласка.

—Добре-добре. Але ти спи. Відпочивай. Обіцяєш?

—Обіцяю, — сказала нявка і покірно лягла та швидко заснула, як мале дитя. Сергій не мав шукати чоловіка Людмили. Він вирішив, що скаже Ірині, що його тут немає.

Сергій йшов поряд з возом, де спала Ірина і теревенив з іншими козаками, що проїздили повз. За декілька хвилин він вже встиг зібрати навколо себе людей і розповідав їм про те, як героїчно вів себе під Жванцями. Однак, серед них були і ті, хто не вірив його словам.

—Годі тобі брехати, тебе там навіть не було! —кричав хтось з товпи.

—Та невже? А це тоді звідки? — питав Сергій і показував усім свою діряву шапку в знак доказу своєї присутності там і тоді з'являлося ще більше охочих послухати його розповідь.

Раптом до нього під'їхав рудоволосий тип і завів з ним розмову.

—А дівку ти теж звідти привіз? — запитав він.

—А тобі яке діло?

—Ну просто було б чемно і з іншими поділитися.

—Поділитися? —повторив Сергій. —Ти що говориш? Вона тобі не якась повія.

—Ну тоді нащо вона тут? Своїх дівчат вдома залишають, у безпеці. А ти сюди волочеш. Ні, все ж я вважаю, що то звичайна хвойда. Просто ти жадібний.

Сергій від почутого оскаженів, але намагався тримати себе в руках.

—Швидко забери свої слова назад, —сказав крізь зуби Сергій.

—А то що? —посміхнувся рудий.

—А то я тебе так відгамселю, що туркам нічого не залишиться.

Рудий після цих слів вибухнув сміхом і сильно зрадів.

—От і добре. Хотів я розім'ятися та все не знав з ким. Нумо, народ, розступіться. Козаки зараз боротимуться.

—Я даю тобі ще шанс, аби ти вибачився, —промовив Сергій.

—Злізай уже, кулаки сверблять.

Сергій спішився і став навпроти рудоволосого. Вони з хвилину дивилися один одному в очі, а потім рудий перший наніс удар. Він хотів вдарити Сергія в ніс, але Сірко ухилився і його удар пройшов повз. Тоді Сергій скористався моментом і вдарив рудого в бік по ребрах . Після цього вони знову розійшлися і продовжили переглядатися. Сірко пішов в атаку і мав намір вдарити рудому межиочі, але він виявся прудким і різко відскочив в сторону і збив Сергія з ніг. Потім навалився на нього зверху і почав лупцювати його по голові, а Сірко тільки прикривався руками.

—Невже так б'ється Сірко? Хіба легенди брешуть? Або ти брешеш?—дражнив його рудий.

Козакам подобалося спостерігати за їхньою сутичкою і вони не соромилися кричати від захвату. Їхні крики почула крізь сон Ірина та прокинулася. Вона побачила, як її Сергій лежав на землі, а на ньому сиділо вогняне чудовисько і било його.

—Припини! Досить! Зупинися! —благала його нявка.

—О, то тепер вона за тебе заступається? —засміявся рудий, а з ним і усі інші.

Ірина побігла шукати Петра. Він саме знаходився у гурті з співцями і грав їм своєї кобзи. Якби не вона, то Ірина не змогла б його знайти.

—Петро, —закричала вона, —хутчіш! Сергій! Його там б'ють.

Вона схопила його за руку та повокла з собою. Петро навіть кобзу не встиг взяти. Коли він прийшов, то одразу розборонив їх: рудого відштовхнув, а Сергію допоміг встати та сісти у воза, де хвилину тому дрімала нявка.

—Ну і нехай. Усі ми тепер знаємо, який з тебе боєць, — сказав рудий, але потім перед ним став Петро і суворо подивився на нього і він пішов.

—Любий, ти як?—запитала Ірина. —Сильно болить?

—Ні, дурниці. Слухайте, я б хотів, щоб Іван про це не знав. Тому, якщо вам не важко, то не кажіть йому.

Але старий Сірко вже усе знав, бо про бійку двох козаків почав говорити весь табір.

—Ти що ж це таке робиш? —запитав він у Сергія. —Ми нещодавно приїхали, а ти вже людей калічиш? Так і не буде кому Чигирин захищати.

Сергій почув у його голосі, що він не сердиться на нього і посміхнувся. Одного зуба в нього вже не було.

—Слухай, —продовжив Іван, —я розумію, чому все почалося. І погодься, що дивно бачити дівчину у війську. Таке може ще повторитися, тому прошу тебе не звертати на це уваги.

—Але ж він..

—Знаю, чув. Та все-таки. Ти сам собі створюєш проблеми. Якщо він дозволяє собі так висловлюватися, то це його справа. Одна річ, якби він правду казав. Хіба так?

—Ні, це не так.

—Ну от бачиш. Тоді навіщо битися через те, чого немає. Сергію, я хочу просто спокійно доїхати без усіляких пригод. Можеш мені це гарантувати?

—Спробую.

—Чудово. Залишу вас. Петре, ходімо. Павло хотів послухати, як ти граєш.

І вони від'їхали від їхнього воза.

—Це через мене тебе побили? —боязко запитала Ірина.

—Не через, а за тебе. Той дурень називав тебе...е-ем..поганими словами, поки ти спала.

—І все? Ти поліз у бійку тільки через те, що він говорив погане про мене.

—Ну так.

—Навіщо? Я не хочу, щоб ти ліз кожен раз, коли хтось щось каже не так. Я ж цього навіть і не чула.

—Я не міг просто це все слухати. Я ж кохаю тебе, а він ображав тебе. Не можна стояти осторонь.

—Дурнику, — замилувалася Ірина і поцілувала його в лоба. —Я теж тебе кохаю, але не роби так більше. Мені боляче бачити твоє лице у синяках.

—Це тільки зараз, іншого я б... хоча гаразд. Не буду.

—Поклянись.

—Клянуся.

Вони стислися в обіймах і заснули.

—Та-а-а-ак, а твій брат з перцем. І дівка його також. Треба ж таке: ледь не через весь табір побігла за Петром, —говорив Павло, насолоджуючись його музикою. —Вони підходять одне одному. Як вони познайомилися?

—Сергій врятував її від татар, коли ми їхали сюди, —збрехав Іван. Вкотре він зраджував своїм принципам, аби не викрити справжню природу Ірини.

—Виходить, якби не війна, то він би її і не зустрів?

—Виходить, що так, —зітхнув Іван.

—Пощастило хлопцю. Ну, за їхнє щастя, —сказав Павло і налив Іванові чарку горілки. Сірко одним ковтком прийняв її і навіть не зморщився.

—Це ж треба. Що, не взяла? —запитав Павло.

—Та взяла, просто з віком звик уже. Довго нам ще їхати? Мені здається, що уже вічність у дорозі, хоча минув місяць.

—За кілька днів доїдемо. Ти про це зараз не думай, краще відпочинь. Потім не до цього буде.

Іван кивнув йому і випив ще чарку.

10. Чигирин

Козацька колона дісталася до Чигирину. Але замість того, щоб зустріти мальовниче місто, вони побачили тільки сотні тисяч наметів, які стояли посеред поля. Шок охопив Івана. «Що сталося? —подумав він. —Невже запізнилися?»

—Щось тут недобре, —сказав Павло. —Піду розпитаю у місцевих.

Сірко залишився один. Він покликав Петра і знайшов Сергія з Іриною.

—Слухайте, —почав, —не хочу втрачати вас з виду. Триматимемося разом.

—А що сталося? Чому зупинилися? — не зрозуміла Ірина. —Ми ж наче їхали до замку, а стали в полі.

—Ти бачиш його? Сергію, а ти бачиш? Його немає. А мусить бути. Ох, щось не подобається мені це.

Усі козаки вже поспішувалися і встигли влитися поміж місцевими. Іван роздивлявся їх. Бачив багатьох з ранами, з порізами, відірваними кінцівками. З одного боку хтось віз тіла, які вже не дихали.

Довго йому чекати не довелося. За декілька хвилин він почув крики:

—Розступіться! Кому кажу? Дайте проїхати! Сірко! Де Сірко?

—Це я, —окликнувся Іван.

Чоловік на коні зупинився і пильно роздивися його. Він був молодшим за Івана, але старшим за Сергія. В міру повний, але й не товстий. Мав велику короткострижену голову з рівними невеликими вусами.

—Такий старий?

—А ти хто взагалі? —запитав Сірко.

—Ха, ну все зрозуміло, діду. Що, прийшов на старість років шаблею помахати? Перед тобою гетьман лівобережної України Іван Самойлович.

—А, то це до Вас я і їхав.

—Ти? Я вислав листа Сіркові, а не тобі.

Іван дістав з кишені лист з його печаткою і передав гетьману.

—Ти диви. Лист мій, і печать теж моя. То ти, кажеш, Сірко?

—Він, — коротко сказав Іван.

—Добре, що приїхав.

—Та де там? Їхав Чигирин захищати, а, схоже, запізнився. Програли?

—Е ні! —крикнув радісно Самойлович. —Навпаки. Перемога!

—То чому ж ви тут, а не в місті?

—А це вже інша справа. Розтрощили його сильно, зате турків ще сильніше. Але це не страшно. Місто і відбудувати можна. А зараз поки перенесли все сюди.

—Що ж виходить, зруйновано все до камінчика?

—Ні. За отим горбом видно його. Тільки в стані воно зараз не в найкращому.

—Отже, все? Напад відбито? Слід їхати назад?

—Не зовсім. Це конфіденційна інформація. Маю доручення для тебе. Тільки від'їдьмо до мого намету поближче. Вони з тобою?

—Так, мої вірні компаньйони. Це кращий коваль на світі Петро, а це мій брат Сергій.

Вони обидва привіталися з гетьманом.

—А що за дівка?

—Не дівка, а Ірина, —сказав Сергій. —Кохання мого життя.

—Сильно ти її кохаєш, якщо на війну з собою взяв, —посміхнувся гетьман. —Боїшся, що вкрадуть, поки тебе не буде? Ну добре, усі за мною. Не хочу тут говорити.

Вони проїхали дещо далі від усіх інших і опинилися серед наметів Самойловича і його людей.

Іван помітив, що у нього було чистіше, ніж в іншій частині. Не смерділо, все прибрано, як це тільки могло бути в імпровізованому таборі.

—Отож, до справи, — почав гетьман, коли всі зібралися навколо його столу.  —Як я вже сказав, місто ми відбили. Хоч воно і постраждало більше, ніж хто-небудь інший, але я вважаю це нашою спільною перемогою.

—Спільною з ними? —перервав його Сергій і вказав зі злістю на царське військо, що розташовувалося неподалік від них.

—Якби не вони, то зараз я б тут з тобою не розмовляв, —відповів Самойлович. —Прошу мене не перебивати. Так от. Добряче ми тим туркам всипали, але не все так просто. Вони відступили і також, як і ми, зализують свої рани. І це дуже добре, що ти, Іване, саме зараз приїхав, а не раніше.

Сірко з більшою цікавістю почав його слухати.

—Мої шпигуни дізналися, що до турків вислано підкріплення і велика частина провізії на допомогу. Відправлена вона кораблями, тому сюди вони дістануться через Дніпро. Я хочу, щоб ти з військом зупинив і захопив їх. Кажуть, в тебе ще жодної поразки не було.

—Це так, але я приїхав тільки з цими людьми. У мене немає з собою війська.

—О , не хвилюйся. Як тільки я скажу, що Сірко шукає вправних козаків, то з'явиться багато охочих піти з тобою.

—А чому їх не поведе сам гетьман? —запитав Іван.

—Я б з радістю, але я залишуся тут і разом з царськими військами боронитиму ваші тили, а коли ми наберемося сил, то доб'ємо турецькі залишки. Ну як, допоможеш країні?

—Гаразд, —сказав Сірко.

—Дякую. Завтра зранку підете вниз по Дніпру і знайдете собі місце для засідки. А зараз можете відпочити. Пані Ірині хочу запропонувати найкращу перину, яка тут є. Звичайно, якщо Сергій не проти.

Нявка подивилася на нього і чекала відповіді. Вона не знала, що робити, відчувала себе незручно у таборі, повному поранених.

—Ми будемо спати разом, я не залишу її одну, —сказав він.

—Як скажете, —мовив гетьман. —А тепер вибачте, мене чекають царські воєводи. Мусимо обговорити подальший план дій.

Самойлович покинув їх. Сірко не хотів більше розмовляти.

—Нумо спати, рано вставати завтра. Слід набратися сил.

Ніч минула швидко, особливо для Івана, який був сильно стомлений. Але не зважаючи на це він прокинувся, як завжди, першим серед них. Довго їм збиратися не прийшлося, адже спали вони одразу в одязі та зі зброєю. Петро вискочив на коня, а Іван призупинив Сергія, коли той допомогав Ірині.

—Ти певен, що хочеш брати її з собою? Може краще буде залишити Ірину тут?

—Ні, вона буде зі мною, — сказав Сергій.

—Але ж там небезпечно. Ти можеш не вгледіти і тоді...

—Усе буде добре, —втрутилася нявка. —Ви як тільки почнете битися, то я одразу десь сховаюся і скручуся калачиком, що мене ніхто і не побачить. А потім ми з Сергієм поїдемо додому. Правда?

—Правда, —повторив Сергій. —Ми вже все продумали, Іване. Я домовився з Петром і він буде з нею поряд, коли я і ти поведемо військо у бій. На нього можна покластися.

Петро схвально кивнув головою, коли Іван подивився на нього.

—І встигли ж головне за ніч придумати та ще й у мене за спиною. Ну молодці, —сміявся Іван.

Коли він з іншими приїхав ближче то низових козаків, то його зустріла ціла армія. Попереду стояв усміхнений Павло.

—А ось і наш отаман приїхав. Підбадьоримо його, щоб перемога нам далася легко.

—Ура! Ура! Ура! — закричав ледь не весь табір.

—До нас учора прийшов гетьман і наказав зібрати для тебе військо з охочих. Як бачиш, їх виявилося вдосталь.

—Дякую, Павло. Ти сильно допоміг мені.

—Веди нас, отамане Сірко.

Іван виїхав вперед і козаки відправилися в дорогу. По обидва боки від нього їхали Сергій з Іриною та Петро. За ними одразу був Павло, який слідкував за порядком у строю.

Позаду війська раптово пролунали чиїсь крики та тупіт копіт.

—Зачекайте! Агов!

Іван почув та спинив свого коня. Він подивився на новоприбувшого чоловіка і неодразу впізнав його.

—А нехай мене! Микола! Микола Знайслово! Чи це ти?

—Я, я. Ким же ще мені бути? — відхекувався він. —Знаєш, у моєму віці так гнати вже важко, навіть якщо верхи. Ледь встиг.

—Ну і змінився же ти. Ці вуса з бородою тобі йдуть. А сивина додає їм краси. Ти що тут робиш взагалі?

—Те, що і завжди. Пишу. Пишу для тих, хто сам не вміє. Одним словом, для всіх.

—Я маю на увазі, чому ти мене наздоганяв?

—Гетьман сказав мені поїхати з тобою і потім написати йому чи перемогли.

—А, ну то ставай з нами. Завжди радий бачити тебе.

—Познайомиш мене з іншими?

—Це Петро. А це от мій брат Сергій.

—Брат? Ти не говорив, що в тебе є брат.

—Коли ми з тобою познайомилися, то він ще малюком був.

—А зараз он який козак, —Микола потис йому руку і запитав. —А дівчину куди везеш? Додому?

—Звичайно, будемо потім разом жити, —не без гордості сказав Сергій.

—А вродлива яка. Хустинка їй дуже личить.

Ірина засоромилася і тихенько подякувала йому.

—Сподіваюся, більше ніхто не з'явиться. Їдьмо далі, браття, —скомандував Іван і усі один за одним поїхали бити ворога.

11. Біда

До місця засідки вони дісталися за п'ять днів. Тут Дніпро був меншим, ніж в іншій частині і козаки могли б атакувати кораблі з двох берегів.

—То що, Іване, сказати, нехай розставляють гармати? —запитав Павло.

—Ні. Вони можуть перевозити невільників, тому стріляти ядрами не будемо.

—А як же ти хочеш тоді зупинити їх?

—Бачиш он ті дерева, що над берегом?

—Так.

—Надпиліть їхні стовбури, а коли турки пропливатимуть, то зрубаємо і перекриємо їм шлях.

—А тоді захопимо судна?

—Вірно, —підтвердив Іван і Павло пішов відбирати людей для цього. Усі інші почали розбивати табір.

—Як гадаєш, довго чекати прийдеться? —запитав у брата Сергій.

—Не думаю. Може день-два. Шпигуни гетьмана казали, що бачили їх в тижні від Чигирину.  Тому недовго. Ну що, не боїшся?

—Ще чого, —сказав Сергій. Він не любив, коли в нього запитували щось подібне. —Це вони мене боятися повинні.

—Точно, — кивнув Іван. —А ти, Ірино?

—Хвилююся, але не боюся. Знаю, що Сергій захистить мене.

—Правильно. Пам'ятай, брате: якщо раніше ти бився за країну, то тепер — за неї. Не можна, щоб турки захопили Україну, бо тоді горе буде всім, та Ірині також.

—Добре, брате. Ми зараз від'їдемо, я дам їй кілька установ.

Сергій з Іриною покинули їх і знайшли тихе місце, щоб їм ніхто не заважав. Іван залишився з Петром наодинці.

—Я все-таки вірю, що колись будемо жити на цій землі тільки ми, —мріяв Сірко, —що не доведеться боятися за безпеку наших рідних, бо не буде ворогів ніяких. Як гадаєш, Петре, довго цього чекати?

Петро невизначено струснув плечима і показав на Сергія, який був на відстані від них.

—Згоден, все залежить тепер від молоді, — кивнув Іван.

— Ось ти де, —з'явився з-за його спини Микола. —Я шукав тебе.

—І для чого?

—Нам напередодні наступу султан листа написав, просив, щоб ми здалися йому.

—І що далі?

—А далі ми вирішили написати відповідь і це вже зробили.

—А що ж ти від мене хочеш, Миколо. Говори по суті.

—По суті, кожен козак розписався на ньому. Я думав, що якщо ти також розпишешся, то це справить гарний ефект на султана. Він буде вражений, —єхидно посміхнувся Знайслово.

Іван взяв лист і перечитав його, а потім показав ще Петрові.

—А чи не занадто? Свиняча морда, кобиляча срака. Хто це вигадав?

—Увесь народ запорозький, —відповів Микола.

—Ну добре. Якщо ти так хочеш, то давай.

Іван взяв протянуте йому перо і поставив підпис.

—О, він прийме його з честю, як побачить серед інших твоє ім'я. Цей лист увійде в історію.

Тим часом Сергій давав вказівки Ірині стосовно битви.

—Отож, тут найкраще місце. Гарний сховок. І Петрові зручно буде тебе обороняти. Дідько, я все одно хвилююся.

—Та не потрібно, —заспокоювала вона його, —усе пройде добре. Я впевнена.

—Знаєш, візьми ще краще це, —Сергій витягнув свого пістоля і дав Ірині, —так мені буде спокійніше.

—А що це? —запитала нявка.

—Захист. Петро може десь не вгледіти, а так ти зможеш себе сама врятувати.

—Це та річ, якою ти мене тоді вкусив?

—Е-е-е-ем..так, —незручно відповів він.

—Але я не вмію нею користуватися.

—Тут все дуже просто. Бачиш цей гачечок? У разі чого наведи зброю на  турка і нажми на нього. Тоді Петро почує це і кинеться до тебе. Добре?

—Ну, здається, що неважко. Я спробую. І ще.

—Так?

—Я кохаю тебе, милий, —нявці подобалося це казати. Так вона ще більше відчувала себе людиною. І їй справді подобався Сергій. Вона це розуміла.

—Я також тебе кохаю, —сказав він і ніжно поцілував її. А тепер ходімо приведемо сюди Петра, щоб знав своє місце.

Увечері усі розсілися біля вогнищ і чекали ранку. Іван з іншими сидів на місці, яке знайшов Сергій. Усі мовчки слухали, як грав Петро. Його музика розлетілася по табору і заспокоювала тих, хто боявся, і підтримувала тих, хто прагнув битви.

Ірина тільки не могла заспокоїтися. Її бентежила думка, що Сергія можуть знову побити, як це зробив той рудий. Але вона не показувала це. Ірина пішла ближче до берега, аби подивитися на нічний Дніпро в надії, що це допоможе заспокоїтися. Але вона швидко повернулася назад і стурбовано сказала:

—Потрібно все відмітити.

Усі замовкли, а Петро припинив грати.

—Сонце, ти чого? —запитав Сергій.

—Пішли. Сам все побачиш.

Ірина взяла його за руку та повела до води. Сергій здивувався. Поверх води була купа біло-синіх вогників, які то миготіли, то світилися рівно. Спочатку він вирішив, що то відбиваються зорі, але потім подивився на небо і не побачив жодної через хмари.

—Що то таке? —запитав він в Ірини.

—Небезпека, —мовила вона. —Вони завжди з'являються і накликають біду. Не потрібно вам битися. Поїхали назад.

—Кохана, це все забобони. Ну яка біда може з нами трапитися? Це тільки туркам буде погано, коли ми по ним вдаримо.

—Послухай, це правда. Я сама бачила. Колись чоловік у лісі заблукав, потім побачив ці вогники і тоді вліз в болото і все. Немає його уже.

—Він просто був неуважний от і все. Ірино, я тобі обіцяю, що з нами нічого поганого не станеться. Ніякої біди.

—Але ж..

—Ти віриш мені? Подивися в мої очі і скажи. Ти віриш мені?

Вона хвилину дивилася у них, а потім мовчки кивнула. Тоді вони повернулися до своїх.

Більшість козаків вже спали. Тільки де-не-де горіли багаття тих, хто був на варті. Тишину табору раптом перервали тупіт і сопіння коня. Приїхав якийсь хлопець і почав кликати Івана.

—Де Сірко? —повторював він.

—Що таке? Чому перебудив тут усіх?

—Дядьку Іване, здрастуйте. Ви мене може не пам'ятаєте. Я Василь Товчиха. Син Семена Товчихи.

—Це в тебе ще сестра Марина? —запитав Сергій.

—Саме так, —відповів Василь.

—Ну добре, а чого ти тут? —запитав Іван. —Невже батько тебе в козаки відпустив?

—Розумієте, тут таке сталося. Я мчав сюди, щоб Вам повідомити особисто.

—Що ж таке?

—Вашу сім'ю зарізали.

12. Урус-шайтан

Тишу весняного дня розрізали крики. Верхи на своїх чорних блискучих від поту конях татари гнали свою чергову жертву. Молодий ще Іван тікав від них так швидко, як тільки міг. Він мусив врятуватися, адже вдома чекала на нього Софія.

 Цього дня Сірко пішов у поле, щоб порахувати його розміри. Та він не очікував, що саме тоді повз буде проїжджати група з татар. Іван був сильним, тому на невільничому ринку вони б добре отримали за нього. Він розумів, чому його досі не схопили: татари навмисне гнали його, хотіли перевірити, наскільки він витривалий.

Іван час від часу обертався назад і бачив їхні обличчя: злі очі, хижі зуби. Він відчував себе зайцем, якого зграя вовків намагається загнати до смерті. Але у Сірка був дух переможця і він не збирався так легко їм здатися.

Іван помітив, що йому стає все важче триматися на ногах і скоро він знесилиться. Тоді хлопець побачив зліва ліс і вирішив завести своїх ворогів туди, щоб потім сховатися від них.

—Ай-ай! —кричали йому у слід татари. Вони захоплювалися ним і це їх тішило. Усім було цікаво, як довго ще буде бігати цей хлопчина.

Коли вони забігли у ліс, в Івана з'явилася надія на порятунок. Але вона різко зникла так, як і земля під ногами. Він дивився тільки прямо, а іноді назад, та тільки не вниз. Це стало його помилкою. Іван провалився у яму. В одну з підземних печер, про які він ніколи не знав.

Сірко сильно вдарився і лежав на дні нерухомо. Він міг так і не прокинутися, якби збентежені крики татар не привели його до тями.

Іван підвівся і змусив себе пройтися трохи всторону, аби він міг спертися на стіну та роздивитися усе. Перед ним була гола темна печера з слабкою плямою світла посередині. Це була саме та діра, через яку він і потрапив сюди.

«Нічого не розумію, —подумав Іван, —я раніше не бачив цю печеру. Як давно вона тут?».

Він почув, як тупіт підков почав віддалятися і зітхнув з полегшенням.

«Зате від них здихався. Зараз переведу подих і спробую знайти вихід звідси».

Іван відштовхнувся від опори і пішов вперед у тунель, що був прямо. Раптом під ногами він помітив камінчик, що світився зеленим сяйвом.

«Що за чудасія? —здивувався Іван. —Бачив я коштовності раніше у панів, але щоб вони світилися. Звідки він тут? І що це взагалі за порода?».

Іван нахилився і став уважно роздивлятися його. Цей камінь був маленький, не більше за вишню, і стирчав просто з землі.

Іван вирішив взяти його, але він виявився шматком чогось більшого і просто так його не піднімеш. Тоді Сірко взяв інший камінь, побільше, і відбив ним його.

—Зі мною підеш. Подарую тебе Софії, —сказав він уголос і заховав за ремінь. Тоді пішов далі.

Попереду почало розвиднюватися і шуміти лісом. Іван знайшов вихід. Він побіг до нього, аби швидше прийти вже додому. Але йому не пощастило. Як тільки він вибіг, то на галявині, куди виходила печера, саме паслися коні, а татари влаштували привал.

Вони побачили його і зраділи. Татари вирішили, що втікла їхня здобич, та, неочікувано для них, повернулася. Вони встали з трави і пішли до Івана, щось йому приговорюючи.

«Ну ні, вдруге я вам такої забави не повторю. І не мрійте, живим я вам не дамся». Іван чув розповіді про рабів, яких продавали туркам. Чув, що з ними там поводилися, як зі сміттям. Що там їхнє життя закінчувалося. Він не хотів, аби це сталося і з ним. Тому вирішив битися. Битися до смерті, щоб будь-що не потрапити туди.

Він почекав, поки татари підійдуть ближче, а потім різко підскочив і врізав одному з них у щелепу та так, що той одразу впав.

—Ай-я-я! — закричали інші. Їм не сподобалася така вихідка і вони витягли свої шаблі. Думали, що злякають цим Івана, але це не так.

—Ну давайте! Хочете мене зарізати, то я вже чекаю. Живим вам мене не взяти, —кричав він до них.

Але татари не поспішали. Вони не хотіли його покалічити, бо за здорового могли отримати багато грошей. Іван прочитав це у їхніх очах. Тому перший з галасом кинувся на них.

Він обрав для себе одного і напав на нього. Татарину не залишалося нічого робити, окрім як захищатися. Він полоснув один раз шаблею і міг би легко вбити його. Іван саме на це і розраховав. Та сталося інше, небачене до цього видовище.

Замість того, щоб злягти на землю, Іван залишився стояти. Ба більше, на ньому навіть не було жодної подряпини. Він мовчки завмер і дивився на усіх. Татарин злякався і ще раз вдарив його, від чого шабля у руці зігнулася. Він одразу викинув її і скрикнув.

Татари не знали, що їм з ним робити. Справжнє диво відбувалося у них на очах.

Іван зробив один крок, а вони відступили на п'ять.

«Що це? Чому я досі живий?» —думав Іван.

Тим часом на ноги підвівся татарин, якого Сірко ще вдарив у щелепу. Він миттєво дістав шаблю і зі злобою побіг на хлопця. Але все повторилося. Шабля не пошкодила його, а тільки погнулася, ніби нею стукнули об скелю.

—Урус-шайтан! — закричав татарин. Він не на жарт був переляканий, ніби побачив саму смерть на власні очі. Потім сказав щось іншим татарам і ті швидко кинули Івана та посідали на коней. Він дав команду і усі поїхали геть, якомога далі від хлопця. Іван тільки чув, як лунало те незрозуміле йому «урус-шайтан», що віддалялося з кожною секундою.

Він підняв одну з шабель і подивився на неї.

—Нічого не розумію. Як таке можливо?

Іван обхопив лезо долонею і почав її стискати, але крові не було. Натомість він побачив, як ремінь його почав світитися.

Сірко подивився і дістав звідти свою знахідку з печери.

—Невже ти? —здивувався він.

Тоді взяв його в одну руку, а іншою знову схопився за лезо. У той час, коли він намагався себе порізати, камінь світився темно-зеленим кольором, хоча у печері він був світлий. Чим сильніше Іван стискав лезо, тим яскравіше світився камінь. Тоді він викинув шаблю.

—Це якісь чари, не інакше. Але вони допомогли мені! Виходить, що мене жодна шабля не бере. Якщо це так, то тепер я зможу перебити усіх татар. Щоб не ходили вони по нашій землі. Щоб можна було спокійно вийти в поле і не боятися, що нападе на тебе хтось. Я вичищу Україну. Заради безтурботного життя народу нашого. Заради Софії.

13. Секрет Сірка

У таборі запанувала мертва тиша. Іван мовчки дивився поперед себе і не звертав уваги на інших.

—Тобто як, зарізали? —запитав Сергій. —Не розумію.

—Я, —почав Василь, — повертався від нашої тітки Орисі. Батько відправив мене до неї з гостинцем. І от я приїхав і бачу, що село наше з вами у вогні. Хати палають, скрізь сморід від попелу. Я першим ділом побіг до своєї хати, але нікого з живих там не застав. Нікого не пощадили: ні батька, ні Марину. Ну я поплакав над ними, похоронив. А потім пішов шукати, може хтось уцілів. Та це було марно. Всі, кого я тільки не знаходив —усі мертві. А тоді я поїхав до вашої хати і застав таку картину: лежить ваша жінка, пані Софія, вся в крові, а поряд з нею сини ваші, Роман з Петром. Чесно, я був у відчаї. Усе село під одне крило забрали. Не знав, що робити. Вирішив, поїду вас шукати. Поїхав на Січ, а там дізнався від дідуся якогось, що усі в Чигирин відправилися. І я також. Приїхав, а там гетьман наш. Питаю, чи не бачив він Сірка. Він сказав сюди їхати. Ось я і тут.

—Ну і нащо ти тут? Це ти їхав, аби вість нам цю повідомити? — поцікавився Сергій.

—Ні. Я думав, знайду вас, розповім усе, а тоді б ми помстилися їм. Мене тільки шаблі навчіть, то я всіх тутрків з татарами порублю, —геройськи сказав Василь.

—Як ти вже тут, —озвався Іван, —то приєднуйся. Зайві руки не завадять. Павло  знайде для тебе роботу.

Павло хутко відреагував і забрав Василя з собою.

—Все, розходьтеся. Лягайте спати, турки близько, —сказав Іван і повернувся до їхнього прихистку.

—Брате, —мовив Сергій, коли вони всілися, —мені шкода. Ми обов'язково...

—Не зараз, —обірвав його Іван. —Якщо можна, я б хотів це не обговорювати.

—Так, звичайно. Як скажеш.

—Дякую, — Іван ліг, розвернувся до усіх спиною і мовчав. Ніхто не знав чи спав він тоді, чи просто тихо лежав.

Петро з Миколою теж лягли спати з зажуреними лицями.

—Скільки ще потрібно забрати людських душ, щоб це все припинилося? — запитав в пустоту Микола.

Сергій обійняв Ірину і вмостився з нею на землі. Він чув, як нявка час від часу схлипувала, але не став її заспокоювати. Краще тоді було просто виплакатися.

Настав ранок. Козаки не гаячи ні хвилини почали готуватися до бою. Двадцять відібраних пішли до могутніх ялин і чекали команди для зрубу. Усі інші заховалися у кущах і виглядали ворога.

Сергій ще раз пояснив Ірині як користуватися пістолем і залишив її з Петром. Мало було розмов у той ранок, він тільки мовчки поцілував її і сказав:

—Я кохаю тебе .

—І я, —тихо мовила нявка.

І він пішов. Сергій став з Іваном у перших рядах, щоб вести військо за собою. Вони завжди так робили, коли воювали з турками. Народ  довіряв своє життя сірковій вдачі.

Іван ретельно перевірив свою зброю, окинув поглядом готовність усіх інших, а тоді звернувся до брата:

—Сергію, в мене для тебе дещо є, —він дістав зі штанів міцно зав'язаний мішечок та передав його. —Візьми.

—Що це таке?

—Неважливо, я просто хочу, щоб він був у тебе. Це оберіг.

Сергій недовірливо взяв і розв'язав клуночок. У ньому лежав маленький зелений камінчик, який легенько світився.

—Що воно таке?

—Кажу ж, оберіг. Нехай в тебе буде, —нетерпляче сказав Іван. Він не хотів вмовляти його, а прагнув тільки швидше передати камінь.

—Оберіг? Навіщо? Раніше і без них справлялися.

—Це було раніше. Візьми, не сперечайся.

Сергій помітив схвильований погляд брата і вирішив його заспокоїти.

—Послухай, те що сталося, це жахливо. І я співчуваю. Але це не означає, що і мене вб'ють. Я ж з тобою воюю вже давно, міг би і запам'ятати...

—Сергію, візьми цей клятий камінь! —суворо крикнув Іван. Сергій взяв його, бо побачив, що інші козаки обернулися до них. Він не хотів і далі привертати увагу.

Іван зачекав, поки загальний інтерес до нього спаде і, переконавшись, що Сергій заховав клунок, продовжив:

—Я учора не міг заснути. Всю ніч думав. Ти часто запитував про мої чари і просив поділитися з тобою секретом .

—Іване...

—Не перебивай мене. Вислухай. Так от. Я мало знаюся на цьому. Були випадки, коли я зіштовхувався з нечистою, але згадувати про те не хочу. Про що говорить тільки історія з нашим батьком. Але зараз не про це. Колись давно, коли я був у твоєму віці, я натрапив у лісі на печеру і знайшов там цей камінь. Саме він створював усі ті чари, з якими мене пов'язують. Завдяки ньому я був тим самим характерником, про якого ходять легенди. Саме він рятував моє життя безліч разів. Ось чому я навіть в старості міг дивитися смерті у вічі. Тепер я хочу, щоб він оберігав тебе.

Сергій слухав уважно та не пропускав жодного слова. Він не міг зрозуміти чи жартує Іван, чи ні.

—Але навіщо ти даєш його мені? Я ще можу битися і без нього, у моїх руках ще є сила.

Сергій потягнувся за ним, але Іван схопив його руку.

—Брате, він повинен бути в тебе. Тепер він твій.

—Іване, я не можу.

—Ти мусиш, — протяжно зітхнув Сірко, помовчав і продовжив. — Я носив його, щоб битися з турками з однією лише ціллю —зробити нашу землю тільки нашою, щоб моя сім'я могла спокійно ходити по ній. Та тепер це все не має сенсу, адже немає за кого мені битися. А тобі є. Так, є. Ти покохав Ірину, тож візьми його. Візьми і бийся разом з ним за щастя своєї майбутньої сім'ї. За Ірину. Мій час скінчився.

Сергій не вірив усьому цьому. Не хотів вірити.

—Іване, ти ж помреш без нього. Я прошу, хай ще цю битву він буде з тобою. А потім, якщо хочеш, я заберу його.

Сірко бачив, що Сергій намагався повернути йому камінь, тому заспокоїв його:

—Не хвилюйся за мене. Цю битву я не буду вести. Їх усіх поведеш тільки ти. Я посиджу з Петром та Іриною, їм допоможу. Згода?

—Гаразд, —погодився неохоче Сергій.

—Пливуть! Пливуть! — закричав розвідник, якого відправили слідкувати за турками. І справді. За хвилину після того козаки побачили, як у їхню пастку повільно і спокїно заходили ворожі кораблі. На палубах стояли озброєні турки, які впевнено тримали у руках свої рушниці. Вони були готові вистрілити у будь-кого, хто наважиться напасти на них.

—Ну, отамане Сірко, командуй,—сказав Іван до брата. Сергій подивився йому в очі, посміхнувся, а потім вичекав підходящої позиції і гучно закричав:

—Руби-и-и!

Разом з криком полетіли один за одним нерухомі стовбури давніх дерев у річку і закрили собою шлях для турків. Після цього тисячі козаків гуртом вистрибнули зі своїх сховків і понеслися на ворога. Турки спочатку перелякалися і не зрозуміли, що відбувається. Оговтавшись, вони почали відстрілюватися, але сильно їм це не допомогло. Козаки вдарили з обох боків, позастрибували на верх і стали битися з ними, ніби дикі звірі. Стільки сили та люті було в них.

Сергій, який вперше самотушки повів військо, спочатку почувався невпевнено, але коли побачив, як його браття розкидували ворогів, відчув непомірну силу в собі і також приєднався до них.

Більшість турків почали відступати та вистрибувати на берег, щоб врятуватися. Але там на них вже чекали інші загони, що були поставлені спеціально для них. Там був і Петро, який стояв біля Ірини та охороняв її своїм тілом. Вона ж тільки втислася спиною об великий камінь і лежала, очікуючи закінчення усього.

Сергій вистрибнув на палубу, де бився Павло і долучився до нього. Він вправно відбивав атаки турків, кожне вороже лезо відводив Сергій в сторону, а потім забирав чиєсь життя.

«За Ірину», —згадав він слова брата. У якийсь момент йому навіть здалося, що серед товпи людей, ударів клинків та куль, що пролітали повз, він побачив самого Івана. Ніби його образ досі був з ним, досі допомагав меншому братові. Саме тоді Сергій усвідомив, що весь цей час Іван підтримував, захищав його, що без нього не міг би Сергій битися. Але тепер Іван зрозумів, що його брат виріс і може сам за себе постояти.

Та потім Сергій побачив, що то було не видіння. Перед ним дійсно стрибав від турка до турка його брат, цей старий чортяка. Він обдурив його, сказавши, що залишиться на березі. Сергій розізлився і підступив до нього.

—Ти що тут забув? —намагався перекричати дзвін металу Сергій.

—А на що схоже? Турків б'ю.

—Але ж ти повинен бути на березі.

—Я вирішив, що рано мене ще списувати. З каменем, чи без нього, але я досі Сірко. Ну брате, пожемо їм?

Сергій кивнув. Вони стали, як у старі часи. Пліч о пліч двоє Сірків відбивалися від турків. Сергій не міг на нього досі ображатися. Поряд з братом він відчував себе непереможним, що ніякий камінь їм не для цього не потрібний. Вони українці, що боронять перш за все свою сім'ю, свій дім. І неважливо, що в Івана забрали жінку з дітьми. У нього ще ж є він, Сергій. Та Ірина. Він купить гарний дім з власною землею і вони будуть жити усі разом. А потім у Івана з'являться ще й племінники і він матиме з ким бавитися. Сергій вже усе чітко собі уявляв.

Битва продовжувалася, але ряди турків почали рідішати. Сергій бачив, як все більше намагалося втекти на берег, але й там чекала на турків смерть.

Іван бився довго, не зважаючи на свій вік. Він розумів, що наврядчи вийде звідси живим, тому хотів дати свій останній бій, щоб довести, у першу чергу собі, що не від каменя він досі живий. Іван намагався забрати якомога більше турків. У запалі він побіг до групи з трьох чоловік і напав на них. Перший відразу підняв шаблю, але не встиг її опустити, бо Сірко миттєво зробив один оберт і відняв життя одразу в двох. Але третього він не зачепив і той скористався моментом і наніс свій удар. Іван не зміг його спіймати. Він подивився йому в очі з подякою: тепер Іван відправиться до сім'ї і буде з нею вічно. Сірко викинув шаблю з руки і впав.

—Іван! —закричав Сергій, який побачив його нерухомим. Він побіг через ряди людей, відштовхуючи своїх і чужих. Сергій від люті різко відтяв голову турку, що був біля його брата, а потім опустився на коліна до тіла.

—Іван! Чуєш мене, Іван?! Вставай! Ми ще не закінчили.

Але він не чув. Його тут вже не було.

Сергій продовжував кликати Івана та не помітив, як на нього біг турок з готовим до удару клинком. Турок рубонув його по спині, але Сірко не впав. Натомість, шабля зігнулася так, ніби нею вдарили об скелю. Турок злякався і нерухомо дивився на нього. Сергій підвівся і навіть не подав вигляду, що щось відбулося. Він взяв до рук шаблю Івана та проткнув нею турка. Після цього Сергій несамовито закричав і побіг на усіх інших. Він різав їх направо і наліво, в надії, що це поверне Івана до життя. Він навіть не помітив, як вбив усіх залишившихся турків, якби не Павло. Він ризикнув та підліз до Сергія і схопив його за плече.

—Тут більше нікого немає, —сказав він.

Сергій, весь в крові, з шаблею брата у руці тупо дивився на Павла, але здавалося, що він нікого не бачив. Він стояв та тяжко дихав, ніби кінь, якого змусили об'їхати всю Україну без зупинок.

Сергій нікого не чув, а просто мовчки стояв. Він міг так простояти і весь день, якби не Ірина. Сергій почув, як вона закричала і її голос долетів до нього через весь табір.

Він одразу ожив, вистрибнув на берег та побіг, ні, полетів до неї. Коли прибув на місце, то побачив Петра, який заспокоював Ірину, що голосно лила сльози. Він відійшов в бік і пропустив до неї Сергія.

—Що сталося? —турботливо запитав він у неї.

Крізь мокрі очі вона побачила чоловіка, усього в крові, і відштовхнула його.

—Ти що? Це я, Сергій. Що з тобою, мила? —щебетав він до неї, але вона мовчала. —Чому ти не говориш?

Петро показав йому мертве тіло, яке лежало поряд з Іриною, а потім вказав на пістоль, у якого був спущений курок і з нього йшов маленький димок.

—Він нап-п-пав на мене, —тремтячим голосом сказала Ірина. На її лиці був жах. Сльози змішалися з кров'ю і більша його частина була червона. —Я зробила так, як ти вчив мене. Я натиснула. А тоді ніби вдарив грім, а цей чоловік завмер. Обличчя його стало пустим і він впав на мене.

—Добре, що ти ціла, —сказав Сергій і взяв її за руку.

—Не чіпай мене! —раптом викрикнула вона. —Я вистрілива в нього, як ти казав і тепер він помер. Він не прокинеться більше.

—Але ж він хотів вбити тебе.

—Мовчи! Не хочу нічого чути. Я його вбила. А ти! Ох, чому ти не сказав мені це. Я думала, що ця річ не зробить йому шкоди. Ти казав, що його вкусить так, як мене. Ти збрехав!

—Але...

—Мовчи! На його місці могла бути я! Тоді у лісі. Ти також стріляв в мене. Ти хотів мене вбити?

—Ні, що ти. Послухай, Ірино...

—Не називай мене так! Я побачила вдосталь. Спочатку я раділа, що буду такою ж людиною, як і усі ви. Думала, буду сидіти у затишній хаті, у красивому одязі та їстиму смачну їжу. А потім побачила, як ви розправлялися з ними. Це жорстоко! Мені було страшно. Ніколи ще я не відчувала цього, як жила у лісі. А це.

—Але ж вони нападають на нас. Ми мусимо захищатися, —намагався заспокоїти її Сергій. Він ще не бачив, щоб Ірина так злилася.

—Не виправдовуй себе. Ви, люди, увесь час вбиваєте одне одного. І це вже у вас продовжується вічність, як казав Іван. І що з того вийшло? А тепер і я. Тепер і я вбила цю людину. А якщо у нього сім'я? Якщо вдома на нього чекає теж його Людмила. А він не повернеться. А?! Ні, якщо відбирати чуже життя означає бути людиною, то я відмовляюся!

Ірина встала і хотіла піти, але Сергій обійняв її та почав цілувати.

—Кохана, що ти таке кажеш. Згадай, ми поїдемо додому, будемо разом жити.

—Відпусти мене! —відштовхнулася нявка. —Куди поїдемо? Немає дому твого, спалили його. Забув?

—Ми знайдемо новий.

—Ні, о ні. Подивися на себе. Подивися на Петра. Ви ж усі в крові. Скількох сьогодні ви вбили? Не хочу знати. Не хочу я бути людиною. І заберіть усе це.

Нявка скинула спочатку з себе хустину, а потім і увесь інший одяг. Тоді вона розплела свою косу і волосся розстелилося по її тендітним плечам.

—Бувай, Сергію. Бувай, Петро.

—Ні, Ірино, стій. Не покидай мене.

—Будь ласка, не називай мене так. Мені соромно, що я прагнула бути такою, як ви. Сподіваюся, що колись ви одумаєтеся. А я піду, спробую відмити цю кров на моєму обличчі. Сергію?

—Так? —з надією запитав він.

—Попрощайся за мене з Іваном. Добре?

—Добре, —повторив Сергій.

—І ще. Не шукай мене, бо не знайдеш. А якщо загубишся, то хухи не допоможуть. А тепер бувай.

Нявка швидко розвернулася і за мить зникла поміж дерев. Сергій хотів ринутися за нею, але Петро зупинив його.

—Ти правий, —сказав він. —Я її вже не наздожену.

Сергій ще довго дивився, сподіваючись, що вона визирне з якогось дерева. Але цього не сталося. Він взяв до рук її хустину та притулив до лиця.

—Досі пахне нею, —сказав він і стис у кулаці.

Сергій з Петром почули крики і побачили, як козаки поверталися назад. Багато з них були побитими, усі в крові, перев'язані. Але несли вони перемогу.

—Ура! —радів народ. Тільки Сергій не радів. Він відчував біль на серці, бо усвідомлював, що більше такої, як Ірина, йому не знайти.Що не зможе знову відчувати щастя поряд з коханою. Він сів на камінь і роздивлявся усіх інших. Петро вирішив підбадьорити його і пішов за своєю кобзою.

Поки Сергій сидів мовчки, він не помітив, як до нього підійшов Микола.

—Ну, добре помахалися. Тільки замало. Скількох побив ти сьогодні?

Але Сергій не відповів.

—Не рахував? Хех! Розумію, ти вже майстер своєї справи, одним ударом десятьох кладеш. А я от п'ятнадцять взяв. Я ж недавно оволодів шаблею, все тільки писав і писав. Ну, чого мовчиш? Ай, чорт з тобою. Мені взагалі Іван потрібен. Не бачив?

Тоді Сергій згадав, що покинув на кораблі мертвого брата і забув про нього. Він вскочив і побіг його шукати.

—Куди ж ти? —запитав Микола і погнався за ним. Але довго бігти не довелося. Він разом з Сергієм побачили Павла, який ніс тіло Сірка на плечі.

—Що ж це ти брата покинув, га? —запитав він у Сергія.

Павло обережно поклав тіло Івана на землю, а брат нахилився до нього.

—Ти був правий, —тільки це тихо сказав він покійному братові і вклав у руки його шаблю.

—Наче перемогли, а якось сумно, —сказав Павло. —Слід покласти тіло на воза і потім поховати по-людськи.

—Гаразд, —мовив Сергій.

Павло та ще кілька козаків побігли на його пошуки, а Сергій залишився дивитися на брата.

—Зараз не підходящий момент, але нам слід поговорити,—сказав Микола.

—Що ти хотів? —спокійно запитав Сергій.

—Я повинен написати для гетьмана листа і відправити когось з ним уперед до нього.

—А я тут до чого?

—Ну, твій брат все-таки повів військо, то я думав, що він і скаже, що писати. Але схоже, що тепер ти отаман?

Сергій подумав хвилину і сказав:

—Я не знаю, що писати. Довіряю зробити це тобі. Микола кивнув і відійшов у пошуках тихого місця. Сергій знову залишився один. Йому хотілося плакати. Та ще й так, як ще ніхто на світі цього не робив. За один раз він втратив і брата, і своє кохання.

Через деякий час у таборі налагодився порядок і козаки розібрали груз з кораблів. Там виявилося п'ятсот полонених, сім гармат і безліч провіанту, частину якого козаки розібрали на дегустацію.

Сергій сидів один і слухав, як за кілька вогнищ від нього грав Петро. Він не хотів, аби той сидів поряд. Йому хотілося побути наодинці і вирішити, що робити далі. Він думав над словами нявки. Про те, що все життя люди постійно відбирають життя один в одного. У чомусь вона була права. Адже усі війни, як знав Сергій, почалися ще дуже давно на землі. Але ніяк не хочуть припинитися. Він почав розуміти брата, який мріяв, щоб усе це припинилося. Іван прожив довге життя і бачив багато воєн. Певно, він усвідомлював, що це ні до чого не приведе. Що людині слід відкинути зброю та протягнути руку своєму ворогу. Може, тільки тоді усе скінчиться.

Його роздуми перервав Микола.

— 12 липня. Ми, гетьмане Лівобережної України, впоралися з ціллю. А саме, не дали турками привезти провізію та підкріплення. Нами було захоплено усе, що везли вони. А саме: гармати, одяг, зброю, їжу, в'язнів. Просимо тебе приїхати сюди з возами, бо наших не вистачить, аби забрати усе.

—Що це таке? —не зрозумів Сергій.

—Лист. Ти ж попросив, щоб я його сам написав. Підходить?

—Так, підходить.

—Тоді постав підпис.

—Я?

—Ну не я ж. Хто з нас Сірко?

Сергій взяв перо до рук і вивів незграбне «Сірко І.» та віддав його Миколі.

—А чому ти підписався Іваном?

—Бо гетьман послав сюди його, а не мене. Тому нехай вважає, що це він зробив.

—Але ж коли він приїде, то побачить...

—Скажеш, що він поїхав. Що ми поїхали. По справах.

—Але...

—Ніяких але. Сам мене отаманом назвав. А це наказ. Тому не обговорюється.

—Ну добре, —сказав Микола і відібрав трьох козаків, щоб ті донесли лист Самойловичу. —А ти що робитимеш?

—Поїду. Поїду та поселюсь собі десь. Годі з мене воєн. Я вдосталь уже повбивав.

Сергій встав та пішов через табір. Він повільно човгав серед рядів веселих козаків, які пили горілку і радісно викрикували, коли бачили Сергія. Серед них був і Василь, який хизувався усім своїм першим шрамом.

«Певно, більшість з них і не знає, що Іван помер», —думав він. Раптом біля одного з вогнищ, у групі людей Сергій побачив чоловіка без одного вуха. З цікавості він окликнув його.

—Агов ти. Ти часом не Тарас Двокленко?

—Він, а звідки ти мене знаєш.

Сергій здивувався, але не подав вигляду. Він покликав його до себе.

—А в тебе часом жінку не Людмилою звати?

—Людмилою. А ти звідки це знаєш?

«Отже, це він», —переконався Сергій.

—Слухай уважно та не перебивай мене, —він дістав мішечок та передав йому,— візьми це. Нехай буде завжди з тобою. Твоя родина чекає на тебе, тому я хочу, аби ти живим повернувся до них. Ти не будеш чекати, доки приїде гетьман. Ти зараз сідлаєш коня і їдеш додому. Ти зрозумів мене?

Тарас був спантеличений, що Сергій знав його сім'ю, але погодився.

—Добре. А це передай своїй жінці і скажи, що Сергій вдячний за все, —він передав у руки хустину, яку кинула Ірина.

—Це Людмили, —здивувався Тарас.

—Так. Ти все зрозумів?

—Авжеж. Беру мішечок, беру хустину, живим повертаюся додому.

—Вірно, —сказав Сергій і покинув його.

Він знайшов воза, в якому лежав Іван. Його саме охороняв Павло.

—Дякую, що побув з ним, —сказав Сергій. —Далі я сам.

Він потис йому руку та запряг коня до воза.

Сергій вдарив в упряж і поїхав, навіть не попрощавшись з Петром.

14. Епілог

Коли Петро дізнався, що Сергій покинув табір без нього, то розізлився. Але не став його шукати, бо вже було пізно. Разом з усіма іншими козаками Петро дочекався гетьмана і відправився з ними. Самойлович побачив його майстерне вміння кувати зброю та запропонував йому залишитися з ним. Петро не мав причин відмовлятися: він залишився один, тому погодився на пропозицію. До самої старості Петро кував шаблі та булави для гетьманського війська, чим добре послужив для Батьківщини.

Про Сергія ж чути нічого не було. Він поїхав на захід і купив собі маєток біля лісу на знайдений у татар мішечок з коштовностями. Першим ділом похоронив тіло брата на задньому дворі. Потім Сергій одружився і завів дітей, щоб його господарство не занепадало. Після тої битви він більше не брав до рук зброї і нікого не вбивав. Сергій гадав, що це поверне Ірину. Кожен вечір, коли його сім’я вже спала, він виходив на подвір’я і дивився на високий ліс. Сергій чекав, що колись нявка з’явиться. Іноді йому здавалося, що він бачить її, але то були лише тіні, які відкидували гілки дерев.