Парашутик

У великій родині насіння кульбабки – це такі, ви їх знаєте, дуже маленькі, з парасолькою-парашутом на голові – жив собі один Парашутик...

Прийшов час, подув вітер і багато хто з його братів та сестер полишили рідний дім.

Подув ще – не втримався і він... легко полетів за вітром, насолоджуючись сонцем та ні про що особливо не думаючи.

...А тим часом вулицею йшла молода жінка, майже дівчина, розпашіла від весняного сонця і тепла. Вона теж особливо ні про що не думала, хіба що як скоріше дістатися додому. Бо одну руку їй тягнула сумка з продуктами, а в інший був повідець, на якому теліпався кудлатий собака.

Парашутику не було до них ніякого діла. Як казали в їхній родині – у кожного є своя мета... І нього вона теж була. Правда, він поки не знав яка, але думав, якщо пролетить досить довго, то цілком зможе дізнатися.

Зараз йому було лише відомо, що і дівчина, і собака у його плани не входять і їх будь-що треба облетіти.  

Це легко тільки сказати... А що треба зробити для того?.. Хто-зна. У Парашутика не було жодної ідеї...

Але голова в нього була нівроку і в наступну мить її осяяла блискуча думка: "Швидкість, ось чого мені не вистачає! Треба швидкості додати..."

А як її було додати, якщо його так недоречно занесло в цю тісну духоту вузької доріжки, обсаджену квітучими кущами?

"Так, без паніки" – Парашутик, щосили тримав душевну рівновагу. "Скоро доріжка має скінчитися, а там простір і вітер..." – він уявив подих свіжого вітерця і полегшено зітхнув... аж тут над ним пролунав страшний грім...

Це чхнув собака...

Бідолашному Парашутику в одну мить забило памороки і його, майже непритомного, потужним потоком собачого чхання занесло прямо у сумку до дівчини...

"Ось так. Прилетів. Замкнутий простір. Виходу немає. Кінець... Тепер можна панікувати по-справжньому..."

Проте крізь пітьму відчаю до нього долинули якісь незрозумілі звуки. Прислухався. Здається, ззовні щось відбувалося – там щось грюкало та стукало... Але, здається, йому нічого не загрожувало.

Парашутик випростався, наскільки міг, але нічого не побачив. Тоді сів та почав розмірковувати, що це має означати, але не знаходив жодного пояснення. І справді, звідки йому було знати. А якщо б взнав, то дуже здивувався, що такий шалений грюкіт лише від того, що дівчина прийшла додому, ліфтом піднялась на свій поверх, відчинила двері і, залишивши сумку біля порога, повела пса мити лапи.

На якийсь час усе стихло, а тоді Парашутик побачив знайому дівчину, що схилилася до нього та простягла руку.

Малий розтанув від вдячності. Зараз він полетить і забуде свою пригоду, як страшний сон... Але дівчина шарпнула сумку за ручку та понесла на кухню викладати покупки.

"Який же я дурний!" – гірко картав себе Парашутик, чіпляючись за обгортки, аби не опинитися під пакунками. Одначе це було дуже важко і невдовзі він стрімголов покотився невідомо куди...

Закинутий в глибину кухонного столу, бідолаха опритомнів від того, що на нього хтось дивився. Два великих широко розкритих блакитних ока з тисячею питань, що сяяли в них, наче блискітки. У волоссі бантик.

– Мамо, мамо, глянь, що я знайшла!

Почулися кроки. Парашутик побачив біля блискучих здивованих очей такі ж блакитні, але без тисячі питань.

Макіяж, доглянуте волосся.

– Я нічого не бачу. Не вигадуй…

– Як це немає?! А я?! Я ж тут! Я-а-а! Ви чуєте? Гей, допоможіть! Чого вам варто? Послухайте! Будь ласка! Будь ласочка! – заволав Парашутик.

– Ну що у тебе знову за фантазії? Давай, краще, будемо обідати, – байдуже сказала молода жінка дочці та пішла готувати обід.

Парашутик геть зажурився. Скрутився клубочком і вже був готовий розрюмсатись.

А тоді подивився на дівчинку, в якої теж майже бриніли сльози та вирішив за краще не показувати поганий приклад.

Здається, це спрацювало. Дівчинка рішуче струснула бантиком. А тоді дбайливо посадила Парашутика на долоньку та вийшла на балкон, залитий сонцем. Вона подивилась на блакитне небо в легких хмарах і великі зелені дерева під ними, піднесла насіннячко до губ і легесенько дмухнула...

Маленькою блискучою кометою Парашутик здійнявся у повітря.

І, коли все ще перекидаючись, але сповнений безмежної вдячності, він нарешті спромігся озирнутися, то побачив, як маленька дівчинка все ще стоїть на балконі і весело махає йому рукою...

© березень 2018

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

"Чому я не втомлююся жити": огляд книги Ярослава Мельника
Стільки вітаїзму у назві, стільки неврозу на сторінках... Хто такий автор, та де межа його реальності і з'ява вигадки? Чи вартують маси читати геніальних письменників, якщо перші не втямлять глибини, анулюючи культурну вартість, у той час, коли останні того не пробачать?
Читати більше
Пікассо та його спокуси
Іменитий Пікассо та його Ольга. Жінка, яка кохала відомого художника все життя. Але його норов не міг втамувати спрагу. Йому були потрібні інші музи. Як кажуть французи, таке життя. От дивишся на фотографії, де люди щасливі, і в голові не вкладається, що хтось із них може завдати такого болю іншому. Детальніше - у статті.
Читати більше