Паралелі (1, 2)

Частина перша

 1

Прокинулась від жаху, що стискав серце. Такий біль, не фізичний, ні. Стукало у скронях, навколо все потемніло... Яка біда... Безвихідь... Сльози... Туга, що на частини розриває весь світ. Нема сенсу ні у чому. Як жити далі й навіщо?

Я бачила лікарню наче. Білу кімнату. Там на ліжку лежав він. Підключений апарат... Тихо... Все... Кінець.

Я в білому. Голову стиснула. Розвернулась, вікно відкрила... Світ не наш. Вулиці бетонні, широкі. Все сіре. Нічого не бачу, крім пустоти. Вискочила через вікно. Побігла... Куди? Не знаю. Просто втікала від себе. Жаль... Ця втрата досконвіку. Назавжди. Мовчу, скувало холодом. Куди біжу? Що там знайду, окрім болю?

Все, не змогла я більше бути свідком. Повернулася сюди, в свою сім’ю... Коханий спить... Прокинувся: "Доброго ранку!" Заварює чай. Дітки піднялись, закрутили мене... Я відмахнулась від того, що накотилось. Потім забула...

Пройшло три місяці. Я погляди на світ розширила...

Повертаючись з покупками у дім свій, знову побачила її. У нас зима, і там зима. Вона стояла перед скляною стіною. Тюль прозора. Тихо дивилась на засніжену поляну перед доглянутим широким парком. Не дихала наче. Ні, вона не відійшла. У білому знову. Скляна. Ні сліз, ні емоцій. Її наче нема. Все байдуже...

В домі розкішно. Все чисто, просторо. Та їй це не важливо. Не тим жила. Його нема...

Що це за звук? Машинкою синочок бавиться. Це ж мій!!! Тільки молодший на сім років. О, Боже! Що таке? Невже і наші діти з нами всюди? Неймовірно... А чому вік не той? Це що, минулий час? Чи це розрив у часі від дальності паралельного світу?

Він щось питає, вона мовчить. Притих. Не знає, що робити. Самотній.

Я не можу бути байдужою. Плачу. Як допомогти? Що маю робити? Лекцію не прочитаєш. Не потрібна вона. Бо моя сестра розумна... Відчуваю − безперестанку прокручує у голові спогади... Як грали з ним в футбол на цій поляні, що така холодна зараз. Не тут вона. А наш синочок? Він тут! Ти йому потрібна. Кличу...

Вона повертається, присіла, пригорнула його. Дитятко наше притулилося. Схопив маму за руку, не випускає. Боїться, щоб знову не покинула тут самого. Страшно йому, та мовчить...

Що я бачу! Вона вагітна... з моїми близнятами, що померли тут! Я їх не вберегла, не розрахувала свої сили, не доносила... Ангелята мої. Це той самий час. І синок був такого ж віку... А, якщо і вона в своєму горі їм життя не зможе дати? Хлопчик і дівчинка... Вони живі!!! Зарано я їх похоронила в своєму серці. Навіщо мені це показали? Чи можу щось зробити для них?... Не хвилюйся... Подумай... Думай... Все не даремно. Щось маю зробити...

Вона мене не почує. Не може відчувати зараз. Застрягла десь. Не вистачить мені сили, щоб схаменути її. Вбережи їх! Не зважає... Не думає навіть про них. Вони потрібні. Знаю точно, вони потрібні всім світам... Фрази голі. Не передати цю важливість.

Спокійно... Розберемося від чого пішло лихо. Ким був її коханий і чому помер. Питання – відповідь... Ні, це не слова. Ціле дійство відразу.

Професія не нашого простору. Приблизно, як правоохоронець, тільки не такий, що викликає відчуття небезпеки, як у нас. Він захищав тих, кого ображали. Точно, охоронець тіл, щось таке.

За злодієм погнався, який у бабусі вирвав сумку з рук... А той у нього вистрілив.

Як тут, така професія настільки дохідна, що вони у розкоші живуть? Так-так... Там всі живуть багато...
А звідки ж злодій той, якщо усі? Він хотів керувати іншими, його прогнали. То й ненавидить всіх через свою образу. Не хоче по-іншому. То й краде, що попаде... Утік.

А якби впіймали? Там немає тюрем... Що з ним зробили би? Спочатку вводили б у транс звуками рівномірними. Потім стали виганяти звірів, що вп’ялися в його свідомість... Далі – тонкими тілами чистими допомагали б зрозуміти абсурдність його дій. І знову, знову те саме. Тяжка праця... Як зцілювався, жалкував про слабкість свою. Йшов в охоронці вже чистим, або куди душа бажає... Та паразити знову прилітали і вселялись в інших... Не могли тільки ослухатись, коли людина добровільно проганяла їх зі свого тонкого тіла. Але і це було проблематично, бо не всі їх могли відчути. Адже чужинці присмоктувались так, що люди приймали їхнє мислення за свої думки.

Світи паралельні відкриті. Кожна особистість має індивідуальну частоту, через яку зв’язується із всіма двійниками у сімдесяти двох паралельних гранях. Думками своїми дублери спільними хвилями переправляють паразитів у свідомість, як і любов та силу... У цьому світі знання доступні всім, зв’язки відомі... Та не можуть прогнати назавжди. Ті повертаються тихенько, коли їх вже не чекають. Так, наче і не самі ослухалися, а від їхніх же особистостей і направлені. Ось така-то проблема... Самотужки важко.

Вертаюсь до побаченого. Що було зі мною тут три місяці назад? Не пам’ятаю. А з ним? Нічого критичного наче не пригадую. А ще раніше, була між нами сварка... А якщо мої слова, навіть не в образі думок, а просто навіжені, долетіли до його особистості у тому світі? І кулю я сама словом лихим направила, викликавши обставини? Не можу ж я бути свідком того, до чого непричетна? Так ось чому я тут! Мої дітки! Наполовину сироти, як я без них. Який жаль. Щоки горять... Невже це так? А вона – знає? Ні. Нічого ні у кого не питає. Не хоче.

То це наша Мати мене сюди направила? Настільки довіряє? А якщо мене роз’їсть почуття провини? Хіба я зможу мислити спокійно? Невже одне лиш слово могло зруйнувати моєї Першої щастя?

− Чому назвала Першою?
− Бо, поки що, одну ти знаєш.
– Так є ще інші? Я також щось винна їм?

Спокійно... Квітка... Виходів є кілька... Завжди є вихід.
 
... Вона прийняла душ. Дивиться на живіт у дзеркало. Спокійна. Нещаслива. Не посилає любові нашим діткам. Вони сумні. Покинуті вже. Я їх обіймаю своїм серцем. Нехай хоч так... Пальчиками переплелись... Може відчули?

Її обіймаю. Не шкода любові, вона її. Перша моя хмикнула. Про що подумала? Не відчуваю. Закрилась...

А може відступитися? У мене своя сім’я. Я їм потрібна. Не вистачить мене на всіх... Все одно мене не чує... У нас же є в минулому і майбутньому богиня справжня? Де вона? Чому не тут, не з нами?... Де ти?
 
Стою перед розкішними дверима. Відкриваю, заходжу у кімнату. Все, як я б хотіла. Комод чудної роботи з фарбами і полотнами всередині. Шафа для рукоділля всякого... Книжки, підсвічники з ангеликами. Посередині круглий столик з ніжними фарфоровими чашечками. Парує запашний чай... М’який диванчик тут же. Вітер коливає легку тюль... Відкриті двері на терасу. А там – безкрайнє чисте море, і спів косаток. Тепло. Дивовижні квіти на мармурових підставках... І тут – вона. Посміхається. Висока – два з лишком десь. Довга темна коса... У білому легкому платті, до щиколоток. Запрошує випити чаю. Не голосом, думками пропонує. Спокійно так... Здається недосяжною, та добротою і розумінням віє. Не осуджує, їй все відомо. Не може вона втручатися сама, бо це суперечить плану. Заспокоїла. Знає вже, що зможу... Я не одна... Нас армія. Тільки її потрібно об’єднати у зусиллях.

"Не бійся подорожувати",– наче чую. Ось ангел твій. Повертаю голову, вона сміється... З кучериками... Це також Я? Ангел засміялась дзвінко, аж легко стало... Дякую вам. Тепер – додому...
 
Подумаю спокійно, без будь-яйого почуття провини. Що спільного у нас? Наші діти. Двох наступних у неї вже не буде від того ж чоловіка. У мене немає тих двох, яких вона носить... Наші діти живуть наполовину тут і там. Мої не будуть підтримуватись своїми двійниками із тієї паралелі. А ті – не отримають сили звідси... Це покоління ослаблюється, чи як?

Стій! А чому я вважала себе причиною? Хіба можна вбити словом? Можна, якщо посилити його силою бажання... Та й на мене потім повернулось і я би заразилася. А моє слово було пусте, я цього не бажала і близько. Це був емоційний захист, а не бажання помсти. І відразу ж пройшов. Не посилювався тяжкими думками, бо знала я про небезпеку від цього. Я те слово потім трансформувала у смішинку чорну. Воно не могло настільки зашкодити. Не було супроводжуючих емоцій. Хм-м... Легше. Хоча, моє слово з бажанням іншого могло співпасти... І мислю я ще не завжди вірно. По звичці, − прямолінійно. Дійство треба шукати, − як зв’язано це з простором... Детектив починається. Фуагра... Фу, до чого тут те дурне слово? Печінка, чи що? Переробляє отрути. Відповідає за накопичений всередині гнів. Треба шукати того, хто з наших Я травить образами себе настільки, що вбиває силу наших дітей. Чи не дає їм народитись. Депресивну нашу паралельну. Знаючи себе, не можу повірити, що з нею таке можливо. Чому не доходить наша підтримка? У чиєму вона полоні?

...Коли я їх носила, почувалась сильною. Нічого мене не турбувало. Щасливі були. Плани будували, як будемо їх ростити... Фізично я не була важка на підйом. Не було менше сил,– швидше навпаки. А тут раз,− і води відійшли... Може, причина не тут? Простір не посягає на материнське лоно навіть у рулетці. Це інші сутності. І моя паралельна вирішила, що їх не хоче... Вони влізли їй у голову. За своєю схемою. Як у нашому світі... Точно! Вони самі не вправі посягнути на життя без волі на це самої людини. Мабуть, діти наші небезпечні для них... Хтось із нас у пастці й не може вирватись. Своє нещастя розповсюджує по всіх світах. Гинуть кохані, не народжуються діти. Це нелюбов до життя і світу,− причина. Смерті – наслідок. Себе згубити не може, бо сильна. Хоча, якщо ризикне під чийсь шепіт, то всі ослабнемо.

Що в нас такого? Може, маємо знищувати звірів? Було би пречудово. А скільки перешкод тоді прийшлося нам здолати! Хочуть зламати когось з нас, щоб заблокувати силу. Втопити у депресії... Пошукаю...

Ну, а знайду, то що буду робити? Ніяких чар не знаю. Не відаю, чи бачить мене хтось, чи відчуває. Я тільки народилась. Не вчена ще. Казала моя вища не боятись... Що ж, полечу. Відпущу думку. Можливо, це і справді заради захисту дітей... Старший ногою дриґати почав, сам не помічає. Не керує собою. Зовнішній вплив... Звідки? Невже все так впливає на наш світ? І невтручанням вже не обійтись? Добре, тіла тонкі не ушкоджуються. Хіба заражаються... Не дуже легше. Ось і маєш. Цікава!.. Ні, я не буду поспішати. Завтра зранку вирішу. Може, насниться підказка...
 
Та, не довелось мені лягати, щоб знати, що робити далі. Я готувала вечерю. Думкою побачила, що опинилась там, де вже була давно. Приблизно шість-сім років тому уві сні.

Планета незнайома. Скали голі. Сіро-жовті. Пролітала біля найвищих. На двох найбільших були витесані фігури дивні. Однакові. Подібні на слонів. Величезні, десь як п’ятиповерховий будинок. На самих навислих уступах. Я наче у повітрі над ними. Що тут роблю? Озирнулась і побачила свою Першу!

– Чому тут?− спитала її,− я впізнаю це місце. Невже це був не сон?
− Не сон. Тоді для тебе був той же час, що для мене зараз. Ми повинні були тут зустрітись.
− Ми у минулому?
− Ні, тут немає часу. Все одночасно.
− Не можу цього сприйняти. Не розумію. Я нова. Як звати тебе?
− Гіра. Гірина.
− Я Галя. Галина.
− Подібні. Імена мені невідомі. Тільки нашу частоту відчуваю.
− Тоді, коли ти хмикнула перед дзеркалом, то бачила мене?
− Відчула. Розуміла, що хвилюєшся за дітей. Дякую за підтримку. Мені вистачило, щоби повернутись... Що робиш зараз?
– Чищу моркву. А ти? Сина нагодувала?
– Я з дітьми лягла. Приспала. А їсти нам привозять.
– Ви харчуєтесь купленою їжею?
– Ні. У нас не готують, коли в горі. Тільки щасливі та спокійні це можуть робити. Тим, хто в смутку, привозять. Таке лікування.
– Хто платить?
– Ніхто. Це суспільний кошт. Від перевиробництва. Допомагаємо всім.
– Комунізм?
– Це що?
– Я так, до слова. З нього в нашому світі почалась розруха. А може щось пішло не так через людський фактор... Розкажи мені, як ми спілкуємось з різних паралелей?
– Думками через четверту оболонку. Тебе цікавить, чому ми саме тут?
– Ти теж не вперше?
– Це наші з тобою творіння.
– Петля в часі? Я таке зробила і не пам’ятаю? Поясни. Для мене це недосяжно поки що.
– Наші кінцеві втілення на стадії людини-бога. Зустрілись в точці пересічення. Дві паралельні грані одного єства з’єднались.
– Якщо вони в різних світах, ще можу зрозуміти. Зустрілись, як ми зараз. Але об’єднатись?.. Моя думка не витримує...
– Після закінчення життя фізичного тіла у певному часі, частинки очікують на збір усіх наших паралельних втілень. Допоки не приєднається остання індивідуальність, всі інші виконують завдання Матері. Коли помирає остання, усі збираються в єдиний дух.

Час використовується тільки для земного пояснення. Минулі та майбутні наші втілення існують одночасно. І там вони після смерті з’єднуються в загальний образ.

Потенціал тих збірних енергій – колосальний. Рівняється до сили цілої планети. Одна особистість – як цілий світ! А поки, ми розпорошені...

На кінцевій стадії розвитку наші дві паралельки об’єднались думкою без зусиль і створили одинакові скульптури. Вони вже єдині.

– Може колись додумаю. Зараз у мене за такою фізикою туго... Ну, добре, а як вони це зробили? Їх було два чи один дух?
– Два, бо два світи. Та, суть одна – досконала. Зваяли поглядом і думкою своєю, що дублювалася в ідеальному співпадінні.
– Зрозуміло. Все єдине. Ми в одному тілі в усіх часах разом з нашими богинями. А ми зараз коли? І навіщо?
– Ми в якійсь точці, що обертається навколо того, що було, є і буде. Не знаю всіх я таємниць. А вірю в правильність будови. Думаю, що опинились тут для єдності. Ми почали вболівати за світи. Тепер ведуть нас по напрямку з якоюсь ціллю. Це усвідомимо потім...
– Гіро, а ти ще з кимось із нас зустрічалась?
– Не було потреби, коли щаслива була. Заглядала, та гнітюче було. Я сонцем з себе випускала промені любові й сили життєвої для допомоги. І так потрапляли по нашій частоті для всіх.
– І мені?
– Усім. Я не конкретизувала.
– Ти і дивилась на мене, як на дитя нерозумне, коли я панікувала у своєму незнанні.
– Без твоєї участі я не відчула б, що небезпека близько. Твоє хвилювання мене зібрало. Тепер – у подорож. Туди, де ще не були.
– Ти знаєш у чому проблема?
– Тільки те, що і ти. Всі твої думки знаю...
– Гіро, а якби ти далі була щаслива, і він жив, то що? Ми не зустрілись би?
– Мабуть зустрілися. По новому плану. Життя пішло б у друге русло. Що було би,– не знаю, про себе мені не відомо так, як про інших. Існує ще варіант вже з нашого розгалуження. Я не заходжу у таку безкінечність, вчуся.
– Почуваюсь кошеням перед таким об’ємом. Мушу відпочити. Давай завтра. Треба вечерю подавати...
– Немає значення коли. Ми можемо потрапити в будь-яку точку часу.

... Вона бігла. У шовковому білому платті до колін, з вибитим на ньому візерунком. Спереду на ньому – пляма від розлитого гарячого шоколаду. Не плакала. Тільки втікала від когось. Розлючена і принижена. Гучно стукало серце... Розчарована, ролзчавлена...

Чому не плачеш, Друга?

Зупинилась, сіла на траву. Підняла голову і дивиться перед собою. Нічого не розуміє... Заспокоїлась. Відчуваю, як каже собі: "все, досить!"

І я, і Гіра, знаємо – це він! Може таке його завдання – нас підштовхувати до чогось. Питаю Гіру:

– На тебе він також тиснув?
– Його вилікували.
– Виходить, простір вирішив, що таким для тебе він вже не потрібний?
– Я думала про це. Було ще болісніше. Є інший варіант, – не бути тим, хто ти зараз. І він живий. Мене рятує. Я мучу його, бо хвора. Закінчується загибеллю обох.
– А якби розійшлись?
– Це не моє завдання – створювати новий план. Знаю тільки те, що маємо, – найлегший варіант. Другій без нього нічого не досягти, дітей не буде, наші ослабнуть. Хтось вмішується...
– А, якщо це його паралелі?
– Ні. Щастя людини не залежить від іншої особистості. Тоді замість нас тут були б його паралельки...

Ми потрапили у ту точку минулого часу, в якій сталась критична подія. Вона вплинула на усі наші відображення в інших світах. Розвиток може піти не тією гілкою, або ще й може засохнути. Якщо вдасться підтримати, то Друга змінить ставлення до всього і приєднається до загального між-паралельного плану. Обставини, які могли статися потім, перевернуться і все направиться у попереднє заплановане русло. В тому періоді, де ми зараз, вона молодша від мене на тринадцять років. Від Гіри – на шість. Це початок відносин з чоловіком.

– Гіро, як ми можемо змінити майбутнє, якщо воно вже існує? Ми ж не знаємо?
– Для нас його ще не було. Творець продумав такі зв’язки між нашими світами, щоб ми найперше зустрічалися у критичних періодах свого існування. Розтягнув нас у часі.
– Як це можливо продумати?
– Це сьомий вимір сприйняття. Нам не потрібно туди лізти, – комп’ютер слабший, може вийти з ладу. Просто сприймай, як є.
– А ти бачила мене з фізичного тіла?
– Ні. Тільки наше четверте відчуває цей зв'язок. І те, що ми бачимо одна одну, це не наше фізичне тіло бачить. Тонке трансформує наш образ через відчуття. Те, що ми спілкуємось, не означає, що ми повинні знаходитися саме в земному просторі. Для нього нема недосяжної точки.
– А як мої батьки, брати у твоєму світі?
– Батьки померли. У старшого четверо дітей, у молодшого – одна.
– У мого старшого зараз троє, у молодшого – двоє...
– Значить, збій між паралелями. Чужі могли знищити сильних воїнів, застосувавши свої звичні схеми. Їхня страховка...
 
Друга вдома. Перевдягнулася. Скульптор. Готує собі їжу на великій гарній кухні. Витягає продукти з холодильника у вигляді тумби... Оба! Зверху на ньому плита. У них це один пристрій! Технічний рівень може і вищий... Зате дух тут більш гнітючий, незатишно мені. Можливо, я суджу через душевний стан Другої. Як її звати? Не можу знати. Вона не називає себе і спогади не прокручує в уяві. Невже інтуїція на такому рівні? Я так не вміла відсторонюватись в її віці. Сильна... Не така панікерка, як я.

– Галь, тобі не здається, що з силою ми переборщили?
– Те саме думаю... Німе кіно.
– Вона вже поставила кінцеву крапку. Пішла без нього. Горда.
– Я її розумію. Ти також. Дивися, обдумує скульптуру шторму!
– Всередині – мушля з чорною сльозою.
– Чуттєвість на рівні! Я аж горджусь.
– І я. Та, треба знайти вихід... Як її повернути?

– Гіро! В мене ідея. Вона виливає свою тугу у скульптуру. Давай допоможемо трансформувати її душевний біль у задоволення через творчий порив. І пропустимо усвідомлення того, що простір надихнув її через нього. Що вона не зможе творити одна? Це точно спрацює...

– Я теж найкращі свої роботи творила з оголеними почуттями. Вірю в це.

...Вона вже усміхається. Загорілась. Не терпиться. Взяла його фото, дала "фофан" по лобі і засміялась... Перекрутилась та полетіла в майстерню.

Через декілька хвилин у дверях з’явився він. Як песик... Розумний наче... Дивиться на нерухану їжу... Тягне до себе тарілку і їсть. Як з гуся вода. Подібні.

Друга пробігла через кухню.

– Ти неврівноважена дика особа,– кинула на ходу.
– Знаю. Такий є, – відповів. – Змінюйся, і життя навколо тебе зміниться...
– Угу, – кивнула, поспішаючи в майстерню... Вона не чула вже нічого. Ні того, що було, не пам’ятала. Їй зараз нічого не треба, крім свого дитяти, що мало народитись, – того, з чорною сльозою.

Ми відчули морозець по тілу. Я знаю цей стан. Вона щаслива! І я щаслива. І Гіра... Вогонь Творця... Тут нашим дітям нічого не загрожує...
 
Я вдома і Гіра також. Діалог продовжуємо. Мене багато чого цікавить.

– Чому ми усі не виглядаємо однаково? Риси подібні, а образи інші?

– У нас однакова сумарна частота. Ім’я і тіло, всі інші супроводжуючі цифри, знаки у поєднанні з частотою паралельного простору у сумі такі самі. Тільки звучання простору, в якому ми живемо, – інше. Бо кожна паралель теж має своє ім’я чи число. Їх збірний образ також існує... І наші загальнолюдські тіла мають однакову сумарну частоту. Чим більше негативу в тілах, тим більше зусиль витрачаємо на їх компенсацію, більше мук душевних і втрат. Якщо немає сил справитись самим, то віддаємо негатив у інші світи. Вони пожинають за нас. Таким чином нас рятують. Та, існує межа... Якщо вже нема для чого берегти. Тоді хворе єдине тіло людства стає ворожим всесвіту і його потрібно знищити, щоб вижили інші. Щоб енергії не зупинили циркуляцію.

– Не складно. Складно тільки взяти на себе відповідальність за когось.

– Це основний принцип. В іншому випадку ти не потрібен світу. Все навколо старається просвітити людину в цих питаннях. Завжди є план її спасіння. Навіть після загибелі фізичного тіла створюється новий план навчання... Можна самому полегшити собі задачу, – народитись заново в старому тілі. Легше буде, бо обставини вже знайомі. Не розпорошується увага і сприйняття на вивчення нового. Розвиток проходить з прискоренням.

– Скільки у вас живуть?
– 130-150 років.
– А у нас 70-90 в середньому.
– У вас сконцентровані задачі, закладені у менший період часу. Вам потрібно діяти швидше, щоб встигнути. Наш час розтягнутий. Через це і критичні точки не співпадають по плинності відміряного періоду. Це п’ятий рівень. Я розумію це, але перевести на простішу мову не можу...
– Почуваюсь недорозвинутою...
– У нас це відомо з народження. І все-рівно люди роблять помилки, особливо під гіпнозом низькочастотних сутностей з інших вимірів.
– Гіро, як це можливо? Вони ж не можуть діяти всупереч нашим заборонам?

– Вони і не діють... Тут не живуть. Подорожувати світами – добровільне право кожного. От вони і перекручують свій мотив перед Творцем. Та і паралелі наші пересилають з думками своїми... Так чужинці й підхарчовуються, заражаючи своїм послідом слабших. Зазвичай тих, у кого підірвані зв’язки зі своїми паралелями. Якщо в інших світах їх усіх вже немає, то послаблюється обмін енергіями. Як у паралельних вогнях – менше загального світла...

– Як же з цим покінчити? Може потрапити у точку існування Земних Богів? Це можливо? І в них спитатись?
– Виключено. Я пробувала. Тільки заглянути можна, як через скло. В контакт входити заборонено. Наші світи заражені. Карантин. Не можна підставляти початкову точку під небезпеку.
– Так я ж була там, де моя Богиня.
— Кімната,— це твоя мислеформа. Вона прийшла до тебе. Вболіває. Силою може поділитися. Відповіді дати, які стосуються будови світу, розвитку, творчих ідей, гармонії душевної. Підказувати шлях боротьби не сміє. Бо втрутиться у план самостійного досягнення.
– Хтось же може підказати? Чи будемо ритися у всіх паралелях і часах? Як послід чужаків відчистити? Адже все на автоматі. Не зумисне люди шкодять один одному. Себе наче захищають... Насильно свої емоції стримувати, – вбивати себе все-рівно.

– Трансформація мотивів у перегляді подій минулого. Колись і в нас були такі проблеми.
– Як давно? Скільки часу вам знадобилося, щоби перебудувати відносини?

– Всього тридцять років. У вашому світі це має бути швидше. По принципу прискорення, коли вже є наглядний приклад. Яка швидкість вашого простору – не знаю. Знаю, що є загальна сумарна швидкість розвитку усіх паралелей. Якщо якась надто гальмує, – її підганяють, або ліквідують. Яка складова швидкості вашого розвитку, – можете визначити тільки ви. Аналізуючи події у вашому світі.

– До речі, чому я всіх осіб бачу у білому вбранні? І сірий переважно простір?
– Частота простору в інших світах тобі не звична. На вмієш ще концентруватись на окремих складових відчуттями своїми. Насправді, сукенка у Другої була голубенькою. А вулиці, якими я бігла в хвилину гірку, – мармурові з зеленими вкрапленнями. Всі огорожі – вишнево-коричневі. Ти керувалась моїм душевним станом. Кофтина на мені була блідо-фіолетова. Цей колір мені допомагає повертатись...

– Що робиш?
– Прибираю. Ще – дівчинка ногу зламала. Її підкачую живильною енергією другим тонким тілом. У просторі своєму трансформую свій смуток від втрати на любов. З тобою розмовляю.
– А я відірвана якась. Спілкуюсь тільки, коли роблю механічну роботу. Більше ніде мене немає.

– Ти зараз складаєш букви у склади, не завжди розуміючи цілий текст. З часом, навчишся жити повноцінно всюди. Поведінка і відношення інертні, тяжкі для моментальної перебудови. Ситуації, що стаються, треба прокручувати опісля. Всю спіраль будь-якого дійства уявно зупинити для переробки. Потім продиктувати мотив, який ти хочеш закласти у цю подію. Подивитися на реальну подію, як на темний згусток енергії. Обпалити його вогнем нового мотиву (розуміння, прощення, любові, єдності одного тіла), і побачити, як він перетворився у яскраву кулю та розірвався салютом. Це трансформація будь-якого дійства, що було. Закладена нова ціль. Способи можуть бути будь-які. Але спосіб закарбувати потрібно, як зміну наслідку негативу. Тоді усі ситуації з твоєю участю будуть трансформуватися автоматично, тільки при згадці про темний згусток і салют. Це мій спосіб. Керуйся емоціями. Якщо тобі спокійно стало після трансформації, то ти справилась. Якщо тягар на серці, – працюй далі. Тільки не відмахуйся, якщо не вийшло відразу. Бо без навичок у плаванні, зазвичай, не пливуть. Спочатку вчаться. Я починала з шести разів.

– Гіро, а ті люди, що загинули? Вони вже простір від наслідків свого негативу не почистять. Хто тоді доробить?
– Це вам виправляти. Кожна паралель відповідає за свою загальну місію. Ті, хто живий, переробляють провини відсутніх через невиліковні хвороби фізичного тіла. Частіше ті, хто був невидимою причиною їх смертей. Деколи вони реально близькі вбивцям. Буває, що нелюбов до світу тягнеться з минулого... Так це відображає простір. Невиліковна втрата для тіла і Землі. Може страждати загальне тіло людства. Схема вашого простору мені у подробицях не відома...

– Я відчуваю, що тебе хвилює щось. Мене шануєш. Я згідна. Хочу знати. Для мене твої недомовки не бережливі.

– Тоді, пішли, покажу... 

Читайте продовження:
Паралелі (3,4)
Паралелі (5)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

За лаштунками операції "Гроза". Частина 2
​23 серпня 1939 року у Кремлі був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа. Цю подію зафіксувала безпристрасна кінокамера, яка зафіксувала Молотова і Ріббентропа, які підписують договір, а за їхніми спинами немов два змовники про щось шепотілись Сталін – ідейний натхненник операції «Гроза», і її розробник – майбутній Маршал СРСР Шапошников.
Читати більше
Вірменська молодь вимагає змін. Деякі особисті враження після молодіжної сесії AYSOR
Про вічну дружбу російського і українського народів, про вірменських жінок на кухні, кав'ярні, де не курять, та інші враження від Вірменії після молодіжного форуму.
Читати більше