Паралелі (8)

8.

Вона йшла старим містом. Всюди люди. Не тяжкі... Вільні! Машин не видно. Весна. Відчуваю, що тут всі свої... Немає агресії, якось легко серед незнайомих людей.

До Шостої підійшов молодий чоловік і запитав, чи їй вже є тридцять років.

Та кивнула спокійно.

– Ви мене не впізнаєте?
– А мала би?
– Я футболіст.
– Щось знайоме, – відірвано відповіла художниця, – та прізвища не пам’ятаю...
– Дуже добре, – він не жартував. Мішки під очима говорили про безсонні ночі. Його щось давно мучить.
Відомість тяжка для нього. Помітно зрадів. Особливо від того, що вона стояла не в захваті. Далека.

Не дивно, – художниця не могла оживити свою картину, чогось бракувало. Технічно все правильно. Але її шторм не дихає... Сліз бракує, чи що? Занадто спокійна, тривоги нема. Не передати того, що задумала. Ще той чоловік вліз! Хай вже йде. Тішиться. Портрет може потрібен? Як зірці... Я така відома? Одна виставка...
–Я можу вам чимось допомогти? – запитала вона.
– Може ближче познайомимося?

Дивиться на нього, а бачить свій недосконалий шторм. Не в’їхала. Тепер я зрозуміла, чому зараз тут. Якщо вона його відштовхне, то її життя може піти не в те русло, дітки не народяться, мої ослабнуть. Я ж запрограмувала ціль своїх подорожей для спасіння наших нащадків. Як їй сказати? Відірвана... Хоча, можливо, через це у мене є шанс... Спробую передати думку.

– Ти давала запит, чого тобі бракує, щоб оживити шторм. Простір відповів. Відкрий очі. Без нього не зможеш закінчити роботу. Тобі потрібні живі емоції, а не техніка. Спробуй хоч раз жити справжнім життям... Ти йому необхідна також. Бо не чіпляєшся за його статус. Він хоче завойовувати, а не брати. Воїн.

Та стояла шокована. Не від нього, а від того, що відчула. Оглянулася. Мені вдалося поговорити з нею! Тепер вона стала думати по-земному:

– Треба негайно відірватися від картини, бо я себе втрачаю. Хтось зі мною вже говорить... О-хо-хо!.. Він ще тут? Точно! З ним поговорю. Може ідею якусь підкине. Стій! Знову я... Приємний на вигляд, хоча і пропащий... Розбещений.

Він змушував себе не повторюватися. Не звик чекати на відповідь. Та очі раділи... Може, у нього також був запит до простору?

– Давайте вип’ємо кави? – запропонувала Шоста.
– З радістю, – футболіст сяяв. Я бачила ззовні, що в його голові ведеться потужний аналіз... Якщо вона до цього ще не доросла, то важко їй доведеться, коли вона буде під контролем... Не зможе. Може він оцінить її свободу? Була би тут Надія...
– Я тут. Ти мене згадала, я відчула. Дивно, але мені відомо все, чого ти була свідком. Це наша?
– Так. Що він думає?
– Вперше бачу Івана з іншим обличчям... Хоча осанка така ж, підтягнута. Цікаво, як у нього тут з жертовністю? Я ще не звикла до частоти їхнього простору, поки не дуже можу прочитати... А, може, в нього нема думок?
– Ти що? Навіть дурні думки, але мають бути... Він же не адепт? Тим більше в період оцінки нової людини...
– Це наша країна?
– Так. Ми – Європа. Тут великий воєвода не приєднав нас до Росії чотири століття тому. Не було вбито його радника. Вони розвивалися самостійно. Всі рівні. Бідних нема. Більше того – тут центр усіх наукових досліджень. Майже нема виробництв. Чисто.
– Ти звідки знаєш?
– Може від спілкування з Гірою. Знаю і все... А що ти робиш зараз в себе?
– Іду від Макса. Він знову перетворюється на фанатика. Тільки вже нового способу мислення. Вже чотирнадцять соратників біля себе назбирав. Займаються. Був у трьох паралелях. Плакав потім... Його одна паралель – великий воїн, країну врятував. Тепер зациклився на своїй місії. Аби не перегнув від завзяття.
Молодий ще дуже...
– А Іван як?
– Мій товариш вірний. Хоча, починає мене часом дратувати. Чіпляється, що я відьма. Все підозрює, що я лізу йому в голову.
– А ти не лізеш?
– Гм-м. Але він про це знав. Тому хай сам справляється зі своїм невдоволенням.
– Оце по-нашому. Трохи не співчутливо, та як є... І я відмахуюся від насильницької допомоги несвідомим. Не хочеться старатись. Швидше в думках пояснюю, як треба. Так дієвіше і безпечніше. А ти комусь ще передала знання?
– Усім затриманим. Я їх бачу. Тепер там спокійно, бо всі зайняті роботою над своїм минулим. Диктатор загинув. Перестали вбивати. Вирішують, хто займе його місце. Росіяни піднялись у спротиві владі. Відмовилися від війни...
– Хтось забрав із простору свій негатив, зміг пробачити ворога. Простір заразився новими думками. Обставини перебудовуються. Війну закінчено.
– Може само?
– Ти ж бачиш, як відрізняються світи через збереження тільки одного життя? Отже й ті люди, що змінили своє ставлення, більше не заслуговують на обставини простору, що були. Тому ваш світ і змінюється. Задля однієї людини може перебудуватися, не те що через намагання ста ваших соратників.



Люди снували туди-сюди. Розслаблені, не надто цінуючи те спокійне життя, яке дарували ім їхні предки. Не допускали думок, що могло бути по-іншому. Одне мене засмутило. У них не було глибини у почуттях. Все поверхневе якесь. Без болю і без великої радості. Є – є, нема – нема. Для них так добре, може і правильно. Це я надмірно контрастна, тому мені тут чогось бракує. Проблем, мабуть... Ох, все мені треба до чогось причепитися. От, натура... Лікуйся!

Ми були біля Віри,– так її звали. Ігор не зводив з неї очей. Підключилася Надія. В неї вийшло!

– Чи вміє вона готувати? Може, коли перестане малювати, то навчиться. Я забезпечений, то буде господарювати...
– Цікаво, коли він підштовхне мене до ідеї, щоб завершити картину?

А де пристрасті? Що за примітив? Я глянула на Надію. Вона думає, що вони безнадійні. Мовчить.

– Я би тут не жила, – каже наша партизанка.
– У мене також нема ідеї, щоб навернути Віру на любов і цікавість. Без цього вона точно не здолає свій шторм, – щоб він покинув її дурну голову...
– Той зі своїми млинцями не кращий... Може їх посварити?
– Хочу побачити, як ти це зробиш. Намов її, щоб дала йому по лобі...
– Треба якось хитро. Точно, я буду вкладати в її вуста його думки... Ха-ха...

Надія пильно подивилася на Ігоря, а потім спонукала Віру промовити:

– Кажеш, цікаво тобі, чи я вмію готувати їжу? Коли виникає бажання. Малювати я не покину, бо роблю це не задля заробітку. Це – сенс мого життя. Через це я тут, – Шоста сказала все це і округлила очі від своєї нетактовності.

– Що за відьма? – подумав той ошарашено,– вона виставила мене ідіотом.
– Я не виставляла тебе ідіотом, воно само.

Вони дивилися один на одного, як барани на нові ворота. Мовчали.

– От наглюча, – розлютився він у думках.
– Я ніколи не була наглючою, – сказала Віра.

Ігор зірвався, відсунув злісно крісло і вийшов. Вона кліпала очима. Забула про свою картину. Думала тільки про нього. Жалкувала, що якось образила, та не розуміла, яким чином це сталося. Тепер не заспокоїться. Хоче, щоб він повернувся. Якось пояснити, щоб їй стало спокійно. Хоче плакати від безвиході... Звинувачує себе... Побігла за ним...

– Ти ж його не знаєш зовсім, чому мучишся? – думає. – Де він? П’є воду...

Вона підійшла. Ігор дивився на неї, як на свою.

– Що би вона видала в ліжку? По-художньому? Може, хай малює. Все ж, щось нове, – його думки вже змінили напрямок.
– Чому я тремчу? – напружилася Віра. – Невже він мені не чужий? Що сказати, щоб не образити?

Надія відчувала тріумф. Більше не втручалася.

– Ідемо, погуляємо, – засміявся Ігор. Вона вдячно махнула головою... Тепер точно закінчить свій шторм, бо пережила його початок...

– Цьому просторові також потрібно розвиватися у протилежному напрямку від надмірної рівноваги, – сказала Надія, як знавець...
– Квіточки... Тепер я думаю, що сваритися потрібно, щоб не зачерствіти в радості. Абсурд якийсь...
– Вони ж не бажали нікому шкоди... Зате притягнулися через сплеск емоцій.
– А ви з Іваном не сварилися?
– Не припиняли ще. У нас змагання з підтрунювання – зовнішнє. Як перевірка кмітливості.
– І хто перемагає?
– Той, хто думки читає...

 Бідний Іван!

Читайте попередні частини:
Паралелі (1,2)
Паралелі (3,4)
Паралелі (5)
Паралелі (6,7)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com