Паралелі (10)

Як зазвичай, намагаюся не влізати у тяжке. Вже знаю, що не можу цього пропустити. Треба витягати, бо можуть бути проблеми у реальному житті. Так підштовхують... Хочеться подорожувати там, де гарно і світло, де можна почерпнути позитивний досвід... Розумію, що позитив черпається з негативу. З ціллю уникнути біди. Тому підкоряюся, бо поки цього не переживу, кращого не побачу. Не перехитрю так, ніби маю іншу роботу. І покинути не можу вже...

Тут навіть не сіро, а чорно. Хай через різні частоти простору не бачу кольорів, та дух не обдуриш... Жах. Як в гнилому болоті. Знаю, саме це – наша страховка від загибелі. У нас вільніше і радісніше, не дивлячись ні на війни, ні на хвороби всілякі. Та сморід цей заражає всі паралелі... Минуле. Приблизно двадцять років тому. Петербург. Ми не розпалися на частинки. Залишилися в одній країні, що загниває. Ті шматочки нашої свободи не були даровані співдружнім країнам цим простором. О-ох! Як тут тяжко! Люди, як зомбі. Перетримали у страху та зомбуванні думки. Ні, це навіть не деградація. Бо для неї потрібно думати погано... Вони відмовилися від свого вибору через зневіру в можливість іншого існування... Не можу зрозуміти... Як віл ярмо тягне.

Приреченість. Ніхто не намагається вирватися... Де люди?... Вони у тюрмах. Половина. Так і є... Влада впевнена, що розчавила людину, – жирує звір. Звідти вони – жирні, впевнені у собі, наглі, – до нас і перелітають. І безнадія також... Ось, чому я тут!.. Дракона сюди треба, а не першокласника... Хіба, для того, щоби побачити це і полюбити свій світ зі всіма його бідами.

Сьома переховувалася. Вона тільки приїхала з рідного краю до друзів... чи до таких, як вона. Щоб легше було загубитися у великому місті. У комуналку якусь. Я досі не можу зрозуміти такий тяжкий спосіб проживання різних людей під одним дахом. Хто його запровадив для блага всіх? Чому він прижився, якщо це психологічна катастрофа? Знаю, нема куди було запихнути всіх бажаючих жити по-панськи у престижному місті... Доволі погана смішинка... Свій дім у чужому домі. Та хто там думав про зручності... Поділилися, а там вбивайте один одного – і так приречені, без спокою від невдоволення. Те, що нечисті й треба. Все за планом. А у цьому світі для влади це дуже зручно. Можливо, і у нас це було основною ідеєю слідкування за людьми. 

Вона швидко піднімалася сходами, ледь встигаючи за якимось чоловіком. Зайшла в кімнату. На меблях чомусь білі простирадла... А, це господарі у від'їзді. Ні, не на курорті – у в'язниці. Кімната залишилася за сином, який їм потрібний. Не знаю навіщо. Може, для страху батька. Він десь у них, хоча не засуджений...

Тут же небезпечно... Потім розумію, що якраз сюди вже приходили. Кілька днів є, поки інші місця перевіряють. Сталінізм явний. Може і гірший. Головному звірюці тут ніхто не співає пісень. Диктатура не приховується благородними лозунгами. Щоправда, відома усім для страху. Кількість страчених і затриманих регулярно повідомляється на загальних телеканалах. Справжнє рабство. Без права на запитання. Без виборів про людське око. Про це вже ніхто не дбає. Народ в надійному зашморгу. На волі залишилися боягузи і підлабузники. Головне правило влади – "веками лобзать чело – человек" навиворіт по складах.

Моторошно… Особливо, коли пам'ятаєш про ідею диктатора Росії повернути історію до такого ж існування, як у цьому світі. Цікаво, чи сьогодні існує ця паралель... Мене закинуло сюди, у точку розгалуження... До якого майбутнього? Невідомо. Відчуваю, що зараз відповіді не отримаю. Знаю правило – це впливає на нашу паралель. Отже у майбутньому вони ще є... Тільки в якому стані там люди, і що вони нам надсилають? Треба щось знайти сьогодні... тут.

Час іти на контакт. Молода дуже. У цьому віці до мене приходила наша Богиня. Може і до неї також. Я тоді злякалася. Вона може бути не готова. Хоча, такої небезпеки я тоді не переживала.

Сьома схилилася над якимись кресленнями. Ого! Розрахунки нового виду енергії. Накшталт вічного двигуна з одноразовим зарядом для запуску. Чудово. Тепер господарі будуть ще багатші, якщо знайдуть її. Що це може дати її людям? Хіба їм дадуть про це знати? Чиїм досягненням стане? Куди може долетіти така бомба? Що???... Сто процентів, вони ворогують з усім світом... Мамо...

 Хтось біг сходами... В кімнату влетів грузин.

– Збирайся... Зараз підірвуть будинок.
– Хто? Навіщо?
– У них є інформація, що тут є сильна зброя. Світового рівня...
– Це не зброя...
– Хай краще так думають, а то світ знищать. Може спалиш?
– Люди мерзнуть, запаси палива зірвані. У нас катастрофа...
– Не така, як може бути. Вони не дадуть її людям. Продавати будуть втричі дорожче, а тебе розстріляють... Яка ти дурна... Тобі не дозволять слова сказати. Всіх нас підставиш. Згадай Чечню! Половину вирізали. Естонію...



Оксана плакала. Не слабенька, ні. Вирішила не палити свою надію. Акуратно закручувала у тубус. Зверху натягнула зацофаний продуктовий пакет. Замаскувала, називається... Вперта. Не слухає порад. І мене не послухає. Їй диво потрібне... Хто би допоміг? Гіру чіпати не можна. Катерина не буде силоміць навіювати. Онія і Надія. В Надії своя війна. Онія не любить неприємного простору. А Богиня? Чому ти не допомагаєш ніколи? Що? Як завжди? Це ти направляла хід моїх думок? Тоді продовжуй. Ні тебе, ні мене вона не почує. Зроби їй сон на яву, як мені колись.

– Це зараз для тебе – колись. А тоді це було сьогодні.
– Вважай, що я не заплуталась. Ти ще тоді врятувала їхню паралель? Вона тебе побачила і не злякалася?
– Тоді я тільки зв'язала точки переходу між світами для тебе з майбутнього в минуле. Де сьогодні Оксана.
– Я бачила тебе в минулому своєму, а не тут.
– Так і треба було. Щоб ти потрапила в цю паралель саме зараз, до того, як її піймають на виході з будинку. За цим піде світова катастрофа. У цієї паралелі більше нема шансів на спасіння. Я не можу віддавати накази. А ти можеш попросити наказово. Людям більше прощається, бо несвідомі. Шукай вихід. У вас майже однакові земні характери.
– А ти можеш, як наша Надія, думки передавати?
– Шуткуєш? Я можу навіть смажену гуску матеріалізувати.
– Чому ти ніколи до мене на вечерю не заглянеш з гостинцями своїми?
– Пустощі. Надмірна опіка не допускається. Ти сама можеш – як захочеш не диво бачити, а віру свою зміцнити.
– Яку віру? Що, я вже бог?
– Не сміши мене у відповідальний момент.
– Тоді давай, послужи мені телефоном. Повертайся в той момент, коли вона підіймається сходами. Ще буде пів години. До речі, я думала, що у богів нема почуття гумору.
– Інша справа... Гумор є, тільки добрий, без насмішок. Емоцій бракує...
– Я навіть не дуже впевнена, чи хочу бути богинею без емоцій.
– Можеш сама створити новий різновид.
– О! З тобою можна розмовляти...

Ми перенеслися в момент, коли вона заходила у будинок. Я роздивилася всю сірість. Про людей справді ніхто не дбав. Сірі обшарпані коробки. Перед ними поламані старі дерева. Болото, ями. Якийсь чоловік продає цигарки з прозорої коробки. Дітей не видно. Де діти? Вдома безпечніше. На вулиці може бути погоня. Вони не зважають на сторонніх, в тому числі й дітей. Не дивно, якщо хочуть будинок підірвати, не оголосивши жителям про виселення. Звичайно, тоді ж ворог народу може втекти. Зовсім у стилі спецслужб, які й у нас правлять балом.

... Іде. Окуляри. Як шпигун. Голову опустила, поспішає. Я не гаю часу.

– Привіт, не лякайся, ти нікого не побачиш. Я телепат. Розмовляю з тобою думкою. Не зупиняйся, проходь повз будинок, біля якого тебе чекають. За ним слідкують. Про креслення знаю. Ти не слухаєш друзів. Вони кажуть правду. Твоє відкриття не для сьогоднішнього часу. Ти все зможеш повторити, коли зміняться обставини. А тепер повинна знищити усю свою роботу. Іди прямо.

Оксана йшла, як паралізована. Я відчувала її переляк. Через тридцять метрів вона помітила шпигуна. Зібрала себе миттєво. Пішла спокійно. Переконалася.

– Хто ви?
– Обдщурювати я не можу, а правда зараз тобі буде недоречною. Спочатку треба оминути небезпечне місце. Сядеш на лавку біля скверу з журналом. Там поговоримо.
– Ще одна проблема не забарилася... Я не знищу. Це для людей.
– Всі бомби для людей.

Вона сіла на лавку. Місце зустрічі змінити не можна. Навколишня обстановка нагадувала чимось цей старий фільм. Я вже почала бачити зелену травичку. Квіти біля пам'ятника якомусь дядькові. Напевно їхній бог, як у нас Ленін був, чи Сталін.

Я передала образно всю інформацію, яку знала. Оксана дивилася на журнал, майже не дихала. Зарано їй. Та виходу іншого не бачила. На диво, через хвилину вона підняла голову і сміливо дивилася в далечінь. Не боялася. Що робить з людьми випробування небезпекою! Я би в її віці запанікувала. А тут – як та, що чекала свого сина. Неймовірно. Вік справді не грає ролі, коли серце сильне. Вона думала, де має спалити своє відкриття...

А я гадала, скільки їй ще бігати... І чи жива ще та паралель сьогодні. Може колись потраплю туди... Знаю, що впізнаю її. Можливо, вона мені допомагає зараз.

Читайте попередні частини:
Паралелі (1,2)
Паралелі (3,4)
Паралелі (5)
Паралелі (6,7)
Паралелі (8)
Паралелі (9)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Українського вченого нагородили престижною премією Вольфа за важливе відкриття для математики і фізики
У 2018 році премію Вольфа в галузі математичних наук присудили українцю Володимиру Дрінфельду та його колезі Олександру Бейлісону
Читати більше