Паралелі (9)

Простір, від якого я втікала. Я помилялася, коли думала, що це – паралель Надії. Ось він. Це – фінал. А у Надії, чи у нас – увертюра. Може, задля цього я почала писати? Як маю написати про такий душевний біль? Донести серйозність того, що мені показали? Всі війни і наші дешеві проблеми – на задньому плані. У цьому просторі нема війни, людство вже єдине, нема протистоянь ні у поглядах, ні у віруваннях, ні між расами, ні у сім'ях. Вони живуть єдиним бажанням – вижити... Справжній  природний страх – інстинкт самозбереження. Простір таки привів їх до цього своїм шляхом... Звірі покинули цю паралель, бо все інше для людей стало неважливим. Кожна людина, яка залишилася, була дійсно безцінною... Може, цей кінець є початком нового життя? З тією купкою, що залишилася? Хіба я можу тут чимось допомогти, окрім як бути свідком?

...Вона стояла на пагорбі. Сива. Старша за мене на два десятки... Я потрапила у майбутнє якоїсь паралелі.

Скляний погляд у далечінь – на море, яке тихо плескалося біля підніжжя невеликої гори. Вона дивиться на якийсь острів чи крапки біля самого горизонту... Спомини... Маленькі дітки, ліс, ягідки, квіточки... Колись. Тепер там море. Ті крапельки – верхівки дерев, під якими вони колись збирали гриби... Колишні гори.

Не вберегли свою Землю. Сама вона не змогла впоратися, бо була ослаблена і хвора від бруду, який створили люди. Не бачили у цьому свою особисту проблему. Не зв'язували ні помисли, ні дії свої, ні послід від проживання свого із загальним наслідком катастрофи. Звикли, що все минеться, як завше... Та ядерна бомба, випущена задля страху перед мертвою вже істотою, зараженою звіром, – була їхнім кінцем. Не стала Мати більше рятувати, бо є ще життя в інших паралелях... А це був вибір людського тіла. Їхнє право...

...Розтанули сніги. Земля була в гарячці від нових і нових інфекцій, – як від думок, так і від реального нехтування її здоров'ям. Кров заражена відходами людськими, подих – отруєний. Окрім словесної стурбованості, не відчувала любові від дітей своїх і реальної підтримки... Зате, тепер! Ох, як вони люблять її. До тіла туляться, шанують кожний клаптик її шкіри. Сміття дезінфікують попелом, переробляють і виготовляють з нього дамби від нових потопів. Будують водорізи, насипи і канали для відводу води...
Ті, що вижили, перейшли на вищий ступінь усвідомлення. Хто не зміг витримати випробування, – загинув від болю і страху пізніше. Всі почали любити один одного і шанувати. Все-таки, є план спасіння людської душі завжди...

Вікторія плакала, вдихаючи на повні груди вологе повітря для беззвучних ридань. Материнський інстинкт не зник. Вчора її старший син полетів на гелікоптері у Крим. Там залишилися татари. Вони повинні обговорити облаштування нової бази на плато, що утворилося в результаті перебудови тіла Землі. Сьогодні зник зв'язок з сином. Там вибухнув вулкан, згідно з результатами спостереження супутника. Ця невідомість її вбивала. Вона так і не звикла до втрат. Кожного разу це розривало її серце. А тепер – вона стала суцільною раною. Навіть заздрила тим, хто вже не відчуває такого болю через відсутність фізичного тіла.

– Сину мій, повернися... Ще однієї втрати я не переживу... Я сильна, сильна... Де ти? Маленький мій! Любий... Візьми мою силу, виживи..., виживи... Матір наша, благаю, – ми не здамося..., – поверни його мені!... Я спокійна, спокійна... О-о-у!

Ридання... Я плачу разом з нею. Хіба є щось сильніше, ніж материнська любов? Чи її біль? Нема повітря...
Вікторія була радницею громади. Її добре серце і вміння підтримати людей, вселяло у них надію. Вона намагалася справитися з найбільшою проблемою, яка оселилася в серцях нових. Це безнадія. Деяким було байдуже – будуть вони жити, чи ні. Опустили руки. Були як зомбі, без бажань. Їх мало. Кожен важливий: якщо залишився, отже потрібен. Але вони віднесли себе вже до тих, хто повинен був загинути... Помилка. Вона пояснювала необхідність їхньої присутності тут. Половину буквально рятувала від самогубства... Але втрата рідних не відпускала їх для нового життя. Жили споминами і болем. Потрібно було знайти вихід для напрямку нового існування. Щоб залишився не тільки захист від нової води... З кожним роком вона прибувала. Люди перебралися на найвищі території.

– Вікторіє, ти мене відчуваєш?
– Так, у нас всі відчувають свої паралелі віднедавна. Я трохи раніше. Підтримка усім потрібна. Дозволено...
– У тебе є план виходу?
– Ти маєш на увазі виживання?
– Сама не знаю, що я маю на увазі...
– Потрібно повернути радість існування і перспективу в думки наші.
– Я не на такому рівні. Як це можливо?
– Народжуються дітки. Заради них.
– А тим, хто вже не може через старість?
– Ми єдине тіло зараз. Чужих дітей немає.
– Дуже жорстокий варіант для об'єднання людства...
– Втратили свій шанс.
– А він був? Хто його не використав?
– Я. Ти впевнена, що заглянула у варіант майбутнього іншої паралелі?
– ???... !!!... Наш син повернеться?
– Ні...
 
Я вдома. Не відпускає. Як стисло, так і болить. Цілий день. Треба щось робити... Я заразилася безнадією і зневірою, тривогою. Заспокоїтися, завжди є інший варіант...

... Вона ж тоді не знала того, що знаю я тепер. Отже це вже інший варіант... Поки ні. Чому саме з цієї точки нашого існування було бачення того, до чого ми можемо прийти? Виходить, що саме тут іде розгалуження гілок майбутнього... Ми можемо не сприйняти все достатньо серйозно і повторимо напрямок... Думай. Говорити нема сенсу... Чи змінять люди ставлення до світу достатньо швидко, поки ми ще маємо шанс? На самотік не пустиш, бо повторимо... У Надії тільки кілька осіб не заслуговували на війну, тому вона закінчилась... Треба кількох... Як попросити когось врятувати собою нашу планету? Чи будуть думки їхні мати віру у свої сили? А якщо вони для галочки будуть старатися, так ніби і роблять щось... Без впевненості – не пройде... Без прощення і любові до тіла єдиного також... Боже, ми справді в тому руслі... Гірині знання потрібні.

 Гіра з сином читали книжку. Він радісний.

– Я знаю, чому ти тут. Це жахливо. Всі паралелі під загрозою у майбутньому, бо тяжкі емоції тих, хто залишився, розповсюдяться, як вірус усіма світами. Часи єдині. Майбутнє і минуле перетинаються в теперішньому часі. Треба змінити мить...

– Яка мить може врятувати людину, що втратила дитину?

– Через Вікторію можна врятувати сина від гибелі. Коли вона плакала на березі, він був ще живий. Пілот повинен змінити свій курс на два градуси вліво. Тоді вони пролетять між двох гейзерів і виживуть. Вікторія не втратить свою силу і врятує інших. Там, де ти її побачила, також їхній поворотний момент – до гибелі чи нового повноцінного життя. Не даремно все.

– Гіро, у неї ж інше ім'я. Це не я.

– Вона взяла інше після того, як впала в анабіоз. На два місяці. Діти охороняли її тіло, тому і вижили, бо мали перед собою ціль в житті. Саме після катаклізму. Вона через свою співчутливість сама могла не витримати. Її зберегли. Вікторія все бачила збоку своїм тонким тілом, тому нічого не пропустила. Все пам'ятає. Розуміє, чому це було з нею.

– А як її звали раніше?

– Кривиш душею. Не зі мною... Вона знає більше, ніж ми разом сьогодні. У мить хвилювання не могла мислити. Потім зрозуміла, що могла все змінити, якби змогла заспокоїтись. Ти цього не позбудешся, бо створена контрастною. Але тепер будеш знати, що від цього може залежати чиєсь життя...

– Стій. Нотації після... Що робити зараз? Якщо я повернусь в ту ж мить, то не встигну донести їй все так швидко. Всього хвилина чи дві... Раніше не допустять.

– Потрібна Надія для миттєвої передачі.

– Є шанс... Як ти почуваєшся? Тобі вже скоро народжувати.

– Все гаразд. Мої боги напоготові. Я вже їм розповіла про наше життя. Не бояться. Роди будуть легкі.

– Щасти тобі. Радію за них. Вони, як за кам'яною стіною...
 
– Сину мій, повернися!...



Ми з Надією опинилися в тому ж моменті. Надія миттєво передала Вікторії послання. Та завмерла... Я відчувала, що саме так прореагує. Сміливий погляд у даль. Зосереджений і впевнений. Хвилину-дві вона була кам'яною... Нарешті закрила очі з полегшеним видихом. Підняла очі до сонця, – щаслива... Повернулася до нас.

– Ми врятовані. Я передам своїм братам віру. Надіє, я скучала за тобою! Тепер моя черга... Не відпускай Макса в столицю. Там ще не готові його почути. Насильно витягнуть з нього інформацію, тебе стратять. Ви підете за нами...

– Зрозуміла. Якщо я виживу, то ми повернемо в інше русло майбутнього?
– Так. Тільки не з'являйтесь на поверхні занадто швидко.
– Недаремно ми стикуємося у точках повороту...
– Вікторіє, а ми? У чому була моя помилка?

– Я виставила себе. Пішли атаки звірів, яких проганяли. Розхвилювалася. Втратила надію і віру в себе... На мить... За інерцією тіла. Не довела справу до кінця. Люди не пробачали один одного в думках, – словами тільки. Словами Землю цінували, словами любили. Нутро було в полоні... Не єдині були.

– Як ти зараз відродиш віру у щастя? Ви тепер суцільна рана. Як поясниш правильність світу?

– Цього вже не треба пояснювати. Ми усі маємо знання богів. Проблема у надмірному болю. Він не дає мислити у спокої... Ми вже будемо жити до чотириста років, мало людей... Дітей народжують сторічні жінки. Енергетичний резерв людського тіла не змінився. Сконцентрований тепер у кожному з нас. Я старша від тебе на шістдесят років, – не на двадцять, як тобі здавалося. Ми молодіємо. Я п'ять років тому народила знову двійнят...

– Це ті самі?
– Ні. Ті будуть втілені після того, як їхня остання паралельна особистість покине фізичне тіло. В одній із паралелей вони знають правила світу, тому будуть жити ще двісті років.

– А кого ти втратила?
– Чоловіка. Два роки тому, коли піднялася хвиля, він рятував людей з нижньої бази. Накрило.
– Він не знав?
– Знав. Випередив мене у баченні. Думав, що встигне до хвилі, якщо побачив її наперед.
– Звідки ти знаєш, що він думав.
– Казав мені потім.
– Коли потім?
– Після фізичної смерті.
– Ви розмовляєте з померлими?
– Ми виходимо у світи п’ятим тілом. Там впізнаємо своїх близьких.
– Немала ціна за такі можливості.
– Її могло не бути, якби ми добровільно з'єдналися у земне тіло раніше.
– Не звинувачуй себе. Як ти одна могла все змінити? Сама знаєш, що треба більше...

– А нас і було більше. Знання були доступні сотням тисяч з нас. У кожному населеному пункті були ті, хто через себе напряму отримував інформацію. Ми тоді цього не знали, бо не вміли відчувати один одного серцем. Всі думали, що вони поодинці. Була єдина найбільша перешкода – невіра людей у тих, кого вони знали з дитинства. Знання приходили у певну мить до тих, хто жив раніше звичайним життям, як усі. Мали свої вади і земний характер. Так Матір вирішила підняти віру людей у свої сили, щоб вони не докоряли собі за минулі помилки. Звичайні люди стали її посланцями, аби ближчими бути до всіх дітей її. У тих же тілах земних була інша суть... Тоді ми не змогли з’єднати зусилля, бо не відали про існування таких самих відчуттів в інших братів та сестер наших. Зрозуміли це тільки тоді, як почалася підніматися вода...

– Чому тоді ви не об’єднали зусилля і не зупинили хвилю?

– Була паніка. Ми рятували людей від втрат. Коли все закінчилося, – почали контактувати думками. Дійшли до висновку, що все за планом спасіння наших душ. Насильницькому... Складеному нами ж. Через це і стільки смертей. Не встигли перебудувати ставлення. Сподівалися, що у нас, як завше, – купа часу.

– Коли це було?

– Сорок років тому... Люди ще досі шкодують... Це породжує нову хвилю... Все знають, а біль від втрачених можливостей не минає...

– Я думала, якщо знаю вже все, то цього вистарчить для вибору нового варіанту майбутнього... Наш чоловік також знав... Вікторіє, який вихід ти бачиш сьогодні? До речі, а де Надія?

– Вона зупинила Макса. Тепер ти будеш мати підтримку в її особі. Мені тоді її бракувало. Саме без неї у мене опустилися руки. Вона - одна з найсильніших, усі черпаємо в неї силу. Тепер і ви розвернулися...

– Все зв'язане вздовж і впоперек...

– Вірна приказка. Дуже глибока для усвідомлення. Як  у часах, так в паралелях, так і в різних виборах шляхів. Не бійся запитувати про те, чого, як тобі здається, не зрозумієш.

– Поясниш мені про варіанти майбутнього?

– Це шостий вимір сприйняття. Пояснюється тільки образним мисленням. Ти тільки почала. Все ж уявити гілочки дерева можеш. Там, де нова виростає – новий варіант. В яку гілку потрапить саме та краплинка водички, якою ви поливаєте своє дерево – залежить від ваших думок. Якщо вони здатні дати цінність всесвіту, то буде плід. А ні – буде пуста гілка, яка дихає. Та і від неї буде користь, бо продукує кисень, енергію. Є сухі гілки, які закривають сонце. Їх треба обрізати, щоби продуктивна гілочка мала більше світла. Цінність яблуньки в плодах. Цвіту завжди в десятки разів більше. Тоді є надія, заради якої пусту гілку бережуть..

– Отже треба знайти живу воду, щоби хоч одна брунька відродила гілку і та мала цінність для всього дерева...

Вікторія дивилась у далечінь. Звідти наближалися два птахи... Ближче... Ще... Гелікоптер і Дракон...

Вікторія відродила свою силу заради сина. Богинею стала. Вода відступала з тією ж швидкістю, з якою наближався син до матері своєї...

Почалася нова ера.


Читайте попередні частини:
Паралелі (1,2)
Паралелі (3,4)
Паралелі (5)
Паралелі (6,7)
Паралелі (8)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Молодь діє(ва): враження від Форуму активної молоді-2018
17 лютого у конференц-залі львівського готелю "Дністер" за сприяння Української галицької партії відбувся грандіозний культурно-просвітницький захід "Форум активної молоді", на який з'їхалося більше 250 учасників з шести областей України.
Читати більше