"Отамани Посулля". 

Історична довідка
 
Після взяття військами Антонова-Овсієнка Києва, до влади прийшли більшовики. Розпущено міську думку, вулиці перейменовувалися на честь революціонерів і соратників Леніна. Спішно проводилася націоналізація підприємств. Росіяни поводили себе на Україні як окупанти. Більшовицькі газети ні скільки не соромлячись, відверто призивали зневажати українців і жорстоко ставилися до них.
«...Сохраняйте необходимую дистанцию от украинцев: они не русские, а малоросы. Солдаты и матросы: будьте жестоки к врагам Республики Советов». Призивав відомий революціонер Артьом (Ф.Сергеев) в газеті: Пролетарий», Харків, 20.05.1918 року.
«...Чтобы в корне изменить недовольство, необходимо по первому же поводу незамедлительно предпринимать наиболее жесткие меры.»
«...При этом следует иметь ввиду, что человеческая жизнь в окулированных странах абсолютно ничего не стоит и что устрашающее воздействие возможно лиш путём применения необычной жестокости».
Л.Троцький, «Красный террор», Москва, 5 жовтня 1918 року.
Ось така відвертість тодішнього керівника військово-революційного комітету Льва Троцького (Лев Давидович Бронштейн). Він чітко розтлумачив, що росіяни прийшли на Україну, як окупанти, а життя народу на окупованій території нічого не варто.
Перед поспішно створеними осередками нової влади на селі більшовики поставили головне завдання: Не допустити, щоб революція захлинулася від голоду. Червоній армії і російським містам потрібні були хліб, м'ясо, цукор та інші продукти.
Перший революційний обов'язок кожного громадянина України, - казав Ленін у березні 1919 року, - допомогти Півночі» (Ленін В.І., Твори т.29.).
Щоб виконати цей обов'язок, більшовики відправляють в села один за одним продовольчі і каральні загони, окремих комісарів з надзвичайними повноваженнями. Новоствореним сільським і волосним радам доводиться завдання по здачі продуктів. Ради, які проявляють м'якотілість- розпускаються і на їх місце створюються більш рішучі органи диктатури - ревкоми.
Прикриваючись гаслами «всесвітньої революції» і звільнення народів від гніту панів, капіталістів і різних багатіїв, росіяни самі грабували підкорені народи. Воюючи на всі боки з противниками комуністичної ідеї, створюючи численні армії, в Росії катастрофічно не вистачало хліба, м'яса та інших продуктів. Щоб прогодувати свій народ і Червону армію продукти харчування відбирали у населення Інших країн. Але в такий засіб не завжди вдавалося задовольнити своє населення продуктами харчування і в Росії лютував голод.
В українських селах хліб був і селяни не суперечили, щоб поділитися зерном чи іншими продуктами для голодуючих, але за гроші, або ж в обмін на jпромислові товари. Та більшовики вирішили забрати хліб у селян безкоштовно. Для виконання цього плану вони не зупинялися ні перед якими жертвами.
З Полтави у всі волості і села надходять суворі вимоги: «Весьма срочно, по военной необходимости, председателю сел исполкома.. Настоящим предлагаем вам под страхом строгой ответственности собрать за плату на месте бедующее количество продуктов для отряда.
«...Собранные продукты на крестьянских подводах доставить в...»
Для України росіяни вигадали «політику твердих цін» і за пуд зерна платили лише 44 карбованці, тоді як на ринку, у зв'язку із знеціненням грошей, пуджита коштував 2500 крб. Різниця була у шістдесят разів. Селяни на таких умовах категорично відмовлялися продавати своє зерно.
Бюро Української Печаті (БУП) надсилає вМоскву, до Леніна телеграму:«Продзагоны оказываются почти безсильными добыть продукты не только для вывоза в достаточном количестве в Россию, но и для местного прокормления рабочего населения... Крестьяне отказываются продавать продукты за деньги, требуя необходимые им предметы... Вся надежда возлагается сейчас на продармию, к организации  коей  уже приступлено»(Республиканский архив).
По селах почали ходити чутки, що «є більшовики, котрі за волю, і є комуністи, котрі проти волі і за комуну: так, мовляв, на Україні більшовиків інемає, одні комуністи». Слово комуна лякало і відштовхувало селян від радянської «влади». Настроение определенно за Советами, но против комунны», - знаходимо у зведенні відділу зв'язку ЦК КП(б)У.
Щоб забрати хліб у селян, який в основному відправлявся до Росії, на І Полтавщині терміново створюються військові формування. Вони жорстоко придушували любий опір з боку селян і забезпечували безумовне виконання завдання по збору зерна;
Насильницьке збирання хліба на селі назвали продовольчим фронтом. Звісно ж для фронту потрібні війська і за цим справа не стала. Губком у, спішному порядку мобілізовує 500 комуністів спеціально для продроботні оголосив мобілізацію членів ради профспілок. «Робота на продовольчому фронті, - говорилося у зверненні губкому, - це організація незаможних селян, розшарування села, боротьба з куркулями, бандитами, дезертирами, контрреволюційними силами за твердий порядок в тилу».
По прикладу губкому повітові організації КП(б)У теж розпочали мобілізацію комуністів і відправляли їх в розпорядження губкому. Прилуцька партійна організація відправила 500 комуністів, а Полтавська міська парторганізація домоглася мобілізувати 65 відсотків комуністів свого осередку. Для продроботи в Трудовій армії було виділено сто солдатів піхотинців та ескадрон кіннотників. У Полтаві створили Військово-продовольче бюро для узгодження дій і боротьби із заколотниками.

Головною силою у цій продовольчій війні проти селян були продовольчі загони, які прибували з Росії. Вони мали добре озброєння і безцеремонно втручалися у сільське врядування. Комісари створювали комітети бідноти, безжально розправлялися з тими, хто не бажав здавати свій хліб, придушували любу спробу організованих виступів селян.
По всіх повітах більшовики оголосили «Тиждень продовольства». Збирали продовольство і комсомольці губернії. Загальні збори членів Полтавської організації комспілки постановили: «Організувати «Тиждень сухаря». Весь зібраний хліб та інші продукти відправляли до Петрограду, в Москву, на Північ Росії і до Поволжжя.
Незважаючи на залучення значних сил, викриття продовольчого фронту і навали збройних продовольчих загонів з Росії, селяни чинили відчайдушний опір. Майже по всій Полтавщині почалися виступи сільських трудівників партій насильницької хлібної політики Росії в Україні. Навесні окремі виступи селян перетворилися на повстання. Центри і штаби цих повстань були створені в Полтаві, Лубнах, Миргороді. Повстанці вбивали представників влади, перешкоджали вивезенню хліба, закликали населення до непокори. Загони повстанців зростали, але влада замовчувала масштаби повстання і всіх, хто виступив проти ненависної більшовицької влади, називали бандитами:
У квітні 1019 року на Полтавщині відбулося 17 виступів селян проти жорстокої політики хлібозаготівлі. Особливо великий заколот стався в районі Миргорода. Це повстання повинно було стати початком загального виступу селян проти радянської влади. З Миргорода повстанці планували перейти на Правобережну Україну і з'єднатися там з повстанськими загонами Тютюнника, Зеленого, Струка, Ангела. Під час цього повстання були вбиті члени Військово-продовольчого бюро і серед них комуністи: москвич П.І.Іванов, полтавчани, брати А.Д. та П.Д. Литвини. На третій день заколот був жорстоко придушений, а їх ватажки розстріляні.
У цій ситуації з’їзд рад Полтавщини вимушений був змінити свою тактику по відношенню до різних прошарків на селі. Головною лінією, в роботі з сільськими трудівниками тепер вже став союз незаможника з середняком. Цьому союзу призначалася головна роль у роботі з куркулями. Для боротьби з повстанцями і заколотниками в Полтаві сформували перший Полтавський інтернаціональний полк з латишів, китайців та інших яничарів.
«Грабіж сіл, учинений більшовицькою владою,- головна, проте не єдинапричина повстань на Україні. Гостро постало також національне питання.Російські революціонери оригінально трактували історію: ніколи не було ібути не може самостійної України. Тому все, що діється в Малоросії,—толише витребеньки групи осіб, котрі рвуться до влади. Такий підхід призвівдо розриву з Москвою українських демократичних партій ( соціал-демократи, соціал-революціонери та ін.), а чимало партійних лідерів сталина чолі повстанських загонів». (Партархів інституту історії колишньоїКомпартії України.)
На грунті стихійних бунтів організовуються і Діють повстанські загони. їхочолюють різні за політичними поглядами отамани. Всі вони орієнтуються на повстанські армії Махна, Григор'єва, Тютюнника.
За короткий термін на Полтавщині вже діяло понад сто повстанських загонів: Леонтія Христового - 1000 шабель, Левченка-800, Киктя-600, Келеберди-400, Рубахіна-100 шабель. У Кременчуцькому повіті під проводом Овдієнка, Приходька, Скирди, в Кобеляцькому-Левченка. Повстанські загони Кременчуцького повіту називали себе штабом 5-ї Полтавської Лівобережної армії.
В Гадяцькому повіті вели боротьбу загони Коваля, Крупського, Дмитренка, Буховецького, які контролювали північ повіту від Розбишівки до Веприка і Липової Долини.
У Зіньківському повіті діяли загони Мандика, Масюти, Сгепаненка, Латоха, Антоненка, Левченка, Тимошенка, Турчина, Тютюнника та ін..,
У Посуллі сформувалися невеликі загони повстанців майже в кожному селі. У Мусіївці – Парнюк- 80 чоловік, Горошине - Таткало - 40, Погрібняки -Махун -40, Святилівка - Халявко —25, Матвіївка - Срібний -20, Лукім'я - Донець - 30 чоловік. У кожному повіті Полтавської губернії діяли по три-п'ять повстанських загонів чисельністю від двадцяти до п'ятидесяти шабель. Більшовицька влада заборонила називати їх повстанцями і переконувала населення, що вони всі бандити.
У повстанців не вистачало зброї, досвіду, сміливості в діях, а головне, що вони ще не зовсім розуміли ідею, за яку треба було битися і вмирати. Керівники загонів наполегливо шукали зв'язок з відомими отаманами, прохали допомогти зброєю, листівками і досвідченими військовими. У малі загони, які ретельно ховалися по плавнях і островах, накази начальника штабу повстанкому полковника Петра Балбачана не доходили.
Незважаючи на своє нелегке становище повстанські загони діяли активно і жорстоко. Вони розстрілювали райкомівців і комуністів,;Знищували продзагони, накладали контрибуції на євреїв, проводили мобілізацію у свої загони. Перехоплювали валки з хлібом, грабували мануфактури. Частина загонів підпорядковувалась Махну, Григор'єву і Келеберді. Більшість дрібних загонів діяли самостійно і нарівні з боротьбою проти більшовиків і їх влади, займались грабунками та вчинками, які їх компрометували.
У відповідь на активні дії повстанців, які знищували комуністів, активістів і червоноармійців, більшовики оголосили Червоний терор. Керівників сіл і хуторів зобов'язали визначити заручників. В такі списки включали куркулів, колишніх офіцерів і царських службовців, а також рідних повстанців. Вписували в ці списки і тих, хто чимсь не сподобався новій владі. За вбитого продзагонівця чи активіста без суду і слідства розстрілювали десять заручників. Перших двадцять невинних селян розстріляли у Мусіївці Хорольського повіту.
Причина масових селянських заворушень тодішніми комуністами України характеризувалась таким чином:
а) Преступная работа командируемых на местах;
  б)       Бесчинство и недопустимое поведение продовольственных отрядов;
  в)       Негодность политики твердых цен;
  г)       Нецелесообразность забирания силой хлеба у крестьян."
  (Партархів Інституту історії колишньої Компартії України).
Боротьба селян проти радянської влади на Полтавщині привернула досебе увагу отаманів з Півдня України. На початку травня 1919 року на Полтавщину увійшли повстанські війська отамана Григор'єва. Одинадцятого травня вони оволоділи Кременчуком, через день Хорольським і ще кількома повітами. У визволених містах і селах отаман розповсюдив свій Універсал до всіх полтавчан. Губернський комітет не забарився з відповіддю на заклик отамана Григор'єва. Текст приводиться у скороченому вигляді. Правопис і стилістику збережено.
Ответ отаману Григорьеву авантюристу, бандиту и его штабу.
...Новоиспеченный диктатор недоволен нынешним Советским строем. Он нудно повторяет все старые сказки, о которых поют все левые эс-эры, петлюровцы и монархисты про Советскую власть. Пути насильного насаждения комун, и черезвычайки, и комиссары, и Московская обжорка, и еврейская земля.
Мы не будем останавливаться на всей этой клевете и шовенизме кандидата в новые гетьманы. Всякий селянин, всякий красноармеец и рабочий знает, что насильственное насаждение коммун - это ложь, что комиссары выбираются рабочими и крестьянами и могут быть ими в любой момент переизбраны если не соответствуют своему назначению.
Голодающим и умирающим с голода рабочим и крестьянам Советской России селяне Советской Украины всегда помогут в селе чем могут.
Губисполком Полтавщины.
Де правда, а де «лож» селяни бачили і не хотіли з цим миритися.
Рішенням ЦК РКП(б) за участю Леніна на боротьбу з повстанцями Григор'єва кинули війська Харківського військового округу на чолі з Ворошиловим. Всі комуністи Полтавщини теж були мобілізовані на боротьбу з бунтівним отаманом.
22-го травня війська Григор'єва вимушені були відступити з території»Полтавщини. В запеклому бою під Семенівкою григор'євці розгромили місцевий загін чекістів Хорольського повіту. Вбито і голову повітового чека Макара Михаська, уродженця села Веселий Подол.
Посульські загони повстанців не склали зброю, вони відступили в ліси, болота і плавні. Для них боротьба з радянською владою ще Не скінчилася. Повстанців чекали запеклі бої, короткі і тривожні перепочинки. Григор'єв по можливості забезпечив окремі загони місцевих повстанців зброєю і запевнив, що він ще повернеться на Полтавщину, але цьому бажанню не судилося збутися.
12-16 серпня 1920 року просторами Зіньківського, Гадячського, Миргородського та Хорольського повітів рейдом пройшло численне військо Нестора Махна, який мав зустріч з багатьма місцевими отаманами. Він допоміг повстанцям зброєю і боєприпасами. В багатьох місцевих загонах залишив своїх хлопців, щоб навчили полтавчан воювати по-махновськи. Батькове військо складалося з вояків різної національності і від загальної кількості, полтавчан в армії Махна було майже дев'ять відсотків.
У Посуллі самий потужний загін мав Панас Келеберда. Цей отаман зумів об'єднати дрібні загони кількох повітів і спільно вони здійснювали далекі рейди по Полтавській губернії. Келеберда зі своїми хлопцями і у спілці з іншими загонами Посулля брав Хорол, Глобине. Він пройшов глибоким рейдом до Кобеляк, розгромив місцеві повітові загони, взяв Кобеляки і спалив залізничну станцію.
Руйнував Келеберда станції не заради своєї войовничої прихоті. Він намагався перешкодити відправку зерна зі станцій губернії до Росії і це йому вдалося. Загинув отаман Келеберда, а вірніше його вивели зі строю тяжким пораненням у спину, за допомогою друга-провокатора, але мертвого Келеберди ніхто не бачив.
Криваве протистояння повстанців і влади наростало. Щоб покласти край селянським виступам, полки Червоної армії з усіх країв губернії повели Інтенсивний наступ. З Півночі наступали 56-й стрілецький полк 7-ї Володимирської дивізії, бригада 25-ї Чапаєвської дивізії, із Заходу просувався 3-й Сибірський полк: Разом з регулярними частинами російських військ наступали і численні загони місцевих комуністів та активістів з кожного повіту.
Під натиском такої військової армади гинули загони повстанців, виступи селян безжально придушувалися і більшовики поступово звільняли повіти  і волості від повстанців. Опір з боку загонів ще був відчутний і влада івдавалась до хитрощів: оголосили амністію всім повстанцям.
I тeвраз піддались на амністію повстанці, але під тиском військ вонипочали виходити з лісів і боліт, здавалися владі. Та вдома воякиповстанських загонів побули день чи два. їх почали викликати для регістраціїі на допити, додому вони вже не поверталися. Амністія виявиласьпідступним обманом.
Масові виступи селян Полтавщини не припинялися протягом двох років, а подекуди повстання продовжувались аж до 1922 року. Домінуючою для повстанців була політична орієнтація на Петлюру, боротьба за незалежність України.
Про ці героїчні і трагічні події 1919-1922 років у нашому Посуллі і йдеться в повісті «Отамани Посулля». Шкода, але багато ще документів і матеріалів про повстання тих часів чомусь вважаються таємницею і доступу до них немає.
Автор: Бутенко Євген Павлович

Частина перша

1
Тихий, замріяний ранок в повітовому містечку Золотоноші розбудили веселими, задьористими голосами молодики, які в'їздили до цього старовинного поселення з різних шляхів повіту. Парокінні підводи, брички, і навіть диліжанси шпарко котили по вузькій бруківці містечка до лікарні. Обганяючи один одного, молодики глузували з невдах і їх транспорту. Необізнані і здивовані міщани обережно виглядали із своїх садиб і не розуміли, що це за нашестя невідомих молодиків до їх спокійного і так далекого від губернії міста.
А порушники спокою поступово накопичувалися на подвір'ї лікарні, по-господарськи розташовувалися на траві з одного чи й двох сіл своєї волості і готувалися снідати. Гомін, сміх, і пісня розбудили містечко. Дехто згадав, що сьогодні приймальна комісія буде оглядати молодиків призовного віку.
Молодь поспішно мобілізовували до війська, бо світ вже сотрясався ві гарматного гулу Першої Світової війни.
Медичний огляд некрутів розпочався о восьмій годині ранку. Хлопців закликали по кілька чоловік до приймальні по волосним спискам. Вони роздягалися до костюма Адама і затуляючи соромне місце долонями, підходили до столів, де сиділи лікарі, представники повітової влади і військові.
Огляд призовників був не прискіпливий, на скарги ніхто не зважав і в більшості висновок проголошувався один:
Годен!
У кінці столу, поважно насупившись; сиділи військові «покупці» і один з поперед одного вигукували:
Це мій!
Цього забирає флот!
У нього на лобі написано, що він артилерист!
Хлопці вискакували з приймальні/комісії, поспіхом надівали штани і схопивши всі Інші речі під руку, з'являлися на танку; Одні весело, інші зажурено оголошували:
До флоту!
Артилерія-бог війни!
Піхота-цариця полів!
Невдовзі вийшов високий і ставний красень з оголеним торсом. Під загорілим, до кольору каштана, тілом вигравали міцні в'язи. Могутня шия з випнутими жилами, нагадувала шию молодого лева, а великі вузлуваті руки могли переломити навпіл товстеньку деревину, як тоненьку лозину. Хлопець зійшов з ґанку, став серед двору, кинув сорочку на траву і задьористо вигукнув:
Ну, хто не боїться спиною пом'яти траву, виходь на молодця!
Він поволі обертався до всіх присутніх, а гурти рекрутів наче завмерли і заворожено дивилися на добре збитого і жилавого хлопця, який невідомо чого радів і викликав на герць гідного собі по силі супротивника.
Нарешті вийшов у коло схожий ростом і тілом молодик і гордо відповів:
Я бажаю з тобою позмагатися.
Враз знайшовся суддя. Він розвів хлопців на потрібну відстань і весело вигукнув:
Почали!
Молодики розставили руки, хижо пригнулися і почали сходитись. Перші захвати руками як кліщами, були спробою виявити силу і міць супротивника Та за хвилину молодці вже схопили один одного за пояси і намагалися повалити на траву. Раптово той, хто затіяв цю боротьбу, блискавично підняв свого супротивника у повітря, кинув на траву і за мить міцно притис його лопатками до землі.
Перемога! - радісно вигукнув суддя.
Як тебе звати? - звернувся він до переможця.
Панас, а що?
Ти звідки?
З Вереміївки.
Переміг Панас з Вереміївки! Є ще бажаючі?
Вільна боротьба всіх захопила і за короткий термін Панас поклав на лопатки ще трьох суперників. Глядачі захопилися цікавим видовищем боротьби, підбадьорювали охочих і гучно реагували на кожний вдалий прийом переможного Панаса.
Та ось із приміщення вийшов юнак, нищий ростом за новоспеченого чемпіона, але такий же жилавий, міцно збитий і по вигляду сильний і фізично, і духовно.
Хто ще бажає спробувати себе у боротьбі? - закликав добровільний помічник Панаса.
Я бажаю розім'ятись, - мовив юнак і так напружив м'язи, що вони випнулися у нього на руках, шиї і грудях, мов молоденькі волоські гарбузьці на грядках. Юнаків розвели і після команди вони зчепилися у мирному двобої, як нагуляні на отавах бички-бузімки. За хвилину новий супротивник кинув Панаса через голову. Гурт здивовано охнув, але Панас зробив міст і миттєво став на ноги. Присутні полегшено зітхнули, бо вже встигли полюбити вправного борця. Та не пройшло і кілька секунд, як Панасів суперник теж опинився на траві. Але як не давив його до землі Панас, як не намагався притиснути супротивника спиною до землі, нічого у нього не виходило.
Юнак або ж лягав на бік, або робив міст і не давався притиснути себе до землі. Невдовзі він вдало випростався і хлопці знов сходилися за пояси. Суперники хитрували, застосовували свої улюблені прийоми, але жоден з них не поступався іншому. Супротивники змокріли, важко дихали і почали проявляти млявість. Суддя високо підняв руку і урочисто проголосив:
­Нічия!
Боротьба припинилася. Хлопці нехотя вийшли з кола, стали один протиодного Панас задоволено промовив:
­А ти міцний горішок.
­Тайти, як дуб.
Вони ляснули долонею об долоню, познайомилися і після хвилинної розмови Панасів новий товариш зацікавлено спитав:
­Тебе куди записали?
­В артилерію, тягати гармати.
­Та ти що, - обурився Петро,- давай на флот, там такі потрібні.
­Це від мене не залежить.
­Я зараз все влаштую. В мобілізаційній комісії не останнє місце посідає чоловік моєї сестри, він все зробить.
­На флот, так на флот, я згодний, - погодився Панас.
Так, з легкої руки свого товариша, Панас потрапив у флотський екіпаж міста Миколаєва. Після проходження курсу молодого моряка, вони опинилися в Одесі на бойовому кораблі.
Море. Воно буває спокійне і бурхливе, привітне і підступне. Море і лякає і приваблює. Той, хто закохався в море, кого нестерпно ваблять незвідані морські шляхи, романтика і прагнення позмагатися з силами стихії, той назавжди стає відданим улюбленій морській справі - моряком.
З першого дня на кораблі Панас полюбив суворий і чітко організований морський порядок. Побудка, шикування на палубі, підняття прапору, ранкове прибирання, тренування, аврали, маневри і походи. Все це складало морські будні, які залишаються в серці моряка на все життя. От тільки прізвище у Панаса не відповідало суворій морській романтиці - Келеберда. Від нього віяло загадковістю та іномовністю. Його перекручували і навіть чіпляли до Панаса різні прізвиська. Та при першій нагоді Панас «роз'яснював» зухвалому гострослову, що треба поважати його і дане йому прізвище. Зухвалець враз забував свою недоречну вигадку, ще й переконував інших у своїй помилці. А Прізвище Келеберда було старовинне, козацьке і славне. Історія стверджує, що козаки були першокласними моряками. Отже прагнення до боротьби і перемоги, до волі і самостійності, вони зрідні і козаку, і моряку.
 
2
Одеса, чудове південне місто і всесвітньо відомий морський порт на узбережжі Чорного моря. Сюди з усіх кінців Росії приїздили відпочити покуштувати кефалі і одеських бичків, позагоряти на пляжах Ланжерона і попити цілющої води іджерела Куяльник. Звідси відпливали в незвідані шляхи до різних екзотичних країн. Місто славилось своїми базарами, торговими рядами, неповторними краєвидами, найкращим оперним театром і славнозвісною Дерібасівською вулицею, яку одесити ніжно називали Дерібабушкою.
В Одесу, як мухи на мед, зліталися колись кримінальні авторитети, гастролери і відчайдухи. В ті, тепер вже далекі часи, відомого одеського «злодія в законі» Михайла Япончика, про Одесу казали: «Одеса мама? Ростов-папа». В злочинному світі любили і поважали «маму», тому й прагнули злочинці всіх мастей і гатунків приїхати на «гастролі» до Одеси.
Але корінні одесити, з діда-прадіда моряки, подекуди і рибалки зневажали злочинний світ свого міста. При кожній нагоді вони «виховували любителів злодійського життя і ті намагалися не конфліктувати з чесними і працьовитими одеситами.
Одесит це людина з тонким почуттям гумору, який не полишає їх в часи смутку, і в різних життєвих негараздах. Дівчатам-одеситкам пальця в рот неклади. Якщо не вмієш з ними спілкуватися чи не розумієш їхнього гумору, краще не намагайся знайомитись. Бо як зрозуміють, що ти тугодум та ще й без гумору засміють і враз «відшиють», як недорозвиненого.
Серед гурту дівчат з Пересипу, знаменитої частини міста, гострим гумором, красою, сміливістю і повагою, користувалася Паша, дочка рибалки. Дівчина верховодила серед своїх подруг і разом вони вміло і рішуче давали відсіч будь-якому нахабі чи кривднику.
Кожної неділі молоді одесити збирались у своїх, заздалегідь визначених місцях тої частини міста, де вони мешкали. «Чужака», який наважувався прийти в їх компанію, зустрічали з підозрою і непривітно. Та коли прибулець виявлявся товариський, гострослов і дотепник, він швидко ставав своїм і на рівні з усіма цікаво проводив вільний час.
Найбільше одесити поважали сильних хлопців, відчайдушних, які не грали своїми м'язами де треба і не треба, а свою силу застосовували для захисту слабких і на користь громаді. І хоч ходила містом помовка - «сила є, розум не треба», корінні мешканці Одеси так не вважали. Поруч з силою обов'язково повинен бути гумор. Анекдоти, примовки, веселі билиці, сатиричні вірші і крилаті вислови у всі часи цінувалися в Одесі і були характерною ознакою кожного одесита.
Паша у своєму гурті дівчат вважалася призвідницею різних витівок, жартів і веселих ігор, її слухались і підкорялись. Хлопці побоювались гострої на язик дівчини і завжди шукали її прихильності.
Увихідні та святкові дні на Пересип приходили погуляти звільнені на берег моряки. Хлопці пригощались добрим південним вином і намагалися швидко познайомитися з дівчатами, щоб весело розважитись за години свого звільнення на берег. Та дівчата з Пересипу вміло давали «відкоша» таким нетерплячим залицяльникам і вони уходили з «носом». Якось у неділю на Пересип завітало кілька моряків. Хлопці чемно привіталися з місцевими молодиками і попросили дозволу відпочити в їх веселому колі, їм не відмовили і щиро прийняли до свого гурту. Невдовзі один з морячків запропонував:
—       Хлопці, а давайте позмагаємось у вільній боротьбі.
Пропозиція всім сподобалась і серед місцевих знайшлися охочі поборотися. Дівчата теж зацікавлено поставились до такого змагання. Кожен гурт виділив по два борці і за лічені хвилини хлопці поскидали сорочки, а моряки тільняшки і підбадьорювані присутніми перша пара зійшлась на трав'яному килимі. Панас, а це був він зі своїми друзями, за три прийоми поклав свого супротивника лопатками на траву. Коли суддя оголосив перемогу, Панас за руку рвучко підняв з трави свого напарника і доброзичливо потис йому руку.
Перемогу отримав Панас Келеберда! - голосно сповістив суддя.
Цікавість у присутніх збільшилась і вони щільним кільцем оточили місце, де відбувався поєдинок борців.
Хто ще бажає, виходь в коло!
Нового чергового суперника Панас поводив по колу, щоб догодити присутнім і пограти на їх особистих почуттях. Та невдовзі і цього супротивника моряк легко поклав на лопатки. Пересипівці захвилювались, почали радитися і невдовзі одна з дівчат побігла до найближчих будинків. Доки викликали наступного бажаючого пограти своїми м'язами на борцівському зеленому килимі, до гурту підійшов високий і повнявий молодик з кругленьким черевцем і короткою шиєю, на якій сиділа кругла і велика, як херсонський кавун, голова.
Я хочу кинути цього матросика на траву, - знімаючи сорочку пробасив прибулий.
Це що, - спитав Динька, друг Панаса, - ваш одеський чемпіон?
Ви що, даєте задній ход? - глузували дівчата.
Та ні, але ж ви його десь щойно знайшли і привели.
Це Яшка-бендюжник (вантажник). Він не любить людської метушні, а поборотись - хлібом не годуй.
Кріпись, Панасе, і не підводь флот.
Супротивники обережно почали сходитись. Товстун намагався схопити Панаса за руку та притягти до себе. Панас кожного разу вислизав з його чіпких рук і уважно вичікував, щоб здійснити прийом. Нарешті вантажник розставив руки і пішов на Панаса, як розлючений вепр. Панас блискавично ухилився від великих рук суперника, притиснувся щільно до нього, обхопив
залізною хваткою його жирну талію, припідняв і кинув, як лантух з просом на землю. Супротивник тяжко гикнув, розкидав руки і залишився лежати нерухомо.
Квіти, швидко, - наказала Паша подрузі.
Він що, - захвилювалися хлопці, - помер чи знепритомнів?
Відпочине, весело промовив Динька.
Невдовзі невдаха-борець перевернувся на бік і сів. Він потер забитий бік і незлобиво промовив:
Не по правилах, я не згоден.
Боротьба вільна, - зауважив Динька, порушень не було,
Давай допоможу—подав руку Панас;
Він підвів свого супротивника і з жалем додав:
Вибач, друже, але вісові категорії у нас різні.
Міг би й м'якше покласти,- незлобиво промовив вантажник.
Добре, незабуду наступного разу. 
Приходь до нас на причал, побачимо, який ти піднімеш вантаж.
В цей час до них підійшла Паша і урочисто промовила:
Чемпіону з вільної борьби за перше місце квіти.
Панас з вдячністю прийняв букет і хотів поцілувати Пашу, але дівчина ухилилась і загадково додала:
Це ще треба заслужити.
Вона кинула на Панаса лукавий погляд і відійшла до дівчачого гурту. Її обступили подруги і щось цікаве казали в її адресу, але вона лише посміхалась і сором'язливо відмахувалась від дівчат. Панас тим часом одягнувся, привів форму до порядку і підійшов до дівчат.
Дозвольте я проведу вас додому, - пристально подивився він Паші вочі і з подивом помітив, що вони голубі, як волошки.
Не знав і не гадав моряк, що в тій глибокій безодні її очей приховалась його доля.
Я ще додому не збираюсь, - глузували бісики в її очах.
Тоді погуляємо по містку.
Тримайся, Панасе, - сміялися друзі, - ця красуня тебе здолає.
Хлопці, - відмахнувся від них Панас, - ви без мене погуляйте, а я самдоберусь до корабля.
Затримаєшся, попадеш на губу.
  Він вже попав.
Я б за таку губу взагалі не пішов на корабль.
Панас з Пашею не помічаючи нікого пішли по вулиці. Непомітно для себе вийшли на Дерибасівську, постояли біля пам'ятника Дюку і зі спуску до порту помилувалися кораблями, що стояли на рейді. Потім Панас провів Пашу додому і їх знайомство незабаром переросло у палке незрадливе кохання.
 
3
Революційні події на Чорноморському флоті захопили всіх моряків. Мітинги, зібрання, навіть бійки між прихильниками різних партій і течій розшарували і зруйнували гордість флоту - суворий порядок і дисципліну. Дружна морська громада роз'єдналась на більшовиків, монархістів, прибічників Центральної Ради та анархістів. З'явилися численні комісари, комітетники і вожаки. Кожен намагався перетягти на свій бік «братіщек» і зайняти панівне становище на кораблі, а то й на флоті. Більшість офіцерів флоту мовчки саботували всі комітети і комісарів.
Панас не залишався осторонь тих бурхливих подій. Він згуртував навколо себе українців і в першу чергу земляків. Небезпечне маневрування між різними течіями революційно налаштованих моряків примусило Панаса мати вірних друзів, яким можна б було довірити свої думки і плани. Таким близьким другом виявився для Панаса Павло Динька, родом з Оболоні Хорольського повіту. Вони вдало доповнювали один одного слушними думками, логічними висновками і силою.
Келеберду на кораблі поважали, а рішуче налаштовані на різні силові дії ватажки побоювались крутого боцмана. Панас міг постояти за себе і за своїх товаришів. Серед офіцерів свого корабля Панас вважався поміркованим і Мислячим.
Коли надійшов наказ залишити Одесу і терміново йти до Севастополя на з'єднання з ескадрою, Панас відпросився на берег і пішов на Пересип до Паші. Дівчину він застав вдома. Паша вийшла на ґанок, глянула на Панаса і враз захвилювалася.
Що трапилося, кажи правду?
Ми йдемо до Севастополя.
Надовго?
Пашо, я цього не знаю, - він пригорнув до себе дівчину і впевнено проказав, - але щоб там не трапилось з нами, я обов'язково повернусь.
Я поїду за тобою, - рішуче вимовила Паша.
Море велике, люба, - лагідно вимовив Панас, - і де ми опинимось, я не знаю.
Без тебе тут не залишусь.
Чекай мене і не роби непоміркованих вчинків.
Вони ще погомоніли з годину і важко розстаючись, Панас твердо запевнив:
Я повернусь.
Вночі кораблі, що були прописані в одеському порту, пішли до Севастополя. На ранок у місто увійшли війська Центральної Ради. Наступаючи по всьому Південному фронту, при підтримці кайзерівських військ, Центральна Рада невдовзі оволоділа Кримом і наблизилась до Севастополя. Більшовики прийняли рішення: «Ескадрі покинути Севастополь і йти до Новоросійська».
Кораблі залишили Севастопольський рейд і вийшли в море. Командуючий флотом під тиском комісарів і більшовиків, вистроїв кораблі у кільватерну колону і під охороною міноносців важкі дредноути легко розсікаючи хвилі шестибального шторму, впевнено пішли на зустріч своєї загибелі.
Болісну драму затоплення Чорноморського флоту моряки переживали у Новоросійську. На їх очах кораблі, як герої, горді і нездоланні, щезли у морській пучині. Озброєні моряки вирушили на фронти, щоб віддати свої життя за красиві ідеї, або ж знищити тих, хто не визнавав цих ідей.
Панас вибачився перед товаришами і перед Павлом Динькою, що не може зараз приєднатися до них. Він запевнив всіх, що незабаром повернеться і разом з усіма битиметься до повної перемоги пролетаріату, не шкодуючи свого життя.
До Одеси довелося добиратися довго і різними засобами. В дорозі приходилось пояснювати численним озброєним людям хто він, куди їде і чому не серед революційних бійців. Панас вміло викручувався з самих складних ситуацій і без застосування сили долав численні фронти,території, проголошені республіками, ухилявся від мобілізації і навіть від арештів.
В Одесі довелося запевнити вояків Центральної Ради, що він їх палкий прихильник і, як тільки вирішить свої особисті справи, враз приєднається до їхнього славного війська. Йому повірили і відпустили. Панас добрався до Пересипу, де мешкала Паша, і тихо постукав у віконце її оселі.
Хто? - злякано спитали за вікном.
Я, - неголосно відповів Панас.
Паша вихором вискочила з будиночка на поріг, радісно вигукнула:
Ти! - і кинулась до Панаса.
Він підхопив її маленьку, легку і жадану, притис до грудей і збуджено промовив:
Я приїхав за тобою.
Паша Обвила руками шию Панаса, сховала своє обличчя у нього під підборіддям і від щастя заплющила свої зволожені очі.
Та вже за хвилину дівчина опам'яталась від радісної зустрічі з коханим і тихо попросила:
Опусти, я піду збиратися.
Вона не питала куди її кличе Панас і що їх там чекає. Вона знала, що поїде з коханим хоч на край світу, витримає всі труднощі, ніколи ні на що не буде скаржитись і не стане дорікати йому за всі незручності. Хай злидні, поневіряння, не облаштованість, аби разом, щодня і щогодини бачити його, голубити ібути коханою. Вірила, вони здолають всі незгоди і будуть щасливі.
Заходь до оселі, - попросила вперше.
Панас сміливо увійшов до Пашиного помешкання і неголосно привітався. У відповідь почув невиразні слова і побачив насторожені погляди. Мати. менший брат і дві сестрички боязко поглядали на моряка-богатиря. А Паша поспіхом збирала свої речі по всій кімнаті і складала їх у сумку. Коли, нарешті, зібралась, тихо звернулась до матері:
Мамо, вибачте мені і не судіть суворо. Я їду зі своїм коханим, ми так вирішили.
Куди? - тільки й спромоглася спитати мати.
До мене додому, - відповів за Пашу Панас.
Мати заплакала, а малі обступили її і жалісно просили:
Не треба, не плачте, мамо.
Паша підійшла до матері, взяла її руку, поцілувала і, стримуючи сльози, попросила:
Мамо, рідненька, благословіть на спільне життя з Панасом.
Батько в морі рибалить, треба його дочекатись...
Ми не можемо чекати, - втрутився Панас,
а за Пашу не турбуйтеся. Я її не скривджу, бо кохаю сильніше за своє життя.
Мати заплакала дужче. її ніхто не заспокоював. Невдовзі вона витерла хусткою сльози і болісно вимовила:
Хай вам щастить, діти, а ти, морячок, не кривдь нашу старшеньку, бо Бог тобі цього не пробачить.
Не хвилюйтеся, я Пашу ніколи не скривджу.
Хай бережуть вас Бог і Присвята Богородиця.
Паша поцілувала матір, брата, сестричок і пішла до дверей. Вже на порозі повернулась, обвела поглядом кімнату, з болем подивилась на дорогі і рідні обличчя. Дві сльози скотились з її очей, впали на підлогу jрозсипались на безліч маленьких краплинок. «Чи повернеться вона ще у свій дім?» Болючі питання засмучували її і гнітили. Але радість, що поруч коханий і вони будуть разом завжди, придавала їй сили і рішучості. Паша тихо причинила двері
 
4
В роки революційних подій залізниця переживала свої найгірші часи.Про якийсь порядок, графіки руху поїздів чи найменшу інформацію коли І звідки прибуде потяг, тоді було й мріяти. Кожен невеликий поїзд з одним чи кількома вагонами обов'язково мав свого начальника, командира чи й отамана. Особливо полюбляли командувати поїздами моряки. Вони тут були ніби в рідній морській стихії. Поїзд схожий на корабель і ним командували no-морському, гучно, солоними слівцями. Рухались такі потяги завдяки застосуванню сили і зброї.
Панас знайшов такий поїзд на станції Одеса-товарна і вирішив скористатися можливістю доїхати на ньому хоч до найближчої станції в бік Миколаєва. Серед гурту озброєних людей, що стояли неподалік, Панас визначив ватажка анархістського потяга з трьома вагонами і сміливо підійшов до нього.
Слухай, браток, дозволь мені з дружиною доїхати на твоєму крейсері до Миколаєва.
Здивований ватажок у морській тільнящці і з маузером у дерев'яній коробці при боці, підозріло подивився на нахабного моряка і не ґречно запитав:- "Звідки тобі відомо, що я їду до Миколаєва?"
Ти стоїш під парами, кормою до Одеси, отже збираєшся віддати швартові і йти до слідуючого порту, який зветься Миколаїв,  приголомшив Панас ватажка анархістів морськими термінами.
Куди я буду їхати це моя справа. Не плутайся у мене під ногами, відказав ватажок і відвернувся від Панаса.
Браток, - пішов на хитрість Панас, я тільки довезу дружину до її батьків у Миколаїв і приймай мене у свою команду. Буду битись не гірше за твоїх орлів.
Вожак зацікавлено подивився на дужого моряка, відчув в його тілі могутню силу і, поміркувавши, мовив:
Сідай у крайній вагон, хлопці покажуть місце, і не вештайся по поїзду,бо я цього не терплю.
Панас забрав Пашу і пішов у хвіст анархістського потягу. На площадці тамбуру, обіпершись плечем об двері, стояв озброєний анархіст у галіфе і військовому френчі. Панас рішуче піднявся сходами на площадку, безцеремонно відтиснув анархіста з проходу і допоміг Паші піднятися у тамбур.
- Ти що, кулю в лоб захотів? - закричав жіночим голосом анархіст івихопив із-за поясу наган.
- Заховай пушку, ватажок наказав, щоб ти дав мені зручне місце у вагоні.
-Ти в мене зараз отримаєш місце на цвинтарі, - і він рішуче приставив
наган до носа невідомому моряку.
Келеберда блискавично схопив анархіста за руку, підняв її вгору і так стис йому зап'ястя своєю залізною хваткою, що той випустив наган і він гучно вдарився об підлогу тамбуру. Від несподіванки анархіст перелякано відкрив рота, але не зміг ні щось сказати, чи закричати.
Панас підняв його наган, взяв за ствол і подав ошалешеному вояку.
- Зброю не кидай, бо можеш більше не знайти.
- Ну ти той, - нарешті знайшовся анархіст, - не дуже, бо я не подивлюсь,що ти бугай відгодований на царських харчах...
- Веди у вагон, — перервав Панас чоловіка, який нарешті оговтався, то: показуй де мені влаштовуватись.
Неборака зрозумів, що з цим братішкою не треба ворогувати, а краще мати його прихильність. Анархіст мовчки повернувся і пішов попереду до купе, щоб розмістити Панаса і його гарну дівицю. «Ми з ним повинні поладити», - вирішив анархіст. Дружба з таким дужим моряком буде йому на користь.
Вдаючи з себе хвацького друзяку і незалежного ні від кого моряка, Панас швидко потоваришував з анархістами і без пригод на їхньому потязі вони дістались до Миколаєва, Тут Келеберда запевнив ватажка, що за кілька годин повернеться.
Не запізнюйтеся, - мовив ватажок, - бо ми можемо раптово поїхати.
- Куди? - поцікавився Панас.
Світ великий, - відповів багатозначно ватажок.
-Я не прощаюся, -: сказав Панас і вони з Пашею пішли шукати поїзд до Кременчука.
Різним транспортом, а то й пішки вони таки дістались за два тижні до Кременчука. Щоб не вскочити у якусьхалепу з владою більшовиків, які впевнено облаштовувались в цьому місті, Панас і Паша вибрались з похмурого та непривітного міста і впевнено пішли в бік Градизька.
Коли вирішили, що вже минули небезпечне місто, біля крайньої хати Піщаного їх зупинили два озброєні бійці місцевого загону ЧК. Патруль зажадав від подорожніх документи. Панас показав папір, в якому йшлось про його 
звільнення з корабля і надання місячної відпустки. Хлопці прочитали документ, покрутили його і нарешті один з них запитав:
- Зброя є?
Так, Панас мав в кишені наган і віддавати його цим шмаркачам, як він охрестив чекістів, не збирався.
- Хлопці, - звернувся мирно до патруля, - я ні до яких партій чи озброєних угрупувань не належу. Хочу дістатись додому з дружиною і мирно жити в своєму селі.
-Ти не крути, а віддай зброю, - чекісти відстебнули кобури.
Не чекаючи подальшого розвитку подій, які можуть закінчитись стріляниною, Панас схопив за комір обох патрульних і так стукнув їх лобами, що вони, як снопи, повалились на землю. Панас вправно забрав їхню зброю, озирнувся на всі боки, нічого підозрілого не помітив.
- Завертаємо в степ, подалі від шляху і зникаємо звідси, - сказав Паші.
  Степовими путівцями, подалі від битого шляху, вони з Пашею пішлинавпростець до Сули. В Липовому Панас довго напитував човняра, який міг би перевезти їх на той бік річки. Але люди відмовчувались, або ж вдавали, що не знають такого чоловіка. Нарешті його направили до селянина на прізвище Халявка.
Це ідо по-вуличному чи таке прізвище? - спитав зацікавлено.
Це його прізвище.
Келеберда знайшов садибу Халявки і зайшов до нього на подвір'я. Біля повітки побачив чоловіка, який ворушив вилами якесь сміття. «Передбачливий.-відмітив Панас,- вила це страшна зброя»,
- Вас можна на хвилинку.-звернувся Панас до господаря?
- Що потрібно? - спитав грубо.
- Мені потрібна ваша допомога :
- Яка ще допомога?
- Перевезіть нас з дружиною на той бік.
-Що заплатиш?
-Щоб ти хотів?
Чоловік залишив вила біля повітки і підійшов ближче. Він пристально І подивився на Панаса, потім на Пашу і нарешті вимовив?
- Дай десять набоїв.
-До чого? - здивувався Панас.
- До нагана.
-Я тобі дам наган з повним барабаном набоїв, поїхали.
-Давай
-Ні, отримаєш на тому боці.
-Ти мене пристрелиш на тому боці, та й шукай вітра в полі.
-Я тобі віддам з нагана всі набої; а наган отримаєш на тому боці. - Домовились, ідіть за мною.
Халявко повів городами Панаса з дружиною до берега Сули, отримав набої, а наган моряк поклав до кишені.
Коли човен торкнувся носком правого берега, Панас допоміг дружині зійти на землю, витяг наган і передав Халявці. Свій тримав напоготові.
Задоволений такою гарною угодою, яка щойно завершилась згідно їх домовленості, Халявко чистосердечно сказав Келеберді:
- Хай щастить тобі, полундра, і пам'ятай, що у Липовому ти завждизнайдеш надійний притулок і кусень хліба.
- Дякую тобі чоловіче, на доброму слові і при потреба я обов'язково скористаюсь твоєю порадою і гостинністю.
Халявко поплив човном додому, а Панас і Паша пішли до Вереміївки, до якої залишилось лише 25 верст.
Слова, мовлені перевізником Халявкою, виявились пророчими. Через рік їм судилось не тільки зустрітись, але ще й битись за вільну і Незалежну Україну.
 
5
Сонце торкнулося краєм свого розжареного диску далеких круч правого берега Дніпра і останні його промені жовто-гарячим відблиском замиготіли у листях кучерявих верб. Вулицями Вереміївки поволі переставляючи ноги з тугим від молока вим'ям повертались напашені молочниці. Біля кожного двору годувальницю зустрічав хтось з родини і ласкаво поляпуючи долонею по спині, проводжав молочницю до ясел, наповнених конюшиною.
Обминаючи зустрічних корівок, по вулиці села впевнено пробиралась у потрібному напрямку молода пара. Кремезної статури моряк з невеликою валізкою у руці, другою підтримував за тендітну руку струнку молодичку. Поява цих подорожніх враз привернула увагу мешканців старовинного села. Люди уважно придивлялися до незнайомої пари і кожен по-своєму висловлював власні думки і припущення.
Якби не форма моряка, то на подорожніх ніхто й не звернув уваги. Бо імперіалістична війна, революційні події і громадянське протистояння зрушили людей зі своїх рідних, насиджених місць і по всіх шляхах від села і до села ходили поодинокі і цілими родинами обездолена миряни. Але тут, Я глухому козацькому селі, раптом з'явився моряк і впевнено йшов зі своєю подружкою в бік кутка, який звався в селі Погорілий.
Гурт молодиків, що жваво розмовляли на перехресті сільських вулиць, припинили обмінюватись різними новинами та минулими подіями і не приховуючи своєї зацікавленості, розглядали моряка. Панас зупинив Пашу на розі вулиці, поставив валізку і лагідно мовив:
- Зачекай мене кілька хвилин,
Моряк повагом підійшов До гурту молодиків і весело привітався:
- Вільному козацтву зичу здоров'я і щасливої долі.
Хлопці недовірливо і навіть вороже уставились на прибульця та раптом оди н з них здивовано вигукнув:
-Панас, Келеберда! Гурт враз обступив моряка, тисли йому руки, по-дружньому ляскали по плечіх односельця у морській формі і задоволено казали:
-Дивина, де ти взявся? -Хлопці, - рішуче вимовив Панас, - вибачте, але ми вже два тижні в дорозі і ледве тримаємося на ногах. Я пішов додому, а вас всіх прошу Сьогодні до мене о десятій вечора.
Прибулі пішли на свій куток до рідної домівки. Панас помітно хвилювався, бо ж пройшло шість років, як залишив своє село і опинився на флоті. Чим ближче ставало до хати, непомітно для себе, Панас прискорював ходу. За ким ледве встигала Паша. Нарешті вона не витримала і знесилено попросила:
- Любий, я не встигаю за тобою.
Панас зупинився, силою волі вгамував своє хвилювання і нетерпіння взяв себе в руки і розгублено мовив:
- Вибач, рідненька, хвилююсь.
-Я хвилююсь не менше твого, але сил у мене вже не вистачає.
- Все буде добре, - Панас притис руку Паші до свого боку, - наша хатавже поруч.
За рогом з'явилась невеличка старенька хатина, крита очеретом побілована глеєм і рівно підведена рудою глиною. Маленькі віконця підсліпувато дивились на вулицю, мов скривджена людина на свого недруга
Раптом хатні двері відчинилися і на порозі з'явилась мати, Федосія Григорівна з цеберкою в руці. Вона кинула погляд на дивних перехожих і вже хотіла йти у своїх справах. Але серце матері чомусь приємно стислось і часто-часто застугоніла крову скронях. Обличчя моряка їй здалось знайомим і навіть рідним.
Панасе! - вигукнула мати і кинулась до перелазу. Син підхопив легке тіло матері і притис до грудей.
Мамо, я завжди пам'ятав про вас і чекав цієї зустрічі. Мати плакала, Цілувала сина і тихо промовляла:
Я виглядала тебе з усіх шляхів...
А навколо вже зібрались сестри, їх родичі та сусіди. Вони мовчки стояли ' колом і дивились, як мати не пам'ятаючи себе від радощів і щастя, обіймала і голубила сина. Нарешті старенька заспокоїлась і попросила:
- Постав мене на землю.
Панас обережно опустив матір поруч себе і ненька лагідно спитала:
А це хто з тобою?
Моя дружина, Паша.
- Вибач, дочко, за мою неуважністьта я така щаслива і тебе радо
приймаю, як рідну.
З цими словами мати обняла Пашу, тричі поцілувала і додала:
- Тебе любитиму, як і Панаса.
Нарешті всі змогли привітати брата, а вже потім гуртом пішли в хату. Мати заклопотано стала збирати на^стіл, а рідні з любов'ю і захопленням дивились на Панаса і слухали його не перебиваючи. Поруч з Панасом сиділа близенько Паша і пишалася своїм чоловіком, якого з такою любов'ю і повагою вітали і шанували його радні.
Після спільної родинної вечері, коли були вже вимовлені всі найкращі слова і побажання, що йшли від серця і душі, мати ніяковіючи сказала:
- Хай подружжя відпочивають, бо Паша вже сидячи засинає.
Гості і рідні нехотя розійшлися, Панас повів у хату Пашу і лагідно промовив до неї:
- Лягай, люба, а я дочекаюся хлопців, перемовлюся з ними і повернуся до тебе.
Паша лише поклала голову на подушку і враз заснула міцним сном. Панас посидів ще біля дружини, помилувався її чудовими рисами обличчя і перший раз за всю подорож, яка скінчилася вдома, полегшено зітхнув.
«Здається, скінчились всі наші поневіряння і негаразди», - подумавпро себе і підвівся. Треба було йти в садочок до хлопців. Панас нечутно причинив за собою двері і зайшов до матері.
А ти чого не відпочиваєш? - стурбовано спитала мати.
Повинні хлопці прийти, треба з ними перебалакати з годину, а вже потім буду відпочивати. '•
Панасе, - захвилювалась старенька, - не встрявай, будь ласка, ні в які компанії. Ти тепер сім'янин і це добром не скінчиться.
Заспокойтесь, я маю голову на плечіх, - відповів Панас і вийшов на ґанок.
Як і домовлялись, хлопці прийшли о десятій вечора. Кожен попорався у власному господарстві, підготував потрібний реманент на наступний день і, захопивши тютюн та кресало, прийшов до Панасового дворища. Господар привітав своїх друзів, поцікавився про здоров'я та про господарські справи і повів хлопців за клуню на колодку. Тут вони запалили, перемовились про все буденне і Панас нарешті поцікавився:
- Що діється в селі?
-Односельці розшарувались на більшовиків, гетьманців та анархістів...
Гетьманці, це хто? - поцікавився Панас.
Українські державці на чолі з гетьманом Скоропадським їх підтримують більшовики?
Поки що більшовики терпимо ставляться до створення Української держави.
А ви, як до цього ставитесь? - спитав неоднозначно.
Ми, Панасе, прийшли до тебе, щоб порадитися.
Серед вас є такі, що підтримують анархістів, монархістів та інший непотріб?
Ми хочемо послухати тебе і якщо ти нас переконаєш, ми підемо за тобою і будемо битися за ідею, яка нам і нашим людям буде на користь.
Помовчали.
Кожен думав про свою долю, своєї родини і України. Хлопці вже давно зрозуміли, що невтручання і «моя хата скраю» до добра не приведуть. Треба діяти і негайно. Вони були готові розпочати боротьбу за краще і вільне життя.
-        От що, хлопці, - тихо вимовив Панас, — в суботу, а це післязавтра,зробимо прогулянку коням. Кожен виїздить своїм шляхом, а зберемосяна Ґородському пагорбі під лісом. Всі прибуваєм при зброї. Поки насп'ятнадцять, а згодом буде в десять разів більше. Збираємось не на гульки.Справа серйозна, доведеться незабаром битися насмерть. Хто по якійсьпричині передумає, суворо судити не будемо. За ким ми підемо, вирішуватинам. Два дні на міркування і на військовій раді приймемо остаточне рішення.Сьогодні найкращі симпатії у людей до більшовицької ідеї. Отже, міркуйтеі прислухайтесь до людей. А зараз уже пізно, будемо розходитися.
Панас провів хлопців до воріт, постояв кілька хвилин на самоті і остаточно вирішив: «За Україну будемо битися!» Він причинив ворота, тихо зайшов до хати, закрив двері на гачок і пішов відпочивати в хатину.

6
Пагорб, з незвичною назвою Городське, знаходився майже в центрі села Вереміївки. За переказами тут містилось старовинне городище древньоруського поселення, із заходу пагорб захищала досить широка канава, утворена злиттям кількох водостоків з левад і боліт. Стічні водийшли вздовж пагорба до озера Кітляреве, Метлашівкою, через озеро Бистрик, штучний рів Перекіпець і Суху річку, досягали Дніпра. Мабуть в далекому минулому човнами з Дніпра діставались до Городського наші далекі предки.
Від степу Ґородський пагорб захищала Лісова гора, Дібровські болота й велика Дюнна гряда, залишки якої й нині збереглися у вигляді островів. З посульського боку пагорб оберігала відома давньоруська фортеця Воїнь.
Ось в такому чудовому історичному місці під краєм густого вікового лісу і зібрав своїхрільників Панас Келбберда. Хлопці прибули верхи на добрих конях, при шаблях. Але жоден з них не мав гвинтівки і лише кілька чоловік були озброєні наганами.
Панас оглянув своє воїнство, коней, збрую і залишився задоволений. Він наказав козакам спіщитись, визначив двох конярів, а з рештою зручно розташувались на траві.
Що подумали селяни, коли побачили вас верхи і при шаблях? - запитав Панас,
По селу часто їздять верхи озброєні люди.
- До чужих ми вже звикли, а на вас дивились, мабуть, здивовано?
-Так, у всіх була неприхована цікавість.
- Отже, наше зібрання не залишилось непомітним. Дехто стане вживати відповідні заходи і теж будуть озброюватися і гуртуватися.
- Проти нас?        
- Це залежить від того, з ким ми підем.
- Ти, Панасе, побував у різних походах, побачив світу і пізнав по чім «ківш» лиха то поясни нам, що відбувається на Україні.
-Я, хлопці, ще не все знаю і розумію, але зрозумів головне, нам з вами треба стати на захист свого села і людей. Більшовики, здається, хочуть людям добра. Обіцяють землю селянам, а робітникам фабрики і заводи. Вони закликають нас знищити експлуататорів і самим вирішувати свою долю.
Ти за більшовиків?
Я підтримую їхню програму і вас закликаю до цього.
Підемо битися за радянську владу?
Так, але спочатку наведемо порядок у своєму селі.
А як же світова революція?
Її зроблять без нас.
То ми далі Вереміївки не підемо?
Там буде видно.
- Ми, Панасе, тобі довіряємо і будемо слухатись у всьому. Приймай наспід свою команду.
- Хлопці, - підвівся Іван Савченко, - пропоную обрати нашим командиром Панаса Келеберду.
- Краще хай буде отаманом.
-Згода, - підтримали всі.
-Дякую, хлопці, за довіру. З цього дня ми будемо зватись червоними партизанами. А щоб була дисципліна і чесне служіння нашій загальній справі, треба всім скласти присягу.
- Командуй, отамане.
-В одну шеренгу, ставай! - гучним голосом наказав Панас.
Чотирнадцять його вірних товаришів вишикувались стрункою шеренгою Келеберда знов подав команду:
- Шаблі, наголо!
Хлопці вихопили шаблі і завмерли з оголеною зброєю.
- Повторюйте за мною: я вступаю в революційний загін Панаса Келеберди, клянусь боротись за волю, свій народ і Україну. Якщо я зраджу цій клятві, хай покарає мене справедлива рука моїх товаришів!
Останні слова коротенької Панасової присяги ще тихо відлунювались у Вітах старих дубів, а в шах козаків вже виблискував вогонь майбутніх нелегких боїв. Панас поцілував оголену шаблю і за ним всі козаки приклались губами до холодної криці.
-Шаблі вкласти у піхви!
Козаки вправно виконали наказ і уважно чекали, що запропонує їм отаман, Панас добре розумів, що після таких емоційних хвилин, які розщуювали хлопцям душі, потрібна бурхлива і дійова розрядка щоб молодеча енергія і відвага вилилась в якусь важливу і потрібну справу. -Козаки, - звернувся Панас до хлопців, по Україні почалось повстання Проти гетьмана Павла Скоропадського. Більшовики вирішили підтримати цей виступ. На Україні утворилась Директорія, яка перебуває у союзницьких відносинах з більшовиками. Зараз ми звільнимо приміщення волосної управи від гетьманців і з сьогоднішнього дня вся влада в селі Підпорядковується нашому революційному загону. По конях!
Загін червоних партизанів Келеберди вихором влетів у Вереміївку, за півгодини козаки звільнили приміщення волості від гетьманців і оголосили «а території Вереміївки владу, яка визнає Директорію. Селяни з острахом і цікавістю спостерігали за незрозумілими для них подіями.
Більшовики в селі піднеслися духом від такого несподіваного для них перебігу подій. Вони кинулися допомагати червоним партизанам. В особі Келеберди і з його невеликим загоном, побачили відчутну силу.
У юнці 1918 року Директорія оприлюднила свій політичний документ-Декларацію, в якій проголосила про ліквідацію гетьманського режиму і відновлення Української Народної Республіки. Але на початку 1919 року Червона армія повернула зброю проти своїх учорашніх союзників, взяла ІСиїе і уряд УНР переїхав до Вінниці, потім до Проскурова і незабаром до Кам'янець-Подільського. З приводу цього червоноармійці співали всілякі частівки.
...У вагоні Директорія,
Під вагоном Територія.
На першій порі Панас залишився вірним більшовицьким гаслам закликам. Зі своїми козаками він арештував всіх прихильників Директори і посадив їх у «холодну» (в погріб). На ранок Келеберда наказав привести до нього двох товаришів дитинства, які підтримували УНР.
- От що, хлопці, - звернувся Панас до своїх ще вчорашніх спільників, -переходьте до мене в загін, бо ваша Директорія вже доживає віку.
У Вереміївці на кутку Погорілому прізвище Келеберда було дуже поширене. Тут мешкали численні родичі цього великого і славного роду. Окремі були вже у далекому родстві і між собою не родичались. Багата, гілка Келебердів, по вуличному називалась Паничами, вони всі завзято підтримували УНР і твердо стояли за Директорією.
Один з товаришів, яких доставили з холодної, зухвало вимовив:
Ти, Панасе, швидше перейдеш на наш бік, ніж ми до тебе.
З якого це дива? - обурився Келеберда.
Ти арештував всіх Паничів за те, що вони підтримують УНР, а вони не тільки заможні людина ще й дуже близькі родичі.
Ніякі вони мені не родичі. Вони виступають проти простого люду і не бажають віддавати землю бідним селянам.
Серед цих добрих господарів і твій батько, Дмитро Васильович Келеберда.
Що ти мелеш своїм коров'ячим язиком, - розсердився Панас, - мій батько Василь Артемович Келеберда.
Все село знає вашу родинну таємницю, тільки ти один, як сліпе кошеня нічого не відаєш.
Панас кинувся до свого дядька Степана і став від нього вимагати] правдивого зізнання. Під тиском племінника дядько повідав йому родинну таємницю. Панас не повірив і дядькові, повернувся до холодної, де сидів його дійсний батько. Як Панас примусив зізнатися Дмитра Васильовича у давно минулому гріху, ніхто не знав. Ховаючи очі від пильного погляду Панаса, Дмитро Васильович повідав синові, як вони з його матірїс домовилися про одруження, почали навіть готуватися до весілля. Але Федосія Григорівна була з бідної родини і батьки Дмитра не захотіли мате бідну невістку у своєму домі. Вінчання молодих не відбулося.
Панас облишив терзати свого рідного батька, у розпачі скочив на коня наметом понісся до лісу, який чорнів край Городського. Він довго сидів піддубом, повісивши голову на груди і не міг заспокоїтися від всього, що почув взнав. Коли, нарешті серце вгамувалось від паморочливих новин і кров остиглавід бурхливого приступу гніву і розпачу, до Панаса повернулось мислення.
«Батька треба відпустити - вирішив твердо. Але ж для інших такий вчинокбуде упередженістю. Ні, це не по-правді і не по-людськи. Скажуть, як батька так відпустив, а інших мордує. Що робити, як вчинити?».
Коли нарешті Панас остаточно заспокоївся, він сів на коня і поїхав до волосного будинку. Не встаючи з коня, Панас владно наказав:
- Всіх з холодної випустити по домівках.
Хлопці із задоволенням відчинили двері погріба і весело гукнули:
- Гей, Директорія, гуляй до часу!
Люди поспішно виходили зі свого заточення і нічого не кажучи, хто з гордо піднятою головою, а хто й з погрозливим виразом на обличчі, покинули волосне подвір'я. Коли останній арештант холодної зник за рогом, Панас звернувся до своїх товаришів:
- Ідіть і ви по домівках. Я повинен побути з тиждень один. Все, щотрапилось, обміркувати. Своє рішення про наші дії я вам повідомлю.
Панас повернув коня і легкою риссю погнав огиря до своєї хати, яку щойно збудували йому толокою кучани. Кілька днів він не виходив з хати, лежав і весь час дивився на стелю в одну цяточку. Болісні думки роєм кружляли в його толові, але щось слушного чи переконливого в своїх діях він не знаходив. Паша не чіпала чоловіка, бо добре знала його вдачу, чекала, коли пройде його розпачливість і натомість в душі стане спокій.
На третій день свого добровільного заточення Панас нарешті вийшов поратись по господарству. Працюючи біля скоту, він вирішив змиритися з почутою давньою таємницею, а до більшовиків своє ставлення змінити. Вони не передбачливі і підступні. Сліпо слідувати за їх сумнівною ідеєю він більше не буде. «Завтра зберу своїх хлопців, порадимось і будемо робити так, як підкаже нам совість і розум».
7
  Вереміївку терзали різні угрупування, численні дрібні отамани і всілякіозброєні загони. Такі військовики майже щодня заходили в село, вимагалипродукти, коней, втручалися у сільське врядування і агітували чоловіківвступати до їх військового формування. Кожен з прибулих командирів чикомісарів запевняв, що тільки вони можуть принести селянам волю ідобробут.       
Щоденні сходки та мітинги так набридли вереміївцям, що вони вишукували різні причини, щоб не ходити на майдан, де виступали прибулі комісари. За таку зухвалість можна було дорого поплатитись. Молодь здебільшого відсиджувалась в болоті чи на озерах рибалили.
Одного дня в село прибув каральний загін Євсеєва Під червоним прапором, з особливим повноваженням ці захисники нової влади жорстоко розправлялися з колишніми гетьманцями, петлюрівцями і прихильниками УНР. Командир Євсеєв. чув про рішучих і бойових хлопців із загону Келеберди і вирішив підпорядкувати Панасових козаків під свою руку. Для Панаса червоний командир визначив посаду взводного і вважав, що для Келеберди буде велика честь і радість. З такою метою Євсеєв і завітав до Панасової домівки.
Розмова відбулась на подвір'ї. Прибулий здалеку почав підходити до свого задуму.
Привіт, червоний партизане! - весело проказав Євсеєв.
Привіт, командире, - стримано відповів Панас.
Чув про твої бойові справи. Хвалю, але боротьба з контрреволюцієютільки починається і над всім треба бутипильними, рішучими і безжальними.-  Безжальними до кого? – перепитавПанас.
До ворогів нашої радянської влади.
Селяни ще не визначились на чий бік їм повертати, треба час і конкретні дії;з боку новоївладина підтримку селянина.
От ми і розтлумачимо з тобою, щоб швидше визначались, бо завтра вже буде пізно.
Час покаже,-ухилився від подальшої розмови Панас.
Щосьмені не подобається твійзанепадницький настрій, - прищуривсяЄвсеєв.
- Настрій у мене нормальний, але вправляти мозги селянам, чи як ти кажеш, розтлумачувати я не спеціаліст.
-Ну, це не біда, з цим я і сам впораюсь, а ти збирай своїх хлопців і вливайся в мій загін.
-Про це треба питати у хлопців.
- А революційний порядок і дисципліна?
- Ми дисципліну тримаємо добре, але не будемо танцювати ні під яку дудку.
- Годі вже базікати; завтра ранком виступаємо до Золотоноші.
- Доживемо до ранку, а там побачимо; — рішуче промовив Панас.
Євсеєв пішов не прощаючись. «Контра, - вирішив про себе, - та я тебетак притисну, що ти у мене не такої заспіваєш». В ньому кипіла злість і він ледве стримувався, щоб лють не прорвалась і не виплеснупась назовні. Під час втрати контролю над своїми почуттями Євееєв міг накоїти багато лиха тим, хто не бажав йому підкорятися.
  Панас поміркував після уходу Євсеєва і вирішив ще затемна поїхати на Бистрик і порибалити. Після порання він зібрав всі потрібні снасті перевірив наган, сунув його під подушку і повечерявши, вони з Пашею уклались спати. Перед сном він попередив дружину:
-Якщо ранком отой чужинець прийде, скажи, що я поїхав на рибалку.
-Добре, передам.
- Село ще спало, коли Панас наганом у кишені і з вудками в руці впевненопішов нічними вулицями до рівчака, де прив'язувались човни.
Рибалка була вдалою, Панас приємно відпочив на воді, зловив кілька десятків янчугів і красноперів. Сонце вже добре підбилось над Сулою іПанас вирішив повертатись додому. Він ретельно змотав вудочки і, коли глянув поверх рогозу в бій села, побачив чорний стовп диму «Пожежа,вколов недобрий здогад, горить на нашому кутку».
Келеберда Наліг на весло і за кілька хвилин він вже біг під гору до села.Те, що побачив, коли прибіг до місця пожежі, вразило Панаса в саме серце.Його хата, в яку він ще й входини не справив, догоряла. Навколо метушилисялюди і заливали з відер вже згасаючий вогонь. Біля згарища стояла Пашався перемазана сажею, а обгорілій спідниці, розмазуючи сльози щ
обличчю.
Хто ? – спитав дружину Панас.
Отой чужинець, що вчора приходив до тебе.
Де вони?
Поїхали до переправи.
Панас обвів суворим поглядом людей, які гасили пожежу і помітив кілька своїх козаків. Хлопці тривожно спостерігали за отаманом і відчували, що зараз Панас покличе їх до бою. І вони не помилились.
-Хлопці,- громовим голосом наказав Панас, - на коні, при зброї, миттю!
3а чверть години навколо Панаса зібралося більше ніж двадцять козаків. Крім своїх, Панас побачив ще й кілька чоловік з іншого кутка.
- А ви чого тут?—звернувся до прибулих, не членів свого загону.
- Панасе, дозволь з тобою?
- Ми не на прогулянку.
- Візьми, Панасе, не пошкодуєш.
-Добре, приставайте, потім будемо балакати.
Келеберда прискіпливо оглянув загін. Суворі і рішучі обличчя, ніякого страху в очах, хлопці готові на любий вчинок проти свавілля, беззаконня і самоуправства.
Козаки, г звернувся Панас до побратимів, - сьогодні спалили мою хату, а завтра ці бузувіри під червоним прапором і ваші спалять. Якщо ми незахистимо сами себе, за нас про це ніхто не подбає. Цих нелюдів треба провчити раз і назавжди. Вперед, за мною!
Козаки лихим наметом, як великі і нестримні птахи, понеслись вдогін карателям Євсеєва. Коли попереду замиготів над молодою пришляховою порослю червоний прапір, Панас наказав:
- Шаблі, наголо! Миколо, заткнеш пельку кулемету. Половина з правогофлангу, друга з лівого. Бий карателів!
Вереміївці налетіли, як шквальний грозовий вітер. Замиготіли шаблі, заіржали коні, закричали люди. Зойки, мат, накази і над всім бойовищем громовий Панасів клич:
- Полундра-а-а!
Раптовість і навальність не дала змоги євсеєвцям застосувати Вогнепальну зброю. Кулеметник, розрубаний навпіл, так і не встиг розвернути свого «максима» проти налетілої лави. Жорстока січ продовжувалась всього кілька хвилин. Коли впав командир Євсеєв від шаблі Панаса, карателі враз розсипалися в різні боки і їх вже добивали вереміївці по кущах. Шансів на порятунок у червоних не було. Бій закінчився перемогою козаків. Панас обтер шаблю і гукнув до хлопців: /
-Зброю зібрати, коней виловити. Трофеї погрузити на їх підводи і повертаємось додому.
-Хто поховає загиблих?
-Наші всі живі?
-Двоє поранені, інші всі цілі:
-У Вереміївці є спільники цих паліїв, хай вони їх ховають.
Загін Келеберди повернувся в село без урочистого маршу, з суворим виразом на обличчях, Вихвалятися своєю перемогою ніхто не мав наміру, козаки ще не уявляли на який вони стали шлях.
Панас привів загін на своє подвір’я. Розмістили; трофейні коні і підводи, козаки спішились, але ніхто нікуди не розходився. Всі чекали отаманового наказу. Панас перевірив чи задали коням корм і підійшов до гурту.
Хлопці, ми сьогодні зробили свій вибір. Шлях цей нелегкий, нас чекає запекла боротьба; кров і важкі втрати. Я піду цим шляхом заради нашої волі; благополуччя І незалежності України. Ходити під червоним прапором, білим чи ще під якимись підневолювачами я не буду. Воля, або смерть!
Воля, або смерть!-дружно повторили козаки.
- Тимчасово загін базується у моєму дворі. За тиждень я приведу допорядку свою садибу і підшукаю зручне та надійне приміщення в селі,  тамі отаборимося. Всі, хто сьогодні вперше прибув до нашого загону, завтра іприймете присягу.
Савченко і Казидуб візьміть по два козаки і заступайте на чергування на головних шляхах від Золотоноші, Жовниного та Ірклієва. Майор (прізвисько) ізабезпечує охорону і порядок в загоні цілодобово. Хто вільний - може побувати в своїх родинах, aлeбудьте завжди напоготові. Нам сьогоднішнього бою так не подарують.      
Козаки швидко визначились, хто на чатах, а хто відпочиває і в дворі Панаса, невдовзі все устаткувалося. Село причаїлось. Люди потерпали від всього, що скоїлось біля переправи, чекали неминучої жорстокої розправи з боку повітової чека, або ж від інших червоних загонів, які снували по всьому повіту.
Панас прибрав комірчинуу повітці і вони з Пашею теж пішли відпочивать.  Дружина вже знала про наслідки розправи над євсеївцями. Паша нічого  не розпитувала і не висловлювала ніяких прохань. Вона потерпала за  Панаса. її серце відчувало, що попереду важке і не радісне подружнє життя.
8
Повідомлення про знищення загону Євсеєва надійшло в Золотоношу на другий день. Цю звістку приніс в чека боєць розбитого загону, якийврятувався дякуючи невправному удару щаблі. Йому гострим лезом зрізало смужку шкіри на голові, начисто відтяло вухо і сильно пошкодило плече. Він переплив потічок і понад шляхом діставсядо повіту.
Голова повітового чекала терміново став збирати зведений загін, щобнаступного дня виступити до Вереміївки і взятиживим Келеберду і йогоспільників по банді. Але з губернії прийшов наказ негайно відправити нафронт триста бійців для боротьби з денікінцями. Становище на фронтісклалось загрозливе і більшовики кинули клич: «Всі на боротьбу з Денікіним!»        
Голова чека прикладав всі зусилля, щоб зібрати хоч 20-30 щабель длявідправки у Вереміївку, але виступ такого загону з дня на день відкладався,а в кінці липня денікінці вступили до Вереміївки. Царських добровольцівстарожили зустрічали з хлібом-сіллю,  а молодь вичікувальнопридивлялась до змін влади.
На другий день денікінці оголосили мобілізацію всіх чоловіків призивного  віку до свого війська. Хлопці побігли ховатися в лози і болото. Всіх, хто
підтримував більшовиків, почали хапати і тягти до комендатури. В селі лютувала денікінська контррозвідка.
З якихось джерел їм стало відомо про загін Келеберди. Встановили і те, як Панасові хлопці розправилися із загоном Євсеєва. Почали шукати місце базування загону. Контррозвідка була впевнена, що Келеберда зі своїми хлопцями знаходиться десь поруч. Про це свідчили нічні пригоди офіцерів, які ходили гуляти до дівчат на куток Погорілий. Нічні залицяльники повертались завжди з численними «фонарями» на обличчях.
Капітан контррозвідки пішов до Панасової оселі і запропонував Паші, щоб вона зустрілась зі своїм чоловіком.
Я не знаю де він, - відповіла Паша.
Ми пропонуємо йому влитись зі своїм загоном в нашу армію. Такі як він нам потрібні.
Мені не відомо, де він, - стояла на своєму Паша.
А ти, молодичко, добре подумай і скажи йому, що я чекаю відповіді завтра на кінець дня.
Капітан пішов, а Паша замислилась. Вона знала, що Панасне пристане на пропозицію цього пихатого офіцера, але може прийти до нього на розмову. Панас любив такі небезпечні пригоди. «Пошлю завтра сусідського хлопчика на острів, хай попередить Панаса, щоб він не ходив до цих золотопогонників».
Начальник контррозвідки тим часом не марнував свого часу. Він запросив до себе чоловік шість заможних селян і суворо їх запитав:
Хто цей Келеберда, що побив червоних біля переправи?
Бандит, - дружно відповіли дядьки.
З чого ви таке взяли, - здивувався капітан, - він побив червоних не для грабунку?
Він б'є всіх підряд, тому й бандит.
З нами такий номер не пройде, - впевнено заявив капітан.
Його дії передбачити важко, - зітхнули дядьки.
Де він може переховуватися?
Це нам не відомо. Навколо глухі болота і байраки.
Що ж ви за старожили, коли не знаєте схованки банди?
Цього ніхто не знає.
Капітан відпустив дядьків і наказав на ранок доставити до нього дружину Келеберди. Він виб'є з неї потрібні зізнання. Вона сама поведе його контррозвідників до місця схованки банди, бо інакше він віддасть ЇЇ солдатам із взводу охорони.
На ранок Пашу привели до приміщення волості, де розташувалось командування частини, що стояла у Вереміївці і контррозвідка. З Пашею довго і чемно балакали офіцери, навіть намагались залицятися до жінки, а коли їм увірвався терпець, капітан гукнув підпоручика. Залишаючи кімнату, він наказав:
- Побалакай з цією бандитською «марухою» і хай вона розповість тобі, де ховається її бахур.
- Неправда, - рішуче заперечила Паша, - мій чоловік не бандит.
Підпоручик зараз це з'ясує, - і капітан зачинив за собою двері.
У мене, кат сів на край столу, - навіть німі балакають. Що ти там казала про свого милого?
- Я не знаю де він. Раптовий удар по голові звалив Пашу на підлогу.
- Принеси відро води, звернувсядо писаря підпоручик.Доки той бігав по воду, Паша відкрила очі, болісно поморщилась і почалапідводитись. Підпоручик з цікавістю спостерігав за безсилими рухами жінки і, коли вона майже підвелась, він ударив її чоботом в живіт. Паша, як сніп, знову повалилась на підлогу. Підпоручик мовчки спостерігав за непритомною жінкою і невдоволено лаявся про себе: «Ну, що це за робота? Навіть вдарити на повну силу не можна. Віддали б краще її старшині Копитчинкові Той впорався б з нею у своїх біленьких рукавичках. Нарешті писар прийшов з повною цеберкою води і стає біля непритомної
-Чого став, як стовп посеред шляху, лий на толову, солдат слухняно вилив піввідра води на Пашу. Жінка застогнала згорнулась у клубочок і болісно зморщилась.
- Вилий на неї всю воду, - наказав кат
Від холодної води Паша нарештіприйшла до тями. Вона обвела болісним поглядом кімнату, спинила на підпоручику свої затуманені біллю і слізьми очі і тихо промовила:
- Де я?
- В раю, - весело заіржав підпоручик.
До свідомості Паші дійшло де вона і що з нею діється, «Ці нелюди, - вжесвідомо міркувала Паша, - закатують мене. Хай буде по-їхньому, але де Панас вони від мене не дізнаються».
- Оклигала? - спитав підпоручика
- Тут ви герой, - спокійно промовила Паша, - а на фронті, мабуть, не встигаєте міняти підштаники.       
Лють затьмарила і без того тупий розум підпоручика. Він з усієї силі став бити чобітьми Пашу по голові, в боки і груди.
- Я тебе, шлюхо, битиму доти, доки не виб'ю з тебе душу.В цей час до кімнати увійшов капітан. Він враз зрозумів, що жінка
розлютила підпоручика і цей садист заб'є її насмерть.
- Припинити! — гаркнув капітан.Підпоручик відійшов від непритомної жінки і витер своє обличчя-хусткою.
Його ще тіпала лють, але не послухати капітана він не міг.
- Що ти, гад, наробив? Вона мені потрібна жива. Гукніть лікаря! Якщовона помре, я тебе, тупоголовий, відправлю у штрафроту. Геть звідси!
Паша одужувала дуже важко. Часом її починало тіпати і жінка впадала в забуття, падала на підлогу і билася всім тілом об долівку, Лікар кілька днів спостерігав за хворою і одного дня сказав капітану:
- Вона довго не житиме.
-Зчого ти взяв?
-У неї небезпечний струс мозку, відбита печінка і пошкоджені нирки. Та головне, що вона захворіла на епілепсію.
Це що, не виліковно?
Це на весь залишок її недовгого життя.
Що ти порадиш?
Віддай її селянам, хай доглядають.
Може вона симулює?
- Ні,  повір моєму досвіду, це близький кінець.
- Дякую за пораду, але я її пристрелю.
- Не роби цього, хай селяни дивляться і жахаються. Будуть більшезгідливі, а ти встанови нагляд:за хатою, де лежатиме ця жінка. Може їїголубок прилетить на побачення.
-Ти правий, - згодився капітан.
Пашу ранком посадили під парканом у глухому провулку. її знайшлиселяни, завели до найближчої садиби, обмили, переодягли і уклали в ліжко.Жінка проспала майже добу. Вночі вона кидалась, хотіла кудись йти, аледбайливі господарі ретельно доглядати за хворою і робили все, щоб їїзаспокоїти.
Наступного дня Паша відкрила очі, побачила стареньку жінку і тихо запитала
-Хто ви?
Не хвилюйся, - мовила старенька, - ти у добрих людей.
Панас, хочу його бачити.
-Де ж його знайдеш, - сумно відказала старенька.
Паша раптом подумала, що це можуть бути підставні люди. Вона замовкла і сторожко, з недовірою почала ставитись до всього в цій оселі.
А вночі наступного дня Панасові сповістили про стан здоров'я його дружини і місце її перебування. На світанку він з кількома хлопцями непомітно пробрався в село. Вони вправно обеззброїли сторожу, яка спостерігала за садибою де лежала Паша, заткнули їм роти і міцно зв'язали. Пашу винесли з хати і обережно понесли городами на край села. Там Панас доручив козакам доставити Пащу у заздалегідь визначене місце, а сам залишився в селі у надійних людей.
Вночі він зустрічався зі своїми друзями і добре розвідав де буває начальник денікінської контррозвідки села, що робить в обідню перерву і які у нього захоплення. Нарешті, Панас вирішив, що час помсти настав. Він переодягнувся в благенький селянський одяг, надів солом'яного бриля і в обідню годину пішов до сільського шинку.
За столиком у дальньому кутку Панас дочекався капітана, який прийшов. Щоб випити пару склянок вишнівки. Він уважно спостерігав за всіма відвідувачами і особистої охорони у капітана не виявив. Коли капітан задовольнився випитим і поважно вийшов з шинку, Панас, спираючись на ціпок, пішов слідом за своєю жертвою. У Провулку Панас порівнявся зконтррозвідником і сильним ударом кулака звалив денікінця на землю. Вправно обеззброїв капітана, забрав його документи, що були при ньому і коли той прийшов до тями, глузливо сказав:
- Ти шукав мене, я прийшов.
За напад на офіцера тебе повісять, - злісно процідив крізь зуби начальник контррозвідки.
А за те, що ти знущався над моєю дружиною і зробив її калікою, ти вмреш.
З цими словами Келеберда безжально убив капітана і городамипробрався на край села. Там в ярку на нього чекали спільники з кіньми.Вони без пригод дістались до свого загону, який переховувався на глухому острові у Посуллі.
Денікінці скаженіли від свого безсилля, їм не щастило схопити Келеберду. А Панас кожної ночі приходив зі своїм загоном у якесь село чи хутір і знищував «добровольців». У відповідь на таку зухвалість денікінці спалили Панасову хату і всі будівлі на садибі.
Тоді Панас прийшовіз хлопцями на базарний майдан, коли там був самий людний день і влаштував мітинг. Він закликав селян вступати в його партизанський загін для боротьби з різними окупантами до повної перемога і встановлення незалежності України.
Панування денікінців закінчилось у грудні 1919 року. Більшовики розбили хвалені офіцерські полки і звільнили Золотоніський повіт від військ «Непереможного» генерала Денікіна. Для Келеберди настали важкі часи; боротьби з більшовиками. У Вереміївці добра половина селян підтримували більшовиків і це ускладнювало боротьбу. Треба було дотримуватись ретельної конспірації і обережності. Для безпеки загону Панас створив своюслужбу безпеки. Та військові частини Червоної армії все тугіше стягували навколо Панасового загону туге кільце облоги. В таких умовах Келеберда вирішив тимчасово припинити боротьбу у своєму повіті і перебазуватися за Дніпро у Холодний яр. Загін успішно подолав Дніпро і пішов на Чигиринщину.
Тут отамана Келеберду добре знали. Зі своїм загоном він влився у склад Середньодніпровської групи Костя Степового, йому присвоїли звання сотника і доручили загін у тисячу шабель.На озброєнні було пятькулеметів. Тереном дій всієї Середньодніпровської групи були Черкаси, Чигирин, Кременчук, Олександрія, станція Бобринецька, Знаменка та Чорний ліс. Кілька місяців Посулля не мало ніяких чуток про отамана.
9
У квітні 1920 року головний отаман Холодного Яру Василь Чучупака загинув від рук чекістів. Втрата була тяжка і непоправної головний отаман всі дії численних загонів Чигиринщини тримав у постійному полі зору, своєчасної івміло оцінював становище всього повсталого руху і робив вмілі накази і розпорядження. Щоправда ще був головний координатор і начальник штабуповстанського руху полковник Полозов, але цей царський офіцер намагався використати повстанський рух на користь монархічній ідеї.
Більшість отаманів базувались у Холодному Яру і почували себе у цій глухій місцевості безпечно. Тут одночасно перебувало до півтори тисячі бойовиків з різних загонів. Місцевий отаман Хмара, родом з села Мельників, воював поруч зі своєю домівкою.
Холодний Яр з усіма прилеглими ярами, вибалками і лісними масивами простягся у довжину на двісті п'ятдесят верст Площа лісів - понад тридцять тисяч десятин. Це святе місце для українських козаків приваблювало повстанців давньою і невмирущою славою. Тут у роки Коліївщини гайдамаки святили свої ножі, в гущавині лісу дбайливо зберігався дуб Желізняка, історичними місцями Холодного Яру ходив Тарас Шевченко.
Головною штаб-квартирою для повстанського руху був Мотронинський монастир.У зв'язку іззагибеллю головного отамана Чучупаки, штаб скликавотаманів, щоб скоординувати свої подальші дії. Прибули Деркач, Хмара, Отаманенко,Степовий-Пестушко, Коцура і Келеберда. Вів нараду полковник Полозов, колишній контррозвідник денікінської армії,
Після змістовної інформації про стан справ з повстанням у Чигиринському повіті; полковник запитав присутніх:
- Які плани і наміри, шановні отамани?Підвівся Панас Келеберда.
-В моєму краї, у Посуллі, селяни повстають ї бунтують, але їм не вистачає організованості, злагодженості і вмілого керівництва. Митам сьогодні дуже потрібні. Вважаю, нашому загону треба пробиратись на Полтавщину.
Нам зараз не можна розпорошуватись, -зауважив Степовий.
Тікаєш від нас? - недовірливо покосився Степан Деркач.
- Я йду у Посулля не відпочивати, а боротися до загину з більшовиками.
Мені там відомі всі стежки-доріжки і користі від нас там буде більше,
- Отаман Келеберда правий, — погодився начальник штабу, - от тільки гинути нетреба, хай краще загинуть наші вороги. Думаю, потрібно дозволити Келеберді перебазуватися на Полтавщину. Загін Хмари допоможе козакам Панаса переправитися через Дніпро.
Після двохденноїпідготовки і при допомозі бойовиків Хмари загін Келеберди вдало переправився на лівий берег Дніпра. Триста чоловік при чотирьох кулеметах і одній тридюймовій гарматі на світанку цієї ж ночі підійшли до Вереміївки.
Вереміївчани помітно хвилювалися. Поруч були домівки, рідні, дружини, або ж кохана дівчина. Як їх зустрінуть, що діється в селі? Вони ж не були вдома кілька місяців. Хто зараз верховодить у Вереміївці.
Перед селом Панас наказав зробити один салютний постріл з гармати, Щоб вереміївці запам'ятали появу його загону. Грізний рокіт тридюймовки підняв село на ноги за хвилину люди побачили, як вулицями Вереміївки рядами входила кіннота, слідом поспішали піші бойовики. Загін явно був не більшовицький. І раптом над селом пролунав радісний вигук:
-Панас, Келеберда!
Почувши таку новину, прибічники більшовиків, спішно і панічно побіглиховатись в лози і болото. Від зустрічі з отаманом вони нічого доброго длясебе не чекали, бо за час свого верховодства вдосталь «залили» селянамза шкіру сала. Всі ж інші вітали Панасовиних хлопців і запрошували їх досебе на хліб-сіль.
Зі своїми побратимами Панас перебував у селі кілька днів. Та йогорозвідка не спала. День і ніч вони вели спостереження за всіманавколишніми шляхами. Коли зрозуміли, що навколо Вереміївки стягуютьсязагони червоноармійців і чекістів, Келеберда вночі безслідно зник. З цьогодня у своему повіті отаман розпочав активні бойові дії.
Щоночі загін наскакував на якусь волость, знищував активістів, продзагонівців, роздавав відібране у селян зерно і розповсюджував звернення до селян не коритися російським окупантам і закликав сміливо вступати до його загону.
За два тижні він побував у Жовненській, Велико-Бурімській іЛяленській волостях. Активні бойові дії його загону розворушили і надихнули селян на збройний опір радянській владі. По селах створювались повстанські загони і виступи селян набули загрозливого становища для радянської влади.
Активністьт і невловимість загону Келеберди привернули увагу радянської влади. В губернію постійно направлялись тривожні повідомлення:
«...По Золотоношской сводке банды Келеберды насчитывают 200 человек пехоты и 50 человек кавалерии с тремя пулеметами.»
«... Из доклада Золотоношского представителя, банды Келеберды имеют 300человек, 25 кавалеристов и четыре пулемета. Из этого следует, что банда Келеберды самая сильная в этом районе. Вероятнее всего, что остальное банды Посульской зоны подчинены ему или держат тесную связь сКелебердой».
Це було визнання серйозної загрози з боку загону отамана Келеберди.Щоб покласти край бойовим діям потужної банди у Золотоніському повітіз Кременчука і Лубен спішно вирушили військові частини Червоної армії.Планувалось блокувати загін Келеберди у болоті і раптовим наскокомзнищити всю банду.     
Але Панас вночі перейшов шлях Іркліїв-Липове і пішов до Чубаровоголісу. Перехід зайняв лише одну ніч. Загін зустрів і провів до місця базуваннялісник. Він за дорученням Панаса ретельно вибрав глухе і важкодоступнемісце серед заболоченого лісу За місяць навіть встиг збудувати двіземлянки.
Чубаров Ліс це близько десяти тисяч десятин вікових насаджень. Площа під лісом нерівна, зрізана ярами і заболоченими озерами. Густі насадження можуть надійно приховати від стороннього ока не один загін у двісті чи триста чоловік.
Козаки Келеберди відпочили кілька годин і заходились розбудовувати свій майбутній табір. До зими треба було підготувати для всіх теплі землянки, а для коней стайні, заготовити на зиму сіна, зав'ялити риби інарубати дров. Бо взимку вештатись по лісу не можна, щоб не залишати слідів на снігу.
Увечері, коли всі ситно поїли і зручно вмостилися біля багаття, козаки задоволено палили, слухали різні бувальщини і перекази. Коли розповідачі замовкли, хтось зацікавлено запитав: - Чого цей ліс зветься Чубаровим?
Панас почув запитання і жваво відгукнувся:
Тут колись жив козак Чубар. Бойовий був козарлюга і мисливець спритний. Коли його не стало, люди назвали цей ліс Чубаровим, в пам'ять славної і доброї серцем людини.
Скажи, отамане, - сміливо запитав Майор, - звідки в тебе таке незвичне і таємниче прізвище?
Всі уважно дивились на Келеберду і чекали, що він відповість на запитання свого служки. Панас замислився на хвилину, пригадавдавню історію свого роду нарешті загомонів:
- Мій далекий прапрадід служив у Келебердянській сотні Полтавськогополку, яка займала старовинну фортецю над Дніпром на лівому березі. Цю фортецю ще у часи литовського панування збудували черкеси, яких князь поселив у цій місцевості для охорони свого порубіжжй. Кале по-їхньому означає фортеця, а берд-гора. Отже, виходить по-нашому - фортецяна горі. Це страровинне поселення пережило кілька назв: Гебердеїв Ріг, Каре Берда, Каліберда і нарешті в роки козаччини стали це укріплення йменувати Келеберда.
Мій прапрадід відслужив кілька десятків літ у Келебердянській сотні і коли вийшов зі служби вчисту, взяв собі прізвище Келеберда, поселився у Вереміївці, одружився тут і згодом від нього в селі пішов рід Келебердів.
Цікава історія, - підсумував Майор.
То це ж кожне прізвище має своє історичне походження, - здивовано промовив молодий козак.
Так, кожне ваше прізвище має давню і славну історію,- підтвердив Панас,- і ми не повинні ганьбити своїх далеких предків, від яких успадкували їхні славні прізвища.
-А моє прізвище - Казидуб, що означає? - запитав веремієвець.
Воно розповідає нам, що ти нащадок своїх сильних і міцних, як дуб, предків.
Хто були предки у Івана Савченка?- знов питання.
-Годі хлопці, колись ми ще побалакаємо з цього приводу, а зараз всім відпочивати, бо завтра знову за роботу на будівництві землянок.
Через годину всі поснули спокійним і здоровим сном. Лише вартові навколо табору і пости на підходах до їхньої нової бази ретельно охороняли сон і безпеку своїх побратимів.

 
ЧАСТИНА 2
Старовинне козацьке село Горошине стоїть на підвищеному лівому березі Сули ось вже на протязі десяти віків. За тисячу років над літописною Сулою і не менш літописним Горошиним прошуміли-пронеслися сивогриві вітри героїчної і трагічної історії цього села, залишивши свій нетленний слід на пологих берегах, а також в незабутній пам'яті людей. Таємницю віків зберігають ще помітний фортечний вал, численні могили, насипані далекими пращурами, а також назви урочищ і легенди, що пробилися до нас через товщу літ.
Змінювалися покоління, руйнувалися держави і безслідно зникали різні ідеологічні системи, а Горошине стоїть над Сулою і надихає кожне послідуюче покоління на нові звершення в ім'я людей і для людей.
Мешканці козацького села Горошин (перша назва) завжди вирізнялись своєю згуртованістю, лагідністю і любов'ю до рідного краю. З діда-прадіда козацькі роди свято берегли славу далеких предків і суворо дотримувались їх настанов і заповітів.
Час, про який йтиме мова, не такий і далекий, але сивочолі козаки тієї вже тихо доживали свого неспокійного віку у багатодітних родинах, а їх нащадки розсідлували коней, ховали шаблі і ставали дбайливими господарями. Від світанку і до темна вони ретельно порали свої ниви, мріяли про добрий врожай і про щасливу долю для своїх дітей.
Але щастя не птах, його не зловиш і в клітку не посадиш. А доля постійно готувала людям нові випробування і потрясіння. Таким черговим потрясінням була імперіалістична війна. Ця світова бойня і її наслідки принесли людям горе, злидні і неймовірно важкі випробування.
Для захисту «единой и неделимой» молодих чоловіків признаного віку забрали на «германську» і хоч для такого села, як Горошине, сто молодих хлопців, майже непомітне зменшення для двохтисячної громади села, але в родинах було сумно і тривожно. Одні чекали звісток з фронтів, а інші лякались любого виклику до області, бо війна вимагала нових відчайдухів і гарматного м'яса.
Сере тих, кого призвали в діючу армію, були Іван Суржко, Митрофан Пустовойтов, Костянтин Горошинський, Олексій Громовенко. Багато прізвищ вже загубилось і стерлось в пам'яті людській. Не всі вони повернулися до своїх домівок, а ті, що нарешті добились до свого села, під впливом постійної агітації більшовиків та інших партійних лідерів революціонізувалися і самі активно почали проповідувати ідеї жовтня, більшовизма, а інші відстоювали ідею самостійної України.

За роки Першої світової війни, революційних подій і частої зміни урядів, дружна горошинська громада розпалась на окремі гурти. На чолі кожного Угрупування став отаман чи командир. Непримеренна і затята ворожнеча спалахнула між багатими і бідними, між родинами і всередині родів.
Серед численних ворогуючих таборів, які були в Горошиному, проповідувались різні ідеї: монархія, більшовицька, анархія, націоналістична та інші. До останньої прихильно ставились ті, хто хотів бачити Україну вільною і незалежною державою. Такі не вагаючись ставали під прапори Центральної Ради, Директорії і гетьмана Скоропадського. Та були й такі, що вагались і ніяк не могли вирішити, куди і до кого їм приєднатися. Незважаючи на постійну розбіжність у поглядах, щодо оприділення політичного моменту, ворогуючої групи на селі ще не вдавалася до фізичної розправи над своїми супротивниками. Але між ними щодня виникали бійки і перестрілки, проте непоправних жертв ще не було, Таке балансування на грані життя і смерті довго не могло продовжуватися. Коли чоловіки однієї групи готувалися, щоб нарешті «заткнути пельку» якомусь не в міру активному агітатору чи прибічнику якоїсь партії, їх жінки, л потай попереджали про такі наміри і біди поки що не траплялось.
Один з таких, що все ще вагався і вичікував, на чий бік стати, був Іван Андрійович Суржко. Він влітку повернувся додому з германського фронту і; ретельно вивчав політичну обстановку в селі; яка склалась на день його приїзду. У більшості селян настрій був антикумуністичний і антирадянський, Іван в роки Першої світової війни своїми героїчними вчинками дослужився до унтер-офіцера: Коли командири його частини покинули фронт і своїх Солдатів, фронтовики обрали командиром Івана. Та невдовзі фронт зовсім розпався і перестав існувати. Суржко повантажив на підводу зброю та набої і зі своїми земляками подались додому. В дорозі доводилось хитрувати і вдаватись до зброї, але вони все ж таки дістались до ґорошиного без втрат. У село приїхали вночі, зброю заховали в болоті, набоями; заповнили скриню, а решту закопали в чулані. Рідні дуже хвилювалися з приводу цього, але Іван їх заспокоїв:
- Кілька днів потерпіть, поки я найду інше сухе і надійне місце. У селі Івана зустріли як героя. Унтер-офіцер виглядав браво, з усіма спілкувався по-приятельськи. Кілька днів Івана бачили зі своїми фронтовими товарищами, які гостювали у нього. Це була своєрідна демонстрація згуртованості фронтовиків. Та невдовзі товариші поїхали у свої села неподалік Ґорошиного Домовились, що Іван гукне їх, коли в цьому буде потреба.
Нічний приїзд Івана з товаришами зі зброєю не залишився непоміченим, Почали балакати, що Суржко привіз з фронту багато зброї і сховав її на острівному хуторі; Та шукати зброю серед тридцяти хуторів, що загубилися у важкодоступних місцях на островах Сули і Бориса, було марною справою. А зброя цікавила всі ворогуючі групи.
Якось до Івана підійшов Олексій Громовенко. Високий, з мужніми рисами обличчя, з великими мозолястими руками, в солдатській вигорілій гімнастерці і завжди з наганом у кишені. Він не роздумуючи вступив на фронті до партії більшовиків, повернувся додому, згуртував навколо себе всіх, хто вірив і співчував більшовикам. Зі своїми однодумцями Громовенко верховодив у селі і з нетерпінням чекав, коли вони Остаточно розправляться з тими, хто не підтримує більшовиків.
Олексій відкликав Івана на бік і серйозно промовив:
- Є справа до тебе. Давай, побратиме, підемо до Сули. Іван був не з лякливих і не вагаючись відповів:
- Пішли, заодно й скупаємось, бо щось душно.
Вони посідали на траву на березі Кибички, скрутили по цигарці і запалили. Хвилину помовчали і Олексій, нарешті, запитав:
Що думаєш робити?
Ще не вирішив, але у нас робота одна - поратись на землі.
Не про це, - нетерпляче мовив Олексій.
Кажи ясніше.
Ти з фронту привіз зброю. Як міркуєш розпорядитися нею?
- У мене зброї стільки, - рішуче заперечив Іван, - скільки зараз у твоїйкишені,
- Нам відомо, що ти ховаєш зброю в болоті.
- Кому це вам?
- Більшовикам.
- Якщо вам відомо, то й забирайте
- Гляди, Іване не пошкодуй потім.
-Погрожуєш?
- Ні, попереджаю.
- Ми з тобою. Олексію, знаємо, що таке зброя, і що таке війна. Не треба мене попереджати, я сам розберуся, що у нас робиться і прийму вірне рішення.
-Добре, час ще терпить, а ти гляди не помились.
-Ми не помилимося.     
- Хто це ми? - зацікавлено глянув на Івана Громовенко.
- Фронтовики, з якими я повернувся.Це був натяк на те, що Іван теж не один.
-Ну, добре, погомоніли, - підвівся Олексій, - бувай здоровий...
-Ходи щасливий, - в тон йому відповів Іван.
Вони відвернулися один від одного і пішли в різні боки.
«Мабуть контра, - подумав про Івана Громовенко, - та нічого, ми його уламаємо і зброю він нам віддасть». Олексій гордо задер голову і пішов вулицею переповнений передчуттям, що більшовики це сила і ніхто не зможе їй протистояти у досягненні поставленої мети.
Івана теж затурбувала розмова з Олексієм і він почав схилятись до думки, що з більшовиками йому, мабуть, по дорозі. Врешті вирішив зв'язатися зі своїми хлопцями і остаточно визначити свої позиції.
2
Червоні болота - це велика площа лівого берега Сули, де ця літописна річка десятки разів змінювала своє основне русло, залишаючи різні стариці і озера. З віками тут стільки накопичилось перегною (торфу), що можна було відкривати добичу цього цінного палива і добрива. Можна, але добратися в ці гибельні прогної дуже важко. Тут необачливого мандрівникапідстерігають різні ковбані, плаваючі острови (плавні) і густий, майже непрохідний очерет зі старником.
Глибина води в ковбанях чи під плавами може бути від одного метра до п'яти. Площа Червоних боліт сягає-за півтори тисячі десятин. А Червоними болота називаються від кольору води в ковбанях і озерах, яка зафарбовується перегноєм болотяних рослин цього куточка понад Сулою. Простяглось болото від Мусіївки до Матвіївки, тобто в довжину на двадцять кілометрів.
Серед цих гиблих місць знайшли собі притулок втікачі від радянської влади. Це колишні військові Центральної Ради, міцні трударі, у яких відібрали все майно і дезертири. Частину з них згуртував і очолив Іван Никифоррвич Парнюк. Він служив у війську Петлюри, командував сотнею. Коли війська гетьмана Скоропадського були розбиті і Київ зайняли війська Червоної армії під командуванням Антонова-Овсієнка, Парнюк поверну вся додому. Довелося переховуватися і від денікінців, І від більшовиків.   
Зимове життя в болоті важке і голодне. Тут потрібно бути постійно напоготові, бо по скованій кригою воді на острови проникали озброєні загони червоноармійців. Під виглядом рибалок по болоті нишпорили вивідувачі;
Зброї в загоні було мало, а набої берегли, як продукти. Іван розумів, що пасивне сидіння в болоті приведе до розпаду загону, або ж до його загибелі. Вій кілька днів обмірковував план нападу на Худоливку, щоб добути зброю І продукти. Та один з його вояків ходив у Лукім'я до хворої матері і повідомив, що в селі перебуває невеликий продзагін і збирає хлібі а хто не віддає, того саджають у холодну. План визрів швидко. Іван рішуче висловив свою думку спільникам.
- Продзагін сьогодні чи завтра на світанку вирушить до Лубен Нам треба підстерегти цих грабіжників селян, розгромити і добути потрібні для нас трофеї і зброю.
- У них кулемет і набоїв піввоза, а ми маємо по п'ять набоїв на шістьгвинтівок.
-Але ж за нами раптовість нападу і хитрість.
-Яка ще хитрість?
-Я дещо придумав, поясню на місці.
Ще затимна парнюківці добралися на високий правий берег Сули і засіли у вибалку поруч Лубенського шляху, Коли продзагін показався неподалік вибалку, Іван, який чатував на другому кінці вибалку, махнув своїм спільникам рукою, загорнувся у свою благеньку шинель, затис в руці єдину гранату і пішов на зустріч загонові.
Подорожнього  червоноармійці побачили, коли він почав спускатися у вибалок. Зігнувшись і тримаючи руки на грудях, чоловік ледве тяг ноги поглибокому снігу. На передньому возі деякий час придивлялися до стрічного подорожнього і командир загону вирішив нарешті зупинити невідомого.
- Стой! Ты кто такой?
Парнюк продовжував йти не міняючи ні своєї пози, ні кроку.
- Стой, тебе говорят!
-Іван зробив ще кілька кроків і зупинився.
-Ви домене? - спитав здивовано.
-Ты чтоглухой? Так я тебе сейчас прочищу уши.
Іван миттєво вихопив гранату і кинув під воза, на якому був ручний кулемет системи «Люїс». Сам упав обличчям у сніг і, коли рвонула фаната, анавколо посипались уламки і куски мерзлої землі, Парнюк підхопився і зі свого нагана застрелив командира загону і червоноармійця на передньому возі. Ще й не розійшовся дим від вибуху гранати, як на валку з хлібом налетіли Іванові хлопці, як шуліки, і перебили переляканих і не прийшовших до тями червоноармійців.
За кілька хвилин все скінчилося. Поранених без жалю добили на місці. Зібрали зброю, ящики з набоями і хтось нетерпляче гукнув:
Тікай, бо за півгодини тут буде міліція. Вони в Лукім'ї чули вибух. Відходимо!
Стій! - суворо наказав Парнюк. Скидайте мішки із зерном з одного воза. Собі залишаємо чотири мішки. Грузіть зброю, набої і сідла. Знімайте з вбитих шинелі і чоботи. П'ять хвилин на все.
-Іване, - запросився хтось, - це ж мародерство.
- Ти бажаєш бути благородним і світити голою сідницею? Виконуйте наказ.
Коли всі трофеї погрузили і сами ледве вмостилися на одному возі, Іван погнав коні в бік спуску до Сули. Зима того року була з морозами за двадцять градусів. Людей крига замерзлої Сули тримала, але під возом могла провалитися. У самому краю річки Парнюк спинив коней і наказав:
- Нас п'ятнадцять, всі беруть посильний вантаж. Чіпляйте до нього паски від гвинтівок і швидко потягли все через Сулу. Мішок із зерном тягнуть по двоє. Ідемо ланцюгом на відстані десяти метрів один від одного.
Наказ виконали чітко і вправно. Швидким кроком рушили через Сулу.
Коли загін Парнюка вже був майже біля самої стіни очерету лівого берега, їх почали обстрілювати з протилежного берега. Кулі здіймали хмарки снігу біля самих ніг і противно дзижчали понад вухами. Нарешті парнюківці вскочили в очерет і потрощилися напролом не розбираючи ні стежок, ні прогалин, аби по швидше зникнути з поля зору тих, хто брав їх на мушку. Двадцять хвилин важкого шляху очеретом знесилили людей і коли почули команду «привал», всі попадали на свій вантаж важко дихаючи.
-П'ять хвилин перепочинку, а потім вервичкою, один за одним за мною Ідемо в середину плавнів Червоного болота, - розпорядився отаман.
- А чого не в свою теплу літнівку?
- Там нас завтра знайдуть по слідах і обложать, як вовків.
- Отаман каже діло,- підтримали Івана кілька чоловік.
- Передні тягнуть мішки із зерном. Міняємось місцями через кожні двадцять хвилин. Я знаю ці місця і виведу вас до рибальського куреня.
- Перебудемо там якийсь час.
-Хіба нас тут не можуть знайти?- у ці плавні вони не сунуться. Тут не степ і ланцюгом не підеш в наступ. Місця гнилі.Можуть запалити болото.
- Багато снігу, очерет не горітиме. Здається трохи відпочили. Я з легкимгрузом іду перший.
3 невеликими пригодами вони добралися до того рибальського куріня де були щиро вдячні рибалками за їх хоч не розкішну, але величеньку і простору споруду. Весь вантаж втягли в курінь, щільно всілися на сіні ізадоволено відпочивали. Лише отаман стояв біля куріня і уважно слухавболото. Але навколо було спокійно і ніщо не віщувало біди. Час від часулунко тріскалась крига від морозу і знову навколо тихо, як у космосі.Через півгодини Парнюк увійшов до куріня. Хлопці задоволеновідпочивали, притулившись один до одного. Хотілося палити, але отаманзаборонив, щоб не спалили цього зручного притулку. 
- От що, хлопці,- наказав Іван, - зараз подва на чати і глядіть неїпроґавте чогось. Слухайте уважно і вдивляйтеся, як сови, а коли зовсім!смеркне, ми вийдемо звідси і я проведу вас до нашої бази. Мішки із зерном;на деякий час залишимо тут.
-Ти, Дмитре, - звернувся до свого заступника;-склади черговість чатування.
Вночі отаман вивів свій загін на шлях між Худоліївкою і Мусіївкою. Пішлинаїздженим шляхом у бік Мусіївкй не залишаючи за собою слідів. Підхутором Лазьки по санному сліду повернули в болото і зникли безсліднона своєму острові.
У літнівці підрахували трофеї. Добули всім гвинтівок, ручний кулемет,чотири нагани і кількасот набоїв. Та головне, що обули і одягли всіх, хто мав благенький одяг і зношене взуття. З цього дня загін Парнюка став боєздатним і міг протистояти любому волосному загонові у повіті.
Після дводенного відпочинку і пильного спостереження за всіма підходами до їх бази, отаман зібрав своє невелике воїнство на нараду. Часвимагав поставити справи у загоні на належну військову основу. Іван запланував створити розвідку і контррозвідку, призначити начальника штабу і ще одного заступника. Тепер, коли загін забезпечений зброєю і набоями, Парнюк замислив об'єднати всіх, хто переховувався в болоті, хто люто ненавидів більшовиків, готовий був битися за вигнання російських окупантів і за побудову вільної і незалежної України. 
- Ми з вами: розпочали бойові дії проти радянської влади і більшовицького режиму, - впевнено розпочав отаман, - тепер ми не дамоїм спокою ні вдень, ні вночі. Але більшовики теж не сидітимуть склавши руки. Вони всіма засобами намагатимуться знищити нас. Отже, боротьба буде жорстокою і кровопролитною. Сьогодні в нашому загоні мизатвердимо особливі відділи і охорону нашого місця базування поставимо на самий суворий режим.
-Для цього треба мати багато людей, - зауважив Гайдук.
- Завтра ми ушістьох зробимо рейд по островах Червоного болота. Всіх, когознайдемо, хто заховався і сидить, як щур в норі, ми примусимо влитисянаш основний загін. В противному разі будемо розглядати всіхбажаючих, як своїх ворогів.
До весни 1920 року Гайдамака (такий взяв собі псевдонім Парнюк) умовлянням, волею і демонстрацією сили залучив у свій загін до восьмидесяти чоловік. У прилеглих селах і хуторах до Червоного болота повстанці Гайдамаки тримали органи радянської влади у постійній напрузі і остраху.
3
Ранньої весни 1919 року життя в Горошиному завирувало під впливомпідготовки до повітового з'їзду селян. Більшовики відкинули всякі намаганнярізних угрупувань висунути своїх представників у склад делегації на з'їзд у Хорол.
-Петлюрівцям і різним боротьбистам не місце на нашому з'їзді, -кричавдо хрипоти на всіх сходках села Олексій Громовенко.
- Ми такі ж селяни, які ви, -заперечував йому Прядка, -і маємо правобути на цьому з'їзді.
- Від вас тхне гетьманатом, - невгавав Громовенко.
- А ви російські попихачі.
- Контра! Застрелю!-хапався за зброю Олексій.
Цього ж дня пізно увечері після жорстокої перестрілки між незаможниками вільної України, останні покинули село і сховалися на острівному хуторі. Більшовики святкували свою перемогу. Під їх керівництвом незаможники і прихильниками «одностайно» визначили! сімнадцять своїх представників на повітовий з'їзд, який розпочав роботу 18 березня.
З'їзд тривав три дні. Федора Ридуна та Андрія Гаражу обрали до складуповітового комітету. Додому делегати з'їзду поверталися у піднесеномунастрої і рішуче налаштовували себе на знищення у своїй волості всіхантирадянських елементів.
Вже наступного дня в селі обрали волосний комітет на чолі з Федором Палієм. За кілька днів створили комітет незаможніх селян (КНС). Головою комітету став Михайло Чередниченко. Підпорядковані радянському керівництву незаможники почали переписувати заможних селян і їх майно, Високу активність виявляли ті, хто ще вчора не мав, як кажуть, ні кола, ні двора. Підтримувані більшовиками ці вчорашні нероби і невдахи виявляли високу активність і войовничість.
В усіх заходах, спрямованих на становлення радянської влади, ведуча роль належала комуністам села. їх у Горошиному на той час було вже шість чоловік. Незабаром комуністи створили свій партійний осередок і секретарем партійного осередку обрали Олексія Громовенка.
Комуністи і комнезамівці ретельно виконували всі настанови і накази 1 повіту і губернії. Коли надійшло чергове розпорядження «негайно виділити 250 пудів зерна для продзагону», який вже виїхав до Горошиного, відповідь була стверджувальна: «Виконаєм!»
Теплого сонячного весняного дня, коли вже треба було вирушати в поле, в Горошине прибув продовольчий загін. Три підводи, шість озброєних червоноармійців, комісар загону у шкірянці і кулемет «Шоша» на останній підводі. Загін зупинився біля волосного приміщення і комісар пішов в будинок волкому.
Після півгодинної розмови і узгодження роботи, кілька посильних пішли загадувати селянам, щоб приготували визначену волкомом кількість зерна для прибулого продзагону. А тим часом навколо прибулих зібрались цікаві і діти, яких приваблювали червоноармійці і їх зброя.
-По що приїхали? - спитав Іван Нагайник у червоноармійців
-Сейчас выйдет комиссар и он тебе, хахол, все растолкует.
В цей час з приміщення волвиконкому вийшов комісар у шкірянці і підійшов до гурту, Він розправив на собі рипучі ремінці, пересунув поближче до боку кабуру з наганом і крізь окуляри оглянув прибулий гурт. Потім комісар відправив червоноармійців відпочивати і нарешті звернувся до присутніх:
-Что вас интересует?
-С кільки за пуд даєте?
- У нас цены твердые и деньги выдаем сразу.
- Скільки за пуд жита?
-Согласно постановления - сорок четыре рубля.
- Та це майже задарма, -обурився Іван.
-Кто это сказал? - комісар пішов прямо на Івана.Нагайник стояв спокійно і тікати не збирався. Він подивився на червоноармійця і помітив, що той сидячи обійняв гвинтівку і солодко дрімав. Більше продзагонівців поруч не було.
-Это ты, контра, сказал?-комісар вихопив наган і направив Іванові прямо в груди.
Нероздумуючи, Іван миттєво ударив ногою по руці комісара, наган високо підлетів у воздух і впав неподалік у бур'ян. Нагайник з усією силою приклав свій жилавий кулак до комісарової пики і побіг через вулицю. Доки комісар оговтався від несподіваного нападу на нього, Іван перескочив у густі зарості берегів і зник.
Комісар прийшов до тями і зарепетував, як опечений. На його крик збіглися всі продзагонівці. Червоноармійці почали хапати чоловіків, які злякано стояли перед волосним помешканням. Комісар знайшов свій наган, але розбиті окуляри вже не годилися і він, мружачи свої близькозорі кричав і наказував своїм підлеглим:
- Найти этого петлюровца! Достать из-под земли! Расстреляю-ю! Невдовзі підійшов Федір Палій. Він зрозумів, що тут сталося і наказав відпустити дітей, а чоловіків запросив до приміщення. –
Хто посмів вдарити продкомісара? - гримнув на дядьків. Селяни потупили очі в долівку і мовчали.
- Вам що, просвіжити пам'ять? - гримнув гучніше.
- Гукніть двох червоноармійців, - розпорядився комісар. Коли до приміщення зайшли озброєні продзагонівці, селяни захвилювалися, перезирнулися і тоді самий старий вимовив:
То був Іван Нагайник, син Карпа.
Всі вільні, - розпорядився Палій, - того бандюгу ми знайдемо іпритягнемо до суду.
Через годину посильний з двома червоноармійцями пішли на куток Дикуни, щоб арештувати Івана і доставити його у волвиконком. Та Нагайник вже давно переплив Сулу і пішов до невеликого хутірця, який приховався на горбику серед болота за Лебединим озером. Шлях до цього хутора був складний. Навколо непрохідне болото, а бродки і проходи треба було добре знати, щоб безпечно потрапити на цей хутір.
Тут і вирішив пересидіти кілька днів Іван, а коли продзагонівці поїдуть з села, він повернеться додому. Але до рідної домівки Іван повернувся нескоро.
4
Незважаючи на залучення значних сил, для боротьби з непокірним населенням, відкриття продовольчого фронтуі навали збройний продовольчих загонів з Росії, селяни чинили відчайдушний опір. Майже по всій Полтавщині почались виступи проти насильницької хлібної політики Росіїна Україні. Навесні окремі виступи селян перетворилися на повстання. Центри і штаби цих повстань були створені в Полтаві, Лубнах, Миргороді.Повстанці вбивали представників влади, перешкоджали вивезенню хлібаі закликали населення до непокори. Загони повстанців зростали, але влада як і раніше називала повстанців бандитами.
Боротьба селян проти радянської влади на Полтавщині привернула до себе увагу отаманів з півдня України. На початку травня 1919 року на Полтавщину увійшли повстанські війська отамана Григор'єва. 11-го травнявони оволоділи Кременчуком, через день Хорольським і ще кількома повітами. У визволених містах і селах отаман Григор'єв розповсюдив свій Універсал до всіх полтавчан із закликом виступати проти більшовиків.
На боротьбу з повстанцями Григор'єва кинули Війська Харківського військового округу на чолі з Ворошиловим. Всі Комуністи Полтавщини були мобілізовані на боротьбу з бунтівним отаманом, 3 Горошиного на фронт пішли Григорій Сердюченко, Зінько та інші.
22 травня війська Григор'єва вимушені були відступити з території! Полтавщини. В запеклому бою під Семенівкою григор'євці розгромили місцевий загін чекістів Хорольського повіту. У цьому жорстокому бою загинув голова повітової чека Макар Михасько, родом із села Веселий Поділ.
Посульські загони повстанців не склали зброї, вони відступили в ліси, болота і плавні. Для них боротьба з радянською владою ще не скінчилася Повстанцям не вистачало грамотних, вольових г мужніх ватажків, які б вміло керували загонами. Не доходили в ці глухі міста і постанови повстанського комітету, Григор'єв по можливості забезпечив окремі загони місцевих повстанців зброєю і запевнив, що він ще повернеться наПолтавщину, але цьому прагненню не судилось збутися.
Після розгрому григор'євцями у Хорольському повіті радянських установ і знищення багатьох активістів радянської влади, горошинці швидко відновили роботу волкому, комнезаму та партійного осередку. Але на Україну вже насувались війська генерала Денікіна. Загроза була серйозною і довелося відрядити більшу половину сільського активу на боротьбу з денікінцями. Попри всю військову колотнечу у селян були свої турботи. На полях дозрівав Врожай жита і гречки. Горошинці готувалися до збирання хлібів.
У кінці липня 1919 року в село вступили денікінці. Тепер вже більшовики, комнезамівці, комбідівці і працівники різних радянських установ побігли ховатися в болото. У нової денікінської влади всі вони опинилися на положенні бандитів. їх жорстоко прислідували і знищували.
На захопленій території денікінці встановили режим військової диктатури і терору. Радянські установи були розгромлені і більшовицькі порядки скасовані. Повсемісно оголосили поголовну мобілізацію до їх війська чоловіків від 18 до 45 років.
Всі, кого радянська влада прислідувала і називала бандитами, вийшли зі (своїх болотних схованок. Денікінці взяли їх під арешт. Та за кілька днів контррозвідка перетянула їхні справи, кількох чоловік затримали, а решту відпустили додому з умовою, що вони за п'ять днів з'являються на службу в денікінську армію.
Більшість своєчасно зорієнтувалися, зібрали теплий одяг, харчі, зброю г знову втекли у болото. Але кілька чоловік все ж пішли служити добровольцями до армії. Додому вони вже не повернулися.
У глухих болотах Посулля з'явився новий гурт втікачів, яких охрестили дезертирами. Ці хлопці зайняли кілька хуторів і в болоті поруч мешкали більшовицькі та дезертирські хутори.
Більшовики вороже ставилися до своїх нових сусідів, але до зброї не  вдавалися. Всі, хто ховався від денікінців, зайняли вичікувальну позицію, Ніяких дій проти монархістів вони не вели. Лише фронтовики спішно гуртувалися навколо Івана Суржка і чекали від нього вказівок.
Іван Андрійович Суржко теж отримав повістку до денікінської армії. Йому, як колишньому унтер-офіцеру, на збори дали тиждень. Зацідні він вирішив озброїти всіх фронтовиків і підняти повстання, проти денікінців. Іван розіслав у навколишні села посланців, щоб фронтовики непомітно зібралися в Ґорошиному під приводом мобілізації до війська. Та за два дні до повстання наміри фронтовиків видав Семен Гайдук, священик Подолянський і Феофан Кочерга.
Вночі до Суржків постукали. Він сидів біля каганця І ретельно планував майбутні дії загону при повстанні. У двері настирливо стукали. Іван підійшов до дверей і тихо запитав:
-Хто?
- Відчиняй, свої.
-Хто? - наполягав Іван.
За дверима зрозуміли, що їх хитрість не вдалась. Вони знали, що Суржко міг бути озброєний і тому повагавшись, денікінці вирішиш зламати двері.
За митьхтось сильно, мабуть всім тілом, вдарив у двері. «Денікінці», -зрозумів Іван Він схопов всі свої папери, облив їх гасом і запалив.Коли денікінці вдерлися до хати, їм дістався лише попіл.
Івана скрутили, приставили до нього охоронця зі зброєю, а всі інші почали ретельно робиш обшук у хаті. Батьки, сестри і менший брат Петро лякливо дивилися на озброєних офіцерів, які нишпорили по всіх закутках і, мабуть, зрозуміли; що це все добром не скінчиться. Один з офіцерів відкрив скриню і здивовано вигукнув:
-Оце так придане!
-Шукати краще! Промацати всю долівку шомполами,- наказав старший офіцер.
В чулані солдати намацали схованку. У ній виявилися набої. Та як нестаралися денікінці, більше їм нічого знайти не пощастило.
- Де зброя? - наблизився до Івана капітан.
-Зброї у мене немає, - впевнено відповів Суржко.
- Віддай зброю і ми тебе відпустимо.
- Немає в мене зброї, - стояв на своєму Іван.
- Ведіть його в штаб.
Івана допитували всю ніч. Били нагайками, шомполами, палили каганцем.Коли Суржко впадав у безпам'ятство, його відливали холодною водою і допит продовжувався.
Суржко мовчав. Він вирішив вмерти, але не видати ні схованки зі зброєю, своїх спільників. Допитипродовжувалися на протязі кількох днів. Нарешті його кати вирішили, що зброї в Івана, мабуть таки нема, а були лише набої, які вонизнайшли. Через кілька днів Івана і ще з десяток затриманих активістів радянської влади погнали на Хорол. По дорозі Суржка кололи багнетами і постійно питали:
-Де зброя?
Іван мовчав.
У Хоролі тортури були ще жорстокіші і навіть витончені. Тут у контррозвідці працювали такі садисти, що могли примусити забалакати ітелефонний стовп. Іван вже не відчував болі Він занімів і був на межі божевілля. Його кинули в холодну камеру і на деякий час забули про унтер-офіцера колишньої Білої армії.
Невдовзі загони червоних козаків Примакова і Ворошилова підійшли до Хоралу. Всіх в'язнівденікінці вивели у двір в'язниці і порубали шаблями. Івану Андрійовичу розітнули груди, вирвали серце і потоптали чобітьми.
Після, звільнення Хоролу від денікінців Червоною армією, горошинці поклали  знівечене тіло свого земляка на воза і повезли додому.Громовенко не заперечував, щоб Івана поховали, як жертву денікінської сваволі урочисто, всім селом. Провести в останній шлях Івана Андрійовича прийшли всі його друзі і побратими-фронтовики. Його поховали біля самих воріт цвинтаря, щоб кожен, хто приходив на це жалобне і святе місце, низько вклонялися героєві, який загинув, але не видав своїх спільників і схованки зі зброєю.
На похоронах були присутні всі активісти села. Вони уважно придивлялися до колишніх своїх і прибулих фронтовиків. їх понад усе цікавила зброя, яку фронтовики заховали десь у болоті. Громовенко був впевнений, що те місце відоме кільком з присутніх на похоронах фронтовикам.
Порадившись, незаможники вирішили, що схованка обов'язково відома прибулому з Оболоні Миколі Самотузі. Але Микола помітив пристальну увагу до нього з боку активістів Горошиного і непомітно зник з села. Громовенко лютував, але шукати втікача в Оболоні не наважився. Вирішили «притиснути до стіни» кількох своїх, які товаришували з покійним Суржком.
А тим часом виступи селян по всій губернії посилились. Повстання; розросталось і набувало загрозливого стану. Селяни ухилялися від мобілізації до Червоної армії, дезертирство прийняло масовий характер. Щоб покласти край неприязні і ворожнечі до Червоної армії, 3-й Полтавський губернський з'їзд Рад, який проходив 24-26 квітня, в своїй резолюції записав: «Для зосередження всіх робочих сил у боротьбі проти контрреволюції вважати необхідністю повне об'єднання військових; організацій і військових сил України і Росії».
5
Після вигнання денікінців, на Україні залишилась велика кількістьросійських військ, користуючись їх присутністю, більшовики вирішилиліквідувати останню перепону, що заважала їм бути повними господарямина Україні; Це була партія українських більшовиків-боротьбистів, якідомагалися від Москви широкої автономії для 34-мільйонного українськогонароду.
Українських більшовиків у січні 1920 року примусили об'єднатися з російськими більшовиками. В знак протесту частина українських більшовиків почали організовувати повстанські загони.
Невдоволення політикою Центрального уряду передалося армії, в якій панувало масове дезертирство. Офіцери-дезертири ставали ватажками повсталих селян. Вони орієнтувалися на Петлюру і боролися за незалежність України,
До Червоної армії по селах мобілізовували всіх чоловіків призовного віку. Селяни вже давно відчули, як ставляться червоноармійці до сільського населення України і не бажали служити в такій армії. Значна частина призовників тікали в болота і ліси, ховалися і вичікували, як складуться справи у нової влади.
Всіх, хто ухилився від призову, втік і переховується, радянська влада також оголосила дезертирами. їх виловлювали, судили і відправляли під вартою до війська. А «дезертири» гуртувалися у невеликі групи, щоб легше було вижити, створювали бойові загони і мстилися своїм прислідувачам та невміру активним прихильникам нової влади.
На острові Квашеному, що знаходився у важкодоступному болоті на лівому березі Сули і мав шістдесят десятин доброго сінокосу, зібралося до тридцяти різних втікачів, які не бажали служити в Червоній армії, інші серйозно конфліктували з більшовиками. Зброї вони мали обмаль, а набої доводилось рахувати, як жебрак копійку. Верховодив серед цього різноманітного гурту Юхим Таткало, колишній офіцер Білої армії. Під час революції він добровільно перейшов на бік більшовиків і волів служити на користь України і її народові. Та за короткий термін він не раз відвертовідчув до себе зневагу і навіть приймав участь в арештах своїх товаришів, які виступали за національну ідею, Юхим не витримав такої сваволі і відвертогоокупаційного ставлення до України і її народу. Він втік з армії, добрався до Горошиного, переночував дома одну ніч і пішов у болото ховатись від прислідування. Його шукали, допитували батьків, але Юхима ніхто не видав. За кілька днів свого блукання по островах і хуторах Посулля, вій нарешті прибився на острів Квашений. Це невеликий горбик серед очерету, а назву свою він мав  від того, що по весні Сула заливала майже весь острів і якщо вода довго не спадала, трава на острові вимокала (викисала) і потім мала погану якість.
Серед острова на самому високому місті стояла літнівка і благенький сарай, плетений з лози на півста голів різного скоту. Цю споруду і літрівку зробили господарі, яким тут належало по три-п'ять десятин сінокосу.
Втікачівід радянськоївлади по-господарськи розташувалися на острові. Зайняли літнівку і сарай, а єдиний бродок, через який можна дістатися на острів, ніколи не висихав, дно було грузьке і втікачі по черзі охоронялибровок, Щоб їх не застукали тут Зненацька. Літнього часу на острові було спекотно, а взимку, коли морози скують воду товстою кригою, на острів можна попасти з любого боку.
Пасивнне життя на острові розбещувало втікачів, люди втрачалиенергійність, боєздатність, навіть пильність. І перетворювались на беззахисних і боязких істот. Юхим розумів, що треба щось робити, щобпримусити цих людей до дій, дати їм якусь ідею і залучити до боротьби.
Але у людей не було зброї, набоїв, та й зима невдовзі внесе свої корективи і примусить їх корінним чином міняти своє пристанище.
Таткало вирішив відверто побалакати зі своїми побратимами. Для цьогозібрав всіх у літнівці, навколо виставив охорону і суворо попередив пропильність. Хлопці з цікавістю поставились до таких зборів. Юхим зачекав,коли всі встаткувалися і запитав:
- Чули, що в Чубаровому лісі діє великий озброєний загін протибільшовиків?
- Від нас це далеко, - мовив хтось байдуже.
-Тобто моя хата скраю?
- Не скраю, але в Чубарове я не піду.
- Тебе ніхто не посилає, але йти туди треба, щоб побачити іпознайомитися з тамтешніми вояками.
-Отти і сходи.
-Ядля цього вас і зібрав. Сьогодні, як смеркне, я піду в Чубарів ліс, а витут пильнуйте і не влипніть у якусь халепу, бо через одного, всіх нас тутнакриють і пов'яжуть.
- Ми що, безмозглі?
Петро залишається за старшого, а ви слухайте його і не бахкайте щ качках, бо набоїв вже майже немає.
Не переживай, ми будемо сидіти тихо.
Юхим вночі вибрався з острова і через Павленкову леваду обережне підійшов до мосту через Борис. Неподалік приховався і почав спостерігати і Невдовзі побачив людей, і зрозумів, що міст охороняється і тут йому не пройти. Таткало непомітно відійшов від мосту і обережно пішов понад; Борисом до Сули. Невдовзі побачив біля берега човен. Юхим витягдовбанку на берег, перевернув, щоб вилити з неї воду і шостом погнав хитку посудину до Сули. Неподалік Горошиного переплив на правий бік Сули, приховав у заростях човен і пішов випасом до Мохначанського мосту.
За годину він вийшов на шлях і зрозумів, що міст вже поруч. Коли наблизився до дерев'яної споруди, перекинутої через старицю Сули,постояв з півгодини, але нічого підозрілого не виявив. Міст не охоронявсяЮхим з наганом у руці перейшов міст і невдовзі наблизився до села Мохнач. Вирішив поселения обійти лісом, щоб не напоротися на охоронукомнезамів. Вже на світанку Таткало прийшов до неширокого рівчака. Натому березі був Чубарів ліс.
«Треба відшукати брід», - прийшла слушна думка. Юхим апредосторогою пішов понад рівчаком. Вийшов на ледь помітну в траві наїжджену колію. Вона й привела Юхима до бродка. «Якщо загін лісідійовий, то тут повинен бути прихований пост», - розмірковував Тіаткало.
Дійсно, біля цього бродка у Келеберди була постійна круглодобова варта. В отамана всі в'їзди до лісу контролювалися і охоронялися. Юхим скинувчоботи і побрів протічком. Коли ж сів, щоб одягнути взуття, його грізнопопередили:
Сиди і не рухайся.
Чого я мушу сидіти, - заперечив Юхим, - мені треба йти.
Сиди, бо ляжеш навіки.
«Так балакають тільки лісовики» - вирішив Таткало. Він поклав руки на коліна і завмер. За слиною почув шарудіння. Юхим хотів обернутися, але його суворо попередили:
- Руки назад і не смикайся.
Напроти з куща вистромилось дуло гвинтівки  глянуло прямо в душу Юхимові. Він підкорився і дозволив себе пов'язати. Коли руки йому міцно зв'язали, невідомий наказав:
- Піднімайся і пішли по дорозі в ліс.
Невідомий виявився молодиком років двадцяти п'яти. В руках тримав гвинтівку, а на поясі висіла граната.
 -Куди йдемо?- спитав Юхим.
-А ти куди йшов?
В ліс щоб вибрати гарного дерева на хату.
Через півгодини вибереш, яке на тебе дивиться.
До самого Табору вони більше не перемовились ні словом. Ліс післядощу всіма вітами тягнувся до сонця, а тут на землі сонячні промені майже не пробивалися крізь густе мереживо листя. По обидва боки лісового путівця рясно піднялися гриби і на кущах пламеніли кетяги калини.
«Гарно, - подумав Юхим, - оце б з дівчиною тут побродити, а не плестись прив'язаним на мотузці у цього жовторотого лісовика» Таткало замислився, притишив ходу і враз почув болісний посмик мотузки.
- Іди і не хитруй, - погрозливо сказав охоронець, - бо пристрелю, яквтікача.
Юхим додав ходи і більше не придавався сентиментальному настрою. Через півгодини, як і казав його конвоїр, вони прийшли до табору. Навколо нікого не було, між деревами горбатилися землянки і стояли вози. Озброєний охоронець вийшов зі схованки і байдуже спитав;
- Що це ти притяг у табір?
-Взяли з Ґрицьком біля бродка, ішов до лісу каже, що хотів вибрати дерева на хату.
Допоможемо, - засміявся чоловік, виберемо найміцніщу гілку.
Гукни Москаленка-попросив конвоїр.
- Всі відпочивають, ніч була важка.
-Деотаман?
-Зараз буде, він перевіряє пости.
Через кілька хвилин прямо з лісуна доброму вороному огирі під'їхав верховий. Охоронці розступилися,  і він спинив коня біля самого Юхима. Кінь важко дихав гарячим повітрям прямо в обличчя Таткала, Юхим невитримав і відвернувся.       
-Що не подобається кінський дух?
Йому дуже підходить дух божий, -засміялися козаки.
-Туди іще встигне, - відповів верховий.
- Документи маєш? –спитавЮхима.
Так, Юхим мав документи ще з фронту, де засвідчувалось, що він прапорщик. Посвідчення на папері він зашив у полу френча, а інші заховав дома у повітці. «Треба зізнаватися,вирішив Таткало, - бо знайдуть саміі неприємностей не обберешся».
Є посвідчення офіцера.
Ах ти, шкіра! - вилаявся конвоїр Юхима.
Тихо! - гримнув верховий. Де твоє посвідчення?
Розв'яжіть.
Обшукали? - спитав верховий.
Так, він без зброї. –Розв’яжіть.
Мотузок швидко розв'язали, Юхим потер занімілі руки, розірвав полу френча, витяг папір, складений у кілька разів і подав верховому. Той скочив з коня і уважно став розглядати документ.
Що тобі тут потрібно? - рішуче запитав Таткало.
Хто ви?- ще раз спробував вияснити Юхим.
Ми повстанці проти влади більшовиків і б'ємося за вільну Україну.
-Мені потрібно зустрітися з отаманом Келебердою.
- Келеберда це я.
Юхим уважно дивився на чоловіка, який щойно назвався отаманом Келебердою і з цікавістю вивчав його. Високий, статний, широкий у плечах великі, як казали, пудові кулаки, вольове обличчя. Гострий погляд його синіх очей ніби заглядав в саму душу. По всьому було видно, що отаманмав неабияку силу і виходити з ним на герць, мабуть не кожен наважиться По вигляду був красивим і чимсь приваблював до себе своїх співрозмовників.
Що, не віриш?
Та не те, що не вірю, я просто не знаю Келеберди. але чув, що вік моряк.
Панас розстібнув сорочку, відвернув комір і Юхим побачив кілька блакитних смужок морської тільняшки.
- Цього досить, чи може теж документ показать?
Юхим все ще вагався, але врешті насмілився і почав розповідать про свої наміри і про те, що його чекають в болоті такі ж, як він, противники Радянської влади.
Де твоя зброя? - раптом спитав отаман.
Сховав під кущем, як перебродив рівчак.
Для чого?
- Ліс на хату шукають без зброї.
-Слушно.
Панас поміркував хвилину і нарешті запитав:
- Що ти хочеш від мене?
-Хочемо приєднатися до твого загону, але ми маємо лише дві гвинтівки, два нагани і три рушниці на тридцять чоловік.
Не багато. Скільки ви зможете залучити ще людей у свій загін?
Чоловік двадцять.
Це вже не погано, а зброю треба дістати у більшовиків.
Ми це зробимо.
-Навколо вас є ще загони повстанців?
Є в Мусіївці, Погребняках і у Матвіївці.
Вони боєздатні?
- Мусіївський і Матвіївський не сидять склавши руки, а Погребняківський розкошує на хутірських хлібах, а зброї - кіт наплакав.
Розповідали мені про цих бабіїв. Я збираюсь їх невдовзі -відвідати ірозворушити, щоб з них злетіло бажання до дармоїдства. Вам раджупошвидше озброїтись, бо назрівають важливі події, а вашими шомполкамиїх не вирішити.
Панас замислився на мить, щось обміркував і нарешті розпорядився:
- Нагодуйте Юхима, дайте дві сотні набоїв і хай відпочиває. Смерком повертайся на свій острів. Через два дні до вас прийде мій посланець і передасть, що вам робити. Чекайте послання у п'ятницю.
- Він нас не найде.
- Мої хлопці знайдуть кого хочеш.
-Добре, будемо чекати.
-Щасливого повернення.
Панас скочив на коня і легкою риссю поїхав в інший напрямок від табору. Юхим подивився в слід отаману і подумав: «Мужня людина і, мабуть, справедлива».
6
Посульське село Погребняки, після звільнення від денікінців, певний час існувало на самоврядуванні. Тут верх взяли заможні господарі, які Вільно висловлювали своє незадоволення Радянською владою і воліли не допустити більшовиків до сільських керівних посад. Та невдовзі в село повернулися червоні партизани; Клим Сироватка, Іван Кирнос, Андрій Стороженко та інші. Багатії враз присмирніли і зайняли вичікувальну позицію.
На підставі Постанови Раднаркому більшовики утворили сільську Раду: робітничих, селянських і солдатських депутатів, яка увійшла до складу Оболонської волості Хорольського повіту. З кожним днем радянська влада в Погребняках ставала впливовою і зміцнювалась.
-З таким становищем, не хотіли миритися заможні господарі, колишні, офіцери і прихильники Центральної Ради. Невелика частина цих, противників більшовицької влади втекли на острів Орівщина і створили тутсвій загін для боротьби з радянською владою. Кінцевою метою повстанцівизначили повалення влади більшовиків і встановлення вільної інезалежної держави Україна.
Острів Орівщина має свою давню історію. Легенди розповідають, що на цьому великому земельному масиві серед заростей очерету, стояв колись -віковий дубовий ліс. З Кременчука до Горошиного краєм болота, за яким був острів, проходив битий шлях. Купці і торгові люди їздили цим шляхом на ярмарок. Тут їх підстерігали злодії і частенько грабували.Свою здобич грабіжники, а по-російськи - вори, ховали на цьому острові в лісних хащах. Люди прозвали острів Ворівщина. Та коли розбійницькі ватаги були нарешті знищені, селяни поволі почали заселяти острів.
Першими поселенцями були вихідці з Горошиного: Киба, Шостака, Пузир. Щоб позбутися зневаги до свого помешкання, поселенці назвали свій хутір Орівщина, нібито від слова орати. Через кілька десятків років така назва прижилась і сьогодні ще не вийшла з ужитку.
Вхуторі Орівщина було лише двадцять садиб. Хуторянам землі на острові вистачало і вони тут не бідували. Погребняківські повстанці поселилися на цьому острові по двоє в кожній оселі і відчували себе не гірше, ніж вдома.
Верховодив у загоні Андрій Мохун. Він повернувся з «германської» офіцером і привіз наган. Серед вояків загону троє мали мисливські рушниці-шомполки. Вони заряджалися зі ствола і для бойових дій не були пристосовані.
В 1919 році в Погребняках був лише один комуніст Тимофій Овчаренко, Комнезамівці і члени сількому активністю не відзначалися і для загону Андрія Мохуна особливої загрози не представляла. Хлопці на хуторі жили вільно і безпечно. Ходити в Погребняки по продукти не було потреби. Дівчат на хуторі вистачало, дехто з вояків вже встигли одружитися і воліли тихо і мирно доживати тут свого віку.
Та однієїтемної ночі на острів Орівщина з боку Чубарового лісу на човнах приплив загін озброєних вояків. Двадцять чоловік безшумно. висадились на острів, оточили крайню хату і один з прибулих обережно постукав у шибку.
Хто там? - почулось невдоволено.
Терміново, командир викликає до себе.
Йому що, немає чого робити? - лаявся хтось в хаті.
Швидко вдягайся і до командира.
За кілька хвилин на порозі хати з'явились два молодика. У руках кожен тримав вила. Хлопців вмить обезброїли, пов'язали і втяти в хату. Чоловік у військовому френчі і смушковій папасі владно розпорядився:
Завішайте вікна і засвітіть каганець.
Ви хто? - перелякано питали хлопці.
Ми з Чубарового лісу.
«Лісовики»?
Вони.
Ви нас уб'єте?
Все залежатиме від вас.
Ми нічого поганого не робили.
Де ваш командир?
Він мешкає в хаті Шостаки.
Зараз підемо до тої садиби і ти викличеш командира з хати.
Що я йому скажу?
Прийшов посланець з Горошиного.
Добре, я скажу, як ви наказуєте.
Коли Андрій Мохун вийшов на ґанок, бо він впізнав голос свого хлопця, його враз скрутили і потягли в хату. Нічого не розуміючи, Андрій обурливо вигукнув:
- Що за жарти! Якого дідька вам потрібно?
Прибулі зайшли в хату і попросили господарів тимчасово вийти в хатину. Андрія посадили на лаві і коли він трохи заспокоївся, військовик могутнього складу наказав:
- Розв'яжіть командиру руки,
Андрій розгублено тер занімілі руки і з-під лоба поглядав на невідомих кривдників. За хвилину командир прибулих запитав:
Оце так ви воюєте з більшовиками?
Ти Келеберда? - раптом здогадався Андрій.
Дійшло?
Дякую за науку, - збентежено мовив Мохун.
Що ви тут робите?
Немає зброї, набоїв от і сидимо...
Не сидите, а спите у молодиць під боком.
Без зброї не навоюєш...
-А мені що, Ворошилов дав зброю?
 Андрій присоромлено мовчав. Він чув про бойові дії загону Келеберди. Ходили чутки, що у нього гармата є, а що вже набоїв,то він їх має на тиждень безперервного бою. Мохуну не довелось зустрітись з Келебердою, але він проробляв різні варіанти такої зустрічі і з дня на день все відкладав свою поїздку човном до Чубарового лісу, і ось зустрілися при таких ганебних обставинах. «Щоб мені провалитися на цьому місці», -лаявся подумки Андрій і не знав, що ж сказати отаману
Панас дивлячись на командира погребняківців, раптом вирішив сьогодні ж випробувати цих «вояків» в ділі.  Він підвівся і рішуче наказав:
Збери своїх орлів» в оту велику клуню від Сули.
Мохун пішов виконувати наказ отамана. Він чув, що Келеберда заперечень не любить і в гніві різкий та гарячий.
Панас, вибачився перед господарями помешкання за невеликі незручності, що він створив їм і вийшов на подвір'я. Ніч була зоряна, в очереті час від часу кричали качки, гусита ще якісь болотяні птахи. Саме розпочались і були у розпалі весняні ігрища, токи і брачні розваги птахів-Весна закликала до продовження роду пернатих мешканців Посулпя. За десять хвилин Мохун нарешті зібрав своє воїнство і доклав Келеберді, що всі зібралися. Панас зайшов в середину клуні, рукім'ям нагая ляснув по лівій долоні всі затихли. Це була ознака того, що отаман сердився. Панас обвів прискіпливим поглядом Мохунових людей і докірливо промовив:
Мені давно розповідають, що на Орівщині базується загін сміливих і відчайдушних повстанців. Вирішив познайомитися з вами і запропонувати спільно боротися з більшовиками,і що я побачив?
Присутні втупили свої погляди в долівку і від сорому не знали куди подіти свої очі. їх, яксонних курей, витяти в клуню і тепер хоч тікай з Погребняків, бо глузуватимуть до кінця життя, як взнають про їх сором.
Ви тут об'їдаєте людей, зваблюєте дівчат, а користі Україні від вас, як з цапа молока.
Хлопці мовчать, похнюпились і з нетерпінням чекають, коли скінчиться вбивча отаманова мораль.
Засиділись ви тут у женихах, а хліб та різні ласощі треба відробляти. Скільки стволів у Погребняківському загоні самооборони?- раптово спитав Мохуна отаман.
Десять гвинтівок.
Де вони зберігаються?
Укожного вдома.
Це полегшує справу. Зараз всім загоном ви підете до Погребняків. З вами підуть п'ять моїх хлопців. Бійці самооборони всі сидять по домівках. По одному ви роззброєте цих захисників, а хто чинитиме опір - знищити. Приміщення комнезаму і всі папери спалити. На збори півгодини.
Загін Мохуна повернувся з Погребняків на світанку. Принесли на саморобних ношах двох поранених. Після обробки ран їх життя було в небезпеці. В руку легко поранено і одного з Панасових хлопців. Він не дуже журився і коли йому співчували, навіть сердився. У цій нічній операції добули п'ять гвинтівок. Інших комнезамівців не було вдома. Вони знаходились у засідках на Оболонському і Дем'янівському шляхах. Коли в село увірвалися повстанці Мохуна, незаможники швидко згуртувались і відкрили по нападниках шаленний вогонь. Після такої несподіваної відсічі, повстанцям довелося відступити.
- П'ять гвинтівок, це вже щось. Набоїв я вам дам, - на прощання сказавПанас, - а ви щоночі робіть вилазки до Оболоні, Дем'янівки, Іванівки.Знищуйте більшовиків, комітетчиків і особливо продзагонівців.
- Зв'язокбудемо тримати через посланця. Він сам вас знайде і все, що требапередасть. А зброю шукайте. Ви тепер знаєте, як це робиться.
Човни з повстанцями Келеберди відпливли від острова і зникли в рідких очеретах численних протоків і протічків Сули.
З сьогоднішнього дня наше життя переводиться на військовий лад,-суворо сказав Мохун. Чергування, розвідка, охорона бродків і під'їздів від Сули.
Нас всіх не вистачить для такої важкої служби.
-Легкої служби не обіцяю, а що нас незабаром стане більше - гарантую-впевнено підсумував Андрій.
І дійсно за два тижні загін Мохуна збільшився ще на п'ятнадцять чоловік. іх бойова операція в Погребняках надихнула противників радянської влади , на боротьбу з більшовиками і люди почали шукати шлях до Мохуна в загін.
7
Втікачі від радянської влади, що скупчилися на острові Квашеному, незнали, що їм робити і як організуватися, для активної боротьби протибільшовиків. Маленькими групами вони проникали у Посульськї села,вбивали активістів, грабували лавки, комори і магазини для свого прожиття.
З приходом на острів Юхима життя цих людей дещо змінилося. Вониодностайно визнали Таткала за ватажка, прислухалися до його порад івказівок, але все інше залишалося без змін. Зброї мало, а набоїв по п'ятьштук до гвинтівки. Нагани вже давно залишилися без набоїв.
Тож не дивно, що квашенці з нетерпінням чекали повернення, свого командира з Чубарового лісу. Юхим їм на прощання сказав:
- Якщо за три ночі не повернусь, значить не дійшов і не-пам'ятайте мене лихом.
-З богом, - відповіли тоді хлопці, - хай береже тебе Покрова Богородиця.
Найбільше хвилювалися хлопці в останню, третю ніч. Після полуночівже зібралися йти на зустріч. Але у Юхима дорога одна, а їм де його шукати,хлопці не знали. Нарешті на світанку біля бродка протяжно крикнув пугач.Чатові відповіли двома коротенькими вигуками. Знов заклично і протяжно
пугукнув нічний птах.
- Юхим! - радісно скочили хлопці і побігли до бродка.
З куща рогозу .смйшов чоловік з чималим клунком за плечима.
-Хто тут блукає вночі? - грізно спитали чатові.
- Шукаю стежку до Грушевого.
- Свій, - вигукнули хлопці зіпхнули на воду човна.
Зустріч Юхима і хлопців була радісна і хвилююча. До ранку вже ніхто не слав. Всі слухали Юхима і дивувалися його розумному поводженню в лісі серед незнайомих бойовиків грізного отамана.
- Келеберда зброї дасть?-нарешті спитав Будрун, .
-Набоїв дві сотні дав, - а зброю сказав,.- треба взяти у більшовиків.
У них самих один «гвинт» на трьох.
Будемо шукати таких, які мають зброї вдосталь:
ВОболоні у військового комісара Диньки зброя єтак там загін з добру сотню озброєних гвинтівками ще й кулеметами.
З цього дня Юхимом заволоділа одна настирлива думка: «Де дістати зброю? Без зброї ми тут перетворимося на бандитів. А що. як пошукати. зброю Івана Суржка? Десь на якомусь хуторі він заховав свою зброю. Треба спробувати найти ту схованку, вирішив Таткало.
Серед хлопців його загону було кілька друзів покійного Івана. «Може вони щось знають,- прийшла думка. Ось зараз і перевіримо».
Юхим викликав заступника Петра Будруна і наказав покликати до ньогоСліпіча, Тукала і Дикуна. Ці хлопці мешкали неподалік Суржків, отже щосьповинні знати. Коли всі викликані прийшли до ньогоу літнівку, Таткало,наказав Петрові:
-Повартуй біля дверей і нікого у літнівку не пускай. Хлопці посідали на лаву і помітно хвилювалися. Виклик до командира їм був незрозумілий, а зроблені застереження заступнику здивували. Юхим повагався з хвилину,шукав підходу до розмови і врешті вирішив говорити прямо, без натяків.
- Всі ви з одного кутка. Неподалік вас мешкав покійний Іван Суржко. Як гадаєте, він дійсно привіз з фронту зброю, чи то пусті балачки?
Запало мовчання. Хлопці гарячково мислили над запитанням і вираховували, що від них хоча Юхим.
-Набої привіз, то й гвинтівки повинні бути, - висловився Дикун.
Слушно. Тоді де він міг їхзаховати?
Це вже нам невідомо.
-Ховав він зброю не один, отже є десь свідки:
- Свідки може і є, але як їх відшукати?
- Важко знайти схованку у Посуллі, - безнадійно махнув рукою Тукало.
-Давайте разом над цим поміркуємо... Ось ти, Миколо, куди б ти повіззброю від своєї хати?
Через мости я б зі зброєю не поїхав.
То як би ти вчинив?
З нашого кутка можна човном вивезти і ніхто не помітить.
В який бік?
-Тільки в бік Стоянів.
- Це кілометрів зо два?
-Так
- Який буде перший хутір на шляху до Стоянів?
- Данильців Куток.
-А потім?
-Вправо Шерстюки, а Стояни ліворуч.
-Ще куди можна доїхати човном?
-По Борису човном можна попасти на Романенків. Сьомаків, Шамбурів хутори, але це вже важкі і маловідомі проходи, та ще й вночі.
-Тоді Стояни і Данильців Куток?
-Можливо, - погодився Дикун.
-Хто мешкає у Данильцевому Кутку?
-Тимофій Горбенко з синами.
- Скільки хат?
-Чотири хати і кілька сараїв.
-Вони з Суржком не родичі?
-Цього не знаю.
-Тоді і почнемо з Данильцева Кутка. - твердо вирішив Таткало.
-Марна це справа. - зітхнув Таткало.
-А сидіти в болоті склавши руки і чекати не знаючи чого, це по твоєму нормально?
-Шукати будемо голку в стіжку сіна.
 Хай так, але шукати почнемо вже цієї ночі ми вчотирьох. Про це нікому ні слова. Вирушаємо як смеркне. Коли хлопці вийшли з літнівки, їх обступили цікаві і закидали запитаннями.
- Що це ви там за таємну нараду вели?
Радились, як до дівчат сходити.
Бреши та знай міру.
Міркували куди на зиму подаватися.
-До зими ще далеко...
По заходу сонця у Посуллі швидко опускаються сутінки. Ніч, якщо вона не місячна, завжди темна і непроглядна. Людина, яка не знає шляхів і стежок, обов'язково в болоті заблукає і до ранку не вийде із заростей.
Але Таткалові хлопці добре вивчили і безпомилково знали всі стежки, проходи і бродки у потрібному напрямку. То ж коли зовсім смерклось, Юхим з трьома молодими вояками пішли в Горощине. Вони переїхали човном Борис, щоб не переходити міст, і пішли берегом Сули аж до левади Кучерських. У кожного напоготові була зброя. Вони вдало обійшли місця, де могли бути люди і вийшли до цвинтаря. Юхим обминув Дурників млин і . повів хлопців Нетечею до бродка, через який можна попасти в Данильців Куток.
Знявши чоботи і штани, тихо перебрили рівчак і опинилися на невеликому острові. Тут їх зустріли громовим лаєм собаки. З хат повиходили чоловіки з рушницями і старший невдрволено запитав:
Хто такі і що вам потрібно?
Я Юхим Таткало з трьома хлопцями, нам треба з вами побалакати.
Про Таткала на хуторі всі знали, але нікому не хотілося мати у себе вдома таку людину. Це могло скінчитися арештом, а то й в'язницею. Чоловіки порадилися, посперечалися і нарешті батько цієї родини промовив:
-Заходь, Юхиме, гостем будеш.
Сини відтяти собак і прибулі пішли за господарем до хати.Данильців Куток, це острів у заболоченій місцевості річки Борис, якавпадає в Сулу. Площа острова п'ять-шість десятин доброго сінокосу. Напідвищеній частині острова побудував свій хутір Данило Горбенко. Людиназвали хутір Данильців Куток, на ім'я його засновника. Коли синипоженилися і відійшли від батька, Данило поставив їм поруч хати і вонизалишилися жити в цьому тихому куточку. Землі для вирощування хлібагромада виділила Горбенкам за Нетечею; На острові родина мешкалатихо. Старий вважав, що людська метушня їх обмене, бо тут вони у безпеці.Але події кінця двадцятих і початку тридцятих років зруйнували спокій нахуторі і втягли їх мешканців у вирій жорстоких змін життя на селі.
Юхима і його супутників приймали в хат« старого Горбенка; Господарнаказав подати вечерю, хоч вже було пізно. Господиня накрила стіл,поставила страви і вийшла у хатину. Данило запросив всіх до столу ізаходився частувати прибулих гостей. Щоб не зобіжать господаря, Юхимпоглядом дозволив хлопцям випити по дві чарки, а коли всі добре закусили,Таткало вимовив:
Дякуємо за хліб-сіль,за добру чарку, за гостинність. А заразу мене до; господаря хутора питання віч-на-віч.
Сини невдоволено пішли до дверей, за ними слухняно вийшли і хлопці Юхима. Господар сів на лаві біля скрині і чекав, що буде казати Таткало, Після кількох хвилин мовчання Юхим нарешті наважився.
-Данило Семенович; — поволі підбираючи слова мовив гість,— Ми до вас прийшли по дуже важливій справі. Іван Суржко загинув і не видав своєї схованки зі зброєю. Нам відомо, що зброя захована у вас на хуторі.
Старий подивився на Юхима здивованими очима, потім вдавано обурився і категорично заперечив:
- Це наклеп, можете шукати.
-Шукати ми не будемо, Данило Семенович, бо добре знаємо, що схованка тут. Іван привіз зброю до вас човном, ви її прийняли і заховали. Його напарник, з яким вони разом привозили зброю, теж загинув, - вигадав Юхим.
- Хлопці, ви помиляєтесь, мені про це нічого не відомо.
- Данило Семенович, - все ще лагідно звертався Юхим до господаря, -допоможи нам, бо ми загинемо без зброї.
- Ну, як мені вас переконати, що я не знаю де та зброя.
- Вона у вас на хуторі, - наполягав Таткало.
- Шукайте, - рішуче мовив господар,
- Громовенко вже шукав. Перевернув все догори дном, та з тим і поїхав.
-Ми шукати не будемо. Надіємось на ваше серце.
-Юхиме, змінив розмову господар, - за що ти воюєш? Тебе і твоїх хлопш влада називає бандитами.
Я не визнаю цієї влади і буду битися до загину за вільну Україну.
Ти вбиваєш селян.
Я знищую всіх, хто проти нашої самостійності. -Жорстокістю добру справу не роблять.
 
А вони не жорстокі? Забирають у вас хліб, скот, продукти, виганяють; хат, з села, саджають за грати...
То все роблять росіяни, - невпевнено мовив старий.
Обшук у тебе на хуторі теж робили росіяни?
Таких серед нас одиниці.
-Але їх вистачає, щоб всіх вас тримати у покорі.
Мене так просто не візьмуть.
А куди ти подінешся?
Буду боротися.
Зі своєю шомполкою? - І Юхим пристально подивився на старого.
Іншої зброї у мене немає.
Зброя Суржка у вас на хуторі, та &ог з тобою, ми на тебе зло не тримаємо. Вибачай за турботу, нам пора повертатися.         і
Старий Данило вагався і не знав, як йому вчинити. Зброя дійснопереховувалась у нього на хуторі, але вона належала Суржкові. «Івана вженемає, - міркував Данило, - царство йому небесне, але комусь же требавіддати цю зброю Тільки не Громовенкові, Цей вкупі з росіянами, Старийвагався, мучився від невизначеності, але йдо Юхима у нього теж не лежаладуша.
Таткало бачив стан старого. Він рішуче підвівся і пішов до дверей, взявся за клямку, але в останню мить ще рішив натиснути на совість господаря хутора
-Нас обзивають бандитами, бо ви нас не підтримуєте і не вірите в нашу справу. Ми мусимо доводити і добувати все зброєю. Зерно, м'ясо і картоплю ви віддаєте росіянам, а нам шкодуєте дати навіть півня. Можеш віддати їм і зброю Суржка, вони тобі за це віддячать;
Юхим штовхнув двері і пригнувся, щоб вийти з хати.
-Зачекай, Юхиме, - наважився господар.
Таткало випрямився і повернувся до старого.
- Присядь, я гукну синів.
За хвилину до помешкання увійшли сини господаря і хлопці Юхима. Данило всіх запросив сідати, а сам лишився стояти посеред хати. Він пройшовся у роздумі до дверей і назад, обмірковуючи своє остаточне рішення, яке зараз скаже всім присутнім. Господар зупинився біля Юхима і дивлячись на нього заговорив:
Чув я, що у Чубаровому лісі є загін у чотириста шабель з кулеметами і зі своєю кіннотою. Вони добре били денікінців і зараз успішно б'ють більшовиків. Їх, як і нас, теж називають бандитами, - перебив Юхим старого.
Називають, але селянина вони не зобижають.
- Хто нас підтримує, тих ми не чіпаємо.
-Вам всім треба об'єднатися і воювати проти радянської влади спільно. Дрібні грабунки припиніть, бо цим ви відштовхуєте від себе людей.
Об'єднатися ми готові та зброї у нас немає.
Зброю Івана Суржка я вам віддам, а ви постарайтеся не зганьбити його ім'я. Будьте патріотами своєї Батьківщини, бийтеся за честь і волю, понад усе любіть свій край, свій народ.
При цих словах старого українця Юхим виструнчився, кивнув головою іщиро вимовив:
Дякую за добрі слова і побажання, а зброю мученика Івана Суржка мине зганьбимо.
- Хлопці, - звернувся батько до синів, - принесіть зі схованки зброю. За кілька хвилин сини внесли до хати три великі пакунки, загорнуті в мішковину і густо обв'язані мотузками. Вони поклали пакунки серед хатимовчки сіли на лаві.
- Оцe те, щозалишивдлясхову Юхим з хлопцями розгорнули пакунки і всі побачили гвинтівки жирно змазані мастилом. В одному з пакунків було десять підсумків з набоями.
-Були й нагани, - тихо промовив Данило, - так Іван якось прийшов і забрав; казав, що дуже потрібні.
Юхим розпорядився згорнути зброю, щиро подякував всім чоловікамхутора і наказав своїм спільникам збиратися в дорогу.Доранку залишалосякілька годин.       
- Як міркуєте добратися до свого місця? - спитав Данило,- Підемо до Горошиного, а перед світанком сховаємося у хлібах і перебудемо день, а вночі непомітно проберемось до своїх. - Це небезпечно. Візьміть наш човен і їдьте Борисом до Тукалівщини. Там заховаєтесь в очеретах і перечекаєте день. З настанням ночі підете через толоку, потім старою переправою на острів Бабарику, а там вже вам відомі всі шляхи. Човен залиште в очереті, мої хлопці його знайдуть.
Юхим і хлопці подякували Горбенкам за все і розпрощалися. Один із синів провів їх до човнів і коли всі всілися зі своїм вантажем, він зіпхнув човен на воду. Наступної ночі повстанці вдало поминули всі засідки комнезамівських чатових і благополучно повернулись на свій острів. їх радо зустрічали всім загоном, а принесену зброю перехрестили і Юхим, не відкладаючи на потім, роздав гвинтівки і набої всім Членам свого загону. Отримавши з рук Таткала зброю, хлопці довго ще приводили її до порядку і засинаючи, кожен клав зброю поруч.
8
День поступово згасав. На обрії ще висвічувались темно-червоні заграви, а в очеретах і рогозах зовсім стемніло. Замовкло різноголосе птаство. Лише великі кажани, як привиди, ширяли у вечірньому небі, полюючи на комарів, У таку пору вовки обережно виходять на полювання, а все живе прислухається і стережеться своїх споконвічних ворогів,
Юхим прийшов до бродка, щоб особисто зустріти посланця від, Келеберди. Він добре пам'ятав обіцянку отамана у п'ятницю прислаті свого гінця. Коли чатові хотіли доповісти Юхимові про наслідки свогочергування, Таткало приклав палець до губ і тихо промовив:
- Повинен прибути посланець з Чубарового лісу. Пароль: «Хто тублукає?» Відповідь: «Біло-голубі смужки». Якщо все відбудеться так, як ікажи, і перевозьте прибулого на цей бік.
- Добре, будемо пильнувать.
Посланець з'явився, як стемніло Він, мов свій, підійшов до потічка зупинився біля берега. Чатовий запитав прибулого, як навчав Юхим,відповідь була вірною. Чоловіка перевезли на острів і тут його зустрів Юхим
-О, та це ж Павло Сербин, - мовив здивовано командир загону.
- Дякую, що признав, - зрадів Павло.
- Ти у Панаса в загоні?
- Це довга і не цікава історія, а часу обмаль. Отаман запрошує тебе твоїх хлопців на нічну операцію по знищенню радянської влади в одному посульських сіл.
-Прямо зараз?
-А ти б хотів тиждень на підготовку?
-Треба було б узгодити. .
- Так ви йдете?
- А куди?
- Отаман скаже, як зберемось.
- Добре, нам на збори півгодини.
- Ні, десять хвилин.
Коли Юхимові хлопці зібралися біля бродка зі зброєю, Таткало виклав їм завдання:
- Переправляємося всі, крім охорони табору, через бродок і спішно йдемо до Павленкової левади. Там нас чекає загін Келеберди. В його складі вирушаємо на операцію, wЦе що, наказ? Ми сами вирішуємо, що нам робити, - обурились хлопці.
- Отаман запрошує нас на спільну операцію.
- Ну, якщо запрошує, то інша справа.
Невдовзі загін Таткала прибув у леваду. Тут вже стояли бойовики Келеберди. Знайомі віталися, розпитували, згадували якісь минулі події. Коли збудженість зустрічі вгамувалась; Панас тихо наказав:
-Зараз ми наскочимо на Горошине, знищемо все, що є власністю радянського уряду. Організуємо людей на мітинг і на світанку повертаємось на свої бази. Від Замостя і Сердюків підійде загін Мохуна. У село входимо всі разом від Сули і Бориса о десятій вечора. Зараз восьма година. Твоє завдання, Юхиме, тихо, без пострілів провести нас всіх у село через міст, що на Подолі.
-Міст охороняється? - запитав раптово.
— Так, там щоночі чергують по п'ять-шість незаможників зі зброєю.
Ми прибули до вас на човнах. Ваш загін на нашихчовнах висаджуєтьсяна краю Подолу, заходите зі спини до охорони мосту і раптовим нападом знищуєте всю залогу. Без шуму блокуємо мости на Сулі, на Капітонів острів і цей, Подолянський. В Горошине вриваємось всі разом о десятій, Все зрозуміло?
Ніби все.
Майор, - гукнув Панас свого порученця, - ти разом із загоном Юхима на човнах, Сулою пливеш до Подолу. Ну, з Богом,
О десятій годині мости на Борисі і Сули без пострілів і зайвого шуму опинилися під контролем повстанців і відразу ж з усіх боків у село ринули бойовики Келеберди, Таткала і Мохуна. Більшовики і комнезамівці не сподівалися на таку зухвалість нападу з боку повстанців і село за лічені хвилини опинилось під контролем нападників,
Олексій Громовенко вийшов від своїх партійців, де вони узгоджували план знищення бандитів на островах Посулля. Надворі вже давно стемніло, але молодик з гострими ріжками добре підсвічував шлях і Олексій впевнено Пішов до свого дому.
Раптом до його слуху донісся приглушений тупіт багатьох ніг. Громовенко здивовано спинився і пристально подивився у той бік, звідки чулись незрозумілі звуки. Від здивування Олексій остовпів. Через міст на Сулі швидким маршем рухався загін озброєних людей. Охорона мосту мовчала. «Що це таке, звідки тут військові?» - здивувався Олексій. І раптом його вкинуло в холодний піт: «Та це ж банда!»
Олексій кинувся до берега, відв'язав чийсь човен і погнав хитку посудину до заростей очерету. Він вправно в'їхав носком човна в середину заростей, поклав весло на воду, щоб не дай бог не грюкнуло об човен, і завмер з наганом у руці.
А тим часом вояки Келеберди поминули Поділ, швидко, як води розтеклися по вулицях Горошиного і за лічені хвилини зайняли приміщення волкому та невеликий будиночок комнезаму. У приміщенні волосповстанці застукали голову волкому Федора Палія і члена волкому ІванГорошинського. Обох дуже били і потягли на базарний майдан. З різнихкінців села сюди привели ще чоловік п'ятнадцять активістів. Більшість селян вже відпочивали і не відчули, що в їх житті раптово з'явилисьнепередбачені зміни. Повстанці трьох загонів швидко і без жодного постріл.. розгромили радянську владу в Горошиному.
Громовенко сидів у своїй схованці і губився у здогадах: «Що дієтьсяселі? Ніхто не стріляє, ніде нічого не горить і ніяких вигуків про порятунок не чути». Раптом ніби якісь болісні вигуки, але потім заграла гармошка,потім почулася задьориста пісня. «То це, мабуть, черврноармійці зайшлив село, а я тут тремчу, як заєць вжиті. Піду довідаюсь, що там коється».
Олексійтихо причалив до берега, нечутно ступив на землю і пішовттригинаючись понад кущами у бік базарного майдану. Навколо темнонавіть не видно куди ступити. Ніч надійно приховала все навколо. До слуху знов донеслись жалібні зойки і якесь гупання. Потім на майдані запалахкотіло багаття. Громовенко прислухався і до нього виразнедонеслась чиясь палка промова. «Мітинг, чи що? - вагався Олексій. Хто дозволив, треба розібратися негайно.
Та коли вже хотів підвестися, раптом почув розмову, що стиха точилася поруч за кущами:
-Позад нас щось зашелестіло, - почув чийсь голос.
Я нічого не чув.
То слухай краще, бо щось проґавимо, то отаман нам вуха прочистить.
Нічого не чуть.
Голоси стихли і все заніміло. Громовенко зрозумів, що в село увійшла,банда і навколо виставлена її охорона. Олексій припав до землі і завмер, повзти назад чи до човна він теж не наважувався. Його могли виявити ісхопити.
Лежати нерухомо довелось з годину. Та ось багаття згасло, чи йогоагасили. Притушено залунали якісь команди, почувся кінний тупіт іповстанці залишили село. Охорона за кущами теж знялась і рушила зазагоном.
Коли в селі все стихло і заспокоїлось, Олексій з наганом напоготовіпопрямував до базарного майдану. Тут вже нікого не було, лише кількатрупів горошинців лежали в різних позах зі слідами катування. Олексійпостояв поруч, хижо озираючись і рішуче пішов у бік волосного будинкутримаючись в тіні заростей дерези.
Те, що він побачив у середині приміщення, вже не злякало Олексія, але сильно засмутило. Розкидані і напівспалені папери, поламані шафи і стільці, побиті портрети вождів і вибиті всі шибки. Громовенко присвітив сірником і побачив на полу телефон. Провід на стіні перерубали шаблею в кількох місцях. Олексій загасив сірника, засунув за пояс наган і почавз'єднувати порубані провода. Коли він закінчив цю майже безнадійну справу і під'єднав апарат, то почув довгий гудок у слухавці.
«Робить», - зрадів партійний секретар.
У цей час у крайнє вікно запитали тремтливим голосом:
-Хто тут є?
- А ти хто? - спитав Громовенко.
-Я  посильний, Іван Тарзненко.
- Заходь, Іване, тут Олексій Громовенко
За хвилину, обережно крадучись у дверях з'явився Іван.До кімнатизаходити він не наважився, пильно придивлявся, що робиться в середині.
Чого став у дверях, заходь,- гримнув Олексій.
Це ви, Олексій Михайлович? - все ще тремтів хлопець.
Чого ти тремтиш, як мишиня, заходь.
Тут таке було, таке робилось...
Що тут робилось?
- Убили Федора Федорофича Палія та Івана Горошинського і ще п'ять активістів, а таким, як я добре пом'яли боки і прогнали додому.
На майдані виступав отаман...
- Який отаман? Бандит, а не отаман!
- Нуда, виступав бандит Келеберда і сказав, що тепер у селі Українська влада...
Олексій раптово схопив за барки Івана і так тряхнув бідного хлопця, що він враз заскиглив і впав на долівку.
- Я тобі покажу української влади, ти в мене посидиш з тиждень у холодній, то враз забудеш про вільну Україну, петлюрівець смердючий.
—Т а я ж нічого, то він
- Замовкни j негайно знайди мені всіх членів волкому і комуністів.
- Де ж я їх тепер знайду
- Ти ще тут, шкіра?
-Та йду.
Посильний важко піднявся з долу і пішов у село розшукувати сільських активістів, які ще залишилися живими.
Коли Іван нарешті пішов, Олексій зняв слухавку і почав крутити ручку апарата. Він довго гукав у слухавку, викликав Оболонь і воєнкома Оболонської волості. Майже через півгодини на тому кінці дроту нарешті хтось обізвався. Олексій зрадів і голосно заволав:
Оболонь! Оболонь! Це воєнкомат? Дайте мені комісара Диньку.
Хто його питає?
Питає партійний секретар з Горошиного
Відпочиває?
То ви його підніміть, бо справа дуже нагальна.
До ранку?
Ні, до ранку не терпить.
Нарешті воєнком підійшов до слухавки і Громовенко схвильовано почав розповідати.
- Наскочила банда, убили голову волкому і шість активістів. Бандити провели на базарному майдані мітинг і покинули село.
-А ти, що робив?;
- Я намагався організувати оборону, але їх було півтисячі.
-Терміново збираю загін і вирушаю до вас, а ти організовуй своїх.
-Добре, я своїх всіх вже зібрав.
Олексій повісив слухавку, сів на лаву-і замислився: «Це банда з Чубарового лісу прийшла. У наших зброї немає, а тут кажуть і кулемет бачили. Де ще вони побували, що ж ми терпимо цю контру? Треба з ними негайно кінчати, бо ще накоять лиха по наших селах».
Громовенко вийшов на ґанок зруйнованого: всякому. Село завмерло. Ніхто ніде й необізветься. «Щури полохливі, позалазили у свої нори і думають там відсидітися? Не вийде, або ми, або вони — другого виходу немає! Хочби трупи забрали, бо цеж наші люди. Ну, нічого. Зараз прибуде воєнком Динька, та я зберу чоловік тридцять і ми спробуємо перехопити цю банду і знищити»,- остаточно вирішив Громовенко.
Налякані горошинці раптовим наскоком вояків: Келеберди і жахливою розправою над волкомівцями і активістами; заперлися в. своїх оселях і потерпали за свої родини. Родичі загиблих, придавлені горем, готувалися до похорону Коли зійшло сонце, вони приїхали до майдану, щоб забрати трупи чоловіків.
Невдовзі до будинку волкому, городами стали наближатись якісь люди! Громовенко приготувався і коли невідомі наблизилися до паркану, Олексій і грізно запитав:
Стій,хто йде!
Це я з комітетчиками, - враз обізвався посильний.
Хто з тобою?
Григорій Нагайник, Василь Клименко і Сьомак.
Заходьте до приміщення, а ти негайно шукай остальних. Посильний нехотя пішов. Олексій підійшов до прибулих і запитав:
Зброя є?
Звідки у нас зброя? - за всіх відповів Сьомак.
-Тоді йдітъ і допомагайте у похованні загиблих. Треба все зробити по-людськи.
Коли всі пішли організовувати поховання, Олексій сумно подумав: «З цими навоюєш, ні зброї і словом не вміють володіти. Нічого, ось розправимось з Келебердою і я за вас візьмусь»; Село поступово відходило від переляку і у кожному дворі господарі порались і готувались до проводів в останній путь жертв нічної розправи.
9
Повстання селян проти більшовиків на Полтавщині поширювалось з кожним днем. У Лубнах, Миргороді і Полтаві створені штаби по керівництву повстанням. Петлюрівський полковник Петро Балбачан прикладав чималих зусиль, щоб об'єднати повстанський рух, забезпечити повстанців зброєю і залучити до нього як можна більше селян. Але невеликі місцевізагони повстанців на чолі з отаманами і батьками тяжіли до своїх сіл і не бажали ставати під чиюсь руку. Вони вперто визнавали лише свого, місцевого отамана і ніякої зверхності над собою не терпіли.
Келеберда розумів, що самостійне існування таких повстанських загонів врешті-решт приведе до їх загибелі. Малими силами розворушити губернію неможливо. Отже, треба зламати тенденцію отаманів і їх бойовиків воювати лише біля своєї хати, і залучити всі загони до широких бойових дій. Хто не захоче зрозуміти цього і не підпорядкується загальному керівництву, тих треба примусити силою. Панас мав вичерпну інформацію про всі загони, які діяли у Жрвненській, Оболонській, Рокитянській, Горощинській і Худоліївській волостях. З отаманами Халявкою, Мохуном, Таткалом, Срібним, Донцем і Парнюком він особисто вже був знайомий. Кілька разів вони спільно провели вдалі операції по знищенню продзагонів. Нічні рейди по Хорольському повіту у такій співдружності завжди були успішні і з малими втратами.
Обережніі маломаштабні дії Посольських повстанців не задовольняли губернський повстанком і штаб вимагав від Келеберди більш активного широкого ведення бойових дій. Під час і Панасові здавалось, що в штабіабо ж не знають співвідношення сил повстанців і червоних загонів тарегулярних війсь Червоної армії, або ж їм байдужа доля повстанців. Аспіввідношення військових сил у Хорольському повіті дійсно було не накористь повстанців. Загони більшовиків по всьому повіту нараховували усвоїх рядахдо тисячі багнетів. Ці місцеві озброєні загони в любий час мігпідтримати 3-й Сибірський полк Червоної армії, який стояв у Солониці підЛубнами.
У такій ситуації необхідна була сувора дисципліна, належним чином налагоджена розвідка і безумовне підпорядкування всіх загонів одному керівнику.
Панас передбачав різного роду неузгодження з місцевими отаманами. Найбільше еони боялися втратити самостійність і тому воліли не бути залежними ні від кого. Все це треба було здолати, підпорядкувати всі загони і очолити дії повстанців у Посуллі.
Келеберда розіслав своїх кур'єрів в усі загони з проханням до отаманів прибути в Чубарів ліс для узгодження дій у боротьбі з радянщиною. Делегації повинні складатися з п'яти чоловік. Халявко, Мохун, Туткало прибудуть до лісу човнами по Сулі і потім різними старицями і протічками доберуться до краю лісу, який стіною стоїть край берега Сули, Срібний і Парнюк дістануться до місця призначення верхи правим берегом Сули.
Отаманів зустрічав сам Келеберда. Він уважно віднісся до їх прохань і зауважень, дав кілька годин на відпочинок і знайомство зі своєю базою. До речі це була одна з кількох несправжніх баз загону Келеберди, але добре обладнана і устаткована. Місце тут глухе, зручне для довгого перебування; За час відпочинку Панас, з кожним отаманом встиг провести особисту розмову і лишився задоволений їх настроєм і намірами. Всі отамани були непримиренними ворогами більшовицької влади.
Іван Парнюк, колишній сотник гайдамацького полку Центральної Ради вирізнявся з гурту своїх побратимів-отаманів. Високий на зріст, стрункий спортивного складу з помітною військовою виправкою. Мав приємне, навіть гарне обличчя. Його штивість підкреслювали невеликі чорні вуса. Пильний погляд пронизливих очей витримував не кожен. Іван носив офіцерський френч і папаху сірого смушку. Як справжній військовим, він тугі) підперезувався блискучим, щирої шкіри, паском, носив старовинну козацьку шаблю, а на чоботях влучно припасовані остроги з малиновим дзвоном,
Панас запросив Івана у свою землянку, щільно причинив двері і поклав кисет з тютюном на стіл.
- Сідай, отамане, побалакаємо.
Парнюк вмостився на ослоні, підсунув поближче до себе кисет і стає, робити самокрутку. Невдовзі він запалив і з насолодою пустив дим у стелю.
-Ми з тобою, - помірковано продовжив Панас, - обоє військові і, ніхто інший, розуміємо, що без дисципліни і обов'язкового підпорядкуванні єдиному командуванню, розраховувати на якийсь помітний успіх не можна Успішно бити більшовиків можна тільки спільно, всіма силами і засобами]
 Панасе, вимовив згодом Парнюк, - мене можеш не агітувати, явже давно зрозумів і те, що сьогодні живий і дію, це і є наслідок об'єднання і застосування суворої дисципліни.
- Отже, іти мене підтримаєш у моїх планах?
-Так, я на твоєму боці, але послухай і ти моєї поради.
-Ти про що?
-Не тисни ти на отаманів. Цим відштовхнеш їх від потрібного задуму. Хай вони вважають себе господарями свого краю. Але все інше вимагай)безумовному підпорядкуванню і суворої дисципліни. Сам на сам з нашими;ворогами вони теж не бажають залишатися. Та щоб їх прихилити, требапообіцяти постачання набоїв і зброї в межах можливого.      
- У мене самого набоїв обмаль.
-Не прибідняйся, ти, як ніхто 3 нас, маєш вдосталь зброї і набоїв.
- Ну, добре, - підвівся Панас, - пішли до хлопців, бо вже час починатирозмову.   
Нарада отаманів затяглась далеко за північ. Керівники повстанців розуміли, що від них вимагають, але ніяк не погоджувались на жорстоким контроль за своєю діяльністю. Врешті домовилися, що всі місцеві питаним в межах їх території, вони вирішуватимуть самостійно. Коли ж буде наказ про спільні дії, отамани погодилися підпорядковуватися отаману Келеберді.
Після оголошення, що постачання набоями і зброєю Келеберда буде вирішувати з користю для активних загонів, повстанці схвально прийняли таке рішення. Стало зрозуміло, що Келеберда не тільки буде наказувати, але й вболіватиме за боєздатність підпорядкованих йому загонів.
Наступного ранку отаманам загонів було видано по п'ятдесят набоїв на| кожного бойовика їх загону. Це враз підняло авторитет і зверхність отаманаз Чубарового лісу.
Після узгодження засобів спілкування, визначення кур'єрів і основних паролів, наступної ночі отамани зі своїми людьми вирушили до місця базування загонів.
Панас відпочив дві години і гукнув до себе Майора.
Я тут, - з'явився за хвилину вірний ординарець.
Візьми двох козаків, сідлайте коней і за півгодини вирушаємо. Майор не питав куди і чи надовго. Він спритно виконав наказ і з козаками під'їхав до землянки отамана. Панас мовчки взяв повід у козака і скочив у сідло. Застояні коні прудко зірвалися на швидку рись, але вершники вміло притримали гарячих огирів, впевнено виїхали з табору і тільки одним їм відомою стежкою поїхали у потрібному напрямку. Через годину їзди нічним лісом Майор підняв руку і тихо промовив:
- Ми на краю лісу.
- Перевірте шлях до села, - наказав Панас.Козаки спішились, передали коней Майору інечутно зникли у рідкихкущах.
Їх не було хвилин п'ятнадцять. З'явилися тихо, як тіні, і ледь чутно. Доповіли.
- Засідок і чатових не виявили. В селі тихо лише біля майдану гуляє молодь. Наш чоловік повідомив, що чужих вояків у селі немає.
-Добре, залишайтесь тут, - Панас встав з коня, - я пішов, а ви чекайте мене до світанку. В разі якогось шуму, дійте, як домовились. Панас передав повід Майору і обережно крадучись, пішов стежкою до крайніх городів. Свій шлях він знав добре, рухався впевнено і весь час був напоготові до будь яких Зустрічей. Невдовзі отаман проминув один город і пригнувшись пішов понад лісою до найближчої оселі- Тут він відхилив у паркані дві дошки і проліз у садок. Неподалік будинку стояв сінник Панас обережно відкрив двері і тихо промовив у темінь:
Петро?
Я, - почув відповідь з середини.
Що чути?
Все добре, вас чекають.
Що затівають комнезами?     .
Планують викурити вас з лісу.
Що ж у них за сила?
Два десятки озброєних гвинтівками.
Допомогу з волості обіцяють?
Обіцянка ця-цянка.
Пильнуй:
Панас привів себе в порядок і спритно пішов до ґанку. Прислухався.Навколо все спокійно. Він нечутно відчинив двері і увійшов у сіни. Тут йогозустрів господар садиби, сільський священник села Велика Бурімка. Вонипривіталися і зайшли до світлиці. Маленький вогник лампадки, що тремтівбіля образів, давав змогу все розгледіти. Батюшка довів Панаса доневеликих дверей.:
-Це тут
-Як вона?-їй краще.
Гість відкинув штору і обережно ступив до невеликої спальні. На дерев'яній кроваті під розкішною ковдрою лежала схудла, але все ще гарна Паша. її великі красиві очі радісно засвітилися, вона випростала з-під ковдри руки, простягла їх на зустрів чоловікові і з болем промовила:
Я чекаю тебе кожної ночі.
Не було можливості, - винувато відповів Панас.
Сідай біля мене на ліжко, - і Паша поволі відсунулась до стіни, звільняючи місце для коханого.
Як ти себе почуваєш? — промовив Панас і взяв її схудлі руки у свої мозолясті долоні.
Паша від радості пожвавішала і не зводила своїх все ще гарних очей з чоловіка. Чи то від радості, чи від печалі з куточків її очей раз у раз збігали дві чисті, як роса, сльозинки. Панас з болем дивився на свою дружину і примушував себе посміхатися.
Мені вже краще, - нарешті відповіла Паша.
Ти ходиш?
Інколи мене виводять на подвір'я і я з годину сиджуслухаю, чи не йдеш ти.
Тебе тут не кривдять?
Ні, мені тут добре, але біля тебе я б одужала швидше.
Панас враз учепився за ниточку цієї розмови, бо не знав з чого її почати він і приїхав до Паші, щоб запропонувати їй поїхати на лікування.
Я теж волів би, щоб ти була поруч, але ти не зовсім здорова.
Біля тебе я поправлюсь швидше.
Пашо, послухай мене, - Панас зам'явся, але швидко взяв і продовжив свою думку, - то треба до гарного лікаря.
Де тут найдеш потрібного фахівця- забідкалась Паша
Такі фахівці є вОдесі...
Паша прикипіла очима до Панаса і чомусь болісно скривилась. їй враз пригадалась рідна домівка на Пересипу, мати, сестри: Батько мабуть цілими днями в морі, рибачить. «От би побачитись хоч на хвилинку», -замріялась Паша, але враз її обличчя засмутилось і вона злякано подивилась на Панаса.
Ти мене відсилаєш від себе,-промовила з болем.
хочу, щоб ти видужала і тоді ми будемо нерозлучні до кінця днів наших, які нам відміряв Всевишній.
Але ж я не доїду до Одеси.
Сама ні, а мої хлопці тебе довезуть, помістять у гарну лікарню, одним словом, про тебе подбають так, як це б зробив я.
Паша закрила очі і збентежено міркувала: «Прикута до ліжка, я нікому не потрібна. Ось вже рік вона лежить, а зрушень на краще немає. Панасне може приходити вільно і кожного разу, як пробирається до неї, щобпобачитись, наражається на небезпеку. За нею доглядають добре,вона вже і цим добрим людям набридла, як гірка редька. То може і прав.
Панас, треба їхати в Одесу
-Це надовго? - вимовила нарешті -yмісті ти одужаєш за півроку.
- Хлопці повернуться додому
-Один залишиться з тобою.
- Як він там житиме?
-Не клопочись, він кмітливий.
- Обніми мене, - кволо попросила Паша. Панас підклав руки під легеньке тіло своєї дружини, припідняв її і ніжно притис до своїх грудей. Паша, як дитина уткнулась обличчям Панасові під підборіддя і тихенько заплакала. «Панас такий великий, сильний, а я його зв’язала своєю хворобою і не даю можливості займатися справами».
- Коли ти вирішив відправити мене до Одеси? - нарешті спитала Паша.
- Без твоєї згоди я нікуди тебе не відправлю.
-Я згодна.
Помовчали. Панас тримав руки Паші у своїх величезних зашкарублихдолонях і сумовито поглядав на свою згасаючу дружину. Йому не хотілосярозлучатися з Пашею, але він твердо був впевнений, що без лікарні і лікарів вона не протягне. Тільки в Одесі зможуть допомогти і вилікувати Пашу.
Все, рішуче скинув з себе невеселі сумніви Панас, - відправлю Пашу доОдеси.
За тиждень Панас сам розробив план поїздки, заходи безпеки, підібрав надійних хлопців і невдовзі чотири козаки переодягнися у робітниче вбрання, разом з Пашею вирушили до Одеси. Двоє весь час доглядали і турбувалися за хворою «сестрою», а двоє поруч сторожко оберігали їх спокій і безпеку

 
ЧАСТИНА 3
Після знайомства з отаманами Посулля і встановлення дружніх контактів, Панас кілька днів виношував ідею спільного рейду з усіма загонами по Хорольському повіту Зі штабу повстанкому весь час настирливо; вимагали перейти до активних дій. Відкладати на далі бойові операції вже не було куди, бо можна втратити вплив на отаманів, і Келеберда засів за свій план;
Загони Мохуна, Таткала, Срібного і Парнюка базувались у болотах на відстані один від одного в п'ятнадцять-Двадцять верст. Від Погребняків до Мусіївки було більше п'ятдесяти верст і це ускладнювало збір загонів в одне місце. Треба було все прорахувати, щоб оперативно І в зручному місці зібрати загони і за одну ніч здійснити план взяття повітового міста, розгромити в ньому радянські установи, зруйнувати залізничну станцію і повернутися на свої бази. Утримувати Хорол кілька днів у посольських повстанців не було ще сил, а головне боєприпасів.
Разом з начальником штабу вони до півночі просиджували над розробкою цієї операції. Свій загін у триста багнетів і при трьох кулеметах перед самимсмерком вони виведуть з Чубарового лісу і через Мохнач, Горошине замостя вийдуть на Лубенський шлях. Тут їх чекатимуть загони Мохуна і Таткала. Швидким маршем через Калкаїв, Сотницьке і Худоліївку, за годину вони прибудуть до Мусіївки і з'єднаються із загоном Парнюка, а звідси до Хоролу вже двадцять п'ять верст. Операція по взяттю повітового міста почнеться близько півночі. Загін Срібного і Донця прикриють шлях з Покрової Багачки і не пропускатимуть до Хоролу місцеві загони міліції та КНС.
- З початком нашої операції в Хоролі, до міста спішно стягуватимутьсярізні більшовицькі загони і війська Червоної армії, - зауважив начштабуМоскаленко,- вони йтимуть шляхами з Кременчука, Миргорода, Лубен ізалізницею зРомодана і Кременчука.        
- Операція по розгрому більшовицької влади у Хоролі повинна закінчитися за три години. За такий час всі загони будуть ще в дорозі. Колію залізниці в обидва боки Від Хоролу за десять.- п'ятнадцять верст розібрати.
-Треба чітко визначити зворотній шлях і тримати це у таємниці.
- З Хоролу уходимо всі разом степом на Горошине повз Рокитне. Цей шлях глухий і тут нас-ніхто не чекатиме.
Коли бідпуекаємо загони?
- Всі загони підуть з нами в Чубарів ліс. Разом буде надійно, а через день-два вони повернуться на свої бази.
- У Горошиному після нашого проходу на Хорол будуть підняті всіактивісти і незаможники; Вони на мостах можуть вчинити жорстокийзбройний опір.
- Вони не самогубці іпри нашому наближенні постараються сховатися.
- День і час операції?
- Перша субота червня місяця
-3а день до операції сповістити всіхотаманів про місце і час збору. Підкреслити про суворе дотримання плануоперації.
-Буде зроблено.
 У визначений день загін Келеберди без пострілів і відволікань, не впиняючись, перейшов міст через Сулу біля Горошиного і, не стишуючи Маршу, через міст на Борисі вибрався на Лубенський шлях Під Туканами . Келеберда з'єднався із загонами Таткала і Мохуна. Далі гпухИми селами і Малопомітними шляхами без перешкод вийшли до Худоліївки. У цьому волосному селі був загін самооборони у 30-40 щабель; але для об'єднаного загону Келеберди у п'ятсот багнетів цей місцевий загін небезпеки не представляв.
Ніч по малонаїжджених і глухих шляхах дещо сплутала час запланованого руху загону і Панас наказав прискорити марш. Келеберда весь час поглядав на великий, як цибулина, кишеньковий годинник і невдоволено лаявся.
-До Мусіївки ще півгодини ходу а ми вже спізнюємося на30хвилин.
- Наженемо прогаяне швидким рухом і прибудемо вчасно, - заспокоював  його начштабу
А в цей час отаман Парнюк у чеканні зустрічі із загоном Келеберди таївся зі своїми козаками обабіч шляху Худоліївка –Мусіївка.
Час зустрічі призначався на одинадцяту вечора. Але пройшло півгодини зверх призначеного часу, Келеберди щось не чути. Гайдамака нервував і подумки лаявся на адресу Панаса за затримку.
Іван Парнюк весь тиждень вів розвідку у повітовому місті Хоролі, його люди, в більшості селяни з хуторів, постійно ходили до міста і ретельно, але обережно, вивчали скільки в Хоролі військових, чисельність загону самозахисту, де розташована караульна рота і як озброєні червоноармійці. Всі дані розвідки були правдиві і Гайдамака мав задоволення, що доповість Келеберді чітко і реально.
«Затримується Панас, - хвилювався Іван, - втрачаємо час. Мабуть Келеберда десь перепочиває на хуторі по дорозі і попиває наливочку, а він з хлопцями гріє животами землю під шляхом». Раптом по ланцюгу передали, що з боку Худоліївки рухається велика валка возів і верхових. Парнюківці приготувалися до бою і завмерли на своїх місцях.
Перші вози невідомої валки порівнялися з великим осокором, де лежали люди Парнюка і звідти пролунав крик пугача. Гайдамака зачекав і тричі відтворив голос нічного птаха. Валка спинилася. «Вони», - зрадів отаман, підвівся і сміливо пішов на шлях. Коли його помітили, Парнюк лагідно промовив:
Добрий вечір, подорожні!
А вам чого не спиться? - почув у відповідь.
Свої! - голосно вигукнув Парнюк і з кущів на шлях почали виходити його вояки.
Невдовзі отамани зійшлися і привіталися. Келеберда зацікавлено спитав:
Твої люди пішки чи на возах?
Вісім возів з добрими кіньми чекають нас на хуторі Парнюки. Нам це по дорозі.
Тоді накажи, щоб твої люди розміщалися на передніх возах, а ми з півгодини порадимося.
Іван віддав розпорядження і його вояки пішли наперед валки. До Келеберди і Парнюка підійшли отамани Таткало, Срібний і Мохун. Уп'ятьох вони відійшли на бік і Келеберда звернувся до Парнюка.
Що в Хоролі?
У повітовому місті, - почав доповідати Гайдамака, - караульне рота у сто двадцять багнетів при двох кулеметах-станкачах. Підходи до казармивідкриті і огорожа невисока. Рота після одинадцятої в основному відпочиває. Міліціонерів у місті два десятка. Зброя лише гвинтівки і кілька револьверів.
Загін самооборони сто - сто десять чоловік. У нічний час вони знаходяться по домівках, На озброєнні гвинтівки і кулемет «Люїс». Найближчий полк червоноармійців у Солониці. Від Хоролу це сорок верст. Загони самооборони  з сусідніх сіл Вишняки, Петрівки, Штомпелівки та Андріївки малочисельні і  озброєні слабо. Станція охороняється кількома міліціонерами. У мене все.
 - Ну що, хлопці, візьмем Хорол на полундру?
- Чи не змінилась охорона міста за останній день? - спитав Мохун.
Ні, вечірній вивідувач розповів, що в місті все спокійно і нові озброєні загони чи військові підрозділи Червоної армії не приходили до міста.
-Нам хтось допоможе? - поцікавився Таткало.
Обіцяв зі сходу підійти Кикоть на дванадцяту ночі, - мовив Панас.
Командуй, отамане, - спокійно сказав Парнюк.
-Диспозиція буде така: Парнюк веде нас до Хоролу і сходу березалізничну станцію. Блокує прибуття потягів з боку Кременчука і Ромодану.Рейки розібрати. Ваше завдання - не допустити прибуття на станцію ніякихпотягів.
Я оточую казарму караульної роти і знищую всіх червоноармійців. Таткало з півдня від Ромоданівського Шляху руйнує зв'язок, Оточує будинок міліції і знищує всіх, хто чинить збройний опір! Мохун з півночі теж руйнує зв'язок і щільною лавою наступає до центру міста.
Коли з основними озброєними силами міста буде покінчено, звільняємов'язнів і знищуємо всі радянські установи. Якщо загону Кикотя не буде, насвітанку відходимо всі степом на Горошине: Зброю, військове обладнанняі продукти повантажити на вози Коні і вози взяти у ревкомі, повіткомі іміліції. Забитих наших вояків забираємо із собою. Але думаю що цяоперація пройде успішно і з малими втратами. Запитання?
- Як тримаємо зв'язок?
-Для зв'язку зі мною виділіть по три чоловіка з кожного загону. Мої розпорядження виконувати чітко і беззаперечно. За невиконання наказу суд буде коротким! присуд один. Зрозуміло?
- Не діти, розуміємо.
-Тоді вперед.
Келеберда скочив не свого огиря і перш ніж торкнути його острогами,рішуче додав:
— На хуторі Парнюки для отаманів візьміть по верховому коню, це покращить керування боєм.
За хвилину об’єднані загони отаманів Посулля вирушили в обхід Мусїівки до хутора Парнюки. Щільно загружені вози вояками ощитинилися рушницями, а на передньому возі та в хвості незвичної нічної колони возів, кулеметники були готові до раптового відкриття вогню.
Близько опівночі об'єднаний загін повстанців непомітно наблизився до Хоролу На околицях цього старовинного і маловпорядкованого повітового міста повстанці роз'єдналися і згідно плану Келеберди кожна бойова група спішно вирушила до своєї визначеної ділянки.
За годину в місті розгорівся смертельний бій місцевих збройних формувань і червоноармійців з повстанцями. Оточена з усебіч караульна рота в казармі удвічі більшою кількістю вояків Келеберди, відчайдушно відбивалась. Червоноармійці зайняли кругову оборону і їх кулемети не давали підняти голови наступаючим. Келеберда наказав зробити вигляд, що вони ідуть на прорив вогняного кільця біля центральної брами, а тим часом група його вояків з рогу будинку сходу перемахнули огорожу і опинилися під Стінами казарми.
Але червоноармійці і собі замислили прорвати вороже кільце. Ще на початку бою тридцять червоноармійців накопичилися у стайні, осідлали коней і коли келебердинці повалили браму, верхові на повному алюрі вирвались зі стайні і кинулись до брами. Кулемет повстанців скосив першу хвилю кінноти, але кілька верхових прорвалось і врізнобіч розлетілись у темряві по долині. За ними спішно погналися козаки Келеберди.
Бій навколо казарми тривав близько години. Та сили були нерівні. Вогонь з казарми поступово слабнув і нарешті келебердинці увірвались до приміщення. Вони безжально добили поранених і коли впевнились, що живих у казармі нікого не залишилось, зібрали зброю, в першу чергу кулемети, і покинули казарму.
Біля брами до Келеберди підскочив верховий від Таткала і, поспішаючипочав передавати прохання свого отамана.
По всьому місту опір чинять озброєні громадянину Юхим просить допомогти йому з півночі. Будинок міліції спалили, але до в'язниці не можемо пробитися.
Ми виступаємо до центру міста.
Не встиг перебалакати з одним посланцем, як до нього під'їхав кіннотник з тих, що догониливерхових червриоармійців.
- Прорвалось вісім верхових, - доповідав юнакг- двох ми зняли, ашестеро вискочили на шлях і в різні боки подались відХоролу.
Роззяви,сердився Панас. - вони зараз оповістять про наш напад. У місті стрілянина посилювалась. Чітко запрацювали кулемети.
Скільки вбитих з нашого боку, - спитав Панас свого ординарця.
Трьох наповал і шість тяжкопоранених.
Всіх відправити до обозу. Розійтись в лаву. Наступає назустріч Таткалов.
У Мохуна справи просувалися краще. Він без особого опору з боку членівзагону самооборони швидко опинився біля повіткому і обстріляв приміщення і, не виявивши ніякого опору, підпаливбудинок. У місті вже горіло кілька приміщень і від полум'я пожежі навкодо було добре видно.
Коли в бій за місто вступили вояки Келеберди, вони швидко зламали опір невеликих груп громадян, і підійшли до центра міста. Невдовзі всі три групи наблизились до в'язниці. Охорона катівні розбіглась і за лічені хвилини повстанці розкрили всі камери і випустили всіх без розбору в'язнів. Частина ув'язнених побігли з міста в напрямку своїх сіл, а добра половина почали проситися, щоб їх прийняли до повстанського загону.
-Майор! — підкликав свого ординарця Келеберда. Виділи кілька супроводжувачів і проведіть до обозу всіх, хто забажав бути з нами.
Майор швидко розпорядився і побіг доганяти наступаючу лаву в напрямку міста. Коли вулиці міста ретельно прочесали і знищили всі місця опору, Келеберда наказав:
- Всіх наявних коней запрягти у вози, повантажити трофеї, поранений забитих і звільнених з в'язниці. За годину залишаємо місто. На станції, яка від міста розташована у двох верстах, Парнюк перебив всю охорону, зібрав скуднітрофеї, поламав перевідні стрілки і з хвилюванням прислухався до гуркотубою в місті. Коли стрілянина вщухла, Парнюк наказав своему загону посилити охорону під'їзних колій до станції, а з рештою готував обоз до виїзду з міста. Невдовзі прибув його посильний і передав наказ:
- Станцію спалити і рухатися на з'єднання з усіма загонами. Ще затемна Келеберда повів повстанців степовим шляхом у бік Горошиного. Колона розтяглася на добру версту і отаман весь час вболівав,щоб не сталося якогось раптового нападу з поля. Але навколо було тихо лише в місті палахкотіла заграва пожежі.
2
У Засуллі квартирувався третій Сибірський полк Червоної армії: Сюди й прискакав один з кіннотників Хорольської караульної роти, якому вдалось      врятуватися. Повідомлення гінця сприйняли як сигнал до бою. Полкпідняли по тривозі і в спішному порядку його підрозділи вирушили черезПокровську Багачку до Хоролу.
Про напад банди на Хорол у Полтаві стало відомо лише під ранок. Губернське ЧК терміново створило загін працівників своєї комісії.  Десять верхових чекістів вирушили до повітового міста. їм належало провестиретельне розслідування, зібрати як можна більшу інформацію про загін Келеберди і його керівників. На допомогу чекістам у Хорол викликаливолосних військових комісарів з Оболоні, Худоліївки, Семенівки, Рокит,Біляків і Казенної Кривої Руди.
Заступник голови губернського чека мав ще й особисте завдання, якеповинен виконати у суворій таємниці, щоб ця справа не стала відомою навіть довіреним працівникам, 3 усіма, хто залучався до слідчої роботи,планували провести наради, перехресні допити затриманих і розмовивіч-на-віч. Поруч з визначенням всіх злочинних дій банди в місті, чекісти
повинні виявити можливих спільників отамана Келеберди. Така роботарозпочалась відразу ж по приїзду полтавських чекістів.
Волосних військових комісарів теж залучили до розслідування; Хорольської справи. Кожен отримав певне завдання і кількох помічників. По закінченню своєї справи вони особисто доповідали заступнику губернського чека і здавали йому свій письмовий звіт про виконану роботу.. Час для розмов з кожним був різний. Коли нарешті черга дійшла до Оболонського військкому Павла Диньки, розмова з ним відбулась зовсім в іншому плані.
- Покладіть ваш звіт ось сюди і слухайте мене уважно, - притишив голосчекіст.
Динька випрямився і прикипів поглядом до замголови чека.
У яких ви відносинах з Келебердою?
Ми з ним добре знайомі по службі на флоті.
Якісь суперечки чи розбіжності у поглядах були?
Як земляки, ми поважали один одного.
Він знає, що ви військком в Оболоні?
Стверджувати не буду, але мабуть знає.
-Келеберда людина мисляча і передбачлива. Він обов'язково збираврозвідку про радянських працівників Посулля, тож і про мене щось дізнався.
- Мабуть ви правий. Вам доручається незвичне і небезпечне завдання.
-Ви готовий його виконати?
- Я комуніст і любе завдання парти виконаю.
-Тоді слухайте уважно. По приїзду додому в Оболонь підготуйте втечу одному-двом бандитам, що сидять у ваших камерах. Є такі?
-Є, шість чоловік.
-Отже посприяйте двом втекти, чи відпустіть їх, але запевніть, що ви теж хочете втекти у болото і боротись проти більшовиків і радянської влади. Пообіцяйте їх озброїти і молити загін. Коли у вас набереться чоловік 15-20, зв'яжетесь з Келебердою і постарайтесь влитись в його загін. Нам треба, щоб ви регулярно повідомляв, де перебуває Келеберда, куди направляється, яким шляхом і якими силами. А ми тут приготуємо зустріч йому. Банду треба знищити і це залежатиме від вас. Якщо ми не зможемо її перехопити, тоді ви під час якогось бою застрельте отамана. Без керівника і організатора банда розпадеться і ми їх знищемо по частиках. Завдання зрозуміле?
-Так, я вас розумію. Але що подумають про мене в Оболоні?
Ви цим не переймайтеся. Після знищення Келеберди і його банди, ви з нашою допомогою будете представлений як герой і працюватимете у губчека.
Зброю доведеться використовувати проти своїх?     
При виконанні любого завдання можуть бути різні жертви.
Чи справлюсь я з цим завданням?
Злякався?
Ні, але дуже складна справа.
Якби все було просто, ми сами б впоралися. Отже, це рішення парти і відповідальне завдання чека.
Я згоден.
- Зв'язок триматимеш через наших співпрацівників. Тобі додатково будеповідомлено адреси і систему зв'язку. Звідки твої арештовані бандити?
-Той, на кого я можу розраховувати, з Липового.
-Отже, загін твій діятиме у Жовненській волості. Це нам підходить. Навколо Святилівки діє банда Халявки, контакт з ним підтримувало наоб'єднання не йди. На першійпорі обдивись, вивчи свою місцевість обериглухе місце для базування і шукай шлях до Келеберди. А зараз іди, працюй.Завтра ви всі поїдете по своїх волостях. До виконання заздання притупайнегайно, але будь дуже обережний. Ти вільний.
Динька вийшов від замголови чека і замислився. Морська традиція гострозасуджує і жорстоко карає зрадництво, провокаторів і підлабузників, а йому запропонували стати провокатором і знищити свого брата-моряка, Вони зПанасом були друзями, у революційних подіях на флоті виступали спільно.
- Словом і силою підтримували один одного. Щоправда Келеберда зрадив їхню спільну справу і став бандитом, а він, пшов за більшовиками.
 Завдання чека для нього неприємне і небезпечне, та Панас, мабуть, ще пам'ятав свого флотського дружка Павла Диньку і цим треба скористатися в ім'я перемет наших комуністичних ідей, - твердо вирішив військком і пішов до своїм колег, де вони всі дні мешкали разом. Слідство по розгрому радянських установ бандою Келеберди у повітовому місті закінчувалось. Арештовано багато людей, які своєю пасивністю, боягузством і бездіяльністю сприяли взяттю міста, знищенню караульної роти і зведеного загону самооборони. В місті спішно відновлювали всi установи, залізничну станцію і сживали додаткові заходи, щоб більше не дати можливості бандитам безкарно приходити у місто.
3
Отаман Халявко (його загін діяв у Жовненській волості) отримав від Келеберди, напередодні рейду до Хоролу, особисте завдання для свого загону. Він повинен був скувати в районі Святилівки винищувальний загін який формувався в Градизьку і вже мав відчутну силу. Загін треба було заманити за Сулу, не вступаючи з ним у відкритий бій, і потримати у напрузі і готовності у Жовненській волості. Це полегшить об'єднаному загону Келеберді повернутись після Хорольської операції до Чубарового лісу
Халявко виманив загін Білика з Градизька і повів насідаючий на нього винищувальний загін до мосту через Сулу. Тут отаман з годину тримав міст під своїм контролем, а потім раптово пішов всім загоном до Жовненого.Опасаючись якоїсь провокації з боку вояків Халявки, Білик обережно перейшов міст із. предосторогою направився за повстанцями. Перед Жовненим Халявко круто повернув до Сули і зник у заплавах цієї річки.
За весь час незрозумілої і небезпечної для Білика демонстрації бою, наступу і втечі, Халявко не втратив жодного свого бойовика, але раптовими наскоками і вогнем із засідок вони відчутно пошарпали нещодавно сформований загін більшовиків. Перед світанком Халявко знов зробив вигляд, що хоче прорватися до Жовненого, але після півгодинної перестрілки з винищувачами, відступив до посульського болота.
Білик ще постояв під Жовниним  десь день і в друґій половині днявідправив донесення про розгром банди Халявки і панічну втечу її залишків у посульські болота. А Халявко розіслав своїх розвідників до Градизька, Жовнина та Ірклієва і чекав від них вістей про рейд Келеберди поХорольсьхому повіту.
Перший звістку про повернення загону Келеберди до Чубарового лісу приніс на базу чатовий, він  слідкував за рухом човнів по Сулі, він зайшов до куреня отамана і розповів про успішний рєйсоб'єднаних загонів, взяття Хоролу, розгром радянських установ і щасливе повернення Келеберди до лісу.
-Хто тобі все це розповів?-запитав недовірливо.
-По Сулі пропливали Мохунови хлопці, вони були у тому рейді, і розповіли все, як було.
Трофеї великі взяли?
Одних тільки станкачів три...
—Нам би хоч один кулемет, - скрушно вимовив отаман, - ми б показали біликам, як треба воювати;
- Є чутки, що поруч нас розташувався якийсь загін під проводом Диньки, -Хто такі, скільки їх?
Скільки невідомо, а Динька це колишній Оболонський військком. — Мабуть провокатори?
Не схоже. -Чому?
Кілька днів тому «диньки», так наші хлопці охрестили цих вояків,навідались у Святилівку. Вбили двох місцевих комнезамівців, а п'ятьомвсипали нагаїв, що й водою відливали. Потім набрали продуктів і зникли.
-Це вже серйозно, але чого военком поміняв теплий кабінет і сите життя на болото?
-Мабуть допекли...
-Ну, що ж, поживем –побачимо
- Увечорі наступного дня до Халявки прибув гінець від Келеберди і передавзапрошення, щоб він прибув у Чубаров ліс для серйозної розмови. Отамануважно оглянув посланця, зачекав ще з хвилину, але той мовчав
- Требаїхати»,-вирішив нарешті Халявко.
- Ти відпочинь з півгодини, а я дам деякі розпорядження і вирушаєм до лісу.
Посланець пішов до загального куреня, а Халявко наказав:
- Підготуйте два човни і п'ять хлопців, вирушаємо негайно..:
- Отаман Келеберда багатий на кулемети, так ви не соромтеся, просітьдлязагону кулемет.
- І набоїв кілька тисяч, -додав другий.
- Добре, хлопці, ваші побажання обов'язково передам отаману.
Невдовзі човни рідким очеретом тихо відпливли від острова і тільки їмвідомими проходами направились у бік Чубарового лісу. Човнові походиочеретами не всім були під силу, але Халявко тут знав всі навколишніпротоки і потічки, як стежки на своєму городі. Він ніколи не блудив вочеретяних заростях свого краю.
Халявко зручно вмостився в носочку переднього човна і неголосно робивпотрібні вказівки, як і куди повертати. Хлопці гребли тихо, без плескоту іударів весел об борт човнів. Палити і розмовляти було заборонено, Післягодинного просування серед одноманітних очеретяних хащів, Халявконарешті підняв руку і веслування припинили. Човни тихим поковзом поспокійній воді нарешті поволі зупинилися. Попереду височіла дуплиставерба, яка росла краєм берега. її розкішні віти занурились у теплу воду,купаючи Своє довгасте зелене листя.
Хто такі? - почулось від верби.
Сула, - неголосно сказав Халявко.
Явір, - відповів невідомий.
Від верби, як тінь, відділився човен і виплів на протічок.
- Гребіть обережно за мною, - наказав прибулим.
Човен нечутно погнав по чистій воді молодий козак і дві посудини Халявки ледве встигали за Панасовим хлопцем. Невдовзі над очеретом високо піднялись розлогі берестки, між ними вміло просувався ведучий човен. За хвилину всі човни виїхали носками на твердий берег і зупинились. До прибулих підійшли озброєні вояки Келеберди.
- Зброю розрядити, слідуйте за нами і не відставайте.
Просуваючись непомітними стежками через п'ятнадцять хвилин вийшли
до табору. Тут їх зустрів Келеберда. Він наказав своїм воякам потурбуватись про прибулих, а сам з Халявкою пішли до штабної землянки. Два отамани просиділи за розмовою до ранкової зорі.
Вже йдучи відпочивати, Келеберда ніби ненароком запитав:
-Чув у тебе бойовий сусід об'явився?
Так, Оболонський военком Динька зібрав з десяток невдоволених більшовиками і отаманує у моєму краї.
Ти вважаєш це погано?
Ні, але міг би порадитись зі мною.
- Ну, не ображайся. Придивись до того Диньки і до дій цього загону.При нагоді зустріньтесь і порозумійтесь. Можливо вони наші ідейніспільники.
Панас не сказав Халявці, що Павло Динька його товариш по службі, і що вони не бачились з ним вже кілька років.
- Добре, зроблю, як радиш, - погодився Халявко.
У цей час до землянки несміливо постукали. Панас дозволив зайти. Чоловік підійшов до отамана і дивлячись на Халявку, вагався повідомити якесь донесення.
- Що в тебе, тут чужих немає.
У Горби прибула група більшовиків з Кременчука для організації КНС на чолі з Бутиріним.
Це той Бутирін, що в сімнадцятому командував загоном Червоної гвардії у Кременчуці?
-Так, це він.
На коли назначено сходку в Горбах?
Завтра вдень.
Горби, Панасе, це моя парафія, - втрутився в розмову Халявко, - я сам розберусь з цими посланцями з Кременчука.
Тобі допомогти? - зацікавлено подивився Панас на Халявку.
Не треба, але якщо даси кулемет і набоїв, не відмовлюсь.
Своє останнє завдання ти виконав добре, отже, крім подяки, видаю твоєму загонові ручний кулемет «Люїс» і три тисячі набоїв.
Мені б танкача, сміливо попросив Халявко.
Всі станкачі у мене на тачанках, вибачай, не можу.
- Ну й на тому дякую, - підвівся Халявко.
-Мої хлопці проведуть вас до човнів.
Наступного дня, коли в Горбах вирували шалені пристрасті навколо створення комітету незаможних селян, загін Халявки непомітно наблизився до села. Повстанці залягли в бур'янах. Отаман послав двох спритних хлопців до свого інформатора, який мешкав неподалік. Козаки городами пробралися до хати свого спільника і, коли господар садиби з'явився на подвірні, тихенько погукали:
- Огов, Пилипе, - почув дядько голос від повітки, - підійди-но ближче і роби вигляд, що чимсь заклопотаний.
Господар наблизився до повітки, підійшов до воза і став його оглядати.
На майдані військові є? - запитали з густого бузку.
Чотири більшовика з Кременчука при револьверах.
Озброєних селян багато?
Чотири гвинтарі і два дробовика.
Не помиляєшся?
Я щойно з майдану, прийшов попоратись.
Добре, сиди вдома і ні в які події не втручайся.
Хлопці городами непомітно повернупись до отамана і розповіли все, що взнали у свого спільника. Халявко метикував лише хвилину і рішуче наказав:
- Данило зі своїм десятком наступаєш від шляху, Микола –відрізаєшвідступ на Липове. Я з третім десятком двома провулками пробираюсьближче до мітингуючих. Після першого пострілу навально атакуєм майдан.Ну, з богом.
Скрадаючись понад лозовими лісами, повстанці поволі наближались до людей, які стояли до них спинами і нічого поки що не помічали. Та коли до гурту залишилось з п'ятдесят метрів, хтось злякано заволав:
- Банда-а! Рятуйся-я!
Людей наче вихор зірвав з місця. Вони кинулись врізнобіч, перестрибували через ліси, зникали в кукурудзі і посівах. Частина все ж залишилась і згуртувались навколо прибулих з Кременчука.
В цей час Халявко гучно наказав:
Зброю на землю і з піднятими руками залишатися на місці.
По банді, вогонь! - пролунав у відповідь владний голос.
Від невеликого гурту, що враз заліг колом на землю, розрізнено і ніби несміливо захлопали дробовики і різко вдарили гвинтівки.
-Вогонь! - знову бойова команда.
Але повстанці у відповідь відкрили таку дружну стрілянину з рушниць і влучно застрочив ручний кулемет. На майдані враз замовкли постріли, захвилину хтось у розпачі закричав:
- Бутиріна вбито!
Слідом злякане прохання:
-Не стріляйте, ми здаємось!
На майдан з усіх боків увірвались повстанці і оточили гурт селян, яких залишилось чоловік двадцять.
-Хто мав зброю, одходь сюди, - показав наганом Халявко.
-Рушниці і револьвери валялися на землі, а поруч лежали в крові чотиривбитих. У шкірянці, широко роскинувши руки, з пробитою головою з відкритими очима, в яких холонуло життя, лежав Бутирін. Осторонь стояли три його товариші з похиленими головами. Вони розуміли, що їм прощення не буде, а тому нічого не просили.
-Останній раз кажу, хто був при зброї, виходь сюди. Приречені активісти, знали наперед, що їх теж не помилують, подавлені передчуттям смерті, відійшли на бік. Отаман поволі пройшов понад вишуканою шеренгою активістів, уважно вдивлявся в обличчя дядьків і, нарешті мовив:
-Оцих двох і кременчужан відведіть за городи. Всім іншим всипте по двадцять гарячих, щоб більше не мітингували.
Після розправи з комітетниками і активістами села Халявко наказав негайно дати його загону п'ять возів та зібрати харчів для хлопців. Коли селяни все виконали, отаман наказав гнати чимдуж коні навпростець до Сули.
На краю посольського болота повстанці відпустили візників і загін зник в очеретах. Кількома неглибокими бродками Халявко вивів своїх людей на невеликий острів. Тут у заростях вони приховали човни. Коли до місцязалишилось метрів з тридцять, від рогозів пролунало застережливе:
- Стій і не руш! Ви під дулом кулемета!
-Хтови? - спитав Халявко.
- Ми повстанці загону Диньки, а ви?
- Я отаман Халявка, а це мої люди.
Із заростей вийшов Павло Динька і поруч нього напоготові тримали ручний кулемет два озброєних молодика. Военком прискіпливо оглянув людей Халявки, оцінив його озброєння, нарахував тридцять п'ять вояків. Сам Динька на той час мав лише шістнадцять чоловік; Всі вони лежали у заростях непомітні і тримали на прицілі людей Халявки,хоч сили були не рівні, але Халявка з хлопцями стояв на видноті, а воєнком своїх людей вміло приховав.
Отаман, підходь сам до мене і без дурниць. Треба порозумітись. Халявко сміливо наблизився до Диньки і обурено запитав:
Що все це означає?
Ви серед білого дня повертаєтесь без стрілянини і прислідування, навіть поранених серед вас немає і ти питаєш мене, що все це означає.
- А яке тобі діло до наших походів і повернень?
- Ми базуємось неподалік один одного і я повинен знати про свогосусіда все, як є.
-Я тебе в сусіди не запрошував і ти у мене дозволу не питав, тож не тобі мене контролювати.
Я міг би й не розбиратися, а викосити вас всіх отут і кінці у воду. ^ А що скажуть про тебе інші за таке самочинство?
Ти кого маєш на увазі?
Хочби й Панаса Келеберду...
Динька давно вже чекав, коли нарешті зайде мова про Панаса. Він цей -спектакль організував, щоб пошвидше зустрітись з Келебердою. Йогодемонстрація сили обов'язково вплине на зближення з отаманами Посулля.
Ти з Панасом зустрічаєшся? - спитав ніби байдуже.
Ми підпорядковані одному повстанкому.
Де базується Келеберда?
Спитаєш при нагоді у нього, - невдоволено відповів Халявка.
Я ж по-дружньому, - зробив образливий вид Динька.
На такі питання й не відповідаю;
Добре, не сердься. Вибачай за конфлікт, але човни треба охороняти, бо коли мої хлопці випадково знайшли твою флотилію, то подумали казна-що. Будемо друзями,-і Динька подав Халявці руку.:
Отаман нехотя потис простягнуту руку і мовив до своїх хлопців:
Пішли, там вибачайте
Безпечність в Нашій справі згубна, - зауважив услід Динька.
Тут я у себе вдома і ти мене не лови, як горобця на полову.
Побачиш Панаса, передавай привіт йому від браточка.
- При нагоді, - вже сердився Халявко і понад волю стримувався.
Динька мовчки споетерігав як "халявківці" чітко зайняли свої місця в човнах, відштовхнулись від берегаічовни зникли в заростях.
"Що хотів від мене цей комісар,-адав Халяв а що саме не зрозуміло: При зустрічі обов'язковорозповім Келеберді", -вирішив отаман і заспокоївся,
"Ходи живий,-- зловтішно побажавДинька услід Халявці,-вже небагато залишилося днів. Ще зійдемось на вузькій стежині".
День поступово згасав і над плавнями Сули поволі опускався тихий вечір. Замовкли птахи і лише запізнілі крижі низько пролітали над очеретом, у пошуках зручного місця для ночівлі. Повітря наповнилось сирістю, на листя очерету опускалась роса; Але спокій і тиша в болоті підступні; По багатьох островах причаїлися різні люди: повстанці, дезертири, всілякі злочинці і провокатори. Усі вони Оголошені більшовиками поза законом, і десь тут обов'язково сновигають вивідувачі і різні нишпорки нової влади.
Кур'єр Миргородського повстанкому вже цілу годину чекав біля Хрестової могили на посланця від Келеберди. Місце зустрічі і передачі наказів повстанкому обирав Юхим Таткало. Він добре знав ці місця навколо Горошиного, бо в дитинстві з хлопцями обстежили всі навколишні могили. Хрестова височіла над Хорольським шляхом, а поруч проходив Путівець на Оболонь. Найближчий хутір- Шуліки був за три версти, та хутірець Клима з трьох садиб за версту. Місця навколо глухі і безлюдні. Тож і вибрав Таткало Хрестову могилу для зустрічі 3 кур'єрами повстанкому. Сотник колишнього полку січових стрільців Остап Гіркий сам напросився виконувати відповідальні і небезпечні доручення кур'єра. Йому набридла постійна конспірація і зміна квартир у губернському місті та ще й надокучували нишпорки чека. Та головним бідуванням було щоденнебезгрошів'я. Він і вирішив, що краще побувати у повстанських загонах, познайомитись з отаманами і, при нагоді, розжитись грішми. Сотник спершу сходив до Лубен з наказом начальника штабу повсанкому, але у загоні повстанців йому побувати не довелось. Кур'єра постарались пошвидше відправити до Миргорода.
Остап кілька разів був у Горошиному на ярмарках, навіть мав на Подолі знайому родину, де вони зупинялися на час ярмаркування. Та наказ був суворий: «У Горошине самому не ходити». Тож кур'єр мав сидіти і чекати посланця із загону Келеберди. Сотник прийшов на зустріч раніше на годину, щоб вивчити місцевість і перевірити, чи немає якої засідки. Він хоч і мав документи мешканця села Андріївки Хорольського повіту, але волів краще з більшовиками не зустрічатися. У разі, що його хтось зупинить, то Гіркий буде казати, що йде до Орфанія, щоб повернути йому борг за фураж, який позичали у чоловіка під час останнього ярмарку.
Раптом тишу порушив недалекий крик пугача. Сотник зачекав і відповів довгим пугуканням. Крик птаха від степу повторився і невдовзі у заростях навколо могили промайнула постать людини.
Хто тут? - суворо спитав Гіркий стискуючи револьвер.
Шукаю коня. - почув у відповідь.
Якої масті?
Гнідий
-Підходь ближче, я бачив такого.
Невідомий сміливо наблизився тримаючи напоготові обріз. Привіталися.Сотник запросив сідати на траву. Хвилину помовчали. Перший загомонів кур'єр.
Щось ви всі дуже полохливі, що й місце зустрічі призначили в степу.
Так для всіх нас безпечно,
Що, важко сидіти в болоті?
Ми не сидимо склавши руки, але береженого і Бог береже.
Ну, добре, що передав отаман?
-Ось торба з харчами.      
fОстап по-гослодарськи розіслав хустину, вийняв з торби хліб, четвертину .сала, кілька цибулин і пляшку оковитої. Хліб сотник розломив навпіл і вийняв з хліба цидульку.
-Посвіти, -подавОстап козаку коробок сірників. Коли світло вихопилоз темряви невеликий папірець, Гіркий швидко пробіг його очима. «Нагайник-козак вірний, він постійно буде з вами на зв'язку». Далі стояв підпис отамана Келеберди. Ще у Полтаві полковник наказав сотнику добре запам’ятати цей підпис.
- Ну, що треба за зустріч по чарчині? - спитав сотник Нагайника.
- Спочатку про діло, а там побачимо.
- А діло таке,-тиховимовив Гіркий, - у Миргородському повстанкомістало відомо, що на станцію Глобине прибув продзагін з Роси. Військових чоловік двадцять при двох ручних кулеметах їм допомагає місцевий загін міліції. Хліб збирають по всій Глобинській волості і везуть на станцію. Завдання повстанкому «Продзагін знищити, хліб роздати селянам, станцію,Глобине спалити і зруйнувати.»
Коли сотник замовк, Нагайник запитав:
- Коли наказано взяти Глобине?     
- Волосне село Глобине брати не треба, лише станцію її треба надовговивестиз ладу.
- Зрозуміло. Що ще треба передати?
- Оце поки що і все. Слідуюча зустріч через десять днів. Ну що, на коня?
Не буду, категорично відмовився Нагайник.;
Не п'ють або ж хворі, або недруги, - сотник розкоркував пляшку.
Випили по одній, закусили салом і Нагайник підвівся.
Сотник подав руку і щиро побажав:
- Бувай здоровий і передавай привіт отаману.
Нагайник ступив у кущі і за хвилину зник у темряві. Сотник змінив місце, повечеряв, але пити більше не став. Лишки харчів сховав у торбу і підвівся. До ранку він повинен бути в Хоролі. Там на околиці є своя людина і в неї він перебуде до вечора.
Наказ поставкому Келеберда отримав ранком. З начальником штабу вони поміркували над планом знищення продзагону і станції і отаманпокликав до себе Майора. Ординарець враз з'явився, бо чекав біля дверей штабної землянки.
- Пошли до Юхима Таткала чоловіка і хай передасть, щоб зі своїм загономвін був цієї ночі біля Жуків. Ми прибудемо до села вчасно. Відправ до Моху на посланця, щоб він зі своїми орлами навідався в села Дем'янівку, Іванівку і Мирони, Хай добре пошарпає комнезамів.
Все зроблю, як ви сказав.
Накажи хай будуть обережні.
До Халявки теж відправили гінця з наказом, щоб його загін у повному складі, як смеркне, вже був біля Липового.
План нічної операції виконувався чітко. Опівночі Келеберда з'єднався з Таткалом. Козаки трьох загонів обійшли село Жуки і швидким маршем попрямували до Глобиного. Станція знаходилась з північного боку села і Панас наказав нечутно зняти вартових навколо станції. Повстанці залягли на підході до станційних будівель, а розвідка по-пластунськи, як вужі, поповзли до станції.
Ніч загадково мерехтіла зорями, місяць ще годину тому сховався за небокрай. Навколо панувала тиша. Всі під'їздні колії були вільні від рухомого складу. На під'їзних коліях до станції помітно блимали синьо-червоні фонарі і лише над дверима станційного будинку слабо освічувала перон і найближчу колію малопотужна лампа. Під пакгаузом стояло шість вагонів-телятників. Повз них з кінця в кінець ходив вартовий з рушницею на плечі.
Ось вартовий повернувся від крайнього вагону і пішов у зворотному напрямку. З-під вагону майнула людська постать, нечутно наблизилась до вартового, блискавично лівою рукою затисла червоноармійцеві рота, а правою сильно вдарила під бік ножем. Солдат сіпнувся раз і вдруге, раптом обм'якнув і тихо спустився на землю.
Під лампу, що горіла біля будинку, сміливо підійшов розвідник замахав рукою, даючи знак, що шлях до станції вільний. Повстанці дружно піднялись зі своїх місць і кинулись вперед. З вікна станції/розриваючи тишу, різонула по наступаючим кулеметна черга. Найближчі кілька чоловік, ніби спіткнувшись об колію, впали мертвими, інші поспішно залягли. Та фланги повстанців безперешкодно опинилися під стінами будинку. З вікон захльобуючись строчили два кулемети і безладно стріляли рушниці. Але ця стрілянина вже не могла зашкодити нападаючим. Майор кинув у розчинене вікно станційного будинку фанату і слідом за вибухом вдерлися повстанці. Стрілянина з будинку припинилась. З різних кутків приміщення козаки витягали живих червоноармійців. їх жорстоко побили і потягли з приміщення на перон. Тут над продзагонівцями вчинили криваву розправу. їх рубали шаблями, били прикладами і нагаями. Над станцією стояв дикий, роздираючий душу крик.
Раптом від села дружно вдарили рушниці і навколо засвистіли кулі. На допомогу продзагонівцям прибув невеликий загін міліції і зробив спробу прорватися до будинку станції. Але повстанці швидко оговталися від зухвалого нападу міліцейського загону і відкрили у відповідь таку шалену стрілянину, що примусили загін відступити від станції. Залишивши кілька чоловік вбитими, міліціонери залягли за насипом і почали методично обстрілювати повстанців.
Невдовзі, як смолоскип, спалахнув будинок станції і навколо стало видно, як вдень. Загін Халявки наблизився до насипу і, поливаючи з ручного кулемету довгими чергами зухвалих нападників, примусили Міліціонерів припинити опір і спішно відступити в сільські городи.
А до станції вже поспішали возами селяни з навколишніх сіл. їм сповістили, щоб негайно забрали зерно, бо все згорить разом зі станцією. Народу прибуло так багато, що створилась страшенна тіснява і затори.
Панас наказав Майорові негайно навести порядок біля вагонів із зерном. Завантажені вагони роз'єднали і розкотили по колії. Біля кожного вагону поставили розпорядника. За годину всё збіжжя перегрузили на підводи і дядьки чимдуж погнали коней до своїх садиб
Коли на станції не стало підвод і людей, Келеберда наказав спалити вагони, пакгаузи, зруйнувати водонапірну башту, перевідні стрілки та семафори. Повстанці кинулись виконувати наказ, а Панас підійшов до Таткала і Халявки.
-Які втрати? - спитав серйозно.      
- У мене двох наповал і два поранені, доповів Халявко.
Я Втратив одного, - сумно сказав Таткало.
- У нас теж двоє вбитих. Але що вдієш, це війна і втрати неминучі. Забитих козаків забрати з собою, дома поховаєм з почестями. До отамана підбіг Майор.
Колію і перевідні стрілки зруйновано, - доповів чітко, - станцію відбудують не скоро.        
Передайте старшинам, щоб організовано і без затримки виводили людей зі станції, Халявко прикриває відхід і весь час рухається в ар'єргарді з усіма предосторогами.
3 боку Кременчука наближається потяг! - гучно пролунав голос від пакгаузів.
Всі загони відходять у бік Жуків.
Повстанці швидко залишили станцію. Без зайвої метушні і біганини загони розтанули у темряві.
Біля Жуків козаки розмістилися на возах, які приготували залишені тут для цього люди. Невиморені коні хутко побігли степовими путівцями до Сули. На сході поволі займалась зоря. До рятівних боліт ще добра година їзди. «Якщо потяг з Кременчука прибув з військовими, - розмірковував Келеберда, і вони мають верхові коні, нас перехоплять через півгодини. Валка наша розтяглася на ціпу версту, треба передати, щоб трималися щільніше».
Майор, гукнув Панас ординарця,- передай наказ: відстань між возами два метрика.
Повстанці їхали поруч свіжого насипу (на початку світової війни тут заходились будувати залізницю, але не закінчили. Споруда добре прикривала повстанців з півночі. Невдовзі почались степові болота.
На передніх возах шлях вказували досвідчені місцеві хлопці, вони вміло обминали невеликі річки і озера.
День поступово вступав у свої права і коли сонце викотилось над верхівками дерев, навколо заклубочився рідкий ранковий туман. Валка зповстанцями під'їздила до Липового. Панас побажав Халявці і Таткалові удачі доброго здоров'я і відпустив отаманів зі своїми загонами до місць базування.
Свій загін Панас спрямував до мосту. Наказав гнати коні і не спинятись, якщо будуть намосту стріляти. Але охорона мосту з комнезамівців розбіглась і повстанці благополучно проїхали міст через Сулу. Під Чубаровим лісом Панас відпустив візників, подякував селянам і загін за хвилину вже прямував непомітними стежками до своєї бази.
5
Радянською владою, яка закріпилась після вигнання денікінців, виступи селян проти свавілля більшовиків оголошувались, як куркульські заколоти і бандитські вчинки. Повстанців, які об'єднувались у загони і вели запеклу боротьбу проти влади, називали бандитами. Більшовицька преса і пропаганда запевняли населення, що сільські заколоти це явища поодинокі, а бандити мають за мету лише грабунки і наживу.
Справжні наміри повстанців, які не вагаючись ставали під знамена вільного козацтва і незалежної України, ніхто не розкривав. Більшовики боялися зізнатися в тому, що на Україні існує серйозний опір комуністичній ідеології і, що цей опір організований і спрямований на повалення радянської влади та побудови вільної і незалежної Української держави. Але не всі отамани Посулля розуміли свою благородну місію і кінцеву мету, але всі були вірні ідеї самостійності, незалежності і звільнення України від російської окупації. Щоб спрямувати повстання у потрібне русло, забезпечити загальне керівництво повстанськими загонами і відстежувати хід подій, в губернії утворили повстанський комітет. Координатором повстанського руху на Полтавщині призначили полковника Петра Балбачана.
Повстанком підтримував зв'язок із загонами, що діяли на Полтавщині і отамани погодились підпорядковуватись комітету і виконувати накази штабу. Незважаючи на всю складність пересування загонів по губернії отамани здійснювали рейди і спільно виконували запланований штабом повстанкому сміливі і ризиковані операції по знищенню продзагрнів, активістів радянської влади і різних військових формувань.
Завдання від повстанкому отаманам передавались спеціальними кур'єрами і в основному в усній формі, але ці посланці були особисто знайомі з отаманами і знали складну систему паролів і сигналів.
Малі загони чисельністю 10-15 осіб були майже навколо кожного села. Вони тяжіли до рідної домівки, намагалися боронити лише свої села і своїх селян. Проте командири чи отамани цих невеликих повстанських формувань спілкувались зі своїми сусідами і виступали на спільні дії чи рейди по повітах і навіть по губернії.
В один з липневих днів 1920 року в Чубарів ліс, де базувався загін Келеберди, в'їхала підвода запряжена парою стареньких коней. Візниця весь час поганяв зморених коней, а його напарник сидів на возі звісившиноги у латаних чоботях. Віз переїхав неглибокий рівчак і почав заглиблюватись у ліс. Коли поминули зарості горобини, раптом пролуналогрізне попередження
- Стій не руш!
Чоловік спинив коні, а його напарник спитав:
- Це лісник чи наш брат, майстровий?
-А ти хто?   
- Шукаю добру деревину на човен-довбанку.
-Тобі треба дуб чи яворина?
-Начовен потрібна верба.
-Тоді поганяйте по цій дорозі і біля молодого соснячка повернете праворуч. Вас там зустрінуть і проведуть у потрібне місце.
Після кількох перевірок та обміну паролями, невідомі нарешті дісталися до бази загону Келеберди. Отаман зустрів прибульців стримано, хоч і знавпосланця особисто. Чоловік витяг з потайного місця невеликий папірець і подав його отаману. Панас прочитав, замислився і нарешті запитав:
- Там що, своїх загонів немає?       
- Загони є, але вони малочисельні, не організовані зовсім не мають військового досвіду.        
- Це ж більше сотні верст...   
- Так, за ніч таку відстань не подолаєш та штаб це врахував і пропонує такий план: ти зі своїм загоном у чотириста багнетів при чотирьох кулеметах увечері 17 липня підеш через Липове, Горби, обійдеш Глобине, далі на Обізнівку і опівночі підійдеш до Манжелії. Тут тебе зустрінуть верхові із загону Киктя і проведуть через міст на лівий берег Псла.
У цей час загони Киктя, Скирти, Мошенського і Левченка атакують Манжелію. Ти в бойові дії не встряєш. Твоя ціль Кобеляки. День 18 липня перебудеш в плавнях річки Псла, про це подбає Кикоть.
У ніч з 18 на І9 Підеш до Кобеляк. Під містечком тебе зустріне загін Білика. Він місцевий, з села Білики. Чоловік сміливий, рішучий, але досвіду майже немає. Об'єднаєш загони Білика, Різника і ще кілька малочисельних груп і всі разом ви повинні розворушити повіт і підняти людей до боротьби проти радянської влади. Знищуйте радянські установи в повіті, більшовицькі формування, а головне треба вивести з ладу станцію Кобеляки, вона від повітового містечка за вісім верст.
Радянська влада в Кобеляках разом з російськими продзагонами відправили до Росії вже 40 вагонів хліба. Незабаром селяни зберуть новий врожай та більшовики і цей хліб відправлять до Pociї якщо не покласти край такому грабунку наших селян, Кобеляцький повіт чекає голод.
Зрозуміло. Коли передбачено повернення до Посулля?
Після виконання завдання.        
Отже, у нас є лише тиждень на підготовку до рейду?
Так. Ще раз наголошую, що в бій ніде не встряєш, а по прибутті на місце сам вирішуй, що треба робити. До порад місцевих отаманів прислухайся. Для твого загону приготують базу в плавнях Ворскли.
Келеберда і представник повстанкому ще довго обговорювали і узгоджували деталі майбутнього рейду до Кобеляцького повіту. На ранок «майстер» по виготовленню човнів-дрвбанок залишив Чубарів ліс і пішов у своїх небезпечних справах.
Панас скликав нараду своїх старшин і наказав готуватись до глибокого рейду по губернії. У загони Мохуна, Таткала і Парнюка відправили кур'єрів з наказом постійно робити наскоки на осередки місцевої радянської влади в селах і уважно стежити за пересуванням військових частин червоної армії.
У визначений день отаман повів свій загін наміченим шляхом. Через двоє суток повстанці Келеберди без особливих пригод, уникаючи бойових сутичок невеликими загонами незаможників, а головне без втрат, прибули у кобеляцький повіт. Зустріч з отаманом Біликом відбулась за планом у призначеному місці. Отамани з'ясували хто є хто, привітались і Білик повів прибулих козаків до їхнього місця базування.
У нових, незвичних умовах келебердинці відпочивали лише кілька днів. Отамани в цей час знайомили Келеберду і його старшин з повітом, розташуванням шляхів і залізниці та з чисельністю збройних зведених загонів по селах. Першою бойовою операцією у повіті запланували знищення кінного повітового загону міліції, який нараховував сорок бійців. Загін був добре озброєний і вважався бойовим і непереможним. Командував загоном Олександр Берлін. Для здійснення свого задуму вирішили виманити кіннотників Берліна в степ і там знищити.
У Келеберди було п'ятдесят кіннотників. Всі вони відчайдухи і досвідчені рубаки. Але Панас надумав збільшити свій загін кіннотників. Для цього взяв з обозу коней і посадив на них двадцять козаків. Для успішної операції виділив для кіннотників дві тачанки з кулеметами.
Для здійснення свого задуму повстанці пустили чутку, що Білик вирішив навідатись у своє село Білики і поквитатись з місцевими активістами. Невдовзі вивідники доповіли, що загін міліції Берліна перебуває на посиленій готовності і чекає повідомлення з Біликів. Таке повідомлення невдовзі у повіті отримали і кіннотники повітової міліції на повному алюрі поскакали до Біликів.
Напівшляху їх раптово атакували козаки Келеберди. Зав'язався шабельний смертельний бій. З обох боків з тачанок застрочили станкові кулемети, та коли кіннотники зіштовхнулись в запеклій шабельній рубці, кулемети замовкли. Міліціонери рубались відчайдушно і вміло, але сили були нерівні; Коли впав зрубаний, як лозина, командир загону Берлін, ряди кіннотників міліції похитнулися і враз були зім'яті. Рятуючись від остаточного знищення, під прикриттям рухливих тачанок з кулеметами, повітовий загін спішно відступив до Кобеляк. На полі бою навічно залишилися 14 міліціонерів і їх командир О.З.Берлін. Келебердинці втратили шість козаків. Після цього бою рухливий загін кобеляцької повітової міліції припинив свої непереможні бойові дії серед селян повіту.
Надаючи змоги повітовій владі вжити термінових заходів проти раптових нападів значних сил невідомої банди, Келеберда наступної ночі напав на Кобеляки. У жорстокій сутичці з невеликою військовою частиною і зведеним загоном КНС повстанці взяли повітове місто, розгромили радянські установи, вбили секретаря повітового комітету партії Л. Д. Батиря та активістів повіту: Степаненка, Забедейка, Трона, Оніпка і багато інших. Келебердинці спалили станцію Кобеляки і весь рухомий залізничний склад.
За короткий термін по багатьом селам повіту, мов вихор, пронеслись тачанки і кіннотники повстанців знищуючи радянські установи, активістів і загони КНС. Практично вся діяльність радянської влади в Кобеляцькому повіті була паралізована. 3 губернії до Кременчука спішно надсилались прохання надати військову допомогу Кобеляцькому повіту у знищенні банди, яка заволоділа повітом і посприяти відновленню у повіті радянської влади. Рішенням командування частин червоної армії, що дислокувалися у Кременчуці, до Кобеляк спішно направляється 56-й стрілецький полк 7-ї Володимирської дивізії. Але на підході доповітового міста Передові частини полку були сміливо атаковані повстанцями. У бою знищено розвідувальний загін на чолі з командиром розвідки Акуловим. Повністю знищена ар'єргардна рота полку разом з її командиром Титовим.
Добре пошарпані повстанцями передові частини полку вимушені були зупинитися і чекати підходу всіх своїх підрозділів. На підкріплення поріділому полку до Кобеляк терміново прибула бригада 25-ї Чапаївської дивізії і розквартирувалась у місті.
У губкомі створюється оперативна група чекістів і направляється до Кобеляк. Під їх безпосередньому керівництві і при допомозі військових частин, що прибули до повіту, створюється зведений бойовий загін «Незаможник».
Вся ця військова армада повинна була знищити банду, яка «розперезалася» у повіті. Та Келеберда вміло вислизнув з переповненого військами повіту і пішов степами у своє Посулля. А загони Білика, Різника та інших отаманів відійшли у більш безпечні місця. Вони були остаточно розгромлені лише у 1922 році.
3 того дня як Панас почув про свого дружка Павла Диньку, що він у болотах Жовненської волості організував повстанський загін, Келеберду почали турбувати сумніви. Він добре знав, що Павло у більшовиків військовий комісар. Доходили чутки, що у Диньки тісний контакт з губернським чека,  але Панас не йняв віри що Динька збільшовичився. Келеберда ретельно збирав про Оболонського воєнкома всю потрібну розвідку і вже планував завітати зі своїми хлопцями до нього в Оболонь. Та повідомлення про отамана Диньку сплутало всі карти.
Під час служби на флоті, вони з Динькою товаришували, один одного поважали і разом приймали участь у мітингах і таємних зібраннях. Своїх думок про становище на флоті і в Україні, у розмові не приховували і в більшості їх погляди збігалися. Вони навіть якийсь час симпатизували більшовикам, але на їх бік не стали.
Два роки Павло комісарив в Оболоні і з розповідей тамтешніх людей був відданий більшовицькій ідеї. Розповідали також, що комісар Динька жорстоко поводився з усіма, xтo шкодив чи не підчинявся новій владі. «То хто ж він, його флотський дружок Павло Динька? Провокатор з Павла, мабуть, не вийде, бо він моряк був серйозний і сам не раз жорстоко карав провокаторів на флоті. Але пройшло вже кілька років, як вони не бачились і ним став його дружок остаточно ще не з'ясувалось».  Коли Панас довідався про загін Диньки, він думав запросити його до себе в Чубарів ліс, але згодом утримався від такої поспішності, відштовхувало комісарське минуле Павла. «Ну, що ж, - вирішив Панас, -влаштуємо зустріч-перевірку моєму дружку. Зробимо невеликий рейд по Посуллю і подивимось, чим дихає сьогодні флотська душа Павла Диньки». У загін до Диньки поплів човном майор. Йому доручено передати запрошення вирушити з козаками Келеберди в нічний рейд по Посуплю. Місце зустрічі загонів визначили неподалік Погребняків біля Рясної могили. Повагавшись, Динька прийняв пропозицію отамана Келеберди і обережно запитав.
Скільки чоловік поведе в рейд Келеберда?
Мені це невідомо.
Передай отаману, що я буду всім загоном у визначеному місці. Майор без пригод повернувся до Чубарового лісу, а Динька відправив свого довіреного чоловіка в Градизьк з повідомленням, що Келеберда спільно з його загоном здійснить рейд по посульських селах. Додати щось конкретне Павло не міг, але попросив, щоб місце їх зустрічі не блокували. Треба у Келеберди заслужити довір'я і влитись зі своїми хлопцями в загін до Панаса. Посланець прибув опівночі і передав, щоб Динька обов'язково знайшов можливість і оповістив в Оболонь, у яке село підуть від Погребняків їх загони отримавши повідомлення від Диньки, чекісти почали терміново стягувати до Оболоні загони незаможників із Семеніки, Біляків і Заїченців, з Хоролу до Оболоні прибув повітовий загін міліції. У Погребняках, Горошиному і Худоліївці прийняли всі застережливі заходи і навколо  виставили часових і засідки. В загоні у Диньки було вісім чекістів і в потрібний момент і по команді комісара вони повинні ліквідувати весь командний склад Келеберди і цим сприяти розгрому всієї банди.
Панас ще за дня послав своїх хлопців до запланованого місця зустрічі загонів і вони уважно слідкували, що робиться на шляхах і степових стежках, Але нічого підозрілого не помітили. Келеберда прибув з півсотнею своїх найкращих кіннотників і приховав хлопців у ярку. Невдовзі до роздоріжжя на підводах прибули і «диньки», як їх охрестили козаки Панаса, наближатись до могили не стали. Келеберда послав до прибулих своїх трьох козаків. Вони на відстані обмінялись паролями і Динька запитав:
-Де отаман?
-Біля Рясної чекає на вас.
Динька взяв двох хлопців, а решті наказав: - "чекайте мене тут."
У супроводі козаків Панаса вони наблизились до могили  тут Динька, порушуючи пароль і відгук, неголосно запитав:
Боцмане, яке ти мав прізвисько на кораблі?
Кобза, - проказав Келеберда.
Вірно, ще пам'ятаєш.
Здоров, Павле, - підійшов до Диньки Панас, - давно отамануєш?
Та вже кілька місяців.
Чого ж до мене не навідався?
Тебе хіба знайдеш, ти у нас конспіратор відомий.
Хто шукає, той знаходить.
Я думав, що ти мене давно вже забув.
Флотська дружба міцна.
Ну, добре, куди кличеш?
Це твої місця, ти й пропонуй.
Динька не знав, що до Оболоні і Погребняків Панас за годину тому відправив розвідку і з нетерпінням чекав на повернення своїх вивідувачів. Павло подумав якусь мить і рішуче зауважив:
На Оболонь нападати не треба, там сьогодні перебуває загін повітової міліції.         Чого це вони сюди завітали? - насторожився Келеберда.
У Хоролі якесь більшовицьке зібрання, от вони і стережуть повітове місто від можливого нападу наших загонів.
- Коли закінчується оте зібрання? - поцікавився Панас.
-Сьогодні під кінець дня.
-Тоді план рейду такий: Оболонь обходимо і вибираємось на Хорольський шлях, а там рішимо остаточно.
У цей час до отаманів підійшов Майор і звернувся до Келеберди:
Є новини.
Кажи, від Павла таємниць немає.
В Оболоні посилена охорона повітової міліції.
- Я теж маю такі повідомлення, - втрутився Динька.
- Околиці Погребняків охороняють комнезамівці, озброєних не більше п'ятнадцяти.
- Минаєм Оболонь зліва, виходимо на Хорольський шлях і алюром до міста:
- Панасе, - захвилювався Динька, - у Хоролі повно військових
- Кожен мій козак вартий десяти більшовицьких солдати.
- У мене лише вісімнадцять, - розгубився Павло.
- Візьмем повітове місто на полундру.
- Це ;самогубство.
- Я що, на самогубця схожий, - засміявся Панас.
- По конях!  За хвилину з ярка вискочили п'ятдесят верхових і вишикувались на шляху. Динька остиг перерахувати кіннотників. Разом з охороною отамана шістдесят шабель. Тут щось не так - міркував Динька, - хитрить Панас. Десь ще є приховані його люди. Він любить влаштовувати несподіванки».
- І не відставай, Павле- гукнув находу Панас.
Динька швидко повернувся до своїх козаків і наказав сідати на підводи. Коли загін розмістився і рушив, Павло підкликав до себе свого довіреного спільника, впевнився, що їх ніхто не підслуховує і тихо наказав:
- Приховайся і зачекай з півгодини. Перевіриш, чи немає за тобою наглядача і, коли впевнишся, що все чисто, швидко доберись до Оболоні. Пароль знаєш. Скажи, що Келеберда щось затіває і прямує в бік Хоролу, але з ним шістдесят шабель. Мабуть чекає на чийсь загін.
- Я все зрозумів, прошепотів чекіст.
За ґодину загін Келеберди виїхав на фунтовий Хорольський шлях.
Тут Панас взяв десять козаків своєї охорони, а всім наказав їхати за ним на відстані двісті метрів безшумно і обережно. Коли отаман опинився на роздоріжжі, де Путівець звертав до Оболоні, Келеберда наказав всім зупинитись.
-Зачекаємо тут з годину, - тихо промовив Панас.
Невдовзі слух уловив кінський тупіт. Наближалися верхові. Панас дав знак рукою, щоб приготувались, але стріляти він заборонив ще раніше. Пройшло кілька хвилин і в темнотівже можна було помітити кілька верхових. Біля розвилки вони зупинились, їх було троє. Панас неголосно наказав:
- Вперед.
Козаки ринули з місця наметом, та невідомі зрозуміли, що це якась небезпека, вдарили коней нагаями і скочили в різні боки. Панас схопив ближчого за руку і висмикнув його із сідла. За іншими погнались козаки. Доки в'язали спійманого невідомого, повернулися прислідувачі. Ніяковіючи, вони розповіли отаманові:
Ми шляхів і стежок тут не знаємо, а вони наче вдома. Спіймати не змогли, а стріляти ти заборонив.
Не журіться, - підбадьорив їх Панас, - вони наступного разу від нас не втечуть.
Під'їхав Динька з усім загоном. Він не побачив полоненого і поцікавився у Келеберди:
Що тут у вас відбулося?
Вершники з Хоролу. Одного затримали, а двоє втекли.
Що воно за один?
Через півгодини дізнаємось, а зараз повертай хлопців і уходимо до Сули.
- Ти ж казав на Хорол, - захвилювався Динька.
- Через півгодини сюди з Оболоні прискаче міліція і загони незаможників.
- То й добре, ми їх трохи поскубем.
- А скільки їх може бути?
- Повітовий загін шістдесят шабель, а незаможників з півсотні.
Але Динька знав, що до Оболоні вже підійшли і підходять ще загони з сусідніх волостей і їх може бути за двісті шабель. Це була можливість знищити Келеберду з його кіннотою. Але Панас робив те, що замислив для перевірки свого флотського дружка. Своїх планів і задумів він ніколи і нікому до кінця не розкривав.
- То ми що, пасуєм? - в'їдливо спитав Динька.
- Моя тактика раптовість і навальність, а в Оболоні здається нас чекають, бо повітовий загін прибув до волості не випадково. Отже, уходимо до Сули.
- Як знаєш, - принишк Динька.
Панас повернув об'єднаний загін і швидкою риссю козаки погнали коней у бік Горошиного.
Біля мосту через Борис загін зустріли повстанці Таткала. Вони вже згодину, як побували в Ґорошиному, спіймали кілька активістів і били їхнагаями до втрати свідомості. Але скільки не нишпорили по селу і хатах, комуністів і комітетчиків не знайшли. Вони встигли на човнах сховатися вболоті       .
«Мені Панас і про Таткала нічого не сказав, - розгублено подумав Динька. Хитрує отаман чи щось замислив проти нього і його хлопців? Мабуть тікати треба, бо щось задумав дружок флотський.
- Перейдимо міст на Сулі, там і побалакаємо з полоненим.
- Що з ним балакать, - загарячкував Динька, - камінь на шию і в Сулу.
- Не швиди, ми не знаємо, хто він. Ось Таткало його й розкусить. Горошине повстанці пройшли не спиняючись. Село принишкло і затаїлось. Навіть собаки поховались і не подавали голосу. Таткало мабуть нагнав тут страху і горошинці потерпали у своїх домівках.
Загін поминув міст на Сулі і Келеберда наказав зупинитись. Навколо виставили пости, а біля мосту поставили впоперек кілька возів. Майор вправно прилаштував кулемети в напрямку мосту і доповів отаману.
- Добре, - погодився Панас, - давай сюди отого небораку з Хорольського шляху.
Чоловіка враз притягли і поставили перед отаманом. Він міцно зв'язаний мотузками, стояв похиливши голову і, мабуть, вже давно попрощався з життям, бо добре зрозумів, до кого потрапив.
Хто такий? - спитав нарешті Панас. - Селянин.
Бачу, що не городецький, - вже сердився отаман, звідки ти і як прізвище?
- Я з Оболоні, маю своє господарство, прізвище Корж.
Так це твій, - звернувся Келеберда до Диньки, - мусиш його знати. Динька повільно підійшов до зв'язаного бранця, стискуючи нагая від хвилювання і тихо промовив:
Так, кажеш з Оболоні?
Чоловік як сонний, підвів голову на Павла і злісно мовив:
- А воєнком продажня шкіра.
- Та я тебе, Динька вихопив маузер.
Панас владно взяв свого дружка за руку і спокійно зауважив:
 - Не поспішай, ми ще потішимось.
Але Динька прагнув скоріше пристрелити нещасного чоловіка і таким чином позбавити його наступних мук.
- Так хто це у Нас? - звернувся Панас до Диньки.
- Не знаю, він не з Оболоні.
- Він ще й дурить нас, скипів Келеберда.
- Дурить, втрутився Таткало, - бо йому більше нічого не залишається робити.
- Ти що знаєш його? - гримнув Панас.
- Так, це людина горошинська - Пустовойтов Митрофан Аврамович, член Хорольського парткому і гроза всіх, хто ховається в болоті.
- Тебе, Юхиме, не я, так мої спільники всеодно спіймають і поїдеш ти до Сибіру ліс пиляти.
- Не діждеш ти мого лісу, - злісно проказав Таткало і вдарив Митрофана усього розмаху в зуби. Пустовойтов упав і став рвати мотузки.
- Підніміть парткомівця, - наказав Панас.
- Митрофана поставили на ноги і він виплюнув з рота разом з кров'ю і вибиті зуби.
-Бери мої зуби і подавись ними, - сказав крізь біль Таткалові
Юхим замахнувся вдруге, але його владно спинив Келеберда.
- Зачекай, не все тобі одному, залиш щось і Павлові.
Я його застрелю, знов схопився за дерев'яну коробку маузера Динька.
Це дуже почесно для парткомівця. Він щось гордо стоїть перед нами, треба його поставити на коліна. Хлопці, дайте отаману Диньці шаблю, він вміє з нею поводитись.
А майор враз оголив свою «домаху» і подав колишньому воєнкому.
- Беріть, моя завжди гостра, як бритва:
Динька розгубився. Він не міг виконати цього наказу, але що подумає Келеберда. Та вони тут нам обом повкорочують ноги залюбки. І Павло згадав слова замголови губернського чека: «При виконанні завдання можуть бути непередбачені обставини і втрати від ваших дій нашому суспільству». «Ну, що ж, пробач Митрофане і прощай». З цією думкую Динька рубонув шаблею Пустовойтова біля коліна і він впав на пісок, як підкошений. Нелюдський стогін вирвався з грудей чоловіка, Луною прокотився над водою, вдарився об стіну очерету і відбився від заростей глухим, моторошним звуком.
- Молодець, браток! Ось так ми розітнемо на шматки всю більшовицьку нечість.
Гурт козаків, що обступив Пустовойтова, який корчився у муках, схвально загудів їм вдарив в голову запах крові і вони, як по команді, вихопили шаблі і нестямно почали рубати збожеволівшого від болі Митрофана. Невдовзі сп'яніння вгамувалось, а на землі від Пустовойтова залишився лише закривавлений і розшматований труп, козаки обтерли свої шаблі об траву і відійшли на бік.
- Викиньте його ракам на корм, - наказав Келеберда.
Козаки підняли за одежу порубаного і кинули в Сулу. Негучний сплеск і тіло пішло на дно. Козаки запалили, заспокоїлися і мовчки чекали наказу.
Таткало зі своїм загоном повертається на свою базу, а ми підемо через Мохнач у Чубарів ліс.
А я?- розгубився Динька.
Ти зі своїми підеш з нами. Будемо битись за нашу Україну в одному загоні. Чи ти не бажаєш об'єднуватись?
Я за, але треба спитати хлопців.
-. Що ж давай спитаємо. Орли, - підійшов до Динчиних вояків, які весь час стояли окремим гуртом, - хочете битися за волю і самостійність у моєму загоні?
Як наш отаман скаже, так і буде.
Тоді спухайте свого отамана.
Хлопці, ми з вами стали до боротьби за нашу Україну, проти більшовиків. Проти комуни і радянщини. Під керівництвом отамана Келеберди ми станемо відчутною силою і об'єднавшись швидше принесемо нашому народу волю і незалежність. Приймай отамане моїх хлопців під свою руку. СлаваУкраїні!
- Слава! Слава! - неголосно промовили козаки і почали вітати  Диньчиних хлопців.
- От і добре, - схвально вимовив Панас, - а тепер,  до маршу, шикуйся! Розвідка наперед! Колону прикриває десятка Казидуба.
Панас і Динька виїхали наперед і повели загін до Мохначанського мосту. Звідти до Чубарового лісу сім верст. Панас виконав свій задум, перевірив Павла, сумніви зникли і відтепер вони разом битимуться за самостійну Україну. Павло буде йому вірним помічником і заступником. Колишня флотська дружба приспала пильність завжди недовірливого і підозрілого Панаса. "Прийдемо на базу, вирішив остаточно Келеберда, - і я оголошу Павла своїм першим заступником. Моряк моряка ніколи не підведе і не видасть".
Загін швидко перейшов Мохначанський місток і, не спиняючись, пройшов селом у бік Чубарового лісу. На світанку повстанці отамана Келеберди повернулися на свою базу, впорали коней, виставили пости і полягали відпочивати. Попереду були ще довші і триваліші походи по повітах губернії.
7
Після злиття загонів донесення від Диньки в Градизьк почали поступати регулярно і чекісти спішно створювали для вирішальної боротьби з бандитськими формуваннями, частини особливого призначення (ЧОПи). В Іраклієві формували і підсилювали винищувальний загін під командуванням Білика. Цьому формуванню придавалось особливе значення у боротьбі з бандитизмом. Загонові навіть виділили одну гармату і ще кілька кулеметів на тачанках. Кількість особового складу загону вже перевищувала сто багнетів.  Розгалужена сітка інформаторів і різного роду стукачів давали можливість простежувати за пересуванням і намірами отаманів Келерберди, Халявки і Мохуна. За іншими загонами слідкували чекісти Хоролу і Лубен.
Укорінення своїх агентів у загін Келеберди чекісти сприйняли, як сигнал до активних дій. Усі свої формування вони привели у постійну бойову готовність з нетерпінням чекали повідомлення від Диньки про вихід повстанців з болота чи з лісу, щоб застукати їх зненацька десь на шляхах, або ж на підході до якогось села. Дні життя і боротьби отамана Келеберди і провокатора Диньки вже були підраховані.
У Чубаровому Лісі серед козаків Келеберди точилися нездорові розмови з приводу затвердження наказом першим заступником отамана, колишнього комісара Диньку. Майже всі повстанці Келеберди сприйняли таке рішення отамана як поспішне, не виважене і навіть образливе для вояків, які вже два роки воюють з Панасом проти більшовиків. "Хто такий Динька, - обурювались козаки, без року неділя з нами в лісі і вже заступник отамана". До Панаса доходили ці розмови, але він свого рішення міняти не збирався.
- Продасть він нас з потрухами, - сердився Майор, - комісари так просто своїх поглядів не міняють.
- Займись своїми справами, - гримнув Панас на свого ординарця, - я знаю, що роблю. Краще підготуй бойову групу у сто козаків до рейду по Заїченській волості.
-Хто піде старшим? - поцікавився Майор.
 - Визначимо на нараді старшин.
За день до запланованого рейду у штабній землянці зібралися всі командири загону. Панас заборонив палити і після детальної інформації про рейд до Заїчинської волості, додав:
- Загін, який готується до рейду, поведу я. Відповідальним за безпеку і охорону бази залишаю заступника Диньку. Оперативний контроль і розвідку здійснює Москаленко. Всім бути на посиленій готовності до нашого повернення.
Який маршрут руху загону? - спитав Динька.
Виберемо самий короткий шлях.
Коли чекати повернення загону?
Через два дні.
Де будете днювати? -Обставини покажуть.
Раджу повертатися на базу іншим шляхом, - зауважив Динька.
-Дякую, Павле, за пораду.
Визначивши остаточно чисельність загону, його озброєння і час виступу, Панас оголосив нараду закритою, але залишив ще на кілька хвилин Диньку. Коли землянка опустіла і прикрили двері, Панас звернувся до свого заступника і друга:
Тебе лишаю на господарстві, посиль охорону табору, бережи путівець від Іркліївського шляху. З хлопцями будь стриманим, не галасуй, але й не церемонься.
 - У нас закінчуються продукти. - нагадав Динька.
 - Ми повернемось з рейду зпродуктами,- Чекатиму тебе без втрат і здоровим.
- Дякую на добрім слові.
Невдовзі Динька повернувся у свою землянку і заходився виготовляти повідомлення на маленькому клаптику паперу. Коли нарешті впорався, до землянки зайшов його колишній заступник Рожненко. Він знав про нараду в штабі і був переконаний, Що Динька обов'язково пошле донесення в Градизьк. Тому без зайвих слів спитав Павла:
- Допомога потрібна?
-Поклич до мене Клименка.
- Може я сам? І ти будеш потрібний мені тут. Чи хіба ти в рейд не йдеш?
- Я залишаюсь на господарстві.
- Зрозумів.
Рожненко вийшов, а Динька замислився: "Може навести загін Білика на табір Келеберди і покінчити зцією базою, чи ще не час? Так, мабуть це передчасно, та й у лісі козаки Келеберди, яку себе вдома. А червоноармійці Білика не привчені битись в густому і незнайомому лісі. Краще хай всі сили кинуть на знищення Келеберди з його Вереміївською сотнею".
У двері землянки обережно постукали. Увійшов Клименко. Це був бойовий і випробуваний чекіст. Сміливий до зухвалості, він находив вихід з любого становища. Хлопець був відмінний спортсмен, вмілий конспіратор, навіть артист, влучно стріляв і володів блискучими прийомами класичної боротьби.
- Федоре, - звернувся до нього Павло, - ось тобі папірець, сховай так,щоб жодна жива душа не змогла його знайти в разі обшуку. Вирушай зараз, але будь гранично обережним. Відчуєш за собою "хвоста", негайно повертай на базу.
Все обійдеться, повернусь увечорі.
Попереджаю, не ризикуй.
-Не хвилюйтесь за мене!
Клименко повернувся до своєї землянки і почав підбивати хлопців сходити на рибалку. У нього завжди були біля землянки вудки. Коли риба добре клювала, Федір приносив своєму кухарю піввідра, а то й більше гарних пліток і в'язів.
До води пішли втрьох. Стежка до протоки, яка з'єднувалась із Сулою, була одна і понад нею знаходилось кілька прихованих постів і спостерігачами. Вони враз засікли рибалок і уважно слідкували за їх намірами. Біля води рибалки вибрали зручні місця, пристосувалися, закинули вудочки. Неподалік рибалок теж знаходився спостерігач, але він так замаскувався, що його ще ніхто не помітив. Клименко уважно обдивився навколо себе і теж нічого не помітив.
Щоб остаточно впевнитись, що поруч нікого немає, Федір закинув вудочкув очерет, щоб гачок зачепився за стебло і коли відчув, що гачок міцнотримається, почав нервово смикати і лаятись. Волосінь бриніла і невдовзі могла порватись, гачок надійно тримався заочеретину. Клименко невитримав і став роздягатись. Рибалка забрів у воду і поплів до поплавця.
У цей час неподалік на вербі захиталось гілля. "Ось де ти голубе", - зрадів Клименко. Він відчепив гачок, повернувся на своє місце, забрав одяг і пішов шукати іншого зручного місця, та таке, щоб спостерігач з верби нічого не міг побачити, де ловить Клименко.
На новому місці не одягаючись Федір закинув вудочку, пристосував її до пенька і нечутно увійшов у воду. За хвилину він вже плів протічком до Сули.
 В умовному місці Клименко поклав цидульку Диньки, й витяг ятір, який завжди тут стояв з рибою, на випадок, коли хтось поцікавиться, "чого це він тут опинився"', відповідав би, що "бачив, як рибалка ставив ятіря і приплів за дармовою рибою".
Та йцього разу ніхто не помітив, як Клименко відлучився від свого місця і він приплів назад без пригод. А на Сулі невдовзі з'явився старий рибалка на човні. Він заїхав в очерет, потрусив ятіря, непомітно забрав папірець та ще покидав з півгодини вудочку на плесі і погнав тихенько човна до Дем'янівки.
Через дві години по тому інформація Диньки вже була у чекістів Градизька. Вони ознайомились із змістом донесення і після недовгих роздумів градизький голова ЧК зауважив:
-Заїчинська волость під наглядом Хорольського ЧК. Хай вони і приймають потрібні міри.
- Їм треба якось повідомити.
- Коней вільних немає, - лайнувся голова.
- Якщо ми не сповістимо, вони не встигнуть перехопити банду.
- А нам зараз не під силу така операція, то і що ти накажеш робити?
- Дайте коня, я поскачу до Хоролу.
- Ну, що ж, бери мого.
За півгодини до Хоролу (а це майже п'ятдесят верст) з Градизька поскакав верховий чекіст, щоб попередити своїх колег про запланований напад банди Келеберди на Заїчинську волость.
Під Семенівкою кінь під верховим спіткнувся у вибої і звихнув ногу. Хлопець встав з коня і ляскаючи себе по стегнах, ледве не плачучи, забідкався:
 -Ну, що ти будеш робити, ніби хто наврочив.
Кінь стояв підібгавши пошкоджену ногу і від болю заплющив очі. Виручив чекіста хлопчик-пастушок. Він віддав військовому свого коня, а сам потяг скаліченого огиря до села.
У Хорол градизький посланець прибув вже смерком. Впевнено зайшов до повітової чека і попросив зустрічі з головою Хорольського ЧК. Голови на місці не було і довелось чекати майже дві години. Будь-кому викласти своє повідомлення посланець не наважився.
Коли на дворі зовсім стало поночі і посланець почав нервувати, з'явився військовий комісар Рубахін. Посланець вирішив передати йому повідомлення свого чека. Комісар уважно вислухав Градизького чекіста про нічний рейд Келеберди до Заїчинської волості і схвильовано заходив по кабінету. У голові військкома миготіли села і шляхи від Липового до Заїченців. По його підрахункам загін отамана Келеберди був вже біля Василівки Заїчинської волості. Отже, треба негайно піднімати всі загони, які є в повітовому місті, і "алюр три хрести", мчати на перехоплення банди під Біляками.
Рубахін відпустив посланця з Градизька і наказав піднімати по тривозі повітовий загін міліції, два взводи караульної роти і всіх чекістів. Загону самооборони було наказано пильно охороняти повітове місто.
Доки спішно формувався загін під командуванням воєнккома Рубахіна Келеберда швидким маршем степовими путівцями обминув всі стрічні села, увірвався в Біляки. Але на околицях він зустрів відчайдушний опір загону самооборони. Комнезамівці завзято захищали міст і коли їх все ж таки потіснили, вони відступили в болото і не припиняли влучну стрільбу по нападниках, які швидко заволоділи вулицями села І невдовзі захопили колишній маєток княгині Багратіон. Незважаючи на рішучість захисників села, сили були нерівні і опір поволі вщухав. Біляківський загін самооборони відступив у плавні річки Хорол.
Козаки Келеберди обшукали хати комітетників та активістів. Кілька чоловік схопили і зв'язаних притягли до маєтку, який займали комнезамівці. До арештованих підійшов Келеберда і суворо запитав:
-Хто такі?
Ми не твого поля ягоди, - мовив найстарший.
Комуністи?
Безпартійні більшовики, - почув зухвалий голос.
Це ж як розуміти?
А так, ми все одно тебе дістанемо і твоя смерть вже близько.
Сміливий, - спокійно мовив Панас. - Мої вимоги читали, щоб хліб не вивозили до Росії?
Твої вимоги нам до фонаря, ми живемо своїм розумом.
- Тоді повідтинайте, хлопці, їм голови, щоб не були такими розумними. Козаки накинулись на беззахисних зв'язаних людей і за хвилину порубали їх, як капусту. Серед загиблих був і член Заїчинського волвиконкому Григорій Костянтинович Білий.
- Відберіть кращих коней і продукти, які є в коморі незаможників, - наказав отаман.
Козаки Келеберди запалили кілька будівель комнезаму, забрали все, що було потрібно для загону і вже чекали наказу про наступні дії.
- Продукти погрузили і відібрали десять коней, все готово до маршу, доповів Майор.
- Скільки загинуло наших козаків?
- Шість.
- Що горить?
Комори, стайня і весь реманент незаможників.
Добре, уходимо через Грицаї. Повстанці з усіма предосторогами вийшли з Біляків і отаман повів загін у степ. Кіннотники розтанули в темряві серед безкрайніх степів хорольської рівнини.
Зведений загін Рубахіна прибув до Біляків через півгодини, після того, як Келеберда покинув село. Комори і стайня вже догоряли, а селяни намагалися врятувати реманент, який горів обкладений соломою і очеретом. Плуги й борони заливали водою і розтягували по своїх садибах. Під огорожею маєтку голосили жінки, чоловіки яких загинули від рук кіннотників отамана.
- Куди пішла банда? - запитав Рубахін чоловіків, які бідкались біля спаленого реманенту.
- Чули, що на Грицаї.
 - Скільки це верст?
 - Буде верст п'ять.
 - Його шлях на Заїчинці. На ранок складіть звіт про все, що заподіяв цей бандит у селі, - наказав воєнком чоловікам.
- Ми всі не письменні
А де ж ваші керівники? - розлютився Рубахін.
Частина он під огорожею лежать, а інші в болоті відсиджуються.
- Коли вони нарешті з'являться, хай чекають на мене, - грізно сказав военком.
Він скочив на свого огиря і гучно подав команду:
- По конях!
Келеберда в цей час наскочив на Заїчинці. Було за північ і члени загону самооборони мирно спали у своїх оселях під теплими ковдрами. Лише на околиці чутко дрімали у засідках кілька охоронців сільського спокою. Вони повинні першими, в разі небезпеки, подати сигнал і підняти незаможників для відсічі будь-яким нападникам. Та коли повз них наметом понеслись, як чорні привиди, якісь вершники, охоронці з переляку завагалися. Зробити кілька пострілів вони ще встигнуть, але доведеться їм накласти тут головами, бо кіннотників багато і вони зовсім поруч. "Бандити зараз почнуть нищити їх товаришів, які надіються на свою околичну охорону", - гарячково міркував кожен. Повагавшись, охоронці зробили по кілька пострілів у вершників і побігли в густі зарості чагарників.
Попередження охоронців з околиці були вже запізнілі. Козаки увірвались до волвиконкому і зарубали члена волвиконкому Матвія Степановича Мусієнка та ще трьох незаможників, які чергували і в цей час відпочивали у приміщенні волвиконкому. Нападники розтрощили і побили у приміщенні всі шафи, столи і полиці, запалили три будинки комнезамівців, знайшли кілька чоловік із загону самооборони і потягли їх на майдан.
- Кінчайте з ними, - на ходу кинув Панас, коні, зброю і продукти швидко в обоз. За десять хвилин уходимо.
Невдовзі загін Келеберди покинув перелякане наскоком повстанців селоі швидким маршем колона попрямувала через міст у напрямку одного зостровів серед важкопрохідних плавнів річки Хорол. На сході вже зазорилось. Панас вирішив не встрявати ні в які сутички з більшовиками і тихо перебути день на глухому острові, куди вів їх місцевий мешканець Заїчинців і спільник по боротьбі з більшовиками.
Загін Рубахіна прибув у Заїчинці, коли зовсім розвиднилось. Комісар розпорядився: скликати всіх незаможників. За людину більшість чоловіків зібрались біля волвиконкому. Тут ще догоряли будівлі і скрізь були свіжі сліди недавнього погрому. Селяни боязко юртувалися і тихо обговорювали нічні події.
До гурту незаможників підійшов Хорольський воєнком і намагався з'ясувати, куди пішла банда. Але чоловіки здвигували плечима і ніяковіючи твердили одне:
- Вся кіннота пішла за міст.
- А потім?
- Було ще темно і ми нічого не бачили.
- Де він може заднювати? - допитувався воєнком.
Тут глухих місць повно і не кожен з нас знає до них стежки.
- У нього кіннота, вози навантажені вашим добром. Такий загін по стежціне пройде,- лютував Рубахін.
- Ми навколишнє болото не знаємо...
- Зібрати всіх рибалок до волвиконкому.
За півгодини до Десяти чоловік прийшли після загадування до розбитого волвиконкому. Вони мовчки палили і чекали, що їм буде казати повітовий військовий комісар.
На який острів могла сховатись банда?
Таких островів у наших плавнях до тридцяти.      
А найвірогідніше який з них? - Суворо дивився на рибалок комісар.
Треба обстежити до двадцяти бродів.
Хто з вас знає всі ці броди?
Кожен з нас знає по кілька бродів де ми постійно рибачимо.
Якщо ви саботуєте, я вас всіх арештую і відправлю у Хорол до в'язниці
Ми кажемо правду, - забідкались рибалки.
Зараз підійде з Солониці батальйон Сибірського полку і ви покажете всі броди, які знаєте.
Рибалки захвилювалися, бо доведеться йти попереду загону, а це не пройде поза увагою людей і повстанці обов'язково дізнаються про провідників. Тоді їм буде неминуча смерть. Чоловіки гарячково шукали виходу з такого становища.
- Нам потрібно додому, бо пора вже поратись, - вимовив хтось несміливо.
- Хто піде звідси, буде оголошений як посібник бандитів. "От влипли -бідкались про себе рибалки. - тут гаряче і там пече".
Рубахін виставив понад річкою спостережні пости, наказав про все що помітять, доповідати йому негайно. Воєнком з нетерпінням чекав червоноармійців і лаявся на їх адресу. Але батальйон прийшов лише під кінець дня» облаву на острови довелось відкласти до ранку. Червоноармійці зайняли всі шляхи до села і надійно приготувались до бою.
Келеберда зі своїм загоном у цей час перебував на невеликому глухому острові, брід до якого вони ледве подолали. Через нечастий рух до цього острова брід замулився, заріс рогозом і коні ледве витяти вози на твердий берег острова. Козаки прилаштували біля броду кілька кулеметів і всі вклалися відпочивати. Перед заходом сонця на острів з другого боку непомітною стежкою прийшов вивідувач, який обережно вийшов з болота і побував у селі, він знайшов Майора і рішуче зажадав:
Буди отамана
Він тільки вклався
У село прийшов батальйон червоноармійців і тепер їх майже півтисячі.
Вночі вони в болото не сунуться.
Вони зайняти навколо всі можливі виходи.
Що ти пропонуєш?
Як смеркне треба пробиратися до Єньківських хуторів, цей шлях поки що самий безпечний.
Тобі шлях відомий?
Шлях важкий, але ми зможимо відірватися від наших прислідувачів і вийдемо у степ, де нас не чекають, а там до Сули вже недалеко.
По заходу сонця Келеберда наказав козакам приготуватись до походу. У сутінках отаман повів свій загін островами і заболоченими луками в бік Хоролу. Коли нарешті минули Єньківські хутори, шлях повстанців проліг повз Богданівку, Рокити і Благодирське. За кілька годин загін степом дістався до Сули і без пригод повернувся на свою базу в Чубарів ліс.
8
Після нічного рейду до Заїченської волості Келеберда усамітнився у своїй штабній землянці і вирішив відпочити. Та скільки не намагався заснути, сну не було. У голову лізли різні думки, пригадувалась минувшина і постійно стояло одне запитання: "Що ж далі"?
Панас ліг горилиць на своєму ліжку, якщо споруду з молоденьких дерев можна назвати ліжком, і глибоко замислився. Зі своїми вірними побратимами-козаками він воює проти влади більшовиків вже понад два роки. Вони присвятили себе боротьбі проти поневолювачів та українському антикомуністичному руху, називають себе повстанцями, їх мета-вибороти свободу і незалежність рідному краю. Спільно з усіма і свободу України. За останній рік він став схилятися до думки, що перспективи їхньої перемоги вельми примарні, але поки що про це нікому не казав. Незважаючи на поширення повстанського руху, "советы" вперто не бажали визнавати повстанців, як борців за волю і незалежність, за самостійну Україну. Українців, які взяли зброю і виступили проти російської сваволі і окупації, проти комуністичної ідеї і диктату більшовицької влади, називали бандитами. Селяни вимушені були повторювати таке твердження, хоч у душі більшість з них підтримували і схвалювали повстанський рух на Україні.
Серед численних повстанських загонів на терені України були й серйозні військові формування, навіть армії, як от у батька Махно. Цей неординарний, але вольовий борець і лідер селянського руху, мав популярність на всьому Лівобережжі. Та й отамани Зелений, Тютюнник і Григор'єв командували дивізіями повстанців і успішно боролись збільшовиками.
Цим отаманам були підвладні території кількох волостей, а от він, Келеберда, за два роки так і не спромігся відвоювати зі своїми хлопцями якийсь повіт чи хоч невелику волость, щоб встановити тут порядки і закони УНР. Два роки болотного життя, переховування від постійного прислідування нічого бажаного не дали. Рейди його загону в основному успішні, але протистояти російським полкам він зі своїми отаманами невзмозі. Після кожного походу доводиться ховатись і постійно остерігатися. Не вистачає продуктів, набоїв, одягу. Малі загони забезпечують себе грабунками, а це не сприяє авторитету повстанського руху. Під час їх наскоків на села і хутори разом з активістами гинуть і прості селяни, це підриває авторитет повстанців. Тактика боротьби поки що залишається у блискавичності і несподіваності. Без жорстокості до своїх ідейних ворогів, перемоги здобути не можна. Але жорстокість породжує жорстокість.
Панас закрив очі і думки його враз полинули до Одеси. Там він служив п'ять років, познайомився з революційно налаштованими людьми {довго блукав між різними течіями, доки нарешті не пристав до прихильників українського національного руху. Та найважливішою подією все ж було знайомство з Пашею. Вони покохали один одного і одружилися. Кілька років їх спільного життя пролетіли, як один день. "Як вона там, його кохана, чи покращило ЇЇ здоров'я, чи згадує його? І Микола мовчить. Він залишив хлопця, щоб допомагав Паші і оберігав її від всіляких несподіванок. Пройшло вже кілька місяців, а з Одеси жодної вісточки. Може послати кілька хлопців, щоб все з'ясували і по можливості доставили Пашу сюди в Чубарів ліс... Ні, цього робити Не треба. Хлопці не зрозуміють його почуттів, а потай будутьглузувати з нього. Він отаман і від нього чекають рішучих дій. Боротьба з комунією і совдепією триває і він не зрадить національну ідею".У двері обережно хтось постукав.
- Заходь, - голосно відловів Панас.
-Мружачи очі від темноти, Майор пройшов до столу і сів на лавочку. Панас мовчки чекав, що буде казати ординарець. Хлопець пом'явся і нарешті вимовив^
-Є повідомлення, що в Рокити (Жовтневе) прибув продзагін. Десятьчервондармійців на двох возах.
- Звідки повідомлення?
- Оболоні наш інформатор залишив у Липовому в умовномумісці своєповідомлення.
Майор рішуче поклав на стіл папірець. Панас повагом взяв цидульку,підсунув каганець, уважно прочитав. Захвилинумовив:
- Інфоматор надійний?
- Вже рік допомагає нам.
-Добре, після вечері збери до мене всіх старшин.
Майор кивнув головою і вийшов. Келеберда ретельно став обмірковувати отриману інформацію. Вони два дні тому були неподалік Рокит і тоді їм пощастило відірватись від чекістів та червоноармійців. Чи не може бути це повідомлення провокацією? Інформатор, як стверджує Майор, перевірений і надійний. Йому немає сенсу нас провокувати. Ми про нього знаємо все і він розуміє, що його чекає в разі зради, а продзагін треба обов'язково знищити. Для цього вистачить п'ятдесят козаків на нараді все як слід обміркуємо і вирішимо.
На нараді Панас висловив свою думку відносно можливої провокації,але старшини заперечили і погодились на нічний рейд до Рокит.
- Міркую, що для цієї операції вистачить п'ятдесят козаків,-запропонувавКелеберда.
- Хто піде старшим? -запитав Григорій Казидуб.Яка думка старшин? - і собі запитав Панас.
-Казидуб з цим завданням справиться, - за всіх відповів Москаленко. - Маршрут загону довільний, чи як? - запитав Динька.
Рокити поруч Оболоні, от ти й розроби безпечний маршрут цього рейду.
Добре, на ранок буде готовий,
Чого так довго? - здивувався Келеберда.
—Я пошлю до Оболоні розвідкугщоб з'ясувати, чи є там якісь війська, а вже потім викладу свою думку.
- Бути по твоєму, - погодився Келеберда.
На ранок Динька послав двох відвідувачів до Оболоні і свого інформатора в Градизьк з повідомленням про нічний рейд повстанців до Рокит.
Наступного дня інструктуючи Казидуба про маршрут пересування його загону до Рокит, Динька наголосив, що обійти Оболонь можна з двох боків, але самий безпечний шлях понад Сулою через Мирони, Замостя, Тукали і Зікранці, а там вже й до Рокит недалеко.
Другий шлях степами лише повз одне село - Благодирське (Калинівка) та в разі зустрічі з якоюсь військовою частиною, тут ніде заховатись - голий степ. Цей шлях коротший на п'ятнадцять верст.
- Що ти пропонуєш? - похмуро спитав Панас.
- В Оболоні крім загону самооборони нікого немає та краще піти до Рокит понад Сулою і Борисом,Динька добре знав, що нетерплячі і прагнучі до самостійних рішень козаки Панаса обов'язково підуть коротким шляхом через степ. Тому він так твердо наполягав на обхідному маршруті.
Панас подякував своєму заступнику за всі пропозиції і звернувся до Казидуба:
-Тебе, Григорій, вчити не треба, але до поради заступника ти все таки прислухайся. Усі вільні, Казидуб залишся на хвилинку.
Будь уважний і обережний. У разі щось помітиш незвичне, не лізь на рожен, за хлопців відповідаєш головою.
Не клопочись, отамане, буде все гаразд.
Вночі п'ятдесят вершників степом від Липового повз Іванівку і Оболонь вискочили до Благодирського і з південного боку наблизилися до Рокит. Попереду був крутий підйом і козаки перейшли на крок. На підвищенні вояків Казидуба чекав винищувальний загін Білика. Вогонь двох кулеметів був такий разючий, що козаки в перші хвилини втратили п'ятнадцять своїх товаришів. Повстанці кинулися в різнобіч. А в слід їм вибивали смертельну дріб станкачі чекістів. Застукавши зненацька Казидубів загін червоноармійці Білика знищили майже третю частину вершників, а решта розсіялась по всьому степу. Втікачів Білик не прислідував, але й місця свого до ранку не змінив.

 
Казидуб з великими труднощами зібрав рештки свого пошарпаного загону під хутором Лимани і повів хлопців до Іванівки. Коли село раптово встало перед вершниками, Григорій наказав:
- Сходу вриваємось в село і знищуємо всіх активістів, комнезамівців і міліцію.
Повстанці налетіли вихором на невелике село, рубали всіх, хто втікав, налили хати незаможників і затримали кількох активістів. їх порубали шаблями біля собору, який збудували як усипальницю для знатного роду Милбрадовичів. Зробившу» повний розгром селу; козаки забрали п'ятнадцять коней зі стайні незаможників і зникли в степу.
Наступного дня у штабі Панас детально розбирав все, що трапилось минулої ночі під Рокитами. Ще не було такого випадку, щоб козаків Панаса отак жорстоко пошарпали і нанесли відчутних втрат. Те, що загін зустріли кинджальним вогнем кулеметів, нагадувало про сплановану пастку.
Вам заступник радив просуватися шляхом понад Сулою, - сердито нагадав Панас.
На цьому шляху чотири села і нас десь обов'язково б помітили, а степом лише повз одне село, - виправдовувався Казидуб.
Ти втратив п'ятнадцять козаків, - докоряв Панас.
Тут щось, Панасе, не чисто. Нас чекали під Рокитами.
Когось підозрюєш?
Пока нікого, але це зрада.
Добре, де зараз заступник Динька?
Тільки що поїхав перевіряти пости.
Гукни до мене Казидубів, Адаменків, Мусієнка і Прудкого. За півгодини щоб були тут.
Майор швидко оповістив названих Панасом старшин і коли всі зібралися вштабній землянці, Келеберда зауважив:
-Майор, залишся,командири зручно вмостилися на лавах, витяти свої кисети з тютюном і густо задиміли самосадом. Панас перечекав поки всі влаштувалися та заспокоїлись і тихо запропонував:
-Пом'янем загиблих вчора козаків, шанобливим мовчанням.
Усі підвелися і посхиляли голови. За хвилину Панас продовжив:
- Те, що трапилось під Рокитами, дуже скидається на пастку. З усьоговиходить, що нас там чекали і добре приготувались до зустрічі. Сьогоднівже відомо, що то був винищувальний загін Білика, який ще напередоднізнаходився в Ірклієві. Можливо і з іншого боку села нас теж чекала засідка.Хто і як попередив чекістів?
Старшини мовчали, нещадно палили і ховали свої суворі обличчя в густому тютюновому диму. Лише Майор нетерпляче совався на своєму місці і нарешті не витримав:
Зрадник знаходиться серед "диньок". -Хто ще так думає? - тихо спитав Панас.
Підозра є, - проказав Григорій Казидуб, але це ще треба довести.
Нас тут вісім чоловік. Ніхто не знає і не повинен знати нашого задуму, Якщо сьогоднішнє рішення стане відоме більшовикам, тоді провокатор серед нас, - грізно наголосив Панас. А рішення таке: у суботу ми всіма силами нападаємо на Святилівку. З нами піде і весь склад колишнього загону Диньки
Заступник знатиме про цей план?
Я сам розповім все Диньці за кілька годин до виступу. Якщо Павло агент, він встигне попередити чекістів, а ті в свою чергу не стягнуть війська до Святилівки.
А ми уважно прослідкуєм за "диньками", - додав Майор.
Тоді на цьому всі вільні і щоб не одна жива душа не довідалась про наш план і задум. Хлопцям влаштуйте перевірку готовності до раптового виступу.-
Святилівка, це велике село, понад шістсот дворів, розташоване на лівому березі невеликої річки Рудки, при впадінні її в Сулу. У селі створене комнезам, загін самооборони і незаможники успішно ділять панську землю та відбирають надії у заможних селян. Панас вже давно планував розгромити більшовиків та активістів в цьому селі. Тепер він це зробить в ніч з суботи на неділю* а заодно перевірить і Диньчиних людей.
У суботу ранком Павло Динька помітив пожвавлення серед козаків Хлопці чистили І перевіряли зброю, ремонтували збрую, і оглядали вози. "Щоб це значило, г дивувався Динька, - до чогось готуються. Але мені нічого Панас не казав; Піду до нього і все з'ясую. Ні, це буде підозріло, зачекаю коли Панас сам мені про все повідомить, - вирішив Павло.
Динька був непоганий психолог і спостережлива людина. Павло вирішив особисто з'ясувати, куди готуються козаки. Він підійшов до одного з хлопців, який саме знімав колесо, щоб помастить втулки. Павло допоміг козаку і ніби ненавмисно запитав;
Переживаєш, щоб не підвів тебе віз у поході?
Якби ж знати, чи далеко підем, я б не клопотався, а ви, командири, все загадками та з таємницями.
-Тактреба, бо коли знають всі, буде відомо й ворогові.
Хлопці кажуть, що до Святилівки.
Хто це тобі сказав? - суворо спитав Динька.
Чув таке, а хто казав не пам'ятаю.
Щоб більше ти про це ніде й словом не обмовився.
Я, як риба, -закрив рот долонею козак.
От і добре, - похвалив його Павло.
"У разі якихось ускладнень, цей випадок треба буде використать, -вирішив Динька, - а зараз негайно відправити повідомлення в Градизьк.
Та коли Динька підходив до гурту своїх колишніх вояків, він побачив Майора. Ординарець отамана стояв за деревиною, байдуже палив і пускав дим до гори. Так, - підсумував Панас, - це вже серйозно, за мною мабуть причепили хвоста. Але чого, де я проколовся? НІ, вони мене ні в чому не можуть підозрювати. їхня підозра шита білими нитками. Ще день-двапротриматися. А там їм всім буде каюк, - по морському підсумував Павло".
Він спокійно підійшов до своїх хлопців, сів у гурті і почав розмову про їхнє облаштування, чи все у них добре і чи немає їм якого утиску від старшин. Розмова велась відверта, голосно, щоб Майор все чув. Під час розмови Павло на мить зустрівся очима зі своїм довіреним інформатором і ледь помітно кивнув йому головою в бік Своєї землянки,
Павло ще посидів з хлопцями недовго і підвівся.
- Відпочивайте, хлопці, а я піду до своєї землянки попрацюю.-Дякуєм за добрі слова і відвертість, - загомоніли козаки.
Майор за цей час поволі пройшов неподалік і незабаром повернув до коней. Його змінив інший спостерігач. А чекіст-інформатор сходив і собі до козаків, що готували вози, погомонів з ними і непомітно зайшов до землянки Диньки. Той мовчки показав на стілець, а сам продовжував щось писати. За хвилину він нахилився до столу і запросив це зробити і свого співрозмовника.
- Запалюй, -голосно запропонував йому Павло, - а я ще трохи занотуюсвої думки.
Павло нарешті закінчив робити якісь записи, сховав записну книжку і тихо промовив:
У ніч з суботи на неділю загін наскоче на Святилівку. Передай нашим, щоб добре підготувалися. Здається підем всі разом.
Щось напишете?
Ні, запам'ятай все, що я сказав.
До кінця дня я не встигну повернутися.
Повинен встигнути, бо за нами вже слідкують.
Я теж помітив.
Обережність і ще раз обережність.
Розумію.
Щасти тобі.
Клименко вийшов із землянки і оглядівся. Навколо нікого. Він направився до своїх хлопців і раптом помітив у кущах спостерігача. "Отже ми вже під наглядом, - подумав Федір, - що ж, доведеться цього вивідувача знешкодити". Він поволі повернув ліворуч і попрямував путівцем, який виходив на Іркліївский шлях. Та через сто метрів Федір приховався біля великої дуплистої верби і став чекати. Почувся шерхіт листя. Клименко напрягся, як кіт перед стрибком, і коли прислідувач порівнявся з вербою, Федір блискавично затис йому рота і вдарив ножем під ребро. Козак рвонувся, але раптово обм'якнув і повис у Федора на руках. Клименко затяг труп за вербу і поклав на траву. Убитий виявився із охорони табору. Федір запхав труп у дупло верби і прикрив зверху листям. "Вибору у мене не було, ~ скрушно подумав Клименко, - його хватяться через годйну-дві. Треба потертися біля місця, що відведено для курців, порозмовляти з козаками І розповісти їм кілька бувальщин. А вже потім пробиратись на місце зустрічі зі своїм напарником".
У гурті з козаками Клименко просидів з півгодини, Його тут побачив і Майор. Козаки весело реготали з почутих бувальщин і по-дружньому ляскали Федора по плечіх. "Мабуть пора, - вирішив Клименко і пішов до землянки, де мешкав з хлопцями. По дорозі він уважно перевірив, чи немає за ним стеження і коли впевнився, що все чисто, пішов ледь помітною стежкою в бік Іркліївського шляху.
Федір ловко обминув всі пости і засідки, бо добре, вивчив їх розміщення. Сам не раз бував в охороні цього путівця. Коли впевнився, що він вже вийшов за смугуохоронних постів, прискорив крок.
Зі своїм спільником Клименко зустрівся біля шляхупередав все, як наказав Динька і пішов у зворотній шлях лісом. Він знав, що його напарник, а їх у нього було кілька в різних місцях, десь неподалік мав коня і вже напевно скаче до Градизька.
Федір повертався уже знаним шляхом і знов зумів пройти повз всі пости непоміченим. Біля своєї землянки він пристав до хлопців і став допомагати чинити збрую. За годину поруч пройшов Майор і не спиняючись попрямував далі. "Шукає свого стукача, - вирішив Клименко, - шукай, через добу й ти будештрупом". Клименко підвівся і пішов відпочивати. День закінчувався. У лісі швидко темніло.
У січні 1920 року армію Махно охопила епідемія тифу. Махно довгий час кріпився, але невдовзі зліг і його у безпам'ятстві привезли до Гуляйполя. Скориставшись з цієї біди, хворих і заслаблих махновців роззброїли російські військові частини, а захоплених командирів махновських полків і з'єднань розстріляли. Махно з невеликою купкою відданих йому ординарців і штабних командирів переховувався у навколишніх хуторах. - і--: Невдовзі уцілілі махновці почали одужувати. Батько вийшов з підпілля і став збирати своїх хлопців. З невеликим загоном Махно знов розпочавбойові дії проти більшовицької влади. Він швидко пересувавсь по селах і хуторах навколо своєї махновської столиці і невдовзі вже Мав під своєю рукою до сотні відданих бійців.
2-голютого махновці налетіли на загороджувальний загін, який весь час розшукував схованку Махна. Загін повністю розбили, взяли два кулемети і сто полонених. Через кілька днів розгромили піхотну бригаду в самім Гуляйполі, де взяли важку батарею разом з прислугою 42-ї дивізії. Після цих відчутних перемог загін Махно сховався у лісництві і став вичікувати.
В інформації Маріупольського повітового партійного комітету від 8-го травня 1920 року зазначалось, що "у Махна армія малочисельна. її склад близько 800 шабель, 29 справних кулеметів, 24 - несправних. 100 осіб це наближені і віддані люди Махно. Армія має одну гармату 3-х дюймову і дві 6-ти дюймові, снарядів 11 штук". Але ці дані були дуже занижені. З архіви» документів відомо, що на той час армія Махно вже мала до 500 шабель -700 багнетів при 50-ти кулеметах на тачанках та 8-ми гарматах. Навколобатькової вольниці - Гуляйполя стягувались військові частини Червоно армії, які намагалися взяти махновців в оточення.
Не вступаючи в сутички з насідаючими на махновців військами, батько повів свою армію по визначеному маршруту на Полтавщину. Тут він мав за мету руйнування державного апарату, знищення адміністративних осіб (голів райкомів, міліції, голів комнезамів, ЧК, каральних загонів), а також звільнення з в'язниць арештованих і руйнування самих в'язниць. Весь час на п'яти махновцям насідала Чаплинська військова група, але Махно не вступав з нею в бій.
Рік тому, коли Махно вперше прийшов на Полтавщину і вчинив тут повний розгром радянським установам, знищивши кілька десятків радянського і партійного активу, він організував місцевих повстанців і створив кілька потужних загонів. Кобеляцький повіт для Махна був північним плацдармом. Тут повинна була діяти його дивізія Бібікова і група Матяжа. У плавнях Ворскли і Псла десь знаходився махновський загін а 2000 багнетів, 4000 шабель при чотирьох гарматах із кулеметами Макеева. Але з прибуттям значних сил Червоної Армії ці краї залишені махновські сили частково розсмокталися в її рядах, інші, остерігаючись попасти в руки чекістів, втекли а свої краї, або переховувалися тут, на Полтавщині. Отже, очікуваного резерву в кобеляцькому повіті не виявилось.
Проте Махна зустріли у повіті нові загони: Матяжа до 700 багнетів, Живодера - 600 і Левченка - 500. із донесення своєї розвідки Махно дізнався, -що ці загони постійно ворогували між собою за першість серед повстанців. У командному складі був сильна розвинутий антисемітський рух (прислугання євреїв). Махно сформував з цих загонів полк і командиром полку призначив Живодера. Левченко еже тоді був підпорядкований петлюрівському повстанкому і по неперевіреним даним був членом повстанкому.
Не пройшло і десяти днів, як Левченка арештували за потурання його хлопцям у погромах єврейських родин. Комісія антимахновских справприсудила Левченка до розстрілу, а вояків його загону до роззброєння.Але вночі значна частина левченківців зі своїм отаманом втекли на правий правий берег Дніпра.
3-го серпня відзначилось жорстоким зіткненням з Чаплинською групою : радянських військ. Чаплинці зайняли Лівий берег річки Хорол. Але кіннота Махно вдарила групі з тилу і зім'яла обоз. Махновцям дісталось 16 кулеметів, чотири гармати і до п'ятсот полонених, інші втекли у бік Полтави.Полонені після мітингу залишилися у махновському війську.
У районі Манжелії - Піски махновці зустріли нові для них повстанські загони.  . Більшість з них були залишками колись потужного повстанського загону Блакитного. Отамани між собою не ворогували, але й не бажали об'єднуватися.  Щоправда одного разу вони добровільно погодилися підпорядковуватися отаману Скирті. Та його відверті петлюрівські погляди на розбудову України багатьом повстанцям не сподобались і це об'єднання розпалось.
До Махна, який розташувався зі своєю армією на відпочинок біля Омельника, прибули місцеві отамани з метою влитись у його армію, засвідчити    . батькові свою повагу, а головне отримати від Махна допомогу. Привів свій загін у кількості п'ятдесят шабель і 150 багнетів при чотирьох кулеметах і Панас Келеберда. Отамана з Чубарового лісу прийняв сам Махно.
Що, моряче, - незвично зустрів Панаса Махно. Набридло сидіти в своєму лісі?
Ми, начебто, не дуже й засиджувалися, - образився Келеберда.
-Чув про твій рейд до Кобеляк, хлопці тамтешні розповідали. А що ж отамане загін у тебе такий малочисельний? У Чигиринському повіті ти, здається, мав тисячу багнетів?
- Чигиринщина не Посулля...
-Так, тут степи широкі і є де розгулятися кінноті.
Тут діє жорсткий червоний терор. За одного вбитого активіста чи партійця вони розстрілюють десять заручників.
Знаю, не лякай мене їхнім терором. Воювати треба, нищити їх і їхню владу, а не сидіти в болоті.
Ми готові воювати, тому й прибули до тебе всім загоном. Приймай, батьку, до свого війська.
До мене прибули загони Петренка, Рядна і Біленького, але всіх вас разом не набереться і на полк, а розкидати вас по моїх полках ви ж не погодитеся?
-Як накажеш, батьку.
Я знаю, що ви тяготієте до своєї місцевості, до своїх сіл. Я не заперечую, але треба піднімати селянина, створювати потужні загони. Якщо ви у Посуллі створите один, або й два полки повстанців, ви цим самим зміцнете своє становище і будете впливати на хід подій на нашу користь.
Така можливість реальна, але потрібні зброя, набої, одяг і кошти.
Зброєю я вас забезпечу, коштами теж, але й спитаю, як ви все це використали.
Ми зробимо все, щоб виправдати твою довіру до нас, - запевнив Панас.
Повстанців треба озброїти кулеметами, тачанками, гарматами. Не сидіть на одному місці, рухайтесь по повіту чи й по кількох, знищуйте активістів, комнезамів, партійців, чекістів і загони самооборони. Та головне, спілкуйтесь з населенням, роз'яснюйте наш рух, нашу мету, провадьте мітинги, випускайте листівки із закликами, розповідайте про наші перемого, про поразки Червоної Армії, а головне про антиселянську політику Росії на Україні.
У нас немає типографського обладнання і спеціалістів.
Знаю. Я вам дам таке обладнання і залишу кілька спеціалістів, а зараз відпочивайте і через годину всі приходьте на мітинг. Послухаєш моїх ідеологів і вчіться, як треба агітувати за нашу ідею.
На майдан села Омельники зійшлися всі мешканці цього села. Ходили чутки, що після мітингу Махно буде роздавати селянам сіль і цукор. Тож люди прийшли з торбами і мішками. Вони сторожко поглядами навкруги» переминались з нош на ногу і неголосно розмовляли, чекаючи початку мітингу.
Першим на трибуну піднявся Нестор Махно. Він вміло пояснив причини боротьби з. більшовицькою владою та анархо-комуністичну ідею Вільних Рад. Серйозну увагу Махно приділив самоврядуванню, яке усуває саме Існування бюрократі», про творчу ініціативу кожного і найбільше зупинився на пропаганді анархо-комуністичних ідеалів без насильства і нагляду партій та особистостей.
Дивився Панас на командуючого махновською армією і дивувався: невеликий, приземкуватий чоловік з гострим поглядом ясних, синіх очей, чисто поголений, балакає і дивиться кудись в далечінь. На обличчях людей, що уважно його слухають, свій погляд не спиняє. Кожного разу закінчуючи свою думку, різко махає рукою, мов шаблею, і вигукує: "і тільки!" Нарешті під дружні вигуки: "Дайош Вільні Ради!" і "Хай живе батько Махно!" ~ командувач анархістів залишив трибуну.
Після нього виступав відомий синдикаліст і набатовець Єарон-Польовий. Він закликав руйнувати інститути насильства і сваволі, вимагав закріпитись на визволеній території і розпочати анархістський експеримент побудови вільного Радянського устрою, без партійної диктатури, без влади чиновників. .$ Наступного дня Махно зібрав всіх отаманів для оголошення їм свого рішення. Батько по походному був одягнутий у вівчугу з чорного смушку, на голові сива папаха, при боці шабля і два револьвери. "Що за сила в цій людині, ^розмірковував Панас^ - щоб отак підняти і_ повести за собою тисячі людей на боротьбу проти влади більшовиків? Його військо вільно пересувається по всій Лівобережній Україні. За ним ідуть всі, кого захопила Ідея здобуття волі, боротьби проти комуністів-державників, за життя без чиновників, бюрократів і диктатури".
-. Зараз мивиступаєм, тихо почав Махно, - в штармі (штаб армії) отримаєте наряди на зброю^ боєприпаси і гроші. Вірю, що ви ще потужніше запалите вогонь повстання на Полтавщині і впевнений, я ще почую про ваші переможні рейди. Ніякого компромісу з владою. Тільки знищення апарату насильства принесе нам волю.
Келеберда отримав для свого майбутнього полку тисячу рушниць і три мільйони грошей. Для налагодження печатної справи йому прикомандирували кілька фахівцівті видали невелику типографію -"американка", на якій можна друкувати і газету, але вона все ж була пристосована для друку листівок. За розпорядженням Махна в загін Келеберди влились десять вояків з батькової армії, щоб вони навчили Панасових козаків воювати по-махновськи.
Вдень, озброєні із завантаженим обозом, повстанці Келеберди вирушили степовими путівцями до Посулля. На всьому шляху вони не зустріли ніякої збройної перешкоди. Але навколо Манжелії, Пісок іГлобиного вже стягувалися значні сили червоної Армії, чекістів» загони ВОХРА ЧОП і комнезаму. Келеберда без бою пройшов до Чубарового лісу і сховався на своїй базі. По сводках ЦК інффмаційно звітувавщо "... бандитизм по губернії розвинувся до великих розмірів. Бандитами зайняті Гадяч і Зеньків. Останній зайнятий махновцями. Бандитами розграбовані Циглерівський, Венгерский і Глобинський цукрові заводи.
На думку президіуму Політгубвиконкому операції ведуться Не досить успішно тому, що керівництво ними виходить з Харкова. Необхідно перенести польовий штаб, що проводить операцію, до Полтави".
У цей же час письменник і гуманіст В.Г.Короленко, який проживав у Полтаві, писав Луначарському:
"...Уся наша Полтавщина схожа на пороховий погріб, і зараз вже йдеться про розстріл заручників, набраних на місцях, охоплених повстанням. Міра, якщо ї примінити, безглузда, жорстока і тільки шкідлива для тих, хто її притіняє..."
15 серпня 1920 року армія Махно залишила Зіньків і пішла у зворотній шлях. 16 серпня ранком махновці зайняли Миргород.
Газета "Комуніст" №208 від 17 грудня 1920 року помістила статтю Головраднаркому України Раковського:"1. Усі главарі банд  всі учасники банд оголошуються поза законом.Кожний захоплений бандит буде розстріляний на місці, як ворог робітничо-селянської влади.       
2.         Близькі родичі бандитів беруться в заручники відправляютьсяконцентраційні табори, майно бандитів  і їх близьких  родичівконфісковується на користь місцевої сільської бідноти.
3.         Села, які допомагають бандитам і дають їм продукти, коней, вози іпоповнення, піддаються військовій блокаді.
Ось так відреагував на повстання українських селян і робітників протибільшовиків, голова уряду советської України Христіан Раковський. Своїмрішенням він наказав розстрілювати повстанців без суду і слідства, а разомз ними і їх найближчих родичів. Цей офіційно оголошений червоний терорпроти повстанців Червона Армія, чекісти та різні більшовицькі військовіформування виконувалиі негайно і повсюдно.
Доля самого голови советського уряду була складною і водночас трагічною. Після знищення інакомислячих і розгрому повстанського руху на Україні він був представником СPCP в Лондоні і Парижі. По своїм переконанням вважався прихильником Троцького, борець за всесвітню революцію, політичний авантюрист. Арештований за наказом Сталіна в 1937 році На допитах тримався мужньо, нікого не видав і загинув з віроюв світову революцію. Розстріляний в 1941році.
Характеризуючи положення на Україні в період 1920 року ВЛенін говорив:"... там кипит война, и Красной Армии приходится бороться противбанд, которыми она кишит... Поли. собр. соч. Т.41, стр.364.    
"З метою повної ліквідації всіх проявів політичного повстання на Україні ЦК КП(б) рекомендував: 1) знищити живу силу діючих банд; 2) роззброїти куркульство; 3) всіляко зміцнювати апарат Радянської влади на місцях".
Виявляється в ЦК КП(б) серйозно розуміли, Що це політичний повстанський рух, а не бандитський. На Україну Росія кинула на боротьбу з повстанцями величезні військові з'єднання, навіть армії. Війна проти народу, який не визнавав більшовицької влади і російської окупації розгорнулась на всій території України.
 
10
У вересні 1920 року двадцятитисячна армія Махно широким фронтом від Ворскли до Сули знову пройшла Полтавщину. Змітаючи на своєму шляху загони міліції, комнезаму і чека, батькові козаки, незважаючи на швидкий темп маршу, встигали розбивати більшовицькі формування самооборони і забирати з собою підчисту зі складів озброєння, боєприпаси і продовольство.
Зустрічаючи місцевих отаманів і їх вояків, Махно щедро ділився з ними зброєю і продуктами. Залишав своїх хлопців у повстанських загонах для надання допомоги. Вимагав створення великих і рухливих загонів.
Назустріч і навперейми батьковій армії з Харкова, Полтави, Кременчука і Лубен спішно йшли полки Червоної Армії. Та догнати чи перейняти рухливі війська Махна пішим червоноармійцям не було ніякої можливості. Махновці блискавично брали волосні і повітові містечка, знищували активістів, більшовиків, комнезамівців і швидко просувалися в напрямку своєї столиціГуляй Поля на Катеринославщину.
Серпень для селянина - гаряча пора. Вірні своїй хліборобській заповіді селяни в ці дні були в полі. Врожай того року був не з кращих, але зібрати збіжжя було вкрай необхідно своєчасно. Від світанку и до темна чоловіки і жінки не розгинали спини на хлібній ниві. У селі залишалися немічні старі
Того дня, про який йдеться в цьому оповіданні, вчителі Біляківської школи готували свої класи до нового навчального року. Завідуючий школою ВолодимирМихайловичКос, йогодружинаНаталія Михайлівна, Антонина Олександрівна Любашевська та Марія Олександрівна Бондаренко ретельно мили парти, підбілювали стіни  витирали вікна.
Раптом з усіх околиць у село влетіли вершники. Вони швидко об'їхали всі вулиці, проскочили до мосту, але нічого підозрілого не виявили. Повернувшись в село, кіннотники спішилися біля школи. За вершниками, як навала сарани, посунули тачанки, вози і загони кіннотників. На передній тачанці зустрічний вітер рвав чорне полотнище прапора зі схрещеними білими кістками і черепом. Вся ця озброєна і численна армія почала розташовуватися в селі біля кожного двору. За півгодини село вже було забите невідомими військами.
Невдовзі і до школи зайшли озброєні вершники. Своїх коней вони прив'язали біля шкільної брами.
Що це за будинок? - суворо запитав передній.
-Сільська школа, а ми вчителі.
-Де квартира завідуючого?
-Ось ці вікна,  тремтячою рукою показала Наталія Михайлівна.
- Ведіть до кімнат.
Вчителі без зайвих питань показали прибулим помешкання завідуючого. Військовики уважно оглянули все приміщення і рішуче наказали: -Оці дві кімнати звільніть, а самі на деякий час перейдіть на кухню. -Для кого ви готуєте наше приміщення? - обережно поцікавився Кос.
- Тут житиме батько Махно.
Незабаром до школи під'їхала розкішна карета і зупинилась біля брами. Чистокровні ордени гарцювали на місці і неспокійно смикали красивоговозика на дві особи. Та ось дверцята карети відчинились і хтось голосно запитав у перехожого селянина:
- Що це за будинок?
-Школа,—захвилювався дядько. –
-Поганяй далі, - наказали кучеру.
Карета рушила вздовж вулиці, а напроти вже бігли піші козаки з якимось огрядним чоловіком. Один з махновців схопився за дверці карети і на ходу доповів:
- Добродій Пащенко просить вас. батьку, до його оселі.
Карета розвернулась і повезла свого поважного пасажираза церкву, де мешкає один з багатіїв села Михайло Пащенко. Коли карета зникла за рогом вулиці, подвір'я школи враз заповнили військові. Вози, вершники і тачанки з кулеметами щільно заповнили все подвір'я. Вчителі зібралися на кухні у завідуючого і не сміли навіть вийти на подвір'я. Вони чули недобру славу про Махна і махновців і дуже потерпали за своє життя і за власні оселі.
Коли село зверх всякої норми забили військовіто ще значна частина, війська розташувалась навколо Біляків. По селу пішлистанини; наказуючи кожній господині варити, смажити і пекти для махновців вечерю. Над селом j густо закурився дим. Скрізь чулись перелякані крики курей, качок і поросят.Махновці вимагали жирну, смачну і ситу вечерю.
На сільському вигоні ще за більшовиків була збудована дерев'яна трибуна! Тут постійно виступали агітатори, активісти, різного роду балакуни, їх промови так вже набридли, що вони на такі збори намагалися вже й не ходити. Та коли в село приїздив якийсь знатний партієць, селян згонили на мітинг, погрожуючи розправою, якщо хтось не прийде на вигін.
Раптом біля тієї самої трибуни на вигоні заграв духовий оркестр.Злагоджена гра багатьох мідних труб і гупання барабани понеслись надБіляками, як багатоголосний архієрейський хор на великодньому святі. Зусіх вуличок села і городами до вигону бігла босонога дітвора, а за нимипоспішали чоловіки, жінки, молодь і навіть старі, які ще годину тому спокійнодрімали на колодках і вигрівалися на сонечку.
Духової музики в Біляках ще не чули і не бачили отих міднихтруб. Яквона відтворюється, як на тих трубах грають, біляківцям було-дуже цікаво. Перемагаючи страх, вони бігли на вигін на заклик труб і барабана. Але гра невдовзі припинилась, і лише труби начищені до блиску сліпилилюдям очі.
На трибуну піднявся довготелесий, схожий на дяка, чоловік. Його виступ був запальним, з театральними рухами, а голос то верескливий, то монотонний з нечуваними словами. Слухали селяни дивну і в більшості незрозумілу промову і від подиву не могли відірвати очей відоратора. Чоловік закінчив розповідати про анархістську філософію і враз змінив тему. Він проклинав "совети", більшовиків, лаяв комуністів і закликав Селян не вступати ні в які комуни. У кінці своєї довгої промови патлань голосно вигукнув:—Геть всяку владу!
Дивились селяни на босі ноги та нечесані патли промовця і не розуміли: "Як це без влади, а хто ж буде правити країною? НІ, наші місцеві промовці якось простіше і дохідніше розповідали, що і як воно там буде далі".
Під час виступу оратора-анархіста біля трибуни стояли махновські командири і весело чогось реготати. Вони вже мабуть звикли до свого химерного промовця і зовсім його не слухали. Один з них показав на дерев'яну трибуну і голосно промовив:
- У цьому селі, мабуть, багато комісарів, бо й трибуну для них зробили.-Ось повечеряємо і все з’ясуємо, - додав другий.
Мітинг закінчився швидко і ніхто більше не виступав. Під марш оркестру махновці пішли вечеряти. Сільські жінки насмажили їм птиці, натушкували картоплі з молоденькою свининою і біля кожного двору козаки вправно зацокотіли ложками. А на вигоні гриміли труби і на радість всієї дітвори бухкотів, як водяний бугай, величезний барабан.
Після вечері по дворах пішла озброєна варта. Заходили лише в хати до комнезамівців, комітетників і більшовиків. Разом з ними ходили багатії і вказували, в яку хату заходити. На подвір'я школи привів озброєних махновців сусід Солодовник.
Хто Кос Наталка? - спитали підозріло.
Це моя дружина, - розгублено відповів завідуючий школою.
Де вона?
Я Наталія Кос, - підвелась жінка.
Ви переховуєте комісарські речі, - грізно мовив махновець.
І дійсно, чоловік вчительки Шевченко Уляни (його прізвище Потерайло) був не комісаром, а членом загону самооборони від Заїченського волвиконкому. Коли махновці наближалися до Біляків, він приніс у квартиру до завідуючого швейну машинку і вузол з якимись речами і попросив приховати все, а сам з активістами зник в болотах річки Хорол. Казати неправду завідуючий з дружиною не наважились, бо хтось підгледів, як Потерайло переносив ті речі і вже доніс махновцям. Довелось казати правду. Наталія Михайлівна повела махновців до своєї кімнати і показала залишені речі. Військові розв'язали вузол, розкидали всі речі по кімнаті, алене знайшли в них нічого цікавого для себе. Один підняв ліжник, роздивився його з усебіч і розчаровано зауважив:
На вівчугу не годиться. - хай вам буде на ковдру. Другий відкинув головку машинки, витяг шпульку з нитками і поклав її до кишені.
 Нам треба оглянути все приміщення, - зажадав старший, "Махновці обійшли класи першого поверху і піднялись на другий. Перед дверима бібліотеки спинилися. Поторсали за ручку дверей. Кімната була закрита.
Принесіть сокиру, - наказав махновець,
Це бібліотека, - тихо мовив завідуючий, -там лише книги.
Негайно дайте сокиру, нам сказано, що ви ховаєте кулемет.
"О боже мій", - злякався завідуючий і побіг по сокиру. Махновець вправно просунув лезо сокири між дверима і одвірками, замок зламався і двері розчинились. Махновці зайшли в приміщення бібліотеки і стали ритися у шафах. Один з прибулих взяв компас і поклав його до кишені.
-Це наочний посібник для учнів, -з проханням у голосі мовила Наталія Михайлівна.
Чоловік застережливо смикнув дружину за рукав і дав зрозуміти, щоб вона мовчала. Нічого не знайшовши для себе цікавого, махновці вийшли з бібліотеки і один з них зауважив:
Може поліземо на горище?
Та що в цій школі може бути крім букварів, ходімо звідси.
Коли стемніло, махновці набились до завідуючого школою на кухню, наказали робити смаженю і поставили кілька пляшок спирту на стій. Пили нічим не розводячи пекучу рідину, гучно крякали, кривилися і посилено нюхали хліб. Коли спирт розв'язав язики, серед махновців почалася цікава розмова:
Ти звідки? - питали вояки один одного.
Я з Катеринославщини.
А я залізничник.
.- Скільки крові ми пролили, - забідкався молоденький козак, - а кінця цьому не видно.
За що ви воюєте? - обережно спитав завідуючий школою.
Як за що,— обурився сп'янілий козак, - за волю!
Здобудете волю і що потім будете робити?
-А, - відмахнувся козак від завідуючого, як від настирливо« мухи, - там буде видно.
Чи можна побачити Махна? - знову спитав завідуючий.
А чого ж, він від людей не ховається.
Коли нарешті спирт таки здолав майже всю компанію і махновці захропіли, де хто впав, завшколою погасив лампу, прибрав стіл і теж пішов відпочивати.
Ранком козаки повмивалися на подвір'ї, одяглися і начепили на себе зброю. Нашвидку переснідали і почали готувати тачанки до походу. До кухні зайшла Наталія Михайлівна Кос. Один з махновців звернувся до неї з проханням:
- Вчителько, дайте якусь посудину. Ну, каструлю чи миску...
Наталія Михайлівна відшукала величеньку миску і подала її козаку. Той взяв посудину і вийшов з приміщення на подвір'я. Повернувся козак, тримаючи миску в обох руках. Наповнену до верху сіллю. Він простягнув свій дарунок ї урочисто промовив:
-Ось вам від насдарунок і вибачте за створені тимчасові незручності уашім домі.
Господиня з вдячністю прийняла незвичний дарунок, який в ті буремні роки був великою цінністю. Вона дбайливо сховала у шафу сіль, вийшла на подвір'я школи і була здивована великій кількості жінок, які обступили вози І протягували махновцям різноманітний посуд. Козаки щедро насипали селянам цукор і сіль і постійно вигукували.
- Ану, баби, не соромся, налітай, всім вистачить.
Як потім з'ясувалось, махновці захопили Зіньків і на складах цього повітового міста виявили чималі запаси солі, цукру. Спирту та іншої дефіцитної продукції. Усі ці цінності, козаки забрали з собою.
Не встигли всіх задовольнити продуктами, як пролунала команда вирушати в похід. Усе махновське військо пройшло в рух. Козаки скочили на коней, тачанки з труднощами Виїздили на вулицю і шикувались в колону. Армія Махна вирушила далі на південь. Козаки стиха повторювали:
- До Омельника, до Омельника.
Від Біляків до Омельника п'ятсот верст, шлях не близький, але для махновського війська не вперше швидко, за короткий термін долати такі відстані. Між возами і тачанками ходили куренні і сотенні командири і крутим словом підганяли тих, хто ще чогось вовтузився. А козаки намагались позбутися зайвого вантажу і поспіхом роздавали продукти людям.
Учителі осторонь стояли своїм гуртом і мовчки спостерігали за неймовірною метушнею махновців. До них підійшов один з вчорашніх козаків, що пиячили на кухні у завідуючого.
- Ви хотіли побачити Махна, он він пішов до ваших сусідів.
У багатія Чечуйкав садочку під грушею були накриті столи і весь штаб махновської армії прийшов снідати перед важким походом до Омельника. Вчителі обережно наблизилися до огорожі і намагалися роздивитися, де ж серед них батько Махно. Ватажка грізної армії признали по тому, що до нього постійно зверталися командири, а він давав якісь розпорядження і посилав козаків, як окремо стояли поруч, в різні кінці Біляків,
Невеликий на зріст,без папахи і наголо пострижений. Кругловиде обличчя одне плече нижче другого. На ньому були напіввійськовий френч і галіфе, на ногах добрі офіцерські чоботи. Обличчя якесь смутне і невдоволене, я після постійного недосипання. Чогось гордого чи яструбиного в цій людині не помічалось. Зморена і заклопотана людина. Якби не його різні владні розпорядження, то й вирізнити його серед гурту не було б можливості.
- А чого він пострижений? — тихо спитав козака Кос.
- Після тифу.
-І плече у нього якось неприродно виглядає.
Це у батька після поранення.
"А ще казали всі; що Махно не передбачувана, жорстока, як звір, невідаюча страху людина, - подумав завідуючий. Може в бою він безстрашний і відважний, а зараз, як звичайний заклопотаний чоловік.
Після сніданку у Чечуйка всі повернулись до обійстя Пащенка бо там були їх речі і коні. А селом одна за одною проходили тачанки з кулеметами, і поескадронно, нестрункими рядами, в розбрід, скакали кіннотники. Махно обернувся до одного зі своїх командирів і суворо промовив:
Що вони в тебе, як бандити, бредуть селом. Ану вишикуй їх по військовому!
Зараз, батьку, наведу порядок, - поспішно мовив командир і погнав свого огиря за ескадроном.
Ти вже привчи їх раз і назавжди по три, так по три, або ж по чотири» ~ голосно кинув навздогін Махно.
За селом командир наздогнав свій ескадрон і перепинив йому шлях.
  Шикуйсь! - заволав сотник на весь вигін. Я вас навчу, гречкосії, якходити строєм, і щоб мені з піснею до самого Омельника.
За мить вершники вирівнялись по три в ряд і дотримуючись інтервалу, з піснею рвонули алюром за своїм полком.
Село швидко спустіло, і командири разом з Махном почали всідатись верхи на своїх огирів. Біля Пащенка стояв розкішний лімузин, а попереду до буфера вже була підпряжена четвірка коней. На кожному сидів козак Позад автомобіля до кузова на довгому поводку прив'язаний кінь під сідлом, але без вершника.
Чого ж це ваш автомобіль сам не рухається? - спитав махновців старенький дідусь, що спостерігав за козаками біля свого перелазу.
Бензину немає, діду, а то б ми зараз газонули на все ваше село.
З хати Пащенка вийшла жінка середнього росту, в пенсне і з гарно викладеною зачіскою. На ній була спідниця-кльош і яскрава іноземна блуза. Козак галантно відчинив дверцята блискучого лімузину і махновська дама поважно сіла на заднє сидіння. Дверцята зачинили, і козаки риссю потягли чудо-витвір автомобільного будівництва розбитою дорогою. Шофер ледве встигав минати ба юри та ями з рідким багном Коли машина на кінній тязі сховалася за рогом, Махно наказав:
-Коня?
Два козаки підвели батькові красивого вороного огиря. Махно, мов птах, злетів у сідло і наметом погнав коня навздогін своїм військам. За ним ледве встигали його штабні командири. Навантажені зброєю і боєприпасами вози з натугою тягли коні. їх з боків підганяли нагаями вершники, не даючи коням відпочинку, щоб не зменшувати загальний темп руху всієї колони. Через двадцять-тридцять кілометрів такої напруженої гонитви коні приставали і падали в упряжі на шлях. Таких швидко міняли на свіжих, а загнаний кінь лишався конати на узбіччі шляху.
П'ятеро біляківців і собі поїхали з махновцями добувати для себе волю і сите життя. Але вже через тиждень вони повернулися в село і розповідали, що Махно за три години вже був в Омельнику і по дорозі махновці загнали кілька десятків коней. Та на їх місце вони набрали нових у місцевих волвиконкомах і комнезамівців.
Пробувши в Біляках майже добу, махновці нікого не зобидили і не пограбували. Але в садибах активістів і комнезамівців, які встигли втекти, Vвони забрали все, що їм сподобалось. Сільська дітвора ще довго згадувала батька Махна, який нагодував їх цукром. ДО цього вони лише бачили великими святами грудочку цукру, яку приносив з крамниці батько, і тоді всім сімейством по черзі вони лизали солодкий, як мед, цукор; ::
Цю простеньку історію повідав свідок тих далеких вже подій Микита Митрофанович Гришко односельцю Івану Івановичу Кравченку, який ретельно записав розповідь старожила Біляків тодішнього Хорольського повіту.
 
11
Поява армії Махна під Омельником суттєво вплинула на плани місцевих повстанців. Келеберда відмінив напад на Святилівку. Терміново сформував Загін самих кращих і боєздатних вояків  вирушив до Омельника.
У Святилівку ми завітаєм слідуючий раз, - пообіцяв Панас.
Повернувшись до Чубарового лісу після зустрічі з Махном, Келеберда дав відпочити один день козакам, а сам вирішив особисто виявити в загоні провокатора. Панас гукнув до себе Диньку і наказав йому розробити план операції по розгрому радянської влади у Святилівці. Всю Ініціативу він віддав у руки своєму заступнику. А сам замислив іншу операцію. Треба було Обдурити стукачів, які вкорінилися в загоні і понудити їх розкритися.
Коли до штабної землянки зайшов Динька, Панас, дивлячись Павлові в очі, раптово запитав:
Як думаєш, друже, де у нас у затоні очі і вуха чекістів?   
Динька не розгубився і почав вигадувати першу-ліпшу версію:
-Меніздається щозанами слідкує якась невелика група чекістіввона знаходиться десь поруч, а може й у самому загоні: -Звідки втебетака впевненість?-здивувався Панас.
- Унас надійна охорона, вийти і повернутися до табору непоміченимпростонеможливо.
- Мені здається, що десьтут влаштовано поштову скриньку і неодну, але десаме? виклав свою думку Панас;
- І він влучив, як в десяту. Динька захвилювався, але взяв себе в руки і спокійнозауважив:
- Твою версію теж відкидати не можна, будемо шукати.
У дворі штабної землянки несміливо хтось постукав і не чекаючи дозволуувійшов майор:
-Я ж казав щоб нас не турбували, - розсердився Панас.
-Прибув отаман Халявка.
- Продовжимо пізніше, - мовив Келеберда, - Ти, Павле, ще сам поміркуй над нашим задумом і завтра доповіси.
-Добре, я працюватиму у своїй землянці.
Недовольней тим, що його не залишили бути присутнім при розмові отаманів, Динька вийшов, а до штабної землянки втиснувся Василь Халявко. Він призирливо подивився вслід Диньці і підійшов до столу, де сидів Келеберда.
Отаман Жовненської волості був кремезною людиною, високого росту, у напіввійськовому френчі, без головного убору. На боку у дерев'яній коробці маузер. Обличчя спокійне, вольове, з пишними запоріжськими вусами. У лівій руці завжди тримав нагайку:
Вітаю, отамане, - подав руку Панасові, - вже щось затіваєш?
Тичув, що казав батько? Треба, друже, ворушитися і ні на день не залишати більшовиків у спокої.
-Маєш якийсь план?
Панас помовчав, пильно подивився на Халявку і раптом йому прийшла в голову цікава думка.
- Ми тут спланували напад на Святилівку на суботу і добре, що ти прибув.Тепер зробимо по іншому. Ти зв'яжись з Мохуном і в п'ятницю разомнападіть на Святилівку, а я всім загоном піду на Жовнине. Операціюрозпочнем одноразово у п'ятницю о п'ятнадцятій годині, але про мій рейд до Жовниного нікому ні слова. Знаємо лише удвох. -Часу залишилось зовсім мало, - зауважив Халявка.
От і добре, Менше знатимуть про наші наміри чекісти.
Щосьпомітив?
Десь тут стирчать їхні вуха є.
Ох, Панасе довірився ти комісарові, а він всіх нас продасть.
Не каркай, за ним пильно спостерігають.Гляди не проґав.
Що відповіси на мою пропозицію?
Раз треба, ми з Мохуном підем на Святилівку.
- Дізнайся у Святилівці чи попереджені комнезамівці про напад насело у суботу.
- Зрозумів таке зізнання я тобі обов'язково доставлю.
-У тебе до мене щось є?
- Дай мені півсотні гвинтівок.
- Зараз накажу.
Халявко раптово підвівся і вдарився головою об рублену стелю землянки. Він помацав забите місце, потер його і незлобиво лайнувся:
-Щобтому будівельникутаку ґулю на лобі. У нас на острові краще. Курінь просторий, м'який і теплий, а в твоєму підземеллі темно і тісно.
-На зиму прийдеш до мене, тоді і скажеш де краще.
- Дожита б до зими.      
- Чого це ти занепадаєш духом?
- Осе Посулля щільно оточують війська Червоної Армії.
- До нас вони не сунуться.
-Літом ні, а як скує кригою річку, -чекай гостей.
Не журись, щось вигадаєм.
Нудобре буду повертатись
Отамани побажали один одному удачі і Халявко направився до човна та за хвилину він повернувся. Панас Здивовано підняв брови.
-Забувщось?
-Слухай, Панасе, я до тебе вже третій раз припливаю човном і кожного разу бачу біля твого протіка, що впадає у Сулу, одного й того ж рибалку з вудкою.
- Нутой що?
А тещо він з Дем'янівки, а до цього села звідси добрих три версти. Хіба біля його села рибалка гірша?
- Майора до мене! - наказав Келеберда.
За хвилину Майор виструнчився перед Панасом.
Супроводиш отамана до Сули і привези до мене отого рибалку, який дуже полюбив ловити окуні біля нашого протічка.
Зараз доставлю.
-Та не перестарайся. Він мені потрібний живий. Майор і Халявко пішли, а Панас наказав покликати до нього Мусієнка. Отаман сів на лавочку біля землянки і замислився. Таких рибалок навколо нашого лісу мабуть багато. Чекісти не дарма їдять свій хліб, а ми безпечні, як кури на сідалі. Он які бувають поштові скриньки. Значить стукач в нашому загоні. Його думки порушив Мусієнко.
Кликав, Панасе?
Пішли в землянку, с розмова.
Федір Мусієнко був односельчанин. Вони разом створювали загін козаків у Вереміївці, партизанили у Холодному Яру і повернулися у Посулля. Федір середнього росту, світловолосий, повновидий з голубими очима Він все робив поволі, розмірювано і доводив до завершення любу розпочату справу. У загоні Келеберди очолював службу безпеки і в рейд постійно ходив з кожним загоном.
Панас пропустив Федора в землянку і щільно причинив двері. Коли вони всілись поруч, Келеберда спитав:
Знайшов охоронця, який зник раптово?
Знайшов.
Що скажеш з цього приводу?
Тут діє не одна людина, їх кілька.
Час від часу не легше, - лайнувся Панас, - що ж, так і будемо чекати поки нас візьмуть тут всіх за барки?
Я роблю все можливе.
Ти в навколишніх селах своїх людей маєш?
Так. По три-п'ять чоловік знаходяться у Великій Бурімці, Мохначі, Жовниному, Ірклієві. Чорнобаеві і Оржиці.
Яку маєш інформацію на сьогодні?
У Жовнине прибув загін червоноармійців у сто багнетів при двох ручних кулеметах. До Оржиці наближається бригада Червоних козаків. В Ірклієві стоїть винищувальний загін Білика. На станції Глобине вивантажився піхотний полк.
Куди цей полк направляється?
Пока стоїть в селі Глобиному.
Що ти про всі ці переміщення думаєш?
Нас поступово, але впевнено беруть у кільце.
У тебе є якість міркування?
Треба негайно законсервувати базу і уходити в наш край.
А потім?
Перебазуватись у Дніпровські плавні і острови.
Ти сказав негайно, то це значить вже сьогодні?
Не пізніше завтрашнього дня ми ще пройдемо без втрат.
Я в п'ятницю нападу на Жовнине, розіб'ю отой загін у сто багнетів, а ти пильнуй тут, щоб хтось зненацька не наскочив на базу і готуй все господарство до раптового перебазування. Загін Диньки піде зі мною. Нас чекають в суботу у Святилівці. Якщо це підтвердиться, значить стукач в загоні Диньки. Але в п'ятницю загони Халявки і Мохуна знищать владу більшовиків і їх посібників у Святилівці і дізнаються чи попереджені комнезамівці про суботній напад на село.
Щоб полк з Глобиного прибув до Святилівки треба лише одну ніч, -попередив Мусієнко.
Не панікуй, пошли кілька спостерігачів і хай уважно слідкують за тим полком. Якщо вони прибули по наші душі, то підуть у ніч на суботу доСвятилівки, а тим часом Халявка і Мохун опередять їх на цілі сутки.
— З Жовниного ти повертаєшся сюди?
- Так, але про наше перебазування ніхто не повинен знати. У тебе тут залишається Вереміївська сотня. Вони варті цілого винищувального загону. Розпорядження їм давай від мене особисто. А зараз їди і збільш и навколишню охорону вдвічі. Про всі незвичайні події доповідай мені негайно.
-Тоді я пішов.      
- З Богом і пильнуй день і ніч, від цього залежить наше існування.Мусієнко пішов, а Панас замислився: "Щось нічого не чути від Таткала  і Парнюка. Чи не підтягується 3-й Сибірський полк до Хоролу. Якщо цей полквийде із Солониці, тоді зрозуміло, що червоні затягують мішок. Алепоспішати не буду. Дочекаюсь п'ятниці, розгромлю Святилівку і Жовнине ітоді підем у свої вереміївські болота і плавні.
До землянки зайшов Майор і невесело доклав:
Того рибалки я ніде не знайшов.
Запізнились ми з тобою. Він вже мабуть поспішає до ЧК.
Я зробив біля потічка засідку і посадив двох хлопців. Якщо він ще явиться вони його схоплять.
Добре, іди відпочивай. 
Ранком у п'ятницю з Чубарового лісу вийшов загін у двісті багнетів на підводах при двох тачанках з "Максимами" і п'ятдесят кіннотників. На узліссі вони розгорнули червоний прапор і риссю попрямували через шлях Ірклієв-Градизьк у бік Жовниного. Стрічні вози звертали на узбіччя звільняючи шлях червоному загону. До одного з таких возів під'їхав Майор і запитав у чоловіка:
Звідки ви їдете?
З Ірклієва, - боязко відповідав селянин.
Наших військ чи загонів не встрічали?
В Ірклієві стоять червоні. -А бандити де можуть бути?
Хто ж їх знає, вони сьогодні тут, а завтра в іншому місці.
-Хто керує в цій місцевості?
Кажуть Келеберда.
Ви з ним зустрічалися.
Не приведи господи, - зробив зляканий вигляд дядько.
Що, такий страшний?
Та вже й недобрий.
Ну, нічого, невдовзі ми його прикінчимо і вам стане вільніше. Чоловік нічого не відповів, а про себе подумав: "Кишка тонка у тебепроти отаманових козаків.
Під Жовниним загін Келеберди перейшов на крок і Панас наказав:
- Кіннотники з прапором наперед і сміливо в'їздіть в село. У разі зупинятьна околиці, відповідайте, що загін Володимирського полку прямує до Золотоноші. У селі зупинитесь, поки ми всі підійдемо. -Зрозуміло.
Козаки прискорили ходу і невдовзі їх зупинила охорона села. Післянедовгої розмови кіннотники рушили вулицею села. Слідом, наздоганяючиїх, поспішали вози з піхотою. У центрі села піхота раптово зіскочила з возіві, розтікаючись вулицями, ринулась до сільської школи, де розташувавсязагін червоноармійців, що прибув у село кілька днів тому. Тачанки з двохбоків перекрили вулицю і в селі зав'язався жорстокий бій. ЧервоноармійціНе встигли організувати кругову оборону, метались по подвір'ю і гинули відвлучних пострілів повстанців. Кілька десятків червоних засіли в приміщенніі повели прицільний вогонь по насідаючим воякам. Та ось до школипідлетіли тачанки, розвернулись і відкрили щільний вогонь по вікнахзаважаючи червоним прицільно стріляти, атим часом під стіни школи вже пробрались кілька чоловік повстанців і влучно кинули у вікна гранати. Слідом за вибухами в приміщення школиувірвалисяповстанці.Ще мить  тамчуласьперестрілка, глухі удари, стогін,передсмертні зойки і раптово все стихло. Охорона села і з десятокчервоноармійців на  кількох возах, вирвались з оточення, погнали чимдуж край мосту через Сулу.
Цій уцілілійгрупі біля двох десятків пощастило дістатись Градизька. Сюди ж, раніше на півгодини, вже прибуло кілька втікачів зі Святилівки, яким також пощастиловрятуватися від повстанців Халявки і Мохуна. Захоплених полонених червоноармійців Келеберда наказав роздягти і відпустити, а виловлених активістів і комнезамівців швидко пересортували, більшу половину повели за село на розстріл. Останніх били нагаями довтрати свідомості. Зібравши зброю та інші трофеї, повстанці незатримуючись в селі, вирушили до Чубарового лісу.
Попереду загону, знов від червоним прапором, їхав Келеберда. Його заступник Динька відставна кілька метрів і зосереджено міркував; "Не довіряє йому Панас, отже щось помітив. Раптово поміняв наш план і не обмовившись і словом, повів загін зовсім в інший бік. Хлопці в бою вели себе сміливо, не вирізнялись, але йвони помітно нервували. Що ж їх чекає після повернення? Швидке знищення Келеберди і його загону не виходить. Цієї ночі треба зникатиз лісу.
Невеселі думки Диньки обірвав голос Панаса:
 - Павле, чого ти плетешся на відстані, заступник повинен бути завжди поруч. Динька приострожив коня і порівнявся з Панасом.
-Щось вид у тебе кислий, не радий нашому успіху?
Чому ж не радий, перемога завжди радує і трофеї маєм добрі.
Бачу, що ти невдоволений моїми діями, але ж сам розумієш у нас в загоні завелись стукачі, то треба ж якось берегтись.
- Мені міг повідомити хоч би в останній час.
-Не сердься, командир має право на зміну плана.
- А якби нас сьогодні розбили в Жовниному, хто був би винен?
  Я ніколи не уходив від відповідальності.
У тебе є штаб і ти повинен з ним радитись і ставити до відома про всілякі зміни.
Це що, вимога штабу?
Військова дисципліна для всіх однакова.
Ми, дорогий Павле, не у війську і тут остаточні рішення приймаю я.
Це ти вже довів.
Добре, не конфліктуй, краще вишли наперед ще один роз'їзд.
Коли сонце стало ховатися за високими вербами і великі чорні тіні від дерев почали утворювати сутінки, загін нарешті дістався до лісу. Довга валка возів поволі втягувалася в гущавину вікових насаджень і нарешті останній віз зник в темному лісі. Колона возів і верхові закружляли по численним путівцям, поступово наближаючись до своєї бази.
12
Зустріч Келеберди з Махном і перебування в таборі його війська допомогли Панасові пізнати різні військові хитрощі і примудрощі. "Пересуватись по шляхах треба спокійно, за всіма військовими правилами, - повчав тоді місцевих отаманів Махно, - і під червоним прапором. Вас не повинні відрізняти від загонів червоних військ. Хитрість, зухвалість, сміливість і вигадливість завжди допоможуть вам у скрутний час".
Панас помітив, що армію батьки важко відрізнити від червоних військ. Махновці відзначалися зібраністю, відвагою і моральною стійкістю. Вони здатні переносити нескінченні тяжкі умови бойового життя. На таке здатні люди, які відстоюють свою волю.
Всі ці якості Панас бажав би мати у своєму загоні, а пізніше і в полку, який сформує найближчим часом. "Для полку потрібно мінімально 800-1000 козаків, - міркував Келеберда, - а в усіх загонах Посулля ледве набереться на батальйон. Не турбувались ми про агітацію, нехтували друкованим словом і відвертою розмовою з населенням відштовхнули від себе людей. Ну, нічого всі ці недоліки виправлю найближчим часом і люди підуть до нас, щоб боротися за незалежність і волю".
Але Келеберда не врахував самого важливого фактору, який корінним чином зруйнує його плани і плани всього повстанського руху. 1920 рік видався посушливим, неврожай зачепив майже всю Україну. У селі збільшувались нестатки і розруха. Не вистачало фуража для скота і продуктів для людей. Таке становище наводило селян на похмурі думки перед майбутнім голодом. На голодний шлунок багато не повоюєш.
Самітність Панаса порушив Мусієнко. Начальник служби безпеки увійшов до землянки і важко сів біля столу.
-Дозволь запалити? - спитав і уважно подивився на отамана.
У відповідь Келеберда кивнув головою і вивчаючи свого контррозвідника,пильно вдивлявся в його обличчя. Щось він мені має сказати неприємне,-вгадував Панас, але не поспішає". Федір задимів своєю носогрійкою іоповитий тютюновим димом, нарешті вимовив:
Треба негайно перебазуватись.
Щось помітив? - насторожився Панас.
Є застережливі повідомлення.
Що саме?
 - Правийберег Сули перекритий першим батальйоном 58-го стрілецького полку. В Іраклієві готовий до виступу винищувальний загін Білика підсилений загоном незаможників. В Оржиці зупинилась бригада червоних козаків, Піхотний полк з Глобиного прямує до Липового.
-Веселіновини. Схоже, що нам готують мішок, але це ще ми побачимохто кого.
- Треба негайно уходити, - серйозно повторив Мусієнко:
 Добре, вважай я таку команду тобі дав, але час виступу загону я повідомлю додатково. А зараз поклич до мене Диньку.
- Панасе, не кажи йому про виступ загону.
-Я маю до нього іншу справу,
Мусієнко пішов, а Келеберда замислився: "Проти нього вже зібралось біля двох полків червоних, а в нього лише триста чоловік піхоти, 50 кіннотників  і Вереміїська сотня. Чотири тачанки з кулеметами та два ручних «Льїси» - сила грізна, але два полки це не пустощі. Правий Мусієнко, треба негайно уходити з Чубарового лісу. Але якиби ще зачекати з тиждень, повинна приїхати Паша і тоді вже й перебазувалися».
У двері постукали, увійшов заступник Динька. Він привітався, присів на лавочку і вичікувально поглядав на Панаса.
-Що доносить розвідка? - запитав Келеберда.
- Особливого нічого немає, лише піхотний полк, що висадився вГлобиному прийшов до Святилівки. Думаю, що для охорони сіл на лівому березі Сули.
-Де Білик?
-В Іраклієві
-На лівому березі Сули піхотний полк, правий берег стережуть червоні козаки і якийсь батальйон. Це що, оточення?
Так, до нас виявляють посилену увагу, але поки що небезпеки для загону немає.
Що ти пропонуєш?
Вести уважне спостереження. Розділити загін на три частини і вразі облоги лісу, сховатись на островах, дебазуються Мохун, Таткало і Халявко.
Куди дінемо обоз?
-Доведеться кинути тут під наглядом невеликої групи;
Може перебазуватися до Холодного Яру?
Це треба спитати у всього загону. А чого б нам першими не вдарити на Ірклієв і знищити загін Білика. їх треба розгромити по частинам, поки вони не об'єдналися, - закінчив свою думку Павло.
Всі його позиції зводились до одного: виманити Келеберду з лісу і там його обов'язково знищать.
- Добре, порадимось зі старшинами.
-Треба це робити негайно, бо обставини цього вимагають.
Займись охороною табору і спостереженням за червоними.
Добре, я роблю все як ти кажеш.
Будь готовий до інформації на нараді старшин,
Динька пішов, а Панас лишився сам і замислився: "Чи вірно він робить, що зволікає з перебазуванням? Треба уходити, бо за добу, а то й менше] буде пізно. Але як йому вчинити в разі повернення Паші Вона повинна днями повернутись, були впевнені відчуття. Ми підем у дніпровські плавні, а вона, шукаючи загін, може наробити дурниць. Якщо Паша повернеться, вона обов'язково прийде в Бурімку до священика, -вирішив нарешті Панас. Пошлю до нього Майора і хай передасть йому настанови, що робити Паші".
А Динька в свою чергу губився у здогадах і не міг зрозуміти", що замислив Келеберда. У загоні робляться якісь приготування, але ніхто нічого не знає. Пошлю кур'єра з повідомленням про можливість виходу банди з лісу з метою перебазування. Про маршрут руху повідомлю додатково".
Вже смерком до штабної землянки знову зайшов Мусієнко. Він стурбовано долові:
Піхотний полк по тривозі готується перейти Сулу на правий берег.
Повідомлення надійне?
Наш агент з Липового.
Загін готовий до рейду?
Всі приготування закінчено.
На світанку уходимо.
Невдовзі до штабної землянки зайшов Динька. Він невдоволено сів і не дивлячись на Панаса сказав:
У загоні помітні приготування до маршу.
Провіряємо готовність.
Ні, Панасе, я не сліпий, хлопці ретельно укладають і ув'язують все майно загону на вози.
Ми повинні постійно бути готовими до маршу і такі навчання треба проводити частіше, - ухилився Панас від прямої відповіді.
Панасе, - наважився нарешті Динька, - ти мені не довіряєш?
З чого ти взяв?
У наших відносинах багато недомовленостей...
Не вигадуй. Ми з тобою флотські побратими і цим все сказано.
Чого не збираєш старшин на нараду?
- Бо ми з тобою ще не маємо конкретного рішення.
-Я свою думку висловлю, - сердився Динька.
- Потрібні обгрутновані і слушні пропозиції. Щоб до ранку ти їх мав. А пока вільний.
Павло пішов і з розмови з Панасом зрозумів, що на світанку загін виступить з Чубарового лісу, але куди, "Треба негайно посилати до Білика людину, щоб він вплотну наблизився до шляху понад Чубаровим лісом і був готовий до бою".
На світанку загін знявся зі своєї бази і всім складом вирушив у напрямку Вереміївки. Отаман їхав в голові колони. Попереду за півтори-дві верстизнаходилась бойова охорона з ручними кулеметами. Динька тримався неподалік Панаса, готовий до будь-яких дій під час зустрічі чи зіткнення з червоними. Але загін без пригод перейшов шлях Ірклієв-Градизьк і не спиняючись, швидкою риссю, направився до хутора Гужелі.
Подолавши біля двадцяти верст шляху загін не зустрів жодного військового формування. Келеберда вже почав думати, що вони благополучно вислизнули зі свого оточення. За Вереміївкою почнуться непрохідні плавні, тут Панасові все знайоме і він поведе загін в таку схованку, що їх не знайде ніякий винищувальний загін.
Під впливом спокою І навколишньої тиші козаки розслабились, палили самосад і мирно вели розмови про майбутнє місце базування неподалік своєї Вереміївки. Попереду показався серед верб хутір Гужелі. Вирішили проскочити хутір швидким маршем і степовими путівцями виїхати до болота.

Коли голова колони в'їхала на околицю хутора, з усіх кущів і близьких будівель раптово, перехресним вогнем, по колоні вдарили станкові кулемети. Передні 0ядй охоронних груп повністю були знищені. Келеберда подав команду, козаки розвернулися в лаву і стріляючи на ходу, повели наступ на позиції червоних у хуторі. Один за одним стали замовкати кулемети але ззаду загону ще щільніше і влучно застрочили станкачі з тачанок. Це підійшли бійці батальйону 58-го полку. Загін повстанців кинувся праворуч, та звідти вдарила гармата і відкрився щільний рушничний вогонь.
-Панасе, - гукнув Мусієнко, - ми оточені, треба прориватись назад.
-Верхові, за мною! Полундра-а! - громовим голосом вигукнув отаман і лава верхових на повному алюрі понеслась на червоних.
Від несподіванки червоноармійці позадкували, козаки налетіли миттєво^ навально і відчайдушно. Замиготіли шаблі, закричали вершники, підбадьорюючи себе несамовитим криком і враз прорубали шаблями прохід з оточення. В утворений прохід ринули кіннії піші козаки Келеберди.
"Втече,-захвилювався Динька, -треба перешкодити". Павло озирнувся навкруги. Поруч нікого з ординарців і командирів наче не було. Він миттєвонаправив маузер у спину Панасу і вистрелив, Келеберда змахнув обома руками, випустив шаблю і став хилитися набік.
- Отамана вбито! - заволав. Динька. - Командую загоном я!
Навколо Келеберди враз зібралось кілька козаків. Вони підхопили Панаса на руки і стали зупиняти підводу, яка на шаленій швидкості неслась з оточення в бік рятівного лісу.
- Вереміївці! - кричав Динька, - До мене, зайняти кругову оборону! Рятуймо командира!
Але в цей час на заступника налетіли з двох боків Майор і Мусієнко. Вони вибили у нього зброю, миттєво заломили руки і зв'язали.
А загоном вже командували брати Казидуби, Повстанці шалено наскочили на фланги прорваного кільця оточеннятримали прохід доки всі, хто залишився в живих, вийшли з оточення. Відстрілюючись, козаки швидко втікали в бік Чубарового лісу.
Червоні козаки, що знаходились на постої в Оржиці, не встигли своєчасно прибути до місця передбачуваного оточення банди і воякам Келеберди пощастило вирватись із смертельного оточення. Загубивши половину людей загону, решта вскочила в ліс і Григорій Казидуб повів повстанців до запасної бази, яка була законсервована. Залишки загону ніхто не прислідував. Козаки оглянули рану отамана, наклали пов'язку і вмостили його на м'яку підстилку. Біля Панасе весь час Знаходився Майор, Келеберда не втрачав свідомості, але йому було важко говорити. Він лише один раз запитав Майора:
-Рана серйозна?
Навиліт, - ледве не плачучи відповів ординарець.
Хто?
Оболонський комісар.
Де він?
- Хлопці допитують.
Панас закрив очі і нібито забувся сном, але отаман не спав. Рана сильно боліла, дихалось важко і в роті часто з'являлась кров. "Хтожзустріне Пашу"?  - подумав засинаючи.
Невдовзі до пораненого прийшов Федір Казидуб. Назустріч йому підвівся Майор і перегородив шлях.
- Заснув отаман.
- Я хотів запитати, що робити з Динькою;
А ти що сам не знаєш?
Знаю, але треба спитати отамана.
Розрубати його навпіл, - скреготнув зубами Майор.  Треба спитати отамана, - наполягав Федір.
Він тяжкий і будити я не стану.
Раптом до нихпідійшов Іван Казидітихо Промовив:
Спіймали двох Диньчиних агентів біля старого табору.
Хтовони?
- Чекісти
Я зараз прийду, відказав Федір і звернувся до Майора:
-Прокинеться отаман, спитай що нам робити з комісаром.
- Спитаю,- не дивлячись на Казидуба відповів Майор.
Федір повернувся до землянки-стайні, де допитували Павла Диньку і тут побачив зв'язаних чекістів. Це були Клименко і Рожненко. Вони лежали на соломі щільно оповиті вірьовками. Поруч сидів Іван і уважно вивчав папери, які знайшли в одежі затриманих.
- Вас не було підгужелямичого? - грізнозапитав Федір.
Заступник отамана послав нас перевірити, чи не йде від Сули полк по наших сліда
Це справа розвідників, ви виконували інший наказ, який?
Спитайте у заступника, він підтвердить, що ми кажемо правду.
- Ваш комісар вже все розповів і йому пощади не буде.
-А ми ні в чому не винні, ми чесно воювали.
-Ви всі провокатори і вам присуд буде один.
- Це ще треба довести, - гарячкував Клименко. - Оце в тебе знайшли? ~ показав Казидуб папірець.
- Не знаю, це не мій папірець.
- Тут написано що ти чекіст Хорольського повіту.
Кпименко повісив голову і більше ні на які питання не відповідав, Рож­ненко дивився не відводячи очей з Казидуба і мовчав. Коли Іван штовхнув його ногою, він сів і промовив:
-Я не знав, що вони чекісти.
- А ти хто?
-Я повстанець і звання цього не зганьбив.
Скільки разів ти відлучався з табору?
Виконував завдання заступника отамана.
А твій заступник співробітник Полтавського губчека.
- Я цього не знав.
Продавати нас чекістам умів, то ж умій, скотина і вмерти по-людськи. До стайні зайшов Майор. Він наблизився до Федора Казидуба і тихо вимовив:
Отаман наказав кінчати.
- Виводьте комісара, — наказав Казидуб.
Диньку впізнати було важко. Обличчя в крові, сине, опухло, око вибите. Іти сам він не міг. Його під руки потягли до виходу два козаки. Коли за комісаром зачинились двері, козаки накинулись на двох зв'язаних чекістів і довго били їх ногами і прикладами. Обидва чоловіки перетворились на суцільне кров'яне місиво. їх за коміри витягли зі стайні і за землянкою по відрубували голови. Невдовзі козаки викопали яму і три трупи зарили неподалік землянки. Федір Казидуб помив руки і пішов до Панаса, щоб довідатись про його стан здоров'я.
13
Червоне командування, в першу чергу чекісти, раділи: "Келеберди немає, він мертвий, а всі ці загони і невеликі групи ми прикінчимо за кілька тижнів". Але попри всі переможні реляції і запевнення, що Келеберда мертвий, а його знищено, губернське командування вимагало підтвердити факт смерті отамана з Чубарового лісу. Для цього в навколишні села і в Чубарів ліс чекісти заслали десятки агентів, щоб дізнатись, де саме похований Келеберда. Було наказано відкопувати всі могили і упізнати отамана Келеберду.
Першого допитали лісника. Чоловік вказав на місце поховання, яке сам спостерігав 28 серпня 1920 року. До цього часу залишки загону Келеберди вже перебазувалися у Придніпров'я і влились в загін отамана Нагірного (Савченка), теж родом з Вереміївки. У лісі залишилось кілька невеликих груп для охорони схованого майна, зброї і штабних документів. Ці групи ні з ким вбій не вступали, але уважно відстежували всі дії червоних загонів, які нишпорили по лісних стежках і путівцях.
Одного дня загін чекістів у кількості п'ятдесят чоловік, яких привів лісник до старого дуба, заходились розкопувати свіжу могилу. Навколо з усіма предосторогами розташувалась бойова охорона. По черзі чекісти швидко викидали свіжу землю. Лопати торкнулись труни. З потугами витягли її з ями і спішно почали відкривати. І яке ж було розчарування чекістів, коли нарешті кришку труни зсунули на бік. У труні був лише картуз отамана. Старший групи злісно вилаявся:
Знущаються бандитські виродки, ну, ми їм ще покажемо. Хтось викинув лопатою картуз з труни і під ним виявилась записка.
Що там написано? - спитав старший.
Папірець розгорнули і хтось прочитав: "Анголи украли".
-Нічого, незабаром всі вони будуть розмовляти з ангелами і тоді вже ми посміємося з них.
Чекісти скинули труну в яму і не стали її закопувати. Загін з усіма засторогами покинув Чубарів ліс.
Окрема градизька група чекістів опитувала мешканців Вереміївки. Вони надіялися в рідному селі отамана Келеберди розгадати таємницю його зникнення. Але вереміяки так заплутали історію з похоронами Панаса, що чекістам довелось ритись в землі в усіх указаних місцях.
Хтось таємно повідомив, що нібито Келеберду поховали на цвинтарі села під горою. Могилу розрили, але там був труп зовсім другої Людини. Перевіряли і версію, за якою отамана нібито поховано в Градизьку біля могили його дядька і знову чекістів спіткала невдача. Чутки одна від другої безглуздіші вкрай розсердили чекістів. Вони вирішили перевірити всі могили в Чубаровому лісі.
Козаки вереміївської сотні робили все, щоб збити шукачів з толку. Та ось надійшла інформація, що панахиду на похоронах отамана відслужив священик села Велика Бурімка. Старогосвященика допитали і він зізнався, що дійсно відправляв панахиду в лісі. Його вночі витяти з ліжка бандити отамана і наказали їхати з ним. По приїзду в ліс один з козаків, мабуть якийсь старшина, наказав служити панахиду біля труни, яка стояла на краю могили.
Я відмовився, - спокійно проказав священик.
Чого? - гримнув чекіст.
Труна була закрита, а що в ній мені не відомо.
Що було далі?
Може в труні собака, або ще якась тварина, то я не маю права відспівувати покійника в закритій труні, -сказавтоді.
- Відкрийте кришку, - наказав козакам старший. Кришку зняли, але в труні був зовсім другий чоловік.
А ви що з Келебердою був знайомий? - підозріло подивився на священика чекіст.
Він кілька разів проводив мітинг біля церкви зі своїми вояками. Всіх мешканців села зобов'язали бути на тих мітингах.
То ви відправили молебен?
Відправив, бо в тому лісі мені було страшно.
Шлях до тієї могили можете показати?
Ні, везли мене вночі і я нічого не запам'ятав.
Ну, хоч саме місце впізнаєте?
Можливо, але не гарантую.
Пошуки могили отамана тривали до самої зими. Та всі ці легенди і вигадки з похованням отамана з Чубарового лісу наводили багатьох людей на думку, що отаман залишився живий, а його друзі і соратники по боротьбі просто заплутували слідство, щоб дати змогу пораненому Келеберді десь Приховатися в надійному місці
Коли пошуки припинилися, чекісти врешті вгамувалися і поїхали. Через кілька днів у Вереміївку вночі зі своїм супроводжувачем з'явилася Паша. Вона погостювала у матері кілька днів і вночі виїхала до села Велика Бурімка. Зупинилась у священика. Наляканий допитами чекістів, він довго не погоджувався, щоб Паша залишилась у нього, та коли йому запропонували гарну платню - погодився.    
Невдовзі до Паші приїхала мати Панаса і вони удвох почали самостійно шукати захоронения Панаса. Але попри всі їх старання і допомогу супроводжувача, вони нічого не знайшли. Мати умовила Пашу повернутись додому і жити разом з нею. Паша погодилась і у Вереміївку вони повернулися удвох.
Пашу викликали до сільської ради і довго допитували чекісти з Градизька. Але мотивуючи тим, що вона була у своїх рідних в Одесі, (стверджувала це довідками), Пашу залишили у спокої. Однак за нею приставили місцевого наглядача.
Дружина Івана Казидуба якось обережно повідомила Паші, що люди бачили, як на пристані "Богуй", Панас сідав на параход, що спускався вниз по Дніпру до Катеринослава. Це повідомлення принесло Паші надію і вона сподівалась, що невдовзі все таки вияснить, де ж знаходиться Панас.
Одного разу їй передали папірецьна якому рукою Панаса було
написано, щоб вона прибула до Чигирина, вказувалось і місце зустрічі,
Паша у визначений день була у Чигирині. Бачилась вона з Панасом чи ні,
невідомо. За нею стежили і отаманові хлопці теж ретельно стерегли
безпеку свого отамана. Таких листі в до Пащі: надійшло кільказ Черкас,
Золотоноші і з-під Полтави. Паша їздила скрізь і поверталась невідомо з
якими наслідками, тa з місця останньої зустрічі, на яку також було
запрошено листом Панаса,вона не повернулась. Вереміївці довго гадали,
що ж сталося з Пашею, до якої вже звикли, як до своєї сільської мешканки.
Щось дізнатись про Пашу нікому не пощастило. Доля отамана і його коханоїдружини залишилась оповита таємницею.
Іван Петрович Келеберда, племінник отамана, мешкає в Хоролі, він на пенси і про свого дядька-отамана охоче ділиться спогадами з усіма, хто цікавиться його долею і хоче написати про ті далекі часи правду про ; повстанський дyxу Посуллі під проводом отамана Келеберди.
Після розгрому основного загону, яким командував безпосередньо Панас Келеберда, в більшовицькій пресі довго і урочисто писали про відважних червоних бійців, які перемогли хитрого і сильного отамана з Чубарового лісу. А якийсь поет О.Пшиченко написав вірш про цю знаменну подію для більшовиків і сумну для людей Посулля - "Витязям червоним",
У заплавах придніпровських
Появивсь новий Махно -
І по травах по шовкових
Пролилось багрян-вино.
Поріднився вій з бідою,
Дезертир і юди брат.
А зовуть Келебердою,
З Вереміївки цей кат.
Хмара чорна над Сулою -
Куркульня рахує дні.
Шаблі крешуть під горою
В січі жаркому вогні.
Білик вийшов через Жовнин
В Гузиреві хутори,
І рубає гніву повен,
Тисне банду до гори.
З-під Ірклія б'є гармата,
Степом кинулись бійці.
То несе ревком розплату
У міцній своїй руці.
Січа горне Гузичами,
Похитнувсь бандит в сідлі...
Загорілась кумачами
Правда в кожному селі.
Відбули громи вогневі,
Запалав жоржини цвіт,
Слава тим, хто в дні Жовтневі
Здобули нам новий світ.
Чи залишився живий Панас Келеберда, стверджувати важко. Родичі отамана розпитували при нагоді про Панаса, потай наводили довідки, але ні про що суттєве не довідались.
Найбільше поталанило племіннику отамана Івану Петровичу Келеберді. В одній з книг про героїв Другої світової війни він натрапив на своє родинне прізвище. Офіцера по батькові було Опанасович. У 1943 році частина, у якій служив цей офіцер, форсувала Дніпро біля Переволочної. Потім він працював прокурором в одному з районів Харківської області, а згодом був переведений на Львівщину. Чи не син це отамана Келеберди? Встановити це Івану Петровичу не поталанило.

 
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА



Перший місяць осені у Посуллі дуже вдалий на рибалку. Особливо добре ловиться щука, окунь і в'язь. У таку пору року тільки встигай тягати з води жируючих хижаків, А на островах опадають груші-дички і під стовбурами дерев вся трава заслана перестиглими грушами. На кущах загорілась, червоним жаром калина, повітря тепле, духмяне, від пахощів стає млосно і приємно набігає сонливість. У такі дні повстанці на островах відпочивають, в'ялять рибу і сушатьгруші для довгоїі холодної зими.
Охорона бродків дрімає в заростях лепехи і час від часу хлопці кидають сонні погляди в бік підходів до островів. Минулого дня Горошинський загін ходив у села Тукали, Лині, Дзьомани і Зікранці. Знищили п'ять активістів, набрали продуктів і навіть кілька бутилівсамогону для "промивання ран". Таткало сердився, але хлопці його вговорили, бо ж ніяких ліків у загоні вже не було кілька місяців.
Відпочивши після нічного рейду, хлопці добре пообідали і потай від отамана прийняли "ліки" всередину. Більшість полягали знову спати,- а інші пішли порибалити поруч на канаві. Чотири охоронці на бродку, домовились по черзі поспати з годину-дві, бо що може трапитись в болоті.
На острів Квашений селяни не ходять. Вони знають, що це володіння повстанців  їх сюди не пустять.
А тим часом червоні загони, окрилені перемогою над загоном Келеберди, вирішили розгромити і Горошинський загін. Щоб не викликати підозри у місцевого населення, в Горошине прибули п'ять військових з офіційною метою навчання загону самозахисту. Вдень вони вивчали матеріальну частину зброї, опановували багнетні прийоми і прицільну стрільбу: А увечері, потай і лише з самими довіреними особами, розробляли план нападу на базу Горошинського загону.
Головним консультантом при обговоренні плану знищення банди на острові Квашеному був Олексій Громовенко. Він наполіг, щоб до складання плану підключили і Ридуна. Військові не заперечували, але суворо попередили, щоб була цілковита таємність цієї підготовки. Після кількох днів наполегливої роботи над планом і старанної розробки різних варіантів нападу на острів, військові нарешті погодились на проведення операції.
- Наших місцевих сил на таку операцію не вистачить, - насміливсясказати Громовенко.
Скільки ви можете виділити озброєних людей? - поцікавився комісар.
Двадцять чоловік.
Яка зброя?
Лише рушниці і до них по десять набоїв.
З таким озброєнням ми багато не зробимо.
Навіщо ж ми тут п'ять днів голови ламали? - розсердився Олексій. -А ти не гарячкуй, ми сюди прибули не горобців ганяти, а банду знищити. -Де ж ваше військо? - вже кепкував Громовенко.
Якби ми прийшли з червоноармійцями, то ваші бандити на другий день вже б знали і перебрались у безпечне місце.
Може й таке, - погодився Ридун.
Отже, початок операції назначаю на дві години дня сьогодні, - рішуче промовив комісар.
А де ж червоноармійці?
Зараз дванадцять годин. Червоноармійці підійдуть до сільського майдану на годину дня. Ще година нам потрібна, щоб дістатись до головного бродка, а там будемо діяти згідно розробленого нами плану.
Скільки буде червоноармійців?
А скільки на острові бандитів?
Не більше сорока.
От і добре, роти бійців тут вистачить, А зараз пішли проводити навчання з незаможниками. Ніхто нікуди не відлучається. З появою нашої роти негайно вирушаємо на операцію.
Військова рота підійшла, як і обіцяв комісар, на годину дня. Бійці перепочили з півгодини і вирушили через міст на Борисі до Павленкової левади. За версту від броду на острів Квашений почали рухатись скритно і безшумно. Коли червоноармійці наблизилися майже впритул до бродка, десять кіннотників на повному алюрі погнали коней до броду. Навчені огирів три стрибки подолали брід і винесли вершників на берег острова; Сонний кулеметник не встиг підняти свого ручного "Люїса" і впав поруч з ним« перерубаною головою. Інші охоронники не зробили жодного пострілу. їх зарубали у зручних засідках.
Не гаючи ні хвилини, кіннотники помчали в глиб острова, а слідом за ними бродом, по пояс водою, поспішали піші червоноармійці. Застукані зненацька повстанці відкрили безладну стрілянину і гинули під ударами шабель і прицільної стрільби нападаючих бійців. Зрозумівши безвихідь свого становища, всі, хто ще лишився в живих, кинулись у воду, пірнули і стали дихати через очеретину. Цю давню козацьку хитрість вони постійно мали собі на прикметі і таким чином надіялись врятуватися.
Невдовзі всіх, хто ще чинив опір, було знищено. Командир роти наказав:
Перерахувати всіх забитих і доповісти. -Двадцять шість! -повідомив взводний.
Отаман серед них є?
-Ні, отамана Таткала серед забитих немає, - вимовив Громовенко.
- Куди сховалися інші?-Душ десять кинулись у воду
-Вони вже десь в очеретах і їх тепер не знайдеш.
А дайте мені гранату, - попросив Громовенко.
Навіщо? - здивувався комроти.
Зараз побачите.
Олексієві дали гранату і він кинув її неподалік берега в кущ оситняку. Вибух високо підкинув грязний сніп води і слідом за ним з води, мов на пружинах, вискочили три повстанці. Вони очманіло дивились на своїх ворогів, що стояли на березі і мов закам'яніли. З вух козаків текла кров.
- Виходь на берег! - волали червоноармійці.
Троє оглушених, з лопнувшими вушними перетинками ледве вибралися на сухе, а у воду знову полетіла в інший кущ граната. Після п'яти чи шести вибухів з води витяти ще шість повстанців. Серед них був і Таткало.
- Скільки у тебе було вояків? - намагався взнати комроти.Оглушений, як риба, Юхим нічого не чув. У нього розколювалася голова,кров бігла з вушних раковин і він нічого не розумів. Тоді Громовенко роздивився хто з цих дев'яти найменше постраждав і написав на папері: "Скільки вас було в загоні?"'
-Тридцять вісім, - мляво проказав чоловік.
- Де інші?" - знову написав Олексій. У відповідь контужений лише стенувплечима...
Тоді командир наказав щільно прострочити з ручних кулеметів навколишній очерет. Чітко і гучно запрацювали "Люїси". Очерет, як і люди, перерубаний навпіл кулею, падав чи поволі хилився в своєму останньому прагненні до сонця, до неба.
Добре перевіривши всю навколишню місцевість, карателі спалили всі курені повстанців, трупи залишили на острові, а полонених забрали з собою. Через годину каральна рота з піснею входила в Горошине, а з усіх дворів виглядалимешканці і співчували полоненим, які були їх односельцями і сусідами; Полонених пізнавали і тоді вся родина бігла слідом плачучи і причитаючи, як за покійником. На майдані рота зупинилася. Активісти почали скликати людей на мітинг. Сільська влада святкувала свою перемогу. Переможці палили« голосно розмовляли і весело сміялися. Переможені стояли осторонь під лісом І мучиливід розколюючого болю в голові. Ударом вибухової хвилі у воді вони втратили слух, а окремі і зір. Неподалік стояли їх батьки, дружини і діти, але близько до полонених нікого не допускали. Люди настирливо задавали одне і теж питання:
А де ж останні вояки, їх там було більше.
Зачекай, скажуть на мітингу.
Та скажіть, ради Христа, де інші?
Відчепись бабка, чекай мітингу.
А на острові Квашеному виявилось, що загинули не всі. Посеред острова було невелике озерце. Воно завжди наповнене водою, поросло рідким рогозом, а береги густо обросли вербами і лозою. Коли почалась стрілянина Іван Карпович Нагайник плигнув у це озерце, витяг з-за поясу очеретину, яку завжди носив напоготові, і пірнув під воду. Гранату в озерце карателі не кинули, мабуть не дотумкали і Нагайник залишився живий. Скільки він просидів під водою не пам'ятав. Та коли наважився визирнули з води, на острові вже нікого не було, він ще з годину сидів по шию у воді, прислухався і вичікував, коли, нарешті, впевнився, що на острові нікого немає, виліз на берег. Тут побачив страшну і гнитючу картину: в різних положеннях лежали побиті його побратими. Порахував - не всі. Отже хтось таки врятувався, він не один і підлим убивцям вони ще помстяться.
Але Іван Карпович з усього Горошинського загону залишився живий один. Він довго блукав по островах Посулля, шукав своїх спільників та знаходив лише покинуті курені і навіть залишені продукти. Коли самітне життя на островах стало Нагайнику невмоготу, він прийшов у Горошине І здався владі по амністії. Його кілька разів викликали до слідчого у волость, але не причинили. Іван Карпович залишився жити біля своєї родини.
Все своє життя Нагайник працював у колгоспі біля племінної худоби. Під його опікою були велетенські два бики симентали, два жеребці і кілька кобиломаток. Ми, хлопчаки, постійно бігали до стайні, де порався Іван Карпович, просили поїхати верхи до річки і покупати коней. Після численних наказів і попереджень нам дозволялось взяти коней і ми щасливі, при допомозі Івана Карповича, сідали на круглі, вгадані спини племінних коней і охляп їхали на Кибичку купатись. Опір на кличку "Пан' доручався мені. Якцея не приходив чи запізнювався, Іван Карпович самі їздив купати огиря до Сули, Якось восени я спізнився на хвилин десять і вже не надіявся застати коней у стайні. Коли підійшов до дверей стайні, то від здивування зупинився і не знав, що мені казати. Іван Карпович сидів на лавочці під стіною, палив і був добре напідпитку. Таке з ним траплялося дуже рідко. Вгледівши мене (мені тоді було дванадцять років), він болісно промовив:
Посидь біля мене хвилинку.
Я обережно присів край лавочки і уважно дивився на дядька Івана, якого добре знав. Ми були сусідами і з його сином Миколою - друзями нерозлийвода. Конюх зробив кілька затяжок міцного самосаду, кинув неподалік і промовив:
-От такі діла, друже...
Я мовчав і не знав, як мені поводитися. Відчував, що з дядьком щось не все гаразд. А він ще помовчав і якось з біллю в серці, вимовив:
- Сьогодні я пом'янув своїх друзів-побратимів, царствоїм небесне і земля пухом.
- А хто вони? - спитав я спантеличено.
- Малий ти ще, нехай підростеш,: можливо і розповім тоді.
 Бери пана іпоганяй на Кибичку.
Під час окупації 1943 року, незадовго до звільнення Полтавщини від окупантів, старшого сина Івана Нагайника, якось викликали до сільської управи і довго там тримали. А коли він звідти вийшов, то вже був одягнутий у поліцейську форму і з гвинтівкою на плечі. Звістка про те, що Іван став поліцаєм швидко облетіла наш куток-Дикуни і я побігдо двору Нагайників, щоб подивитися на новоспеченого поліцая. У родину до свого друга Миколи я був вхожий і коли з'явився на їх подвір'ї, почув з повітки розмову дядька Івана, з сином Іваном;
- Що ж ти наробив, сину?— з болем у голосі питав старий.
-Тату, не було вибору. Або їхати до Німеччини, або залишатися тут, але -вступати до поліції. Я вибрав останнє.
Я служив у Келеберди, ти став поліцаєм. Прийдуть наші і вони нас обох повішають.
- То що ж робити, тату?—вже плакав вісімнадцятирічний Іван.
Я зрозумів, що це сімейні неприємності і пішов з двору Нагайників. На мої запитання увечері Миколі про Івана, а головне, про почуте прізвище Келеберди, мій друг нічого не відповів, казав, що цього не знає. А можливо не міг сказати правду про ті далекі вже для нас двадцяті роки.Іван,,брат мого друга, прослужив у поліції всього три місяці. Після вигнання окупантів з нашого краю, хлопця арештували. Довгі допити, а потім «справедливий суд». Іван отримав вісім років сталінських таборів і відсидів там від "дзвінка до дзвінка".
По війні я поїхав до Севастополя, щоб навчатись у морській школі ЮНГ, а коли повернувся через п'ятнадцять років, то Івана Карповича вже не застав» та і мій друг Микола "наказав довго жити". Про загадкове прізвище Келеберда, мені пролила світло моя бабуся. їй вже було понад сім десятків  у років і на мої настирливі намагання вона розповіла все, що знала про отаманів Посулля. Я наполегливо став після цього збирати матеріали, які стосувалися тих далеких і трагічних подій. Так народився задум написати правду про повстанців проти радянської влади в нашім краї. Більшість почутих фактів про повстання і повстанців доводилось тримати в голов і, бо час був такий, що за таку цікавість Можна було постраждати.
На Катеринославщині (Дніпропетровщина) махновщина почала втрачати своє значення. Армія Махна поволі танула, бійці потай розходилися по домівках. Кадрові повстанці бачили своє безсилля і їх брав сумнів, щодо казкових ідеалів анархії. Штаб армії Махно прийняв рішення Тимчасово вийти з Катеринославщини для пошуків спільників і продовольчої бази, бо врангельські та радянські війська, продрозкладка вибрали у населення все можливе та й терор червоних Диктував умови.
П'ятитисячна армія Махна вирушила рейдом по Херсонській і Київській губерніях. Рейд супроводжувався частими боями з частинами 1-ї кінної 45 дивізією, корпусом червоних козаків та іншими частинами Червоної армії. Вимучені постійними боями махновці наполегливо розшукували свої великі загони, які вони ще недавно відправили у ці місця, але їх ніде не було. А Тут ще й погода зовсім зіпсувалась, почалась неймовірна ожеледиця. Коні підбилися, підкувати не було де та й з усіх боків насідали червоні. У війську почався саморозклад. Закінчилися набої.
Махно повернув армію до Дніпра і по льоду перейшов на лівий берег. 8-­госічня зайняв Піщане і пішов на Золотоношу: У наказі 8-й стрілецькій дивізії ВНУС і Полтавській губернській бойовій дільниці від 9-го січня вказувалось:
"Посообщениям штадива ІІ-й, к 24 часам 8-го января банда Махно в количестве 2000-3000 сабель после боя в селе Песчаное, что 16 верст северо-западнее Золотоноши, отошла в восточном направлении... черезхут. Мацуковка, что5 верст восточнее села Песчаное, и повернула в северо­восточном направлении на хут-Сеньковцы, что в 6-ти верстах северо-восточнее Мацуковки и остановились в местечке Дробов, что 30 верст севернее Золотонощи...
Объявляю на военном положении гарнизоны Переяслава, Пырятина, Лубны и Миргорода..."
Щоб приховати дійсний напрямок руху своїх головних сил. повстанці як завжди, з Мехедовки відправили окремий загін на села Овсюки-Лазорки, а головними силами просувалися на Оржицю-Хорол. До Посольських загонів Махно відправив кілька повстанців з наказом, щоб вони негайно виступили в напрямку Хоролу і приєдналися до його армії. Посланці Махна ледве розшукали загін Мохуна і отаман повідав їм про розгром загону Келеберди і загибель отамана.
Шкода, - з жалем вимовив махновець, - добрий був отаман. Батько надіявся, що він сформує полк.
Загинув і весь Горошинський загін, - додав Мохун.
Які ще є загони поблизу?
Халявки, Срібного, Донця і Парнюка.
Піднімайте ці загони і прямуйте до Хоролу.
Добре, я зараз пошлю кур'єрів до отаманів.
Посланець Махна повернувся до Оржиці і доповів про все Батькові.
Здається, цього разу нам буде сутужно, але людина не без долі, козакне без удачі, - впевнено сказав Махно.
Він вишикував своє військо, яке вже було не більше півтори тисячі шабель і під червоним прапором повів до Сули. А навколо його поріділої армії все тісніше ставало оточення. На Хорольському переїзді, пильно-стежучи за степовими шляхами, курсував бронепоїзд-. зашморгзатягнувся і, здавалося, виходу вже ніякого не було. На допомогу залишкам армії Махна поспішали невеликі загони посольських отаманів.
Загін Халявки у сорок чоловік на підводах в ніч на десяте січня переправився по льоду до села Дем'янівки і налетів на будинок голови сількомнезама. Вони витяти його на подвір'я, допитували, били, а потім застрелили і спішно поїхали на Оболонь.
Пізніше на могилі Дем’янвського голови комнезама зробили табличку з таким текстом:
''На цьому місці звірськи убитий в 1921 році голова Дем’янівського сількомнезама Павло Іванович Надточий. Люди, що ви зробили? Ганьба, прокляття, відібрали у чоловіка молоде життя. Товаришу вір, що работа, над якою ти працював, не умре, настане той час, коли земля облита тієюкров'ю, засяє правдою. Щастям працюючого люду, а вороги їх загинуть.
Під Погрібняками загони Халявки і Мохуна з'єдналися. Біля Катеринославщиниповстанці зустріли чоловіка, який ішов з Оболоні. Халявка наказавзатримати перехожого і допитати. Колона зупинилася
- Хто такий? - запитав отаман Халявка.
- Мешканець Погрібняків, іду від родичів додому.
-Чому так пізно?
- Засиділись із сватом.
- Оболоні червоні загони є?
-Я нічого не бачив.
Чоловік був одягнутий у робочий одяг і весь покритий борошном. Це несподобалось отаману і він наказав обшукати затриманого. Невдовзі одинз козаків радісно вигукнув:
Партійний квиток знайшов!
Давай його сюди.
Халявка погортав книжечку і злісно мовив:
-Так, кажеш, у свата засидівся?
Затриманий мовчав.
-Твоє прізвище Овчаренко і звати Тимофієм?
-Ну Овчароненко.
-Більшовик?
-Член КП(б)У.
-Що робив в Оболоні?
- Я завідуючий сушаркою від Опродкому
-Оце вже схоже на правду.
-А ви хто? –нам значить бандити
Халявка сховав партійний квиток до кишені і рішуче наказав:
- Хлопці, відведіть його набік і побалакайте по нашому. Овчаренка стягли зі шляху, повернули обличчям до хутора Наталенки.
Козаки вихопили шаблі і за хвилину перетворили чоловіка на шатковану капусту; Колона рушила. Попереду було волосне село Оболонь: Об'їздили .тихо, готові до будь-якої несподіванки. Коли врешті вибралися на грунтівку Горошине-Хорол, загін прискорив рух, шлях пов'юнився до повітового міста. Перед Рокитами Халявка запитав у Мохуна;
- Може навідаємось до Рокитянської волості?
- Запізнемося на зустріч з Махном.
- Ще є час...
-Тоді завертаємо до Рокит, бо  вже давно там не були.
У Лубнах  саме перебував продовольчий загін з Росії. Повстанці налетіли надрімаючого червоноармійця Касабкіна, який охороняв у дворі волості обоз продзагону. Інші вдерлися до приміщення волості і схопили старшого міліціонера волості Черевкка. В окремій кімнаті відпочивали продзагонівці. Їх захопили зненацька і ніхто не встиг вчинити опір повстанцям. У цій же кімнаті відпочивав член профбюро Богач, родом з Черкас. Його  розстріляли на подвірї волості. Частину червоноарміців повстанці відпустили з умовою, що в вони  сьогодні ж покинуть. Хорольський повіт. Розгромивши приміщення волості, повстанці залишили село і попрямували до Хоролу.
Тим часом  Парнюк обєднав загони Срібного і Донця під свою руку і вийшли до Худліївки. У селі їм потравив до рук діловод міліції 6-го відділу Hop. Чоловіка довго катували і врешті зарубали. Не спиняючись, повстанці обстріляли приміщення волості і школи в Худоліївці і попрямували до Мусіївки. Вони мали надію зустрітися з військом Махна біля Сули з боку Оржиці.
Махно зі своїми відчайдухами притиснутий до високого насипу залізниці Кременчук-Хорол, гарячково шукав виходу зі смертельного становища. Шлях у нього був лише один - через переїзд біля станції Хорол, але на переїзді стояв бронепоїзд.
Ось як описав цей випадок колишній командир червоного козацтва Іван Дубинський:
"... Вскоре махновская чёрная рать попала в «мешок». Тщательно задуманная ловушка была подготовлена для неё недалеко от Хорола. Путь банде преградила крутая насыпь железной дороги. Перемахнуть через неё можно было только у переезда, вблизи которого курсировал бронепоезд.
С двух сторон охватывала врага советская конница. Розъезды 14-й буденовской дивизии нащупали основные силы махновцев. Приближался к полю боя сводный отряд Котовського. Казалось, что тепер уже безшабашные головорезы батьки не устоят против натиска червоных Козаков и буденовцев, стремившихся отомстить за своих любимцев -Пархоменка и Карачаёва.
Очутившись в безвыходном, казалось бы, положении, Махно придумал коварный маневр. В его штабе нашлось удостоверение на имя командира взвода 84-го полка 140-й довизии. С этим документом личный ординарец батьки помчался к бронепоезду. Предъявив документ, подвёл командира к амбразуре. Показал на приближавшихся махновцев:
- Это наши. А там, - повел пальцем сторону буденовцев, -махновцы. Кони наши вымотаны, к атаке не способны. Так что начдивпросит вдарить ураганным... пока пройдём. За переездом станем... будемждать Червоных Козаков...   
Простодушный командир бронепоезда попался на махновский трюк. И на сей раз анархо-бандиты вырвались из тщательно подготовленной для них западни...»
Обдуривши, як хлопчака, командира бронепоїзда, Махно спокійно перейшов Хорольський переїзд і повів свій загін у бік Полтави. Доки бронепоїзд "ураганным'' вогнём гатив по будьонівській кінноті, війська батьки без перешкод пщ червоним прапором пройшли головною вулицею Хоролу, дотримуючись чітких рядів і битим шляхом спішно погнали коней до Білоцерківки.
Усі загони посольських отаманів з'єдналися за Петрівкою і виставивши охорону з усебїч, обережно просувалися в бік Хоролу. Сторожко, балками і ярками з'єднаний загін біля двохсот вояків вийшов на околиці Хоролу. Вислали наперед розвідку, а загін приховався за півверсти від повітового міста. На переїзді біглим вогнем гриміли гармати бронепоїзда. Якась військова частина під червоним прапором пройшла Хорол і швидкою риссюпогнали коней до Вишняків. Нарешті бронепоїзд припинив обстріл і через півгодини велика сила Червоної кінноти, охоплюючи Хорол з двох боків, алюром понеслись до Полтавського шляху. Будьонівці і катовці намагалися наздогнати невловиму армію Махна.
Повстанці з Посулля потерпали у своїй схованці. Якщо їх викривають в цьому невеликому ярку будьонівці, то від всіх загонів в живих залишаться хіба що одиниці. Але червоним кіннотникам ніколи було оглядати місцеві гайки і лосульці, дочекавшись темноти, повернули свої загони у зворотній шлях. Певний час їхали мовчки, та Халявко порушив роздуми отаманів,
- Ото перший під червоним прапором виходив з оточення Махно;
-Хто ж знав, що батько може таке втнути.
- Ви що, забули як він повчав нас у своєму штабі?
- Та не забули; але якось ходити під червоним прапором не пристало: повстанцям.
-Під червоним, чи під чорним, аби був успіх на нашу користь.
- Куди ж тепер; батько піде? Його ця кіннота не залишить у споко.
- Махно не звикати, він третій рік воює і ходить по всій Україні, а червоні не всилах його здолати.
-Щось мало війська виходило з оточення.
- Батько завжди розбиває своє військо на кілька груп, щоб оплутати свійзадум.
Ну, добре, що ми будемо робити?
Повертатись на свої бази.
- Крига цьчзго року товста, можна ходити скрізь, знайдуть нас.-Залазьте поглибшеу плавні, туди червоні не сунуться.
Перший відокремився отаман Парнюк. Він поведе своїх вояків у Червоніболота. До ранку всім треба встигнути пройти повз сел а і хутори і зникнутивочеретах.
-Ходять чутки, - промовив Мохун, - ідо якийсь командир Спичак гуртує кінноту з незаможників для створення винищувального загону.
- Треба довідатись, де він базується зі своїми комнезамівцями і
розгромити цих винищувачів.
Перед Оболонню загони роз'єдналися і кожен своїм шляхом, заплутуючи сліди на снігу, уходили до місць базування. Змінювати місце розташування загону в зимовий час важко. Але кожен загін мав одну-дві запасні схованки, де можна швидко облаштуватися і пересидіти місяць чи й до весни.
Після розгрому Горошинського загону настрій у повстанців був подавлений. Люди потай аналізуючи своє становище і можливості, усі приходили до висновку, що далі боротися з більшовиками не вистачає ні сил, ні можливостей. Висловлювати такі думки комусь, навіть друзям, не наважувались. Радянське влада скрізь розкидає листівки про амністію і вже є навіть такі, що згодні піддатися на заклик скласти зброю. Але всіх лякав червоний терор. Кожен з повстанців у тій чи іншій мірі був причетний до численних вбиоств активістів, незаможників і продзагонівців. "За одного –десять» Цей  заклик більшовиків повстанці пам'ятали.
Розгром і знищення двох загонів у Посуллі значно послабили активність повстанців. До цього часу вони тримали у своєму повіті у напрузі радянську владу по всіх волостях. Всі, хто очолював владу на селі, намагалися не конфліктувати з повстанцями і часто виконували вимоги повстанців. Лише партійці були непримиренними ворогами до повстанського руху і вперто називали повстанців бандитами.
З приходом значних частин російських військ у повітові міста повстанці стали обережними, рідко ходили на операції великими групами і намагалися діяти блискавично, оперативно, малими групами, Селяни теж почали ставитися до повстанців з недовірою. їм було боляче від того, що кожного разу після нічних наскоків повстанців в окремих родинах було непоправне горе і втрати.
Все це негативно впливало на моральний фактор і повстання селян проти свавілля більшовицької влади у Посуллі йшло на спад, проте на оголошену амністію всім учасникам повстання поки що ніхто не піддався. Загони на свій розсуд чим могли, тим і шкодили Радянській владі:"
У Червоних болотах, а це близько півтори тисячі десятин плавнів І малолрохідних хащ очерету, базувався повстанський загін отамана Парнкжа. Його бойова сила складалася з сотні добре озброєних козаків. Збоку сіл Горошиного, Наріжжя, ХудолГівки І Муейвки виходи з болота були блоковані загонами самооборони і невеликими військовими частинами червоноармійшв.
По весні» коли почала спадати прибула вода і підсохли шляхи, з Хоролудо ХудолГівської волості прибув продагєнт Пінчук. Він отримав завданнявизначити де і скільки зерна можна взяти в селах волості для продзагону,який вже кілька тижнів чекав у повіті. Волком спровадив Пінчука у Мусіївку.Продагента запевнили, що навколо цього села багато хуторів і їх мешканці
мають вдосталь зерна і різних продуктів. Від мусіївського комнезаму зПінчуком по хуторах поїхав Федір Васильович Хлистун. В його обов'язкивходило вказати на господарів, у яких є зерно.
По приїзду в хутір Дації продагєнт сміливо заходив у вказану Хлистуном оселю і оголошував господарю яку кількість зерна йому треба здати продзагону Росії. Мудрі дядькі з Даціїв вирішили напоїти продагента і мусіївського активіста, щоб встигнути переховати хлібне збіжжя.
Прибулих поважних представників влади запросили на хутір Бурлаки, де вже третій день вирувало хутірське весілля. Гостям виявили всіляку увагу і шану, не забували наливати міцного хутірського перваку і постійно підсовували різні смачні наїдки.
За цей час до болота непомітно пробрався хлопчик і поклав невелику цидульку в умовне місце. За кілька годин отаман Гайдамака вже тримав у руках послання з Даціїв. На вечір він спорядив десять вояків, особисто висловив їм свої напутні слова і хлопці смерком, мов вужі, вислизнули непомітно з болота, дістались степом до Даціїв і затаїлись у засідці. Візник продагента Григорій Максимович Миленький був мешканцем Мусіївки. Після весільного столу продагєнт і місцевий активіст вже не моглизайматися зерновими справами, та й весняний день скінчився і навколо заходила ніч. Миленький повантажив своїх відповідальних керівників на воза і впевнено повіз їх повз глибоке і забур'янене глинище, хоч міг обминути цю місцину. Та події в Даціях розгорталися за добре спланованим сценарієм. Коні Миленького спинили біля глинища озброєні люди, стягли Пінчука і Хлистуна з воза і повели в глинище. Візницю з кіньми відпустили.
Всю ніч у навколишніх хуторах чули роздираючі душу крики катованих Пінчука і Хлистуна. На завершення їм набили в роти землі із зерном і зарили в Глинищі, випадковими свідками цієї трагедії були батько і син Безпальки, які поверталися після сватівства з Лукім'я. Перелякані чоловіки крадькома-дютались до своєї садиби і принишкли в хаті.
Трупи обох закатованих знайшли вже наступного ранку і в Хорол поскакав шістнадцятирічний посильний Гнат Черевко з повідом/іенням про трагедію в Даціях. У Мусіївку спішно прибула караульна рота з Хоролу. Селяни прозвали іх по-своєму: каральна рота: Усі навколишні загони самооборони перевели на посилену бойову готовність. Незабаром з повіту прибули військові слідчі і почались поголовні арешти всіх, хто в ту ніч не був дома. Родичів отамана, багатих господарів і мешканців з найближчих хат до глинища, де знайшли забитих. Арештованих тримали в невеликому сараї. Близько двохсот чоловіків і жінок потрапили в цю страшну халепу.
Чотири Доби повітова ЧК проводила дізнавання. Людей, мов борошно, просі эа л и -.крізь решето підозри, недовіри і ворожнечі. Нарешті залишили двадцять осіб, з яких не зняли дрібних і незначних звинувачень. Саме таку кількість заложників вимагалось розстріляти за двох активістів згідно оголошеного червоного терору проти дій "бандитів". За одного активіста Радянської влади розстрілювали десять визначених заручників.
18 травня 1921 року Гнат Черевко, ще затемна, знову повіз у повіт якісь папери. Він швидко владнав свої справи в Хоролі, отримав пакет для командира караульної роти і погнав коня степовими путівцями до Худоліївки.
Задоволений особистим відповідальним становищем, Гйат хвацько тримався у сідлі f, як справжній козак, торкав коня рукім'ям нагая по крупу, поспішаючи додому. Хлопець вже планував, що незабаром здасть пакет всєнкому:-волості, розсідлає свого коника, впорає його і увечері обов'язково сходить до Гайдуків на колодки, де постійно збираються хлопці і дівчата на веселі вечорниці.
На околиці Худоліївки хлопця зупинила озброєна варта загону самооборони. Старший поцікавився новинами у повіті і зтурбовано запитав:
-У стелу нічого не помітив?
Нічого, - здивувався Гнат.
Поганяй швидше, тебе чекають у золкомі.
А що у вас тут трапилося? - спитав стиха.
На світну "банда" обстріляла волосний будинок і школу.
 Когось убили? - захвилювався хлопець.
- Ні; Бoгмилував, але «банда» десь поблизу.
У волкомі Гната чекав военрук Євстафій Сурмач. Він прийняв пакет покрутив його в руках і нарешті з жалем вимовив:
- Пакет треба доставити у Мусіївку, караульна рота зараз там.
- Я зранку ще нічого не їв, - незгоджувався Гнат.
-Тут, брат, "банда" такого лиха накоїла, що про обід ніколи думати.
- Поганяй до Мусіївки.
Гнат нехотя взяв назад пакет, сунув його спересердя за пазуху і пішов до коня. До Мусіївки їхав нехотя і дуже жалкував, що не зможе сьогодні увечері розважитися разом з хлопцями.
У село посильний з'явився під-обід і знов не застав караульної роти. Щоб з'ясувати, де знаходиться червононоарміиці, пішов до комнезамівців. У приміщенні, куди він зайшов, за столом сиділи зажурені чоловіки, В усьому відчувався ніби траур по покійнику.
Маю пакет командиру караульної роти, - голосно промовив Гнат.
-Нема твого командира! - байдуже відповів Калина
Кому здати пакет?
Поганяй по дорозі на Хорол, там і доженеш того командира.
Яким шляхом вони поїхали?
Через Парнюки, Хоменки і Могилівщину...
От морока мені з цим пакетом, - лайнувся Гнат і пішов з хати,
Він поволі відв'язав коня, перекинув йому повід через голову і важко сів у сідло. Зморений і голодний кінь ледве переставляв ноги, а вершник вже почав клясти свою долю разом з посадою посильного.
Після Хоменків хлопець розгнуздав коня і хвилин десять попас його обабіч шляху. Сам дістав з тороків сухий окраєць хліба, нехотя погриз шкуринку, а решту віддав коневі.
Двадцять селян, з яких не зняли підозри у вбивстві продагента і сільського активіста, караульна рота швидким маршем гнала на Хорол. Оточені щільним кільцем, багнет до багнета конвоїри весь час грубою лайкою підганяли бранців. Рота поспішала; щоб затемна прибути у повітове місто.
Невдовзі загін наблизився до степової могили і командир дозволив привали Люди скупчились у підніжжя могили, а командир роти підгукав до себе командирів відділень.
- Сейчас незаметно приготовиться, делаем два-тризалпа й отправляем этих пособников бандитов в штаб к Духонину.
- Их надо доставить в Хорол, а там пусть решают, - почулось заперечення.
-Прекратить разговор. Мы знаем приказ: "За одного - десять!" Приготовиться к расстрелу бандитов!
- Люди відчули якусь зловісну ворожість з боку червоноармійців, захвилювалися і почали перелякано тулитися один до одного. По виразу багатьох облич і по окремих репліках арештованим стало зрозуміло, що конвоїри замислили щось недобре.
Раптом командир роти голосно вигукнув:
Рота!  По бандитах! Огонь!
Недружно затріщали постріли і дико заволали з переляку і поранені селяни.
- Огонь! - знову жорстока команда.
Новий залпобірвав моторошні крики і невдовзі біля могили все стихло, лише в останніх судорогах болісно конали невинні люди. А по стелу між байраками носилось відлуння стрілянини і передсмертних криків конаючих людей.
Гнат почув стрілянину і миттю скочив у сідло. Втома і дрімота враз пропали. Не розмірковуючи оперезав нагаєм койя і погнав його навпростець до могили, звідки чулись постріли. Те, що побачив хлопець, злякало його і приголомшило, У різних неймовірних позах, заюшені кров'ю, лежали на землі трупи двадцяти селян, а поміж них дві жінки. Гнат з переляку лишився дару мови і ніби закам'янів.
- Тебе что здесь надо? - гримнув на нього командир роти. Гнат подививсяна військового відчуженим поглядом і нарешті прийшов до тями
Пакет командиру караульної роти, - вимовив затинаючись.
- Давай сюда!
Командир розірвав пакет і прикипів очима до наказу. Раптом він захвилювався, сховав пакет у кишеню, грубо вилаявся на чиюсь адресу і злісно вимовив:
- Позно. А ты где раньше был? - накинувся на хлопця.
- Я вас шукав...
- Едь в свою Мусеевку и скажи, чтоб забрали этих бандитов и закопали.
Червоний командир запалив цигарку, глибоко затягнувся кілька разів, кинув недопалок на землю і розчавив його носком чобота.
Рота! Становись! - вигукнув бадьоро.
Ротний зачекав ще якусь мить і голосно подав нову команду:
- Шагом марш! Сповнений гордістю за сумлінне виконання свого обов'язку, командир повів караульну роту в казарми повітового міста. Його не гризли сумніви заскоєний злочин і не перислідували кошмари жахливого вчинку. А от Гната Павловича Меревка все життя мучила яровина за причетність до вбивства безвинних людей. Вже у солідному віці при згадуванні про той трагічний випадок він болісно промовляв:
- Якби я знав тоді що було написано в тому пакеті, я б вчасно відшукав караульну роту і люди залишилися б живі.   
- Що ж було написано в тому пакеті? допитувались слухачі
- Всіх заручників доправити в Хорол живими,
- І що було тому командиру за таке самоуправство?
Той командир ще не одну душу загубив у нашому повіті. Гнат Павлович замовкав, повісивши голову на груди, щоб приховати набіглу непрохану сльозу.
4
Острів Орівщина колись був густо покритий дубовим лісом. Але з роками тут почали селитися люди. Вони вирвали вікові дуби, збудували з них собі дворища, а землі розорали. Таких заселених островів у Посуллі було багато. Навколо Погрібняків є до десятка великих і малих островів Старожили знали до них всі рівчаки, бродки і підходи. Тут косили сіно, рибалили, а ще раніше на островах стояли пасіки. На одному з цих островів і базувався загін повстанців Мохуна.
Після невдалої спроби з'єднатися з махновськими військами, отаман замислився над долею свого загону. Сорок козаків йому повністю довіряли і були впевнені, що отаман їх не підведе із ним вони почували себе у повній безпеці. Але безпеки для них вже давно не було. В Оболоні стояла військова частина, десь неподалік, постійно змінюючи своє місце, знаходився винищувальний загін Біляка. Вчора вивідувачі ходили у Погрібняки і доповіли, що кожної ночі в село приходить загін червоноармійців і вони блокують головні під'їзди до села і броди з островів.
У загоні закінчилися продукти і треба було йти невеликою групою в якесь село, щоб добути харчів. Погрібняки, Дем'янівка і Мирони знаходилися підконтролем загонів Червоної Армії. Але ж є ще островні хутори і тамтешні мешканці ставляться до повстанців з розумінням.
«Ну, що ж,  вирішив Мохун,- ви сильні і хитрі, але і ми теж не без розуму".
- Гукніть до мене Шостаку, - наказав посильному отаман.
Невдовзі з'явився молодий хлопець, років вісімнадцяти. Світловолосий, сіра смушкова шапка набакир і з-під неї розкішно в'ється чуб, як хміль. Хлопець виструнчився і доповів?
- Шостака! Гукали?
Мохун подивився на ще зовсім юного козака. Важко зітхнув, але вибору у нього не було. Хлопець знав навколишню воду і болото, як "отче наш". Він вночі може потрапити до любого острівного хутора.
- Ти родом з Шостаків?
-Так, то моє рідне село.
-Дома давно був?
По весні якось на годинку заскочив, а більше не був.
Вночі шлях до острова Липняжки знайдеш? - Знайду без мороки.
- Сьогодні увечорі візьмете човен  утрьох поїдете по харчі дохуторян. Хто там у тебе самий надійний?
-На хуторі Одинці живе моя сестра.
- От і добре. Але перш ніж зайти на хутір, пересвідчись, чи немає там якої засідки, а може и військових.
- Я все перевірюі лише тоді зайдемо на хутір.
- Готуйтесьдо нічного походу.
Хлопець пішов, а Мохун замислився: "Ось вже й їм стає сутужно. Треба кудись перебазовуватися, але ж у глухому кутку довго без продуктів не всидиш. Та й бездіяльність деморалізує вояків. Ні, тут треба щось вигадати слушне і просте. Вернуться хлопці з Одинців і тоді ми порадимося".
Вночі троє вояків Мохунівького загону нечутно поплили човном до острова Липняжки. Це великий клин острівної землі з лісом і кількома хуторами. Острів від села Сердюки з'єднувався мостом на дубових палях. Від мосту до Одинців три версти, а сам острів мав до тисячі десятин землі. Хлопці пливли тихо, без стуку і шелесту. Микола Шостака добре знав ці місця і спокійно веслував у задочку човна одним веслом, вчасно повертев і об'їздив стрічні кущі рогозу і очерету. Майже після годинного веслування Микола витяг весло з води і тихо мовив:
Ми під лісом, за версту Одинці.
Що ти пропонуєш?
- Сховаєм човен у рогозі, а сами тихо підем до хутора.
- Шлях знаєш?
- Шлях знаю, але підем нивами і городами.
- Веди.
Коли човен обережно загнали в кущі рогозу, хлопці нечутно вийшли з болота, пристояли і слухали з півгодини. Навколо тиша, тільки у верхів'ях дерев шелестить листя. Хутірські собаки час від часу голосно перегавкуються і знову тихо, як на цвинтар.
Пішли. Тримайтесь поруч, бо загубитесь і тоді наробите шуму.
Ішли гуськом на відстані ліктя, прислухалися і тримали рушниці напоготові. Невдовзі відчули, що йдуть вже городом. Під ногами були кущі картоплі і збоку білів лан кукурудзи. Раптом попереду голосно загавкав собака, Зупинилися і чекали. За хвилину чотириногий сторож замовк.
Як обдурити собаку?
Ви залишайтеся тут, а я піду до хати. Мене собака повинен ще пам'ятати.
У разі небезпеки пальни вгору.
- Яка тут небезпека, це ж глухий хутір. Собаку я зараз заспокою.Микола пішов, а хлопці неспокійно стали чекати на його повернення.
Раптом злим голосом завалував собака. Почувся голос Миколи, він мабуть заспокоював собаку. Так тривало кілька хвилин. Невдовзі все затихло і згодом прийшов Микола. Він тихо повідомив:
- Все влаштував, собака в сараї, а сестра з чоловіком прохають нас досебе в хату. Але один з нас повинен залишитися на варті.
Хлопці швидко втрапили на подвір'я гостинних родичів Миколи. Залишили вартового, а Микола з другом вояком зайшли до оселі.
Коли завалував собака на Миколу, з провулку вийшло двоє місцевих хлопців і наблизилися до хати, де чулися голоси. З відкритих дверей хтось неголосно спитав:
-Хто тут?
Це я, Оксанко, - тихенько обізвався Микола.
Ти, Миколо?
- Та я, забери цього вовкодава, бо вже й штани порвав.Господиня взяла собаку за нашийник і повела до сараю.
Хутірські хлопці позадкували і коли відійшли на чималу відстань, Баганець схвильовано мовив своєму приятелю:
Це банда, треба негайно сповістити в Горошине, там чекають такого повідомлення.
Біжи, ти краще знаєш шлях, а я тут почергую.
Добре. Я через Велички, а там човном на Поділ. Гляди не проґав.
Я постійно буду біля тієї хати.
Баганець побіг до хутора Велички, щоб взяти човен і переправитися через Борис на Поділ, західну частину села Горошиного. Звідти до волосного будинку півверсти і він добіжить одним махом. У Горошиному стоїть рота червоноармійців. По тривозі за годину вони вже будуть в Одинцях.
Микола розповів сестрі, що вони прибули на хутір по продукти, бо в болоті дуже сутужно. Навколо червоноарміиці і загони винищувачів. А продукти закінчилися.
- Щось нам дасте з продуктів? - попросив Микола сестру.
- Миколо, пропадеш ти ні за цапову душу, - забідкалась Оксана.
- Годі тобі вже причитати, збирай хлопцям все» що є, бо в них шляхназад довгий і складний.
Оксана стала складати у великий платок хліб і пиріжки. Чоловік поліз на горіще і зняв з бантини півмішка сала. Потім вніс з чулана початий мішок борошна І мовив:
- Ось все, що ми можемо сьогодні дати.
-Дякуєм і за це.
Якби був попередив, то ми б щось іще приготували. А зараз лише чотири хлібини.
На перший раз цього досить, а ми прийдемо через тиждень, так ви, будь ласка, приготуйте хліба печеного побільше.
Добре, приготуємо, а зараз сідайте-вечеряти.
У цей час у віконце, як було домовлено, тихенько пошкребли пальцем.
- Андрій сигнал подає, щось помітив, - захвилювався Микола і вийшовна ґанок.
Вартовий тихо доповів:
- Навколо садиби ходить якийсь чоловік; Уже кілька разів пройшовся понад ворітьми.
Заходь до хати, швидко перекуси і уходимо.
- Що трапилося? - запитала сестра.
- Хтось нишпорить навколо вашої садиби...
- Це, мабуть, Баганець, він на Острові активіствід вол виконкому.
- Щоб цей активіст не накликав на нас загін незаможників. Ми уходимо.Якщо питатимуть хто у вас був, скажи якісь невідомі просили поїсти.
- За нас не клопочись, аби ви благополучно добралися до своїх.Хлопці забрали налаштовані мішки і- поспішно пішли городами назаддо човна. Козаки стали перепочити лише в кінці скошеного лану лід лісом. На хуторі несамовито завалували собаки. Тоненький ріжок молодика слабо освічував хутір, що притаївся біля самого болота. Раптом Микола побачив, як з обох боків хутір обходили озброєні люди.
- Це по нашу душу,- проказав Шостка, - хтось нас продав.
Козаки безшумно зайшли в ліс і розтанули у темряві заростей. До загонузони повернулися на світанку. Їх з нетерпінням чекав отаман. Коли човен носком з'їхав на берег їхнього острова, до них підійшов вартовий. Весь загін вболівав за безпеку своїх посланців.
- Миколо швидко до отамана він чекає.
Козаки віднесли продукти в курінь, який слугував за кухню і Микола пішов до отаманського куреня. Попросив дозволу увійти і став розповідати про все, що трапилося на хуторі. Отаман уважно вислухав хлопця і мовив:
Добре, іди відпочивай.
Микола вийшов з куреня, отаман замислився: "Що ж це діється з нашими людьми? Хуторяни були нашими надійними помічниками і ось вже й еони почали нас зраджувати. Що ж це за така наша натура рабська? Ніяк ми не можемо жити без панів і різних зверхників. Ми життя не шкодуємо, хочемо допомогти людям звільнитися від поневолення, а вони сами допомагають своїм ворогам уярмлювати себе. Завтра ж підем до Одинців, знайдемо того стукача і покараєм, щоб іншим не кортіло зраджувати нас". На цьому Мохун твердо вирішив наступної ночі навідатися на острів Липняжки.
Після вечері отаман гукнув до себе заступника Семена Погребняка,
-Скільки у нас надійних човнів?
-П'ять, а навіщо?
Приготуй їх до нічного походу. Треба побувати на хуторі Одинці, що на острові Липняжки.
Чув. що на нас там хтось стучить чекістам.
Треба знайти цього стукача і покарати в науку іншим. -Добре, я подбаю, щоб човни були справні, сухі і обладнані.
Відбери п'ятнадцять хлопців і я сам поїду з ними.
Погребняк пішов, а Мохун сів писати щоденник. Він останнім часом вирішив ретельно записувати все, що відбупось на протязі дня. Ці записи приховував від своїх старшин, щоб з нього не глузували, але все частіше його хвилювала думка: "Для чого він це робить? І відповідь завжди була одна: "Хай дійдуть ці записи до наших нащадків, щоб вони знали, як і за що ми боролися".
Наступного вечора п'ять човнів з п'ятнадцятьма вояками при одному ручному кулеметі відпливли до острова Липняжки. Вже неподалік хутора Одинці, отаман згуртував човни на воді і виклав хлопцям план.
- Зараз.група у шість чоловік вийдуть на берег, обійдете хутір, щоб вас непомітили і зробите засідки біля мосту, на шляху до Величків і в березі, дехуторяни в'яжуть човни. Всіх, хто з'явиться у цих місцях, затримувати ічекати нашого приходу.
Мохун назвав прізвище, хто піде в засідки і додав:
Ми чекаємо на березі півгодини і потім підем до хутора. Нас повинні бачити хуторяни і отой стукач обов'язково побіжить доносити у волость про появу нашого загону. Всім бути обережними і пильними.
Все відбулося так, як і ппанував отаман. Андріан Баганець побачив вояків, які парами ходипи по вупичках хутора і рішуче побіг городами до хутора Велички. Тут його й затримали двоє вояків, що були у засідці. Хлопець попручався і врешті почав скиглити:
Чого ви причепилися, я йду до дядька у Велички.
Ти не йшов, а біг, - перебив його один з вояків.
Біг, бо я боюсь...
Хлопця зв'язапи і поклали в канаву, наказали лежати тихо, бо в противному разі отримає запотиличника.
Ще з годину пробули у засідках хлопці, але більше нікого не було. Коли прийшов отаман зі своєю групою, йому доповіли про затриманого.
- Давайте його сюди, побалакаєм.
Підвели зв'язаного бранця. Хлопець нервував і вже плакав по справжньому. Мохун довго дивився на підлітка і вирішував: "Що ж робити? Він ще зовсім юнак, а вже зрадник. З таких і виростають великі негідники".
Ти хто? - запитав хлопця Мохун.
Баганець Андріан Васильович.
- Це ти минулого разу виказав наших хлопців червоним?Переляканий хлопець мовчав. Тоді один з вояків дав йому стусана підбік. Юнак зойкнув і раптом випалив:
Чого штовхаєшся; бандюга. Вас всеодно всіх перевішають, як скаженихсобак.        Такого зухвальства від юнака ніхто не чекав: Йому вже хотіли вибачити його активістську діяльність і нада ж було йому отак зірватись.
- Кінчайте з ним, -наказав отаман.
Хлопця потягли до річки і поставили над кручею. Один з вояків голосно вимовив:
- Щоб ти не був такий прудкий і не бігав до своїх господарів, ми тобівкоротимо твої швидкі ніженьки.
Після цих слів козаки шаблями відрубали Андріану ноги і він віджахливого болю дико закричав на всю силу своїх легенів.
Покричи, хай почуютьтвої господаріі запам'ятають, що буває іззрадниками.
Коли воякам набридло слухати скиглення хлопця, вони скинули його в річку і вслід проказали:
Пливи на всі чотири вітриі більше нам непопадайся.
Отаман зібрав свій загін і повів до човнів. У березі їх чекав зять МиколиШостаки з кількома лантухами борошна, олією і салом. Загін швидкорозсівся по човнах і зник у нескінченному лабіринті посольських протоків іпротічків.
Андріана знайшли на сьомий день. Юнакові влаштували урочисте поховання і Олексій Громовенко поклявся біля домовини помститися за смерть юного активіста радянської влади. Укінці своєї промови він високо підняв стислого кулака і погрозився в бік болота. Але Мохун і його загін вже були далеко від посульського краю. Він наступної ночі на човнах по Сулі, коли навколо гриміло і блискавки били срібними стрілами у дуплисті верби, перебрався у дніпровські плавні. Погребняківці надовго перестали Чути про повстанців свого села.
Загін Парнюка базувався в Червоних болотах і був самий потужний серед загонів північної частини Хорольського повіту. Постійно в загоні було 100-150 козаків. Поруч базувався загін Донця і отамана Срібного з Матвіївки, Загони часто об'єднувалися і спільно ходили рейдом по селах повіту. Радянській владі не під силу було знищити ці загони чи блокувати їх у болоті. Але з приходом військ Червоної Армії Парнюк став відчувати, як кільце навколо Червоних боліт ставало все тісніше.
Дев'ять хуторів на сході Мусіївки були для Парнюка надійною базою для постачання продуктів і одягу. Але до хуторів було далеко від боліт і Парнюк вирішив притиснути мусіївських дядьків, щоб вони взяли на себе постачання продуктами його загін.
В один з вересневих недільних днів, коли мусіївці проводили сходку в селі, Парнюк з двома десятками своїх хлопців висадився в Лазьках, взяв з собою двох козаків, а решту залишив біля човнів, і пішов до гурту людей, які зібралися перед школою. Незаможники і комуністи не чекали такого зухвалого вчинку від своїх повстанців і коли вони розпізнали отамана Парнюка, всі активісти радянської влади поспішно покинули місце проведення сходки.
Парнюк привітався, побажав селянам доброго врожаю і попросив дозволу висловити свої думки перед сходом села. Громада не заперечувала. Іван відкашлявся, оглянув присутніх пильним поглядом і впевнено почав:
- Вчора, ви відправили валку підвод з продуктами до Хоролу.
Отаман зупинився і чекав, що казатимуть дядьки. Гурт мовчав. Чоловіки м'яли шайки і відводили очі, щоб не зустрічатися з пронизуючим поглядом отамана.
- Нам і ви продуктів не  даєте, все що ми берем самі, ви перооцінюєте, якграбунок. А як же нам жити? Коли вас примусили в минулому році здатизерно продзагону, ви прохали захисту у нас. Сьогодні ви мовчки ідобровільно відправили десять підвод на станцію Хорола з картоплею,капустою, цибулею.
-Ми виконували рішення волвиконкому, несміливо почулось з гурту.
- Ми радянської влади не визнаєм, - рішуче вимовив отаман, - іберемосяза самостійну і вільну Україну. Все, що робить сьогоднібільшовицька влада, для нас це не закон і рішення наше таке: козаків, яківедуть боротьбу за нашу спільну ідею, годувати треба, а тому раз у тижденьзбирайте підводу харчів і вивозьте на острів за Лазьками для козаків могозагону.
-Влада цього нам не дозволить; - знову голос з гуртуй .
-Я вже вам сказав, що ми цієї влади не визнаєм і васдо цього закликаєм.
- Вам :добре так казати, а прибуде каральна рота, то що вони намзаспіваютть?
Доки точилася ця розмова, Кузьма Мірошниченко осідлав коня і погнав його чвалом до Худоліївки. У волості був сформований потужний загін самооборони, в якому було 25 кіннотників. Кілька хвилин і загін вже летів до Мусіївки, як кажуть старі кіннотники, "алюр три хрести": Шість кілометрів подолали за двадцять хвилин і прибули в Мусїївку в самий розпал розмови отамана з селянами.
Перед селом загін незаможників розділився на дві частини. Одна блокувала Лазьки і вихід з болота, а менша, на повному скаку, вдерлася до шкільного майдану, де проводили сходку, Парнюк не чекав такої оперативності з боку незаможників і вгледівши десять кіннотників, почав відстрілюватись і відступати до болота. Але там вже спішилися незаможниками другої частини загону і теж відкрили шалену стрілянину по трьох повстанцях, які намагалися прорватися до болота. Оточені незаможники, отаман і два козаки залягли в канаві, стали відстрілюватися в надії, що їх виручать козаки, що лишилися біля човнів. Але незаможники не дали їм можливості прорватися на допомогу отаману.
- Здавайтесь! Ви оточені і ваш опір марний! - гукали незаможники.Парнюк підвівся, щоб влучити в того зухвалого горланя і в цей час кулявлучила в голову отаману, смертельно поранивши його. Один з козаківкинувся до нього і став рвати сорочку, щоб перев'язати Івана Никифоровича, але він вже був мертвий.
- Отаман відійшов, що будемо робити? - забідкався козак.
- Нас вони теж не випустять живими.
- Може хлопці прорвуться до нас. -Ти чуєш, яка там стрілянина.
Що ти пропонуєш?
Отамана треба б десь сховати.
-Де ти сховаєш, коли голови не дають підняти.
То ми у безвиході?
Вихід один... -Який?
Треба здаватися.
Помовчали. Над головами роями свистіли кулі і нападаючі весь час голосно вимагали:
Складайте зброю, ви оточені, бо перестріляємо як тхорів.
Ну що, здаємось?
Не стріляйте, ми кидаємо зброю і здаємося!
Підніміть зброю і киньте вбік, - почулась команда. Повстанці підняли рушниці і кинули від себе на бік.
Ідітьдо нас.
Козаки підвелися і з піднятими руками пішли до незаможників. Коли вони наблизилися до своїх ворогів, їх пов'язали і поклали обличчям в траву. Кузьма Мирошниченко спитав:
Де отаман?
Отамана вбито.
Де він лежить?
В канаві, де лежали і ми.
Кузьма скочив на коня і погнав до канави. Тут він побачив труп отамана Парнюка.
- А-а, -зрадів Кузьма, -доплигався голубчик...
Він скочив на землю, вмить прив'язав мертвого отамана за ноги до кінського хвоста і погнав огиря до своїх. Голова отамана стрибала по виямках, билася об груддя і позаду за ним весь час стелився кривавий
- Приєднуйтесь до загону, -наказав своїй групі Кузьма,- і заганяйте отих болотяних козаків в очерет. Я поїхав до сходу, порадую наших, що ми знищили Парнюка.
Незаможники чітко виконали наказ Мірошниченка, а Кузьма вже гнав коня з прив'язаним до хвоста отаманом до школи. Він шалено вскочив у коло і радісно заволав.
-Дивіться люди! Ось він, головний бандит загону, мертвий і вже нам не страшний. Тепер ми переб'ємо і переловимо всіх спільників Парнюка і нам стане спокійніше і в роботі, і в житті. Підходьте і дивіться на мертвого бандита, якого знищили наші геройські кіннотники-незаможники.
Кілька десятків незаможників враз обступили вже спотворений труп отамана, який тягся за конем від самих Лазьків і почали сміятись над мертвим і навіть штовхати його ногами, інші стояли втупивши погляди в землю і не могли дивитися, як знущалися над мертвою людиною.
- Сход продовжується, - оголосив Мирошниченко, - я протягну цього бандита по сільським вуличкам, щоб бачили люди, що ми вмієм воювати і вміло захищати вас від бандитів.
Мирошниченко погнав коня з прив'язаним отаманом, а сам, як переможець над великим ворожим військом, гордо сидів у сідлі.
Залишені без отамана повстанці відступили в болото і добралися до своєї бази. Вони зібрали побратимів і начальник штабу, який був разом з отаманом, доповів:    
Отамана більше немає. Пом'янем Івана Иикифоровича, царство його душі, хвилиною мовчання.
Не вгледіли, - невдоволено вимовив сотник.
Куля, вона не розбирає, отаман ти чи козак; - скрушно сказав начштабу.
Що ж нам тепер робити?
Оберем нового отамана і продовжимо справу Івана Никифоровича.
От тебе і оберем, - сказав заступник. –Тизаступник, тобі й бути отаманом.
Я не здатний на отамана.
А заступником міг бути?
Годі сваритися, кажіть діло.
Треба уходити звідси на правий берег Сули. -Атам що?
Болото і плавні річки Оржиці глухі і непрохідні, а тут вже завтра нас обкладуть, як вовків у барлозі.
Він діло каже.
Як бути з Марією?
У загоні останнім часом була і дружина Парнюка - Марія. її постійно терзали допитами за чоловіка, викликали до повіту і вона настояла, щоб Іван забрав її до себе в загін.
Марія як узнає про смерть чоловіка, то буде такої тужби, що хоч негайно тікай з болота.
А де зараз Марія?
В отамановім курені.
Треба їй все розповісти.
- Пішли утрьох і повідомимо.
Марія спокійно зустріла повідомлення про смерть свого чоловіка, лише на хвилину закрила обличчя і сльози беззвучно полились з її гарних карих очей. Але отаманша переборола хвилинну слабість і спокійно запитала:
Що ви вирішили?
Ми уходимо в оржицькі болота, а ти?
Я залишаюсь тут.
Що ти будеш робити тут сама?
Залиште мені продуктів на два тижні, а там я щось вигадаю.
Козаки залишили Марії продукти, попрощалися з отаманшею і наступної
ночі перебралися на правий берег Сули. Непомічені ніким, вони на ранок сховалися в болотах І плавнях річки Оржиці.
Марія довгий час розмірковувала над своєю долею, вирішувала, як їй бути, але нічого слушного в голову не приходило. Щось затівати проти існуючої влади вона не збиралась, але й остаточного рішення прийняти для себе не могла. Коли продукти закінчилися, вона машинально ранком пішла відомою стежкою з болота до села. Марія вийшла на сінокіс, де люди забирали гарбами сіно, її помітили і впізнали в ній Парнюкову дружину.
Люди, дивіться, Марія іде, - злякано казали селянки.
Ну й хай собі іде.
Вона ж іде на вірну загибель. -Це ж чого?
Як чого, вона ж отаманша.
Вона людей не вбивала і їй нічого не буде.
Марія пройшла повз людей, ніби не помічаючи їхньої присутності, пішла стежиною до Лазьків. У Мусіївці Марія прийшла до своєї хати, відірвала дошки, якими комнезамівці забили двері і вікна хати і зайшла в середину оселі Вона привела в порядок кімнати, прибрала подвір'я і все чекала на чекістів, які повинні були її арештувати. Але Марію ніхто не зачепив. Про неї ніби забули. А вона від усвідомлення того, що люди не простять їй ніколи того горя, що принесли парнюківці багатьом активістам, самотньо прожила в своїй хаті кілька років і відійшла в інший світ.
Парнюківці ще до глибокої осени базувалися в оржицьких болотах, але коли річку скував мороз і крига міцно тримала людей, винищувальний загін Спичака вистежив місце розташування загону повстанців і після жорстокого бою і великих жертв з обох боків, загін повстанців колишнього отамана Парнюка знищили. Кілька чоловік цього загону врятувалися. Вони довго шукали загін Срібного, але не знайшли його нового місця базування. Від безвиході вояки піддалися на амністію. їх подальша доля мусіївцям невідома.
Незаможники святкували свою перемогу над сильним отаманом і вихвалялися один перед одним, як вони геройськи знищили отамана Парнюка і всю його банду.   :
Село Матвіївка, це глухий куток Оболонської волості. Навколо величезні площі посульських боліт і шлях до Матвіївки пролягає тільки через село Наріжжя. Відстань між селами сім верст. Землі у матвіївців мало і-щоб прожити, вони займали в степу, в бікХоролу, кілька сот десятин.
МатвіївКу заснував Дукімський сотник Матвій Піковець ще в 1718 році. Це був козачий виселок від старовинного села Лукім'я, що на правому березі Сули. Отже, матвнвці, козаки від діда-пардіда, завжди були вільні і не терпіли ніякого утиску з боку будь якої влади.
Радянської влади у Матвіїв ці не було, 3 місцевих ніхто не бажав ставати набудь яку посаду нової влади, а прибулих більшовиків тут не шанували і вони день-два покрутяться в селі, відчувають до себе вороже ставлення і, "не солоно хлебавши" уходять з Матвіївки. Настирливих і завзятих прихильників нової влади, отаман Срібний швидко і рішуче відправляв за межу вічності.
Загін Срібного після розгрому повстанців Парнюка перебазувався поближче до Матвіївки, щоб своєчасно довідуватись про появу в Наріжжі війська Червоної Армії. За Сулою серед болота була висока могила. У давні часи повноводна Сула змінила своє русло, відрізавши від берега великий масив землі разом з старовинною могилою. Матвіївці називають цю високу могилу Баєва гора. Саме тут і зробив Срібний базу для свого невеликого загону. З гори добре все навколо видно, а їхні спільники в селі виставляли обумовлені сигнали, які повідомляли про різні важливі новини і наміри влади.
В один з останніх днів на вербі біля Сули з'явився жовтий платок. Вартовий на Баєвій горі враз доклав, що спільники запрошують отамана в село для важливої розмови. Смерком Срібний з п'ятьма козаками на двох човнах перепливли Сулу і з околиці пройшли до крайньої хати до свого спільника. Отамана чекали і прийняли застережливі міри, щоб не наразити його на небезпеку. Доки господиня лаштувала на столі вечерю, господар почав розповідати про останні події у сусідньому селі.
- У Наріжжя прибули шість верхових міліціонерів, розташувалися в будинку комнезаму.
-Довідались яка їх мета?
Вони гуртують незаможників у загін самооборони.
Кулемет у прибулих є?
Ні, кулемета з собою вони не привезли.
Це вони щось затівають проти нас.
У болото вони не полізуть, я наріжан знаю.
У болоті вже давно нишпорять загони червоноармійців, вони навіть базу Парнюка перетворили на свою базу.
Що будеш робити? - запитав господар.
Треба порадитись з хлопцями.
- То ви поспішайте, бо в загін вже записалося двадцять чоловік.
-Погодуй хлопців і я вертаюсь до загону.
Срібний нікому не казав, що в загоні залишилось лише тринадцять вояків, Кілька чоловік загинули в останніх сутичках з військовими формуваннями в селах, а шість залишили загін з метою легалізуватись і вжитись в радянські структури, щоб допомагати поёстанцям. На весь загін залишилося всього півтори сотні набоїв, а це вже послаблювало боєздатність загону. Усі намагання дістати набої нічого не дали. А без набоїв їх малий загін нічого не вартий: Якщо більшовики довідаються, що у них немає набоїв, то загону кінець.
Після вечері Петро Срібний подякував господарям за хліб-сіль і наче між ділом запитав: — Серед незаможників у тебе, Кирило, немає доброго знайомого?
Hi, я з наріжанською голотою не товаришую.
Мабуть доведеться потоваришувати.
Як це розуміти?
Отаман помовчав і: став вагатися, чи відкритись господарю про положення в його загоні і про останній задум, Який може дати їм так потрібні набої. Господар був надійний їх помічник і доля давно пов'язала його із Срібним. "Не все, але треба зізнаватися про їхні нестатки і потреби" >-вирішив отаман. Коли господиня пішла порати худобу, Срібний, дивлячись в очі господарю хаткі, тихо промовив:
- У нас закінчуються; набоїв господар захвилювався і поспіхом запитав:
-Що будете робити?
- Потрібна твоя допомога
—Щоя повинен зробити
- Візьми всіх наших спільників і запишіться в загін самооборони. - Та ти що, отамане. що про мене подумають люди?
- Людям потім все пояснимо, або вони й самі все зрозуміють.
-Ну, записалися, а що далі?
-:A далі допоможете розгромити цей загін, знищити прибулих міліціонерів і добудемо потрібні набої.
- Після цього нам запишатися дома вже не можна...
- Може в тебе є інший план, як добути набої?
-Ні я такого плану не маю.
-Тоі що будешказати?
- Розмірковувати тут немає коли, отже завтра йти в Наріжжя.
-Ти вірно розумієш.
 -Добре. Ми втрьох підем записуватись у загін незаможників.
Отаман зі своїми хлопцями залишили привітну господу.
По прибулі на Баєву гору Срібний зібрав своє поріділе воїнство і розповівпро формування загону в Наріжжі. Хлопці враз запропонували наступноїночі знищити міліцію і спалити всі комнезамівські споруди. Після розгромузагону їм дістануться солідні трофеї, а головне, матимуть потрібні набої.
- Міліція має верхові коні і незаможники теж всі верхові. Це додає їмзначної переваги над іншими.
-Але ж за нами несподіваність нападу.
- Нас всього тринадцять, а їх вже двадцять шість.
Хлопці замислилися і гарячково шукали інший слушний варіант.
Отаман не хотів розповідати їм про угоду з господарем хати, де він вечеряв з козаками.
Добре, хлопці, будемо відпочивати - ранок вечора мудріший.
Отаман сам виставив охорону і наказав добре пильнувати. На варту заступило шість козаків. Вони пильнуватимуть до півночі. Потім їх змінять інші шість і так кожної ночі.
А в Наріжжі прибулі міліціонери, половина з яких були переодягнуті військові, спішно навчали незаможників володіти зброєю, прийомамборотьби і непомітно пересуватися на місцевості. Прибулі знали, що у Срібного не більше двадцяти вояків, на озброєнні лише рушниці. Міліціонери привезли з собою в тороках два десятки гранат і серед переодягнутих військових були професійні розвідники і гранатометники. їх завдання ~ сформувати загін незаможників, п'ять днів посилених тренувань і ид світанку шостого дня оточити базу Срібного і знищити його загін.
Одночасно в селі Лукім'я, яке виднілось на високому правому березі Сули, розташувався загін чекістів. Вони щоночі наближалися до села МатвТівки, приховувалися на високих вербах і берестках г у потужні "цейсівськГ^ноклі вели спостереження за селом і навколишнім болотом. Спостерігачі мінялися раз в сутки. Чекісти помітили на Баєвій гopiлюдей і прийшли до висновку, що це і є банда. Такої удачі вони не чекали- У Лукім’явони взяли п'ять човнів і вночі обстежили всі протоки іпротічки, навіть наближалися до Баєвої гори і виявили там в очереті засідку. Зі своїх спостережень чекісти виготовили карту-схему, яку на п'ятий день повинні були привезти в Наріжжя прибулим туди міліціонерам.Матвнвські спільники отамана Срібного, як і було домовлено, на другий день пішли в Наріжжя і попросили прийняти їх в загін незаможників. До них поставилися-з підозрою і один з міліціонерів довго розмовляє з кожним матввієвцемпро їх ставлення до радянської влади. Скільки вони мають землі, чи є наймані робгтники та інше. У кінці розмови старший міліціонер запитав:
- Петро Срібний з вашого села?
-  це пройдисвіт з Матвіївки  
-А де він зараз?
-Кажуть десь у банді, а де-ми не знаємо.
- У село часто приходить?    
- Цього не знаємо, зустрічатися не доводилось.
Міліціонер подякував добровільцям і сказав, що вони розглянуть їх заяви вступити в загін незаможників і завтра їм буде повідомлено. Коли Матвіївці пішли, із-за ширми вийшли ще двоє міліціонерів і сіли біля столу. Той, що розмовляв з дядьками, дописав щось в зошит і звернувся до своїх колег.
-Що скажете про матвіївське поповнення?
- Ніби нормальні селяни, не багаті, але й не бідні - середняки.
-Можнаїх приймати в загін.
- Усі так думають?
А ви, товаришу комісар, іншої думки?
- Та я щось їм не довіряю.
Що вас насторожило?
- Дуже мало вони знають про отамана Срібного, а це неправда. Такаподія, як поява отамана в селі, де він ще почуває себе вільно, стає вразвідомою до дрібниць, а їм нічого не відомо. Моя пропозиція утриматися іповернутися до цього питання після проведення операції по знищеннюбанди Срібного,
У кінці дня з Лукім'я припливли чекісти, доклали командиру групи про наслідки своїх спостережень і поклали на стіл розрахунки і накресленукарту-схему всієї місцевості з протоками і протічками навколо Байової гори.
Командир групи ознайомився і щиро дякував чекістам за цінні повідомлення, а головне, за схему-карту болота навколо Матвіївки.
 Ви нам дуже допомогли. Передайте своєму командиру подяку. Спостереження продовжуйте завтра весь день, а на ранок дійте згідногорозробленого плану. Човни у вас надійні?
Так, маємо шість добрих човнів.
Допоможете нам переправитися через Сулу на острів біля Баєвої гори. Брати човни в Наріжжі - викриються наші плани. Тому допомагайте вашими човнами.
Добре, ми вас переправимо на острів.
-Тоді всім нам успіху і хай всіх вас обминають кулі бандитів.
Чекісти поїхали назад до Лукім'я, а "міліціонери" зайнялись розробкою плану знищення загону Срібного.
Матвіївці поверталися пішки додому і весь час аналізували свою розмову з прибулими міліціонерами. їм теж здалося, що до них поставилися з підозрою і прискіпливо намагались щось вивідати. У загін не прийняли, облишили це питання на завтра. Щось їм відомо про них, але не все.
Ось вони розпитають у наріжан всю нашу піднаготну і побачать, що ми брехали. Це нам може коштувати великих неприємностей.
Я нічого не брехав, - заперечив Кирило.
Ти сказав, що маєш 12 десятин землі, а у тебе 40 десятин.
Я міг помилитися...
Ця помилка коштуватиме тобі кілька місяців КПУ (камера попереднього ув'язнення).
Ось їх Срібний через кілька днів розтовче на порох і ніхто й не згадає про наші з ними розмови.
-Дай то бог, - зітхнули дядьки.
По поверненні з Наріжжя Кирило послав свого хлопчика до загону Срібного із запискою про все, що було з ними в Наріжжі. У кінці він дописав? "Щось незвичного ми не помітили, але в загін приймають не всіх. Незаможників підбирають статурних і сильних. Нам нічого певного не сказали. Кажуть, що повідомлять про рішення".
Отаман прочитав передану цидульку і замислився: "Це схоже на недовіру. Вони перевірять і з'ясують, хто вони і якого стану. Треба припинити тимчасово відвідувати Матвіївку".
Наступного дня загін незаможників тренувався ходити кінним строєм. Та коли зовсім смеркло, весь склад загону і прибулі командири, дотримуючись обережності, почали знайомитись з планом нападу на загін Срібного. Було враховано все до дрібниць, визначено час виступу, місце кожного члену загону при оточенні і взятті Баєвої гори, а також повідомлено, що відступ банді перетнуть чекісти. їх загін в кількості двадцять чоловік, на човнах нечутно наблизиться протічком до місця базування банди. Таке повідомлення підняло моральний дух незаможників. Вступаючи в загін, вони міркували, що будуть наводити порядок серед своїх селян; а боротьба з бандою їх обмине.
Уночі, скрйтно, загін Прибув на околицю Матвіївки. Тут їх чекали чекісти зчовнами: П'ять човнів швидко і безшумно перевезли загін на острів, з якого стежка веде через очерет до Баєвої гори.
- Будьте обережні, в кінці стежки має бути засідка,«- попередили чекісти.Та ніхто не знав, що малочисельний загін постійно знаходився на чатах іхлопці так виснажилися, що засипали на ходу. Тож і вартовий у кінці стежкине зміг побороти сон і сидячи у засідці заснув.
Стежкою нечутно, як кіт на полюванні, пробирався один з військових, що прибув під виглядом міліціонера. Він затис у руці ніж і після кожних л'яти-шести кроків зупинявся і прислухався. Невдовзі відчув, що він на краю очерету. Ліворуч почулось солодке сопіння людини. Розвідник наблизився до засідки, придивився до сплячого повстанця, миттєво схопив його за горло і вдарив ножем під груди. Руки повстанця гарячково шукали рушницю, щоб натиснути на гачок і попередити своїх товаришів, але розвідник міцно тиснув за горло, а ніж не залишив вартовому ніякої надії на життя.
Розвідник впевнився, що навколо все спокійно і попереду вже немає ніякої охорони, піціов назад, де його чекали командири загону. Він, як тінь, з'явився перед своїми товаришами і тихо доповів:
- Шлях до гори вільний. Обережно просуваємось за мною.Розвідник провів незаможників до краю очерету і перед ними постала
Баєва гора. Комісар тихо наказав:
- Перший десяток ліворуч, другий-праворуч. Відстань між бійцями вісім-десять метрів. Підніматись почнемо по команді» як стане світати. Розходимось.
Бійці розійшлися і завмерли в чеканні команди. Час в засідці завжди минає повільно, ніби черепашачою ходою. Кожен чекає незвичних і небезпечних подій, обмірковує свої дії при зустрічі з ворогом. За півгодини вони зустрінуться ніс до носу з бандою і битись доведеться не на життя, а насмерть.
Раптом по ланцюгу передапи команду: "Приготуватися", "Пішли"! Бійці загону підвелися і безшумно подерлися на могилу, де в уголовині згуртувалася банда. Охорона з трьох боків сидячі в окопах дрімали, але один з трьох почув шурхіт, що наближався і голосно вигукнув:
- Хто йде кажи пароль!
Ніхто не відповів і вартовий вистрелив вгору.
І враз, ніби градом об залізну кришу, забахкали рушниці і револьверні постріли. З вершини могили влучно били повстанці і один за другим котилися вниз поранені і мертві бійці загону незаможників. Вони ще не вміли поводитися при бойових діях і гинули від влучної стрільби повстанців. Срібний миттєво висовувався зі свого укриття влучно стріляв у нападаючих і знову ховався за горбик землі.
Прямо на нього ліз, приховуючись за ріденькі кущі і пеньки наймолодший з міліціонерів і палив зі свого револьвера у білий світ не цілячись.
- Побережи набої,-гаркнув на нього комісар.
Юнак ніби прийшов до тями і глянув у барабан револьвера, залишився лише один патрон, а перезаряджати немаё коли. У цей час висунувся зі своєї схованки отаман і юнак вистрелив у нього останнім набоєм з револьвера. Срібний змахнув руками і смертельно поранений у голову, упав навзнак на землю,
На горі припинили стріляти, щось там перегукувалися» а коли перші нападаючі видерлися на гору, повстанці закричали: — Не стріляйте, ми здаємося! - Не стріляйте!
Бійці загону незаможників шалено налетіли на повстанців з піднятими руками і почали в'язати своїх супротивників. За кілька хвилин десять повстанців вже лежали зв'язані вниз обличчями.
- Скільки їх?- запитав комісар.
От, гади, половина все таки втекла
Ніде вони не дінуться, там навовнах чекісти  їх перехоплять, Коли зовсім розвиднилось, з протічка погукали:
-Що там у вас, все скінчилось?
-Десять полонених і три вбитиху решта мабуть сховалися в болоті.
-Нас було тринадцять, решта розбіглось ще в Червоному болоті, - проказав один з полонених.
-Тоді вони, голубчики,всі тут
- Піднімайтесь до нас, - гукнули чекісти, - тут є якісь папери і книги, може вас це зацікавить.
Разом з чекістами бійці перевернули все в землянках, де мешкали повстанці, але нічого важливого не знайшли Незаможники надали допомогу пораненим, а вбитих поклали на споруджені ноші і пішли стежкою на острів, щоб вийти до Сули. До них приєдналися і чекісти. Інші погнали човни протічком до Сули, щоб перевезтетвсіх через річку у Матвіївку.
У Матвіївці вже чекали на бійців загону коні: У дядьків незаможники взяли кілька возів для поранених і забитих. Від рук повстанців на Баєвій горі загинуло Три бійці загону, а ще чотири були поранені. Коли валка зібралась, загін незаможників вирушив шляхом до Наріжжя. Переповнені гордощами від своєї перемоги над загоном Срібного, незаможники весело розмовляли, похитуючись в сідлах.
Чекісти залишилися у Матвієвці, щоб перетрусити це бандитське село від горіщ до погребів. Треба допитати родичів бандитів і провести арешти неблагонадійних селян, які обов'язково допомагали банді цієїроботи їм вистачить на кілька днів. Лякатись когось не потрібно, бо банда Срібного вже не існує, а Донець ймовірно вивів свою банду на правий берег Сули.
У плавнях річки Псла базувалися повстанські загони Скирд, Кикотя, Мошенського, Левченка. На той час це були потужні загони по; 150-300 багнетів у кожному. Спільно вони тримали у напрузі всю радянську владу в Манжелії, Омельнику, Градизьку, Великих Кринках, Обозні в ці та Федор і всісільські загони самооборони, міліції та місцевих чекістів не могли протистояти повстанцям.
Для боротьби з повстанцями на території МанжеліївськоіврлосТ« прибула спеціальна п'ятірка військових, створена за розпорядженням командира 14-ї армії і.П.Уборевича, штаб якої містився у Кременчуці. Усамій Манжелії вони створили і озброїли кінний загін у 150 шабель, збільшили кількість міліції на чолі з Іваном Верховським і по великих селах сформували частини особливого призначення (ЧОП) для боротьби з бандитизмом. При активній підтримці військ Червоної армії почалось планомірне і безжальне знищення повстанських загонів.. У районі Омельника загін Халявки потрапив у пастку і після жорстокого і нерівного бою, отаман втратив половину козаків свого загону .став відступати до свого Посулля. Йому на п'яти насідали кіннотники Манжелїївського загону. Відбиваючись від червоних кіннотників, Халявка встигнув вскочити в болото біля Святилівки і на певний час врятувався від остаточного розгрому.
Повстанці запетляли по численних островах, заплутуючи сліди і нарешті вийшли до однієї із запасних баз свого загону. Отаман дозволив розслабитися, привести себе в порядок і відпочити. Найближчим часом ; отаман планував вивести свій поріділий загін у дніпровські плавні.
Командири більшовицьких загонів і військ Червоної армії не сиділи склавши руки. На високому правому березі Сули всі виходи з болота: перекрили загони Білика і Спичака. Час від часу Білик навмання робив кілька пострілів з гармати по островах, де міг перебувати загін Халявки, але ці постріли повстанцям не дошкуляли. Лівий берег Сули був щільно заблокований численними загонами і окремими частинами Червоної Армії. Шляхи з болота пильно охоронялись. По селах вишукували провідників для загонів, які збиралися прочісувати острови.
На третій день Халявко послав на човні двох розвідників, щоб вони : перевірили намічений шлях виходу загону повз Градизьк у бік містечка Чигирин-Діброва (затоплене Кременчуцьким водосховищем) в гирло Сули, а там вже поруч були дніпровські плавні. Але човен обстріляли невідомі вояки із засідки за Градизьком і тяжко поранили одного козака. РГеподадік їх бази човен знову обстріляли і козаки ледве врятувалися втечею. Коли розвідники повернулися і доповіли отаману про все, що з ними сталося, Халявко наказав скликати всіх членів загону. Хлопці вже все знали, що сталося з розвідниками на Сулі і невесело обговорювали ці сумні для себе події.
Знаєте наслідки нашої розвідки? - запитав отаман.
Знаємо,- тихо відповідали козаки.
Нас блоковано не тільки з берега, але й на воді. Загоном прорватися ми не зможемо. Залишається одне, - отаман уважно оглянув своїх козаків і продовжив, - негайно виходити з цього небезпечного місця невеликими групами, по два-три чоловіка. Кому пощастить вийти звідси, уходьте як можна далі від Посулля: Я піду один і спробую пробратися до Холодного Яру; Ви гуртуйтеся за власним розсудом. При виході з болота зброю залиште у спряту, 3 собою нічого не беріть, щоб вас могло видати як повстанців, ідіть до Полтави, Кременчука чи Миргорода, але подалі від цих місць. У мене все.
- Отамане, - підвівся ординарець, - я піду з тобою, дозволь, Халявко замислився, але швидко переборов свої сумнівні рішучевимовив:
Добре, починали разом, ми підем до кінця рука об руку.
-Що робити з базою? -запитали козаки
Зброю розібрати; набої і харчі поділіть порівну, але ще раз нагадую: при вдалому виході з болота, все залиште десь у схронг. Далі йдіть підвиглядом звичайних селян і вигадайте собі якусь правдиву історію. Чекісти не дураки і вони вас розпізнають якщо будете петляти, як зайці на снігу.
Отамане, - підійшов до Халявки пожилий козак із запоріжськими вусами і щаблями при боці, - пробач, якщо ми щось не так робили і не згадуй нас лихими словами,
Пробачте і ви мені побратими, що не зміг вас привести до переможної мети. Ми не складаємо зброї; Обставини примушують нас тимчасово йти у підпілляі У нас ще будуть переможні бої і радість визволення від більшовицького поневолення: Сьогодні смерком кожен сам чи групою виберіть  собі шлях з болота і розходьтесь, бо буде пізно.
Коли зовсім смеркло, до Халявки підійшли троє козаків прощаючись.
Отамане, прийде час- гукай, ми повернемось і підем за тобою.
Спасибі на доброму слові і хай вас береже Покрова Богородиця.
Троє пішли тільки їм відомими важкими болотними шляхами, всі хто лишився на острові, довго слухали чи не попадуть вони в якусь засідку, але в болоті було тихо, лише прощально шелестів очерет.
Через три години в інший бік пішли ще троє. Вони низько вклонилися всім, хто ще залишався на острові, ступили кілька кроків у зарості очерету і ніби їх тут не було. Куди їх шлях, знали лише вони втрьох.
Слідуюча трійка звернулась до Халявки з проханням:
-Дозволь, отамане, взяти човна.
- Беріть все, що вам потрібно, але залиште і мені один човен.
До ранку на острові залишилися лише отаман і його ординарець. Вони взяли для себе все, що їм було потрібне, погрузили в човен і відпливли від своєї послідньої привітної бази. Навколо світало. За годину зійде сонце і на Острови прийдуть винищувальні загони.
За кілька сот метрів від острова Халявко повернув у ледь помітний протічок і човен з потугами став пробиватися заростями рогози і рідкого очерету. Коли човен зупинився, отаман сказав:
Тут будемо днювати, а смерком попливем далі. -Лягай, отамане, відпочивати, я початую.
Уважно слухай болото.
Я виріс під болотом і нічого не проґавлю.
Коли зовсім розвиднилось, з боку Святилівки піднялась шалена стрілянина. По відгоміну бою можна було безпомилково вгадати, що якісь трос козаків попали в засідку. їхні три постріли весь час губились в суцільному і неприривному рушничному вогні потужного загону, на який напоролися козаки. Стрілянина поволі затихала і невдовзі настала тища. Халявко сів у човні, зняв шапку і тихо мовив:
- Вони прийняли смерть, але не здалися
Весь день по черзі отаман і ординарець чатували і відпочивали, а коли стало смеркатися, Халявко тихо спитав:
Холодної води не боїшся?
Роздягаємось до підштаників, одежу ізброю складем у човен. Прив'яжи мотузок до заднього поріжку, будеш триматися у воді за нього. Я візьмусь за ланцюжок і поволі попливем Сулою вниз Якщо будуть стріляти занурюй голову у воду, то може не поцілять.
А якщо під'їдуть до човна, тоді що робити?
Вночі вони або не помітять пустий човен, або ж обстріляють, але своєї засідки не покинуть.
-І скільки так доведеться пливти?
Минем Градизьк, а там одягнем суху одежу і попливем до Чигирин-Діброви. На світанку вже приховаємося в дніпровських плавнях.
Наш шлях далекий?
- Далекий і небезпечний, але ми з тобою його вибрали сами.
-Так, отамане, і я ні про що не шкодую.
Подальша доля Василя Халявки невідома, але ще й сьогодні у Посуллі мешкають численні родини на прізвище Халявки і багато з них це прямі родичі бойового отамана одного із загонів Посульських повстанців.
8
Іван Григорович Савченко народився в селі Вереміївка Золотонішського повіту Полтавської губернії. Служив у російській армії писарем, був членом партії лівих есерів, спромігся побувати і в Червоній Армії, потім записався в міліцію. Незнайшовши для себе належного місця і не визнавши більшовицької ідеї, він кидає службу на користь радянської влади і повертається до Вереміївки.
Дома Савченко зустрічається з отаманом Келебердою, вони були товаришами, дізнається про мету його боротьби і вступає в його загін. Панаса Келеберду вже тоді вважали одним з найвпливовіших ватажків повстанського руху. У той час по всьому Золотоніському повіту діяли невеликі повстанські загони в 15-20 чоловік. На першій порі Савченко перебував у загоні Келеберди, але згодом відокремився, створив свій загін і взяв собі псевдонім - Нагірний.
Повстанський загін Нагірного підпорядковувався Холодноярському повстанкому. З дозволу повстанкому він повернувся до Вереміївки і охоче приймає до свого загону рештки колись потужного загону Келеберди. Загін Нагірного в основному складався з піших козаків 1 не перевищував сто багнетів. По наказу Холодноярського повстанкому, Нагірний-Савченко перейшов на лівий берег Сули і став закликати повстанські загони ГІоеулля в похід на повітове місто Хорол. Але посульські повстанці вже були розгромлені і не знайшовши підтримки з боку місцевого населення, Нагірний повернувся до Вереміївки.
У зимовий період отамани розпускали свої загони і козаки
переховувалися по домівках, на хуторах чи й у близьких родичів. На базах залишалися отамани і старшини, вони сиділи тихо і ніяких походів по селах не здійснювали. Та коли зовсім ставало невмоготу сидіти в болоті, керівники Теж уходили в глухі степові хутори.
Невдовзі більшовики оголосили амністію всім повстанцям. Нагірний у вирішив скористатися з цієї постанови і зібрав своїх вояків для розмови:
- Чули, більшовики оголосили амністію нам?
- М'яко стелять та твердо буде спати.
- Так, більшовикам пальця в рот не клади, але нам з вами треба використати це більшовицьке рішення на свою користь.
-Як саме?
- Виходьте з болота і йдіть "з повинною" до радянської влади, кайтеся!просіться надати вам можливість спокутувати гріх.
-Це ж як ми будемо його спокутувати?
- Просіть довірити вам зброю, щоб виступити на захист революційних
завоювань і знищувати тих, хто не бажає співпрацювати з радянською
владою.
А коли вам повірять, ви станете нашими помічниками.
Хитроміркуєте, а якщо нас  нагілляку?
-У більшовикам зараз не потрібна жорстокість, вони амністією хочуть придушити повстанський рух.
Ще довго козаки обговорювали пропозиції отамана і вреш-гі погодилися, що треба йти "з по винною" і всілякими засобами укорінюватися в радянські структури. Козаки групами і поодинці пішли піддіватися на амністію, Нагірний зі своїми командирами залишився зимувати в дніпровських плавнях. Багатьом повстанцям радянська влада повірила і з амністованих створили "летючий загін по боротьбі з бандитизмом". Один з таких загонів очолив повстанець Нагірного Микола Дібровний. Будучи командиром загону, Микола вміло тримав зв'язок з отаманом Нагірним. Передавав йому плани ЧК, таємну інформацію про план знищення самого Нагірного.
По весні приходить наказ Нагірному з Холодноярського повстанкому про перехід до активних дій. Отаману підпорядковують 200 вояків з Холодного Яруі він розпочинає військові дії проти радянської влади. Кілька днів на підготовку операції і Нагірний робить наліт на розквартировану в : Золотоноші кінноту полку 5-ї червоної дивізії. Повстанцірозгромили, кіннотників їм дістались багаті трофеї і 32 коней; Загін переправляється через Дніпро і уходить до Холодного Яру.
У кінці травня 1921 року отаман Нагірний успішно здійснює кілька бойових операцій на Чигиринщині. Він порозвішував по селах повіту свої оголошення до службовців радянської влади: "Наказую всім служащим Сов.комуністичних установ на побережжі Чигиринщині негайно з дня оголошення цього наказу Кинути працю й надалі такої не проводити. Заневиконання цього наказу всі служащі зазначених установ будуть каратьсявплоть до розстрілу.
Керуючий Наддніпрянським партизанським загоном Нагірний.
Земельний відділ і суд - працюйте. Отаман Нагірний.
Активність дій загону отамана Нагірного була дуже висока. Він постійноналітає на волості і повіти, знищує активістів, членів радянської влади,спалює ділові папери і архіви разом з портретами більшовицьких вождів.За короткий термін він побував в Боровицькому, Жовненському, Іркліївськомута Оржицькому волвиконкомах, розгромивши вщерть всі установи радянської влади. 
Навесні 1922 року Нагірний повертається у Посулля і діє в районіВереміївки, Липового. Жовниного. На своєму шляху він повністю знищуєосипні пункти, зв'язок і загони незаможників. Повітова влада прикладаєsei зусилля для створення потужних загонів, які б могли протистоятиповстанцям Нагірного.  У протоколі Золотоніської повітової військової наради за 1922 рік вказувалося, що "петлюрівська банда Нагорного зустрічає співчуття селянства і всіляке сприяння з боку куркульського є лементу".У боях і рейдах швидко пролетіло літо. Морози скували річки і випав глибокий сніг. У болоті сидіти було і холодно і голодно. Козаків Нагірнийрозпустив, а сам з кількома вірними командирами сховався на глухому степовому хуторі.
Більшовики вигадали хитрий спосіб, як виявляти повстанців, які ховаються по хуторах і невеликих селах. Для цього з числа винних перед радянською владою чоловіків створили команду заручників. Ці чоловіки ішли степом попереду облави ланцюгом на відстані один від одного з версту. За ними на значній відстані просувалися загони особливого призначення.
Таку облаву одного разу більшовики спланували від Жовниного. Степ зайняли на кілька десятків верст. Під селом Велика Бурімка один із заручників побачив під гайком невелику хатку, що притулилась до старих берестків. Із димаря хатини в'юнився дим; вікна були завішані старими ковдрами. У хаті горіла свічка; Заручник у Щілину побачив у хатї кількох чоловіків] враз побіг до облави.
Хату оточили і у вікна почали гукати:
-Здавайтесь, ви оточені!
У хаті загасили світло, чоловіки приготувалися до бою.
-Здавайтесь, бо кинем гранату!
- Не стріляйте, - почулось у відповідь, -ми здаємось.
Господар відчинив сінешні двері і до хати враз увірвалися кілька міліціонерів і чекістів. Всіх чоловіків пов'язали і поклали на долівку.
- Що цеу вас за люди?- почали питати господаря хати.
- Вони попросили погрітися і ми їх пустили.
-Хай сами розкажуть...
- Підведіть мене, - промовив один з полонених, - лежачий я нічого небуду казати.
Чоловіка підвели і посадили на лаву. Він оглядів
- Господарі дійсно не знають, хто ми такі. Ми йшли степом і натрапилина цю хату, вирішили перебути тут до ранку.
-Хто ти такий? -наполягав чекіст.
-Я отаман Нагірний.
Це був перший успіх більшовицької вигадки із заручниками. А вже через кілька днів таким самим побутом вони затримали Степана та Івана Ддаменків. брати вчинили збройний опір, але сили були нерівні і довелось здаватися. Таким чином були затримані і брати Казидуби, Мусієнко, Прудкий та інші. Всіх доправили до губернії і помістили у в'язницю. Тут вже сиділи знайомі повстанці із загонів Парнюка, Срібного, Таткала та ін. Невдовзі у повстанців виявилась можливість передавати про себе звістки на волю. Вони писали своїм рідним теплі і привітні листи з проханням не побиватися за ними і не жаліти їх. Вони зробили все, що могли, бо вважали це äa свій святий обов'язок.
Іван Нагірний (Савченко) писав:"... Смертна кара, яка може бути примінена за мої вчинки, мені не страшна, але мені страшно і соромно, що над моєю могилою буде висіти табличка: "Бандит і ворог робітників і селян".
У Вереміївці до цього часу зберігається у рідних лист від Івана
Григоровича Савченка з полтавської в'язниці, якого він зумів передати своїм рідним. Ось зміст цього історичного документу:
"26 ЖОВТНЯ 1923 року
Полтава-тюрма
Добрий день, любі мої рідні мамо, Олександр і ти, сестро Галю!
Мені сьогодні оголошено, що моя справа закінчена і на 12 листопада назначена в суд - у надзвичайну сесію Полтавського губсуду.
Правда сказати наперед, що мене чекає в той роковий для мене час (12 листопада), сказати я не можу, але приблизно скажу, що надій на життя мало. І як неприємно і тяжко Вам буде слухати ці слова, але нічого не вдієш. Я знаю, що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване і так багато лиха зазнало... Я прошу пробачити мені... Мені себе не жалко, а жалко вас. Коли я загину, то це все страждання, а Ваше тілько почнеться.
Ви страждаєте за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і народ й з одвертою душею пішов боронити його, не спізнавши, що народ, особисто наш, український, це сіра маса, яка не тільки не здатна робити сама, або допомагати в роботі, а навіть не здатна й гадати про щось гарне, себто про свою кращу долю. Тільки й того, що весь час, якті гади, шипіли з нори, даючи своє жало, щоб я ним когось кусав, а коли прийшло до гіркого, то еони злякались і во ім'я спасенія своїх маєтків підло віддали мене на кару.
Я коли згадаю, як я вірив на людей і ніс за їх своє молоде життя і нарешті одержав таку дяку, так хочеться проклясти той час і хвилину, в яку я клявся бути обоіюнцем. Правда і я вмру оборонцем, але оборонцем тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу. "Ну нічого, моя мука буде комусь наука", історія колись скаже, хто я був і де подівся. Нехай вони живуть, а Ви страждайте, але нехай не забувають, що їхнє життя куплене кров'ю Вашого сина...
Ваш син і брат І.Савченко (Нагірний).
Прощай, моя люба Вкраїно,
І ти змучений нарід її...
І.С.
... Галю, передай привіт своїй подрузі Ярині..."
12 і 13 листопада 1923 року надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу "банды Нагорного". "Выяснять суду было нечего, -15 листопада писала газета "Голос Труда", - конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники - свержение советской власти и установление национального шовиннистического государственного строя Украины".
Надзвичайна сесія присудила Івана Григоровича Савченка (Нагірного) до розстрілу. До розстрілу - "как главари банды» - були засуджені і його побратими: Степан Адаменко, Ярема Прудкий, Мусієнко, Іван Казидуб, Григорій Казидуб, Воловенко.
Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Ярему Прудкого - без амністії. Мусєнку, Воловенку, Івану та Григорію Казидубам, "враховуючи оголошену амністію", вирок замінено на 10 років ув'язнення "зі строгою ізоляцією і конфіскацією всього майна..."
Та російські окупанти прагнули не тільки знищити повстанців, а ще й скомпрометувати їх перед смертю, щоб їх героїчна смерть не викликала захоплення ними і бажання помсти за них.
Останню крапку в житті командира Наддніпрянського партизанського загону і його вірних побратимів поставив "сотрудник губсуда Байков". На світанку 20 грудня 1923 року у Полтавській в'язниці, з вірою "у правое дело" він розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів - козаків Степана Адаменка і Ярему Прудкого.
Та як не намагалася більшовицька влада очорнити і скомпрометувати повстанців, але правда про них пробилася крізь товщу вигадок і різних інсинуацій. Потужний повстанський рух на Україні був політичним рухом за визволення від радянської влади, за вигнання російських військ з України, , за самостійність і незалежність: Тисячі повстанців гинули в ім’я майбутнього щастя свого народу, в ім'я створення Української Народної Республіки (УНР). Це була національна боротьба. Повстанські армії отаманів і ватажків своєю запеклою боротьбою з більшовизмом довели, що вони гідні нащадки славних лицарів українського козацтва.
Іван Савченко писав,що"...історія колись скаже, хто я був і де подівся...» Так сьогодні ми намагаємось відновити справедливість і довести нащадкам, що численні отамани і іх побратими козаки-гювстанці були патріотами і вірними синами своєї Батьківщини. Про це пишуть ті, кому не байдужа доля повстанського руху в 20-30 роках минулого століття, кому не байдужа історія України. Про гювстанськии рух за останні роки написавРоман Коваль - "Отамани гайдамацького краю"г Михайло Карасьов- "Бандит Зелений", 1922 р„ Київ, Юрій Дмитренко-Думич –«Отаманія» та ін ;
На жаль більшість архівів про повстанський рух 1917-1921 років до цього часу знаходяться під грифом таємності. Управління СБУ по Черкаській області в 1994 році передало на зберігання в архів УМВС Черкаської області кримінальну справу за №14395 Савченка Івана Григоровича (отамана Нагірного), яка нараховує понад 1800сторінок.
Письменник Роман Коваль звертався до УМВС Черкаської області з такими запитаннями:
- Чи може науковець взяти справуІ.П.Савченка до рук, щоб досконаліше вивчити історію рідного краю?
-Ні.
- Чи можуть  нащадки отамана Нагірного ознайомитися з історією своєї родини?
-Ні.
Ці від мо ви працівник архіву УМВС по Черкаській області обґрунтував на основа закону, прийнятому ще у часи СРСР. Він діє і понині і стоїть на перепоні ознайомлення і вивчення історії нашої країни.
Двоюрідний онук отамана Володимир Савченко також звертався в архів, щоб ознайомитися зі справою свого діда, але йому категорично відмовили. Тоді Володимир звернувся з проханнйм про реабілітацію Івана Савченка. Прокурор відділу прокуратури Черкаської області С.Шведун 14 Вересня 1998року .(на сьомому році незалежності України) дав таку відповідь: "Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що він разом з іншими громадянами організовував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв'язку з тим, що Савченко (Нагірний) І.Г. був засуджений за злочин, що відносяться до категорії загальнс-кримінальних, а не політичних, ВІН реабілітації не підлягає".
Ось так. На всіх рівнях проголошують і славлять борців за незалежність і самостійність України, а закони нинішньої України кажуть, що повстанські за гони, ЯКІ входили до складу збройних сил Української народної Республіки і підпорядковувалися головному отаманові Симону Петлюрі, носили не політичний характер, а кримінальний. Отже на словах герої, а згідно існуючих старих законів - кримінальні злочинці.
То шли ж прийде час виправити цю неузгодженість існуючих законів в історії нашої країни
 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

9 муз Зевса: хто вони?
Греція була освіченою країною: мудреці, вчені, філософи давнини залишили глибокий слід в історії всього світу. Примітно, що музи в Греції не завжди означали символ натхнення до прекрасного: музики, любові, поезії. То якими ж вони були?
Читати більше
Плов: історія виникнення
Кожний з нас смакував цю чудову страву, варіантів приготування якої – безліч. Готування плову потребує майстерності, та коли бачиш, що родичі або друзі насолоджуються твоїм «шедевром», відчуваєш себе митцем.
Читати більше