Оповідка розколотих жорен

11 серпня 2017
Maksym Fedorchenko
Колись давно на зеленому пагорбі посеред широкого степу стояв Вітряк. Вітряк – це такий млин, що використовує вітер, щоб молоти зерно на борошно. Тож стояв собі той Вітряк серед степу та ловив вітер своїми довжелезними крилами.
   
Життя Вітряка було одноманітним: на нього звідусіль звозили зерно, вітер крутив крила Вітряка, крила приводили в дію дубовий вал, той вал крутив зубчасте колесо, те колесо - веретено, а веретено обертало важезне кам’яне жорно (жорен у вітряків зазвичай два: одне нерухоме, друге – рухоме). Жорна, важко зітхаючи, перемелювали збіжжя на легке борошно, з якого випікають хліб. І так – щодня. А ще іноді Мірошник лагодив і ремонтував Вітряка – ось і все розмаїття.
 
Вітряк той був норовливий і примхливий: то те йому не так, то се не таке. Тож Мірошнику горе було з Вітряком і клопіт: адже вмовляння та заспокоювання вередунів таки забирають сили та час!
 
Одного літнього ранку Вітряк прокинувся в кепському настрої, хоча ніяких підстав для цього не було. Та для вередунів це не має значення, бо їхні капризи викликані їхнім норовом, а не якимись там підставами. Тим часом до Вітряка вже вишикувалась довжелезна черга селянських підвід і возів, навантажених цілими горами мішків зі збіжжям. І вітер вже прилетів і почав легенько штурхати Вітряк у крила: ставай-но, Вітряче, до роботи! І жорна вже промурмотіли щось приязне одне одному, мабуть, привіталися.
 
Але Вітряк подумав собі таке: "Кожного дня від схід сонця і аж до темряви я важко працюю. Оцей навіжений вітер штовхає мої крила, а крила крутять мій вал, а на валу обертається моє зубчасте колесо, а колесо приводить до руху моє веретено, а веретено – мої жорна, а мої жорна мелють їхнє збіжжя на їхнє борошно. І так все моє спрацьовується, так все моє перетирається на порох, так я сам перетворююся на порох – і все це заради їхнього! Так я увесь зійду на ніщо, і вітер рознесе світом мої рештки, і відтак нічого від мене не залишиться!"
 
І Вітряк вирішив більше вітру не коритися та зерна не молоти. Він таке сказав вітру:
 
– Вітре, не дмухай на мої крила, я тобі далі не коритимуся! Досить! Ти штовхаєш мої крила, крила крутять мій вал, вал обертає моє зубчасте колесо, колесо штовхає моє веретено, а веретено – моє жорно. І все моє спрацьовується та сходить на порох, так від мене нічого не залишиться. Ні, більше я не коритимуся, вітре, ворогу мій!
 
Вітер нічого не відповів Вітрякові; його такі промови не цікавили. Він багато мандрував світом, і знав, що скрізь і завжди відбувається одне й те саме: сонце світить, вода тече, вітер дме – а іншого порядку речей він не бачив і навіть уявити не міг. Тож він собі, як і раніше, літав над степом, гнув ковилу долу та крутив крила всіх вітряків, що траплялися, а їх степом було чимало, чи не на кожному горбочку – і вітряк.
 
Але той впертий Вітряк зупинив крила, а відтак і вал, і зубчасте колесо, і веретено, і жорно – все заклякло. Селяни, які привезли збіжжя до Вітряка, здивувалися: вітер дме добре, а вітряк стоїть, крила не ворухнуться, жорна мовчать! Погукали Мірошника, той прибіг, все обдивився - а не збагне, чому Вітряк не працює.
 
Селянам не стало часу чекати, доки Вітряк запрацює: вони розвернули вози та погнали коней і волів до іншого вітряка, на сусідньому пагорбі. Мірошник залишився сам-на-сам із норовливим Вітряком, та вдіяти нічого не зміг: Вітряк відмовлявся працювати, та й годі!
 
Тим часом вітер подужчав так, що крила Вітряка аж застогнали. Але Вітряк уперто тримав їх, аби не ворухнулися, і відтак не рухалися ані вал, ані зубчасте колесо, ані веретено, ані жорно. І простояв так Вітряк аж до ночі, доки вітер не влігся спати.
 
Мірошник наступними днями обійшов усіх довколишніх майстрів, яких знав. Майстри приходили, дивилися на Вітряк, оглядали його крила та й всі інші частини, довго чухали в потилицях, але так ніхто й не збагнув, чому Вітряк не працює. Все було справне, вітер добрий і рівний, а крила Вітряка заклякли, мов зачаровані.
 
Тим часом селяни припинили звозити до Вітряка зерно: адже влітку час короткий і дорогий! Один літній день аж рік годує, тому селяни прямували до тих вітряків, які часу не гаяли та працьовито вимахували крилами, перетворюючі збіжжя на борошно. А бідака Мірошник, аби не вмерти з голоду, подався в найми до сусіда, теж мірошника, аби хоч якось прогодуватися. Адже з Вітряка, що не працює, зиску ніякого, крім збитку: утримуєш млин – сплачуй податок, а примхи та норов твого вітряка скарбницю не обходять.
 
І Вітряк залишився на своєму пагорбі сам-один, лише вітер щодня дмухав на його нерухомі крила. Проте Вітряк затято опирався: щоб він сам перемолов себе на порох? – та нізащо!
 
Йшов час, а норовливий Вітряк тримався свого рішення, мов сліпий ціпка. Промайнуло літо, прошуміла зливами осінь, зима насунула й вкрила степ і Вітряка білим снігом, мов тим борошном. Тоді знову прийшла весна, сніг розтав, і на пагорбі зачорнів Вітряк, а вітер торкнувся його крил. Але Вітряк ними навіть не ворухнув.
 


За той час, що Вітряк стояв без роботи, його ніхто не доглядав, і він змарнів, втратив майже увесь дах і перехнябився. Негода, на відміну від Вітряка, свою справу робила й нікого в степу не шкодувала, не жаліла. Його дерев’яні деталі та частини просякли водою й так роздалися, що тепер Вітряк не зміг би ними поворухнути, навіть якби захотів. І він стояв на своєму пагорбі, чорний і перехняблений, тримаючись свого рішення не коритися вітру, а насправді ж навіть не маючи змоги зловити вітер крилами та почати працювати.
 
А далі прийшло у степ літо, і настала страшна спека, яка так висушила Вітряк, що деякі його частини почали тріскатися. А пуп – це така величезна дубова колода, на якій стояв і обертався навколо себе Вітряк, аби краще ловити вітер, – пуп розірвало величезною тріщиною по всій довжині, і він розсівся. Вітряк тоді мало з свого пупа не звалився долі й тепер ледь на ньому тримався. Але він, увесь перехняблений і хиткий, все одно ледь чутно промовляв щоразу, коли вітер торкався його крил:
 
– Ні, вітре, ворогу мій... я тобі... не коритимуся!
 
А тоді настав день, коли над степом зібралися чорні хмари – насувався буревій. Рвонув щосили вітер, вдарив грудьми крила Вітряка, і Вітряк зі стогоном і гуркотом звалився з власного пупа та розсипався, а його важезні жорна від удару об землю розкололися навпіл. З-поміж хмар викинулася сліпуча блискавка та вдарила Вітрякові рештки. Деревина запалала, мов порох; його крила, і вал, і зубчасте колесо, і  веретено, і пуп – все охопило полум’я. Вогонь вмить поглинув дерев’яні рештки Вітряка, вітер підхопив попіл і розвіяв степом, а далі дощ змив будь-яку згадку про Вітряк.
 
Хоча ні: на тому пагорбі й досі лежать уламки жорен. Проти сонця вдень та проти місяця вночі вони біліють, мов черепи якихось велетенських створінь. Власне, розколоті жорна оцю історію про норовливого Вітряка й переповідають – аби хто слухав!


2016; малюнок: В. Орловський. Український пейзаж, 1882 р.

Запрошую читачів пригощатися моїми казками, виданими в форматі електронних книжок:

ШІСТЬ КАЗОК - казки українською на будь-який вік про цікаві, веселі, корисні, страшні та небезпечні речі.

Сванте Свантесон. Сказки Прежних времен - "скандинавські" казки (російською). Деякі з казок вже перекладені українською та доступні на моїй сторінці на UAMODNA або на сторінці казкаря Сванте на Фейсбуці
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як Франко молодицям писав: Уляна Кравченко
Гадаю, ви помітили зі скількома молодими, успішними й не дуже, жінками мав діалог "дух, що тіло рвав до бою" - видатний Іван Франко. На які ж теми спілкувалися активістка жіночого руху й Каменяр українського народу - читайте в матеріалі.
Читати більше