НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ, ЯК ДОБРІЇ ЛЮДИ...

22 жовтня 2018
Влодко

НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ, ЯК ДОБРІЇ ЛЮДИ…

«Нужно признаться, что украинофильство показало себя самым слабым и недогадливым из всех либеральных течений в России».

М. Драгоманов

Під поглядом уважного спостерігача історія українського слова постає такою ж двоїсто-суперечливою, як природа світлового променю перед очима фізиків. З одного боку, бачимо безприкладно довгий ланцюг заборон та переслідувань, а з іншого, – ще довшу послідовність змарнованих шансів і невикористаних нагод. Наш життєвий простір щораз намагаються обмежити, але при тому… ми майже ніколи не «впираємося» в ці обмеження, не сповна використовуючи навіть ті можливості, які ворожі сили залишають для нас відкритими.

Як ми вже бачили, наприкінці ХІХ ст. український рух опинився перед поважними й розмаїтими викликами. Виклик стихійної русифікації, спричиненої самим фактом перебування етносу в складі імперії та каталітично прискореної модернізацією суспільства, був серед них особливо небезпечним; його дія зі свого боку посилювалася недемократичним характером суспільства й свідомою, плановою русифікацією, запроваджуваною владним режимом. Лідери українства мусили шукати відповіді на ці виклики – й тут годі не згадати про ті тяжкі помилки та прорахунки, яких припустилися вони в своїх пошуках і які дали гіркі плоди в наступну епоху змагань за незалежність.

Ця епоха «бурі й натиску» виявила, що український національний рух не володів тими якостями та можливостями, які інші національні рухи на той час уже встигли набути. Почасти розвинути в собі відповідні якості українському рухові не дали ворожі чинники та «мачуха-історія», почасти далися взнаки світові ідеологічні та політичні тренди, проте значна частка провини лежить на самих діячах та ідеологах українства – їхній суб’єктивній поставі, помилках і забобонах; тій неякісній соціальній оптиці, через окуляри якої вони намагалися розгледіти майбутнє свого народу.

Перелік доленосних помилок почнемо з уже не раз гостро критикованої неготовності українських лідерів до політичної, а тим більше збройної боротьби. Серед чехів, поляків, фінів, народів Балтії тощо прихильники такої боротьби теж не були надто помітними до початку світової війни, проте лідери цих народів швидко усвідомили зміну обставин і переглянули свої підходи, натомість рішучість українців визріла лише тоді, коли шанси в основному були вже втрачені. Можливо так сталося тому, що в згаданих народів провід великою мірою складався з фахових політиків, адміністраторів, представників спадкових еліт, а в українців – з літераторів, «гуманітаріїв», службовців низького рангу тощо.

Не спромоглися українські лідери й знайти належну пропорцію між націоналізмом і соціалізмом. Постійно вагаючись між цими політичними векторами, вони не зрозуміли, що навіть знедоленим трудящим класам українства розбудова диверсифікованого національного соціуму принесе більше користі, ніж їхня примарна перемога в класовій боротьбі.

Українські змагання мали вкрай слабкий міжнародний резонанс. Якщо «польське питання» протягом цілого ХІХ ст. залишалося «на столі» в європейських політиків, до певної міри обізнаних також із національними прагненнями фінів, чехів, румунів, болгар, хорватів тощо, то про наявність схожих прагнень в українців переважна більшість європейців не здогадувалися, мізерна меншість «щось чула» й лічені одиниці знали та сприймали ці прагнення всерйоз. У критичних ситуаціях, як відомо, люди схильні жертвувати, насамперед, тим або тими, про що/кого вони менше знають – саме цей принцип визначив реакцію світової спільноти на українські домагання. Можна навести багато «об’єктивних» пояснень такого стану речей, але попри них було ще й суб’єктивне відгородження від Заходу; «зачарованість на Москву» самих українців, включно з інтелектуальною верхівкою*; схильність вважати український рух «внутрішньою», а не міжнародною проблемою.

Історії національного відродження багатьох народів були по суті історіями того, як їхні мови та культури з села поширилися на місто, опанувавши новітні сфери людської активності. В Україні принаймні в значних масштабах цього не сталося, й то не лише через русифікаторську політику влади. Непоправної помилки допустилися самі національно активні українці, які робили ставку на село, а в індустрії, комунікаціях, міських суспільних класах та їхній культурі бачили майже винятково ворожі, денаціоналізуючі чинники.

Початки цієї традиції можна догледіти ще в Шевченка (його Україна є майже всуціль сільською) та русі «хлопоманів», а вже напевне в Куліша, який протиставляв хутір містові. На ідеологію, сказати б, української урбанофобії справили вплив російське народництво, яке в сільській общині бачило прототип майбутньої Росії, толстовство та інші ідеологеми епохи. Апогей цієї ідеології, її розквіт в кабінетах та головах українських урядовців доби національної революції яскраво змалював С. Грабовський у розвідці «XX століття та українська людина. Виклики і відповіді».  

«Рустикальна» постава українофілів спиралася на очевидні, здавалося б, факти: кількісне переважання селянства; його здатність протягом століть, незалежно від політики «верхів» та панівних ідеологій самотужки зберігати та розвивати мову, звичаї, традиції. Вони не були одинокими в цій поставі – приміром, саме із селом пов’язував перспективу перемоги українських змагань сіоніст З. Жаботинський**; «ставили на селянство» діячі народних рухів в Індії, Китаї, Мексиці тощо.

Між тим нагромадження й перерозподіл національного багатства завжди були функцією міст, як і формування трендів національного розвитку – навіть якщо такими трендами стають «народництво», «хлопоманія» тощо. У зіткненні з модерними реаліями селянський світ усталено виявляє свою вторинність та безпорадність. Село є резервуаром фізичного та духовного здоров’я багатьох націй, однак «нездорове» місто нездоланно вабить селян до себе та накидає їм свої цінності… В епоху, яку розглядаємо ідеологія «опори на село» вочевидь була вже анахронізмом і призводила частіше до поразок, ніж до перемог.

Втім, наскільки взаємним виявився притаманний майже всім представникам свідомого українства сентимент до «простого народу»? Чи вдалося ідеям українського відродження проникнути вглиб українства?.. Епоха «до 1917 року» дає небагато свідчень того, що ці ідеї справді опанували маси, а отже, стали «матеріальною силою за Марксом»***. Міські уклади та субкультури в підросійській Україні формувалися як російськомовні (почасти з домішками суржику), натомість самоідентифікація селянства залишалася переважно домодерною, зі слабким та розпливчастим національним компонентом.

Відомо, що кожний суспільний рух набуває сили й розмаху лише тоді, коли значні верстви громадян починають пов’язувати з цим рухом власні життєві перспективи. Інакше кажучи, всередині руху мусять діяти соціальні ліфти. Для українського руху цей виклик був особливо актуальним, оскільки імперія охоче відкривала дверцята таких ліфтів перед етнічними українцями, спонукаючи тих віддавати свої здібності й таланти розбудові «русского мира». Натомість власне українське суспільство, переважно представлене нижчими класами та периферійними тереновими громадами, могло запропонувати вкрай обмежену кількість можливостей для зростання. Відтак усередині українства постала вкрай небезпечна «філософія успіху», притаманна бідним, залежним, стагнуючим суспільствам – будь-то в Україні, Африці, Полінезії чи деінде.

Полягає ця «філософія» в тому, що людина може розраховувати досягти комфортних умов земного буття, лише обійнявши якусь із небагатьох привабливих соціальних позицій (ігнорується та обставина, що поступ здатний збільшувати кількість та вартість таких позицій!). За володіння вигідними позиціями точиться запекла боротьба з широким використанням таких засобів, як кумівство, корупція, наклеп, «підсиджування», «підкилимні» домовленості тощо. Переможець таких «боїв без правил», обійнявши жадану посаду (здобувши титул, авторитет, почесне звання) й прагнучи закріпити її за собою, стає рішучим противником будь-яких змін – адже зміни можуть виявити потребу в лідерах іншого типу, похитнувши відтак пригрітий ним фотель.

Такого роду діячі виявляють непримиренну ворожнечу до всіх талановитих, відданих справі, нестандартно мислячих людей, здатних стати агентами змін. Їх сприймають як правдивих чужинців, перед ними зводять розмаїті перешкоди, проти них охоче єднаються з національними та ідейними ворогами; вони стають, не раз без видимих причин, об’єктами жорстокого й послідовного цькування – допоки не «обламаються», або самі не підуть геть. Інтересами справи, як і «найсвятішими» принципами та найурочистішими клятвами при тому відверто нехтують, не шкодуючи на таку боротьбу ні часу, ні енергії, ні ресурсів.

Ця філософія «верхів» завдала українській справі більше шкоди, ніж усі підступи зовнішніх ворогів. На тлі широких можливостей «русского мира», його продуманої системи спонук і заохочень притаманні українському світові постійна внутрішня колотнеча, причаєна за рогом підлота, культивовані нездатність до самовдосконалення та ненависть до талантів мали наслідком систематичне виштовхування з українства активних, здібних, небайдужих людей. Така система виштовхування розквітла під благодатним сонцем «застою», сягнувши в олігархічну добу свого апогею, перетворившись на правдиву національну ідею. Проте й тоді, в часи «закладання основ» вона вже добряче давалася взнаки, що можна догледіти в біографіях багатьох видатних діячів епохи, яким зовсім не «вороги збоку», а свої-таки земляки й «однодумці» завдавали найтяжчих та найдошкульніших ударів.

…Національне відродження розпочинається у вузьких колах інтелігенції, однак в разі успіху переростає у масовий народний рух, засадничі принципи якого більш чи менш активно поділяють усі члени національної громади; при тому національна мова стає «найменшим спільним знаменником» приналежності до цієї громади. Такі ситуації склалися наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. в каталонців, чехів, фінів, словенців, латишів… але, на жаль, не в українців та білорусів. Навіть диспонуючи видатними постатями на кшталт Драгоманова, Грушевського, Л. Українки, Коцюбинського, Кропивницького, Заньковецької, Лисенка тощо, українство залишалося в (підросійській) Україні лише одним із напрямків еволюції суспільства: течією, тенденцією, для багатьох несталим і необов’язковим захопленням, «спортом». Його присутність можна було не помічати, ігнорувати, заперечувати; національні імперативи повною мірою поділялися небагатьма особами, а єдиною масовою опорою українства далі залишалося село. Наразі ще залишалося…

* Розгорнімо бодай відому книжку І. Огієнка «Українська культура» - одиноким «дзеркалом» для відображення українських культурних явищ постають в ній російське суспільство й російська культура. Інтелектуал світового рівня, знавець багатьох мов, автор цієї книжки не зробив у ній жодної спроби вписати ці явища в європейський контекст чи бодай порівняти їх з явищами інших слов’янських культур, крім російської.

** «Український народ – писав Жаботинський - зберіг недоторканим те, що є головною, нездоланною опорою національної душі: село. Народові, коріння якого міцно й густо ввійшло на величезному просторі в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою племінну душу, що б там не поробляли в містах із нещасливими паростками його культури, з його мовою та його поетами. Мужик усе винесе, все переживе, усіх переспорить і повільно, крок за кроком, проте неухильно й непереможно з усіх боків пропхається у міста, і те, що тепер вважається мужицькою говіркою, стане в них через два покоління мовою газет, театрів, вивісок – і навіть більше». («Урок ювілею Шевченка»)

*** "…allein auch die Theorie wird zur materiellen Gewalt, sobald sie die Massen ergreift." («…тільки ж і теорія стає матеріальною силою, якщо вона опановує маси») - Zur Kritik der Hegelschen Rechtsphilosophie. Einleitung. MEW 1, S. 385, 1844 – Колись добре відома радянським людям, нині ця цитата потребує спеціального нагадування з посиланням на першоджерело…

Обкладинка - pinterest.com.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Фотокамера як зброя, або Інше обличчя війни
Якби не було війни, ті, хто загинув, могли б народити і виховати дітей, кохати, працювати, винайти, створити, нарешті, просто жити, бути щасливими й радувати своєю присутністю на землі рідних, близьких, друзів...
Читати більше
АПЕЛЬСИНОВИЙ МАРМЕЛАД ЗА РЕЦЕПТОМ ПАДДІНҐТОНА
​Трапляється так, що фільм дуже сильно припадає до душі. Після перегляду усю ніч сниться, як будуєш хижку на безлюдному острові, перебираєш таємничий мотлох на горищі або блукаєш Нарнією. Цього разу зі мною знову так сталось.
Читати більше