НАРОДЖЕНА «КАТАСТРОЙКОЮ»

3 травня 2019
Влодко

НАРОДЖЕНА «КАТАСТРОЙКОЮ»

Наприкінці ХХ ст. оплачений мільйонами людських життів експеримент із побудови «безкласового суспільства» в СРСР майже зійшов на пси – радянське суспільство, як і будь-яке інше, складалося з керівників та підлеглих, багатих і бідних, еліти й простолюду тощо. Проте радянським «елітаріям» важко було позаздрити: невпинно, нераз у карикатурних формах мусили вони доводити свою відданість чинному режимові, тремтячи від страху при кожній зміні погоди в Кремлі. Майже недоступними залишалися для них такі скромні радощі багатіїв, як придбання розкішних іномарок (замість протокольної «Чайки» абощо), заснування сімейних бізнес-імперій, відкриття банківських рахунків в офшорах, навчання дітей у престижних західних вишах та ін. Шлях до цих радощів передбачав однак запровадження «демократичних свобод» і радикальні трансформації в суспільстві, включно зі зломом тих структур, які забезпечували дотепер статус та добробут радянської «еліти».

Тож не дивно, що «верхи» довго вагалися, перш ніж передати віжки відносно молодому, не обтяженому спадщиною сталінізму М. Горбачову й мандат на реформи видали йому попервах доволі обмежений. Початковою метою змін було «прискорення» - нова влада намагалася мобілізувати величезні ресурси комуністичної імперії, аби не допустити її очевидного фіаско в змаганнях з капіталізмом. Хоча риторика влади стала в цей період більш самокритичною, «антиалкогольний закон», боротьба з «нетрудовими доходами», запровадження державного контролю якості та низка інших заходів навряд чи свідчили про демократичні інтенції нового генсека. Проте ефективність цих заходів виявилася обмеженою – не бажаючи полишати зону свого бюрократичного комфорту, стара номенклатура відверто саботувала будь-які «некосметичні» зміни. Кремль постав перед фактом практичної некерованості Системи, яка вперто відтворювала звичні для неї правила гри. 

На другому етапі Кремль намагався посилити економіку країни низкою ринкових механізмів та зіпертися в реформаторських замірах на ініціативу «знизу». В найбільш активних містах та регіонах почали виникати або легалізуватися об’єднання «неформалів», заклопотаних екологічними, громадсько-політичними, історико-культурними, правозахисними проблемами тощо. Під цю пору інтелектуали та аналітики ставили дедалі гостріші питання про злочини сталінського режиму, надуманість «історичних переваг» соціалізму, правдиві масштаби відставання СРСР від Заходу, удаваний характер «соціальної справедливості», доцільність збереження монополії КПРС на владу тощо. Режим намагався відповідати на цю лавину критики кроками з перебудови замшілої адміністративно-командної системи, однак у висліді всіх зусиль криза в країні лише поглиблювалася.

Тут почали даватися взнаки «різновекторність» інтересів окремих народів, які населяли велетенську державу та відмінності між темпами їх політичної еволюції – деінде спалахнули перші заворушення й в міжнаціональних конфліктах пролилася перша кров… Оспівана ліберальними трубадурами «перестройка» плавно переходила в «катастройку», а в деяких місцях – і в перестрілку, причому бойовими патронами...

Україна певний час стояла ніби в стороні від цих процесів. Протягом 1986-88 рр. із місць ув’язнення повернулася більша частина дисидентів, проте й на волі вони залишалися ізольованими від суспільства та засобів публічного самовираження. Київські літератори та науковці-гуманітарії створили перші «неформальні» об’єднання національно-демократичного спрямування (Український Культурологічний Клуб та ін.), в Галичині такі згромадження були більш масовими й активними (як-от, приміром, Товариство Лева), проте на решті території України ці імпульси не знаходили помітного відгуку.

В переважно україномовному середовищі «неформалів», зусібіч оточеному «новой исторической общностью» не могло не постати питання про потребу поліпшення статусу українського слова в Україні. В червні 1988 р. установчі збори регіонального Товариства української мови мали відбутися в львівському Палаці культури будівельників, проте у призначений час брама цього закладу виявилася зачиненою. Такі витівки «номенклатури» були типовими для тієї епохи, проте чашу терпіння громади переповнила маленька деталь – причеплена до брами рукописна записка «Общество украинского языка отменяется…», яка ніби нагадувала національно небайдужим українцям хто є правдивим господарем на їхній землі. Громада стихийно рушила до пам’ятника І. Франку, де відбувся перший «неформальний» мітинг – згодом такі мітинги ставали дедалі більш велелюдними, а серед популярних ораторів виділялися постаті учорашніх політв’язнів, доти знаних загалові лише з висилань «ворожих голосів».

Товариство української мови було невдовзі все ж створене – як львівське регіональне, так і всеукраїнське. З вируючого середовища національного активізму постала невдовзі й суто політична формація – Народний рух України за перебудову. Останнє слово в назві нібито чітко вказувало напрямок цього «руху», проте невдовзі в навколорухівських колах дедалі частіше й активніше почали говорити про потребу здобуття політичної незалежної України.

В жовтні 1989 р. ще «старого зразка» Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР», яким українській мові було надано статус державної. А навесні наступного року вже реформована Верховна Рада СРСР прийняла свій Закон «О языках народов СССР». Останній містив безліч поступок «націоналам» (аж до, приміром, можливості використання місцевих мов підприємствами оборонного сектору), але при тому, вперше в історії більшовицької імперії, запроваджував на її теренах офіційний статус російської мови*. З контексту подій ставало очевидним, що 4-а стаття згаданого закону, в якій йшлося про цей статус спроможна «за потреби» швидко помножити на нуль усі мовні здобутки неросійських меншин.

Між тим навесні 1990 р. в Києві почала роботу перша Верховна Рада України демократичного скликання, обрана на основі альтернативного голосування. В її складі були вчорашні політв’язні та їхні однодумці, проте поза межами Галичини громадяни скористалися набутим правом вибору переважно лише для того, щоб підтвердити свою незламну вірність старій номенклатурі. Проукраїнським силам, як видавалося, такий парламент міг прислужитися хіба в якості відкритої трибуни для донесення до загалу своїх ідей, але… Повітря вже було насичене флюїдами змін, які відбувалися незалежно від консерватизму українських виборців та ортодоксально-комуністичної орієнтації більшості законодавців: проголосила свою незалежність Литва, відкрито готувалися до схожого кроку латиші та естонці, заворушився Кавказ, ба навіть РРФСР (!) прийняла власну Декларацію про державний суверенітет.

Тож 16 липня 1990 р. на світ Божий з’явилася Декларація про державний суверенітет України. Стилістично досконало, переконливо й, можна сказати маєстатично велика нація проголосила в ній свої суверенні права. Цілий світ звернув увагу, зокрема, на заявлене в тексті право України мати власні збройні сили… Хоча прикінцеве положення Декларації містило згадку про «новий Союзний договір», було очевидно, що наполягання на чинності всіх решта пунктів цього документу зробить укладення такого договору вкрай малоймовірним – якщо в принципі можливим.

Позиції прихильників суверенізації неросійських регіонів посилювала незгода в самій «білокам’яній». Лідер РРФСР Б. Єльцин, гуртуючи довкола себе прихильників радикальних реформ, не годен був знайти спільну мову з М. Горбачовим, який з «архітектора перебудови» щодалі то більше перетворювався на її гальмівний чинник. «Єльциністи» не були принциповими противниками збереження Союзу, але для них тоді ходило передовсім про запуск реформ, задля чого вони готові були й самі добряче трусонути політичну надбудову СРСР, і не перешкоджати робити те саме представникам «братніх республік».

Аби переломити хід подій, союзний Центр задумав провести загальносоюзний референдум з питання збереження СРСР. Сумнівність цього заходу була очевидною від початку – навіть «Комсомольская правда» відзначала в ті дні, що винесене на референдум питання містить 3 нетотожні навзаєм складові. Принаймні в 6-ох республіках референдум було заблоковано, а деінде – змінено формулювання питання. В Україні референдум вдалося поєднати з «консультативним» опитуванням на тему: «Чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про державний суверенітет України?» На основне питання про збереження СРСР українці дали понад 70% позитивних відповідей, проте на друге, фактично йому суперечне – понад 80%... Масова свідомість вочевидь роздвоїлася в питанні про незалежність – імовірно, значна частина населення не уявляла чітко, про що ходить, або була введена в оману неоднозначною побудовою самих питань.

Усе це відбувалося на тлі стрімкого падіння СРСР у кризове провалля. Центр втрачав контроль над перебігом подій, становище громадян невпинно погіршувалося, економіка йшла врозбрід. Потребу реформ, демократизації, поступу дедалі заступала собою потреба порятунку з безвиході, наведення хоч якого порядку, недопущення катастрофи. Саме в такій ситуації 19 серпня «все ще радянські» люди із подивом виявили, що телебачення припинило свої звичайні висилання, а країною намагається керувати такий собі Державний комітет із надзвичайного стану (рос. абревіатура: ГКЧП).

Чимало аспектів тієї 3-денної епопеї дотепер оповито серпанком загадковості, але суть була очевидною від самого початку. Щойно випущеного з пляшки духа свободи не вдалося загнати назад (тоді не вдалося…); сотні тисяч людей виказали готовність обстоювати цю ще не цілковиту, почасти примарну й доволі голодну свободу, причому найбільше таких людей виявилося в «столицях» велетенської країни. Україна в цілому майже «проспала» ці події, проте пробудилася швидко. Вже 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради без особливих заперечень прийняла Акт проголошення незалежності України, який було винесено на загальнонаціональний референдум – цього разу з єдиним, чітко сформульованим питанням: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»**

Далеко не всі прихильники незалежності були згідні з ідеєю референдуму, проте він відбувся і результати вразили цілий світ. Захід був чітко проведений в кращих демократичних традиціях (і це після 70 років тоталітарного режиму!); в ньому взяли участь 84,18 % зареєстрованих виборців, з яких понад 90% висловилися за незалежність!!! Своє «так» сказали всі регіони України, причому рівень підтримки незалежності ніде, за винятком Криму й Севастополя, не опускався нижче 80%. Світом покотилася потужна хвиля визнання нової держави, а через кілька днів у Біловезькій пущі лідерам Росії, України та Білорусії залишилося тільки констатувати факт припинення чинності Союзного Договору.

За всієї краси та ефектності цих подій серце продовжували краяти сумніви. Чи всі учасники референдуму добре усвідомлювали, за що саме голосують? Скільки з них діяли «в кращих традиціях» радянської системи, механічним «одобрямсом» зустрівши чергову ініціативу «верхів»? Для скількох слово «незалежність» було синонімом «дешевої ковбаси»? Викликала занепокоєння та обставина, що українці, нібито масово підтримавши курс на незалежність, водночас обрали президентом нової держави діяча, чиє ім’я асоціювалося зі «старим режимом». Зрештою, вихід зі складу СРСР аж ніяк не спрощував розв’язання найнагальнішої потреби того часу – подолання руйнівної економічної кризи.

Було очевидно, що більшість учасників доленосного волевиявлення про його мовні наслідки думали далеко не в першу чергу, та все ж принаймні дві обставини вселяли обережний оптимізм і з цього приводу. По-перше, в масовій свідомості одним із найпоширеніших асоціатів понять «Україна, український» безперечно було слово «мова», по-друге – з чинних на той момент правових актів однозначно випливало, що вихід із СРСР перетворює українську на єдину офіційну мову нової держави. Незалежницький вибір це не зупинило, тож можна було сподіватися, що й наступні кроки в напрямку (ре)українізації за певної їх продуманості й зваженості принаймні не викличуть масового спротиву.

* Перед тим унікальною особливістю СРСР, як держави було відсутність визначеної офіційної або державної мови. Цю законодавчу «прогалину» умисне зроблено на зорі радянської влади за особистим наполяганням Леніна.

** В рамках путчу «ГКЧП» Л. Кравчук мав неприємну розмову з московським генералом-путчистом, яка показала йому, яким непевним навіть у «оновленому Союзі» є становище республіканських лідерів і наскільки, після всіх «демократизацій», був він близьким до того, щоб повторити сумну долю одного зі своїх попередників на посаді. Після того Леонід Макарович став прихильником цілковитої незалежності України.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як не перетворити планету на звалище: інструкція
Незважаючи на те, що в Україні вже прийнято закон про сортування, реально ще досить незначний відсоток українців справді сортують свої відходи. Але навіть якщо кожен ретельно почне сортувати цього усього буде замало.
Читати більше