Ми лише шукачі

1 травня 2018
Ліля Колісник

Я блукаю парком. Тут так безтурботно: кошлаті собаки вигулюють своїх господарів. Так-так, ви усе правильно прочитали. Бо ж у поганий настрій чи противну погоду ці розумаки витягують надвір.

Собаки – то любов і відповідальність, дружба крізь роки і зализування ран.

Уперше я дізналася, що таке несправедливість цього світу, коли знайшла своє цуценя отруєним кимось із сусідів. А може, не вперше. Просто тоді це відчувалося по-дорослому боляче. Втім, ми зліплені зі спогадів. Не усі вони хороші.

Цікаво, чому є люди такі злі, сповнені жовчі? Скільки доброго й поганого вділено людині? Хто визначає, що вона може витерпіти, а що – ні? А чи витримає взагалі?..

Нас випробовує доля. Ретельно спостерігає, чи достатньо ми гожі, аби мати більше. Вона гартує, кидає виклик, змушує сміятися і плакати.

Чи існують десь ваги справедливості? Якщо так, думаю, вони часто ламаються.

Як інакше поясниш, що у когось є все, а в інших – нічого? І мова не про те, як багато людина працює, досягає, вірить. Ні. Я про те, чому не у всіх дітей є сім’я? Вони опиняються у дитбудинках, де з дитинства пізнають усю жорстокість світу, будучи покинутими. Вони цього для себе не обирали. Я про матерів, які втрачають своїх дітей, і про дітей, які залишаються без опори. Про невиліковні хвороби, які чорним воронням падають на голову в один зі звичайних безтурботних днів. Про скалозубу бідність і горе. Ти не знаєш, де воно на тебе чатує. І чим ще тебе будуть випробовувати на міцність.

Та ким би ти не був, яку би зболеність не відчував, не дозволяй нікому вказувати тобі, хто ти і чого вартий. Будь чимось більшим і кращим, насамперед, для себе.
Одним приходить легко те, про що ти мріяв роками. Але ти добре знаєш: коли просто – не так цікаво. Цінності у всіх різні. Ціна прожитого – також. Ми у цьому світі лише шукачі. Себе, свого, своїх. Тому треба кидати собі виклик. Бо як ти будеш знати, на що здатний і що правильно, якщо не спробуєш?

Коли ж втомився, згадай: ми лікуємо себе людьми, які тримають і тримаються за нас. Закриваємо біль пластирами любові. Так швидше зникає порожнеча. Врешті, віриться в це.

Я все ще тиняюся малолюдними вуличками. Думаю про людей (їхній гнів та злість часто такі невиправдані). Про ваги, які почасти точно хтось підкручує. І про моменти, у які ще більше розумієш важливість тих, хто відчинить двері у будь-який момент, пору, добу. Хто вділить тепло, яке затягне тріщини, розщепить сум, поверне цілісність і стійкість. Тоді будь-який біль вже так не болить. Тоді вже можна рухатися вперед.

Якщо ви досі не знайшли або ж втратили близьких собі людей, не журіться. Візьміть собаку. То буде також любов, непідкупна і вдячна. Ніде правди діти.

*Зображення-обкладинка - pinterest.com

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як слов'янки прикраси носили
Яскравим та виразним наповненням до українського народного одягу виступали прикраси. Вони виконували захисну функцію амулетів, талісманів, оберегів, які супроводжували людей упродовж життя. Основним призначенням ювелірних виробів було доповнення до костюма. Звідси і їхня художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які збереглися і зараз.
Читати більше