ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО ОЛЬГИ ХОРУЖИНСЬКОЇ

Зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською Іван Франко познайомився у Києві.

У листі, написаному 4 вересня 1885 року, він зізнається їй: “… від самого повороту з Києва я збирався писати до Вас, збирався і не міг відважитись. Се не фраза, а дійсна правда: у мене не доставало відваги висказати Вам думку, котра зродилась в моїй голові ще в Києві. По повороті я старавсь прикрутити ту думку зразу питаннями формальними, а далі порішив ждати, може, зовсім вивітріє і щезне. Досі ждав, та надармо; що раз запало в голову, те не тільки живе, але росте і коріння пускає, поки або Ваша рука його не вирве з коренем, або поки не принесе плоду”.

І хоча Франко зазначає, “що отсей мій лист має значення зовсім  т е о р е т и ч н е  і для того звертається переважно до розуму”, все ж з подальшого викладу стає зрозумілим, що це радше не любовне послання до коханої, а щось на кшталт підготовки Ольги Хоружинської до пропозиції про шлюбний контракт, в якому, власне, кохання, у звичному розумінні цього слова, не грає основну роль.

“Що сказали б Ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?” – запитує Іван Франко.

Ольга Хоружинська була з Великої України, тому в розумінні галичан її вважали “росіянкою”. Хоча вона володіла деякими європейськими мовами, розмовляла російською, але на час знайомства з Франком не знала української.

Він поки що ставить це запитання як гіпотезу і саме як гіпотезу просить його обдумати. “Звісно, відповідь на те питання залежати буде від двох чинників: серця і розуму”. І хоча Франко пише, що не знає відповіді її серця, а пам’ять про нього може стертися, все ж стає зрозумілим, що, змучившись від любовних пригод, невзаємного кохання, він нарешті хоче створити сім’ю і бачить, що Ольга Хоружинська може стати для нього ідеальною дружиною і матір’ю його дітей. Про своє розуміння кохання він писав у листах до Ольги Рошкевич й Уляни Кравченко. Кохання для нього – не поцілунки і таке подібне, а спільна робота з людиною, яка поділяє його погляди. Очевидно, саме такою стала Ольга Хоружинська. Крім того, Франко побачив, що вона закохана в нього. “… і коли б справді серце Ваше було противне сьому ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите кінець усім моїм мріям і надіям”.

Він розуміє, що як би Ольга Хоружинська не кохала його, їй буде важко прийняти рішення хоча б з огляду на те, що вони живуть в різних державах, адже Галичина тоді належала до Австро-Угорщини. “Та тільки ж супротив сього аргументу прошу Вас розважити ось що. Кожда женщина, виходяча замуж, покидає родину і входить між чужих людей: чи дальше, чи ближче, се, мабуть, не робить так великої різниці на практиці. Не раз і через океан можна удержувати живі зв’язки з людьми, любими нам, – а не раз і перелаз становить неперебуту границю, китайський мур. Та й хіба ж між Києвом а Львовом така далечина? Не сповна два дні дороги та й годі”. І далі: “Мені здається, що кожда людина щира і спосібна – а за таку я вважаю й Вас – зможе жити і привикнути у нас, бо зможе знайти у нас роботу, хосенну для загалу і близьку її серцю. А се, мабуть, нечувана річ, щоб хто вмер з нудьги при  роботі, котра йому мила і з котрої він бачить користь для свого народу”. Звичайно, нема мови, щоби з тих самих причин, про які пише майбутній дружині, Франко міг переїхати до Ольги Хоружинської, бо не уявляв собі життя й роботу в Російській імперії.

Звісно, він кокетує, вкладаючи в свої уста її думки: “… як же, мовляв, мені йти в чужий край та й ще за чоловіка, котрого не то що полюбити, але й пізнати гаразд не вспіла?”. Якби серце поета не відчуло, що Ольга Хоружинська його кохає, навряд чи він би зважився на такий безнадійний за інших обставин і з іншими особами вчинок. А тут у нього вже є готове пояснення: “… коли Ви згори відразу не відкинете рішуче моєї пропозиції, то ще буде нам доволі часу пізнатися бодай настільки, наскільки знаються пересічно люди перед шлюбом. Тоді можна буде справу ще раз і ще раз передумати. А любов? Хіба ж вона дається знанням? Хіба вона не так, як той дух, що віє, куди хоче? Хіба ж вона не приходить через ніч, не виростає з тихої симпатії, з уподобання частіше навіть, ніж з рівності думок і переконань? Знання, взаємне поважання, схожість думок і переконань дають їй тривку і здорову підставу, дають їй поле до розвитку і зросту, се так, – але се діло зовсім осібне, не маюче нічого спільного з першим почином того чуття”.

Іван Франко дає зрозуміти Ользі Хоружинській, що в Галичині вона знайде роботу для душі, але насамперед приміряє її до себе не просто як майбутню дружину, а як помічницю у всіх своїх справах: “… в Галичині аби тільки руки, а діла всякого доволі найдеться. Чи схочете занятись школою, обученням дітей чи так-таки працею пропагандовою між жіноцтвом, чи працею літературною або науковою, до всього цього найдете у нас поле і спосібність. Я, звісно, бажав би бачити в Вас помічницю і товаришку в моїх власних працях літературних і думаю, що коли б нам удалось устроїти таку літературно-наукову спілку, до якої Вас уважаю спосібною, то й життя наше могло б уложитися гарно та щасливо”.

Він щирий з Ольгою Хоружинською у своїх намірах і сподівається на таку ж відверту відповідь, якою б вона не була, лише просить довго не баритися з написанням листа.

А 29 вересня 1885 року Іван Франко відписує Ользі Хоружинській, отримавши відповідь на свій попередній лист: “Як врадувала мене Ваша відповідь, сього й сказати трудно. Так і здається мені, що свіжим вітром повіяло, що починається нова доба в моїм житті”. З її відповіді він робить висновок, що вона не відмовляє йому. “Значиться, не тільки розум Ваш тягне на мій бік, але й чуття відзивається”.

Ольга Хоружинська згадує про родича із Одеси, “котрого дозвіл мав би впливати” на її “остаточну постанову”. Іван Франко з розумінням ставиться до цього, однак і переживає, що це може стати перепоною для їхнього спільного життя: “Я не смію нічого сказати об тім і бажав би з цілого серця, щоб, поділяючи свою долю зо мною, Ви зробили се з повною згодою всіх своїх кревних, без розривів і катастроф. Порозумієте затим, з якою тривогою я дожидаю щасливого виходу Вашої переписки з Вашим родичем. А коли б з його боку була яка перепона? Чи тоді Ви покинули б думати про се діло? Простіть, може, воно не делікатно таке згадувати, – але я тільки хотів просити Вас, щоб Ви в разі хвильової не диспозиції Вашого родича не опускали рук. Я маю надію, що діло уладиться. Як думаєте, чи я, з свого боку, не міг би тут як-небудь допомогти? Для чого б в разі супротивлення Вашого родича не віднестись би мені прямо до нього? Я люблю ходити прямими дорогами і бачу, що вони найчастіше ведуть до цілі. А надто є у мене в Одесі деякі знакомі і приятелі, то і з їх боку в разі потреби могла б бути деяка підмога”.

Іван Франко просить Ольгу Хоружинську частіше писати йому. “Нехай се зовсім не конфузить Вас, що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч і по-московськи, кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле. Адже ж я знаю, що Вам ніде було вивчитись української мови, – так чого ж тут встидатися? Нехай ті встидаються, котрі не дають українцям вчитись на своїй рідній мові”.

Не дочекавшись відповіді від Ольги Хоружинської, Іван Франко пише їй нового листа 18 жовтня 1885 року, в якому викладає те, що я назвав потенційним шлюбним контрактом:

“Доходи мої в сій хвилі ось які: за редакцію “Зорі” місячно 25 злотих ринських, т.є. річно 300 зр. Се, надіюсь, зміниться з Новим роком на ліпше, і я думаю, що з того джерела мені прийде minimum 40 зр. річно. За кореспонденції до “Kraju” квартально minimum 50 зр, значить річно 200 зр. Співробітництво в варшавськім “Ateneum”, до котрого мене запрошено, мусить принести також не менше 200 зр. З львівських газет, Краківської академії і з інших дрібніших праць – 100 зр. річно. По скінченні і виданні біографії Федоровича я, крім часті накладу, одержу ще 400 зр. Усе те, як бачите, навіть усуваючи доходи надзвичайні або сподівані, винесе на рік minimum 800 зр. А коли б при Вашій помочі мені б удалось здобути вступ до деяких московських журналів, то думаю, що ми могли б числити на 1000 зр. річного доходу. Правда, деякі з вище сказаних доходів у мене досі неправильні: часом нападе хандра і ходиш-ходиш цілими днями, перо в руку не йде, занедбується робота. Але коли життя моє устроїться правильно, то при Вашій помочі і заохоті я надіюсь розвинути в собі більшу силу продукційну. Впрочім, і обставини, чень же, не остануться все такі погані, як тепер.

А ось бюджет видатків, потрібних на скромненьке життя двох людей у Львові: хата 20 зр., услуга 4 зр., світло, топливо, прання і пр. 5 зр., їда (снідання і вечеря дома, чай або кава, а обід з трактиру) 24 зр. місячно. Все те вчинить на рік 840 зр. Оставалось би затим около 160 зр. на одіж і непредвиджені видатки”.

Не знаю, чому він перебільшує видатки, бо з його цифр мало би вийти не 840, а 636 злотих римських. Але все ж бачимо, що заробітків Франка вистачило би лише на проживання, щоби не вмерти з голоду, – і то, якщо не буде непередбачуваних обставин. Але він щиро про це каже своїй майбутній дружині, аби вона розуміла, з ким матиме справу.

Він зазначає, що на крайній випадок “якоїсь несподіваної халепи, руїни і т.і. у мене є невеличке прибіжище, кусник батьківської землі і батьківська хата. Я, звісно, не вичислюю її до свого капіталу, бо на ній сидить мій брат і вітчим, але, як кажу, в критичних хвилях можна туди перебратись і пережити лиху годину, переждати, поки проясниться”.

27 жовтня 1885 року в листі до Ольги Хоружинської, яку він вже почав називати “дорогою Олечкою”, Іван Франко просить вибачення, що із запізненням відповідає: “… се вже надпрограмові радощі всякого літературного життя”. Майбутня його дружина стверджує, що мало придатна до листування, але він парирує: “… на нещастя, тим самим органічним пороком страждують мало що не всі Ваші земляки, навіть записні літерати”.

Іван Франко робить їй закид, що, мовляв, вона не мала потреби поговорити з ним, тому й не пише так часто, як би йому хотілось. “Не бійтесь, тим Ви не обидите мене, бо я ж знаю й сам, що така жива потреба виростає тільки з живої любові, а жива любов не завсіди дається розбудити самою фантазією”. Однак листування він вирішив перевести у практичну площину: “… я радив би Вам відтепер розпочати з собою ту школу, котру Вам доведеться непремінно пройти в Галичині: привчитись до пунктуальності в переписці, зачинаючи від мене. Нехай Вам здається, що се початок Вашого “літературного” поприща і що при зносинах з літератором  такий уже закон покладений – на кожний його лист відповідати  т о г о  с а м о г о  д н я”.

Не виключає Франко і можливості того, що Ользі Хоружинській доведеться працювати вчителькою. Він пише, що “… в публічній школі без польського і руського (як Ви кажете, “галицкого”) язика у нас не обійдетесь. Ну, та сьому лиху швидко зарадити можна, обох тих язиків не штука навчитись. Щоб у нас стати учителькою в публічній школі, Ви мусили б видержати екзамен, котрий, як для курсистки, зовсім не трудний”.

Говорить він і про дідуся Ольги Хоружинської, який невдоволений тим, що внучці “доведеться переселюватись за границю, се мені доволі прикро, хоч діло се дуже натуральне”. Франко просить розповісти про дідуся, а також і про себе. “Здається, знакомство і любов від того тільки можуть і початися. Коли взагалі Вам залежить дещо на моїй любові, то вже будьте ласкаві, розкажіть про себе, що вважаєте потрібним. Коли знакомляться і ближче сходяться люди, живучі в однім місті, ну, то одно об однім стараються стороною дещо провідати. А в такім разі виходить лотерея: попаде чоловік на добру людину – скаже добре, а попаде на злу – то наговорить такого, що хоч вуха затикай. На лихо, навіть між добрими людьми аж надто багато є таких, котрі про других люблять говорити недобре. Для того я й не хочу нічого від них слухати, а удаюсь просто до Вас, покладаючись на Вашу щирість”. Просить він розповісти і про своїх батьків, “про своє дітство, свою рідню, свою науку, свої уподобання і надії. Простіть, коли, може, сими короткими словами я зажадав від Вас забагато, особливо забагато від женщини. Але я так уже привик душею обертатись до Вас, як до любого і доброго товариша, що бажав би мати якнайбільше даних, котрі б позволяли мені чимраз більше зближуватись до Вас”.

Іван Франко хоче достеменно знати, як Ольга Хоружинська уявляє їхнє одруження: “Коли? Як? А поперед усього, чи і коли Ви бажали б собі мого приїзду до Києва? Скажіть, не запиняючись, бо отсе вже зима йде, а я думаю, що з початком 1886 року, починаючи 30-ий рік життя, я міг би почати й нове життя, родинне. Коли б така була Ваша воля, я міг би хоч на Різдвяні свята, хоч об Новім році приїхати до Києва на пару неділь, міг би при тій нагоді бачитись, не тільки з Вами, але і з Вашим дідусем, ну, і можна б, чей же, до ладу договоритися”.

Він дякує їй за згадку про його “Образки”: “Се причинки до моєї автобіографії, відтам можете собі потроху уобразити, яке-то ледащо Ваш будущий чоловік – той самий Мирон!”.

24 листопада 1885 року в листі до Ольги Хоружинської Іван Франко скаржиться, що швидко минають дні, а від неї нема жодного повідомлення. “Мусить бути, що я чимсь образив Вас в своїм посліднім письмі. Радо б перепросив, якби знав, за що. А може бути, що Ви пожаліли і тих листочків, що досі писали до мене і рішились порвати і ту невеличку зв’язь, яка досі між нами почала була заводитись? Нічого сього я не знаю, але скільки перетерпів, дожидаючи від Вас письма, – се нехай іде з тим часом”.

У листі, написаному 4 грудня 1885 року, Іван Франко зізнається, що дізнався про причину її мовчання: Ольга Хоружинська захворіла. Він картає її за те, що не повідомила йому цього: “Хіба ж так можна? Хіба ж Ви не знаєте, який неспокій, яку тривогу Ви наводите на мене… А я тут Бог зна що вже передумав про причину Вашої мовчанки, а що Ви в моїй фантазії все являєтесь крепкою, здоровою, цвітучою і енергійною малою осібкою, то я – звиніть за недогадливість – і не міг, і не хотів думати, щоб Ви могли бути недужі”. І далі: “Дорога Олечко, ані тепер, ані на будуще не мучте мене лишньою делікатністю, а розкажіть прямо все, цілу правду”.

Вона вирішила відкласти їхнє весілля на червень місяць. Франко відповідає, що це йому дуже сподобалось. “Справді сама гарна пора, можна буде і Україну побачити краще, ніж взимі. Я надіюсь витягти в дорогу і свого, хоч не рідного, батька і, може, ще декого з товаришів; і грошенят дещо до того часу у мене назбирається на устроєння нового життя”.

Насамкінець він пише, що надсилає їй свою фотокарточку. Вона “хоч не мудро зроблена, та все-таки хоч трохи нехай пригадує Вам мою фізіономію. Звісно, роблю се в чисто самолюбній цілі, щоб випросити від Вас Вашу карточку, котра б пригадувала мені Ваше миле лице. Тим більше Ви повинні се зробити, що так рідко пишете до мене і що затим так мало даєте мені оказій живо нагадувати Вас. Чи маю ще й виразно говорити Вам, що ждатиму Вашого листа і вашої посилки дуже а дуже нетерпливо?”

Останній лист 1885 року Іван Франко написав 30 грудня. У ньому він скаржиться, що Ольга Хоружинська не відповідає йому. “Що таке з Вами діється? Чи Ви недужі, чи померли, чи так-таки не хочете нічого писати?”. Останнього листа вона написала ще 19 листопада і вказала, що аж до їхньої зустрічі більше не писатиме. Але таке не подобається Франкові: “Ну, се правда, се гарно і вигідно, та тільки чи добре? Чому ж би не добре? – скажете Ви. Раз сказала: до того часу бувайте здорові – і спокій, живеш собі й гадки не маєш. І певно, що коли “гадки не маєш”, то спокій; можу Вас назвати щасливою, коли Ви справді живете, гадки не маючи. Та жаль тільки, що я так жити не можу, що у мене, як то кажуть, “дума думу наганяє”.

Він говорить, що в Росії вже увійшло в звичку не давати відповідей на листи. “Але не відписувати на лист чоловіка, з котрим Ви об’явили свою готовість поділити ціле життя, се – простіть, шукаю слова, щоб докладно, а не заостро виразити те, що в тій хвилі так і тремтить в моїй руці… Як Ви о тім думаєте? Що се не означає любові до того чоловіка, се річ певна, ну, але любові я досі не маю права від Вас вимагати. Але чи означає се хоч би приятельську, товариську прихильність? Мені здається. що й така прихильність проявляє себе трохи інакше, особливо коли Ви в попереднім листі натякнули мені щось про свою слабість і можете знати, що я буду неспокійний уже хоч би не тим страшним, убиваючим неспокоєм любові, то бодай не менше тяжким неспокоєм приятельства. Ну, скажіть самі, що се може значити, на що похожа така мовчанка? На просту рівнодушність до мене і до всього мого писання? Се очевидно, що так воно і мусить бути, хоч рівнодушність після Ваших попередніх листів, після “любезного друга” і назначення свадьби на іюнь було б трошки дивною”. Франко ображений і вважає Ольгу дитиною, якій все одно, за кого вона виходить заміж.

Він навіть застерігає її, що може не одружитись, якщо хоч трошки ближче не пізнає нареченої. “Звісно, зовсім добре пізнатись ми не зможемо, але все-таки хоч в головних обрисах з переписки можна пізнати моральну і інтелектуальну фізіономію, а особливо з переписки, веденої між людьми, котрі іменно таке пізнання  о б о є  мають на меті”. І знову образа, бо Франко розповів про себе, а Ольга не розпитала про нього, що б могло її зацікавити.

Насамкінець він зазначає: “Будьте певні, що всі ті слова диктує мені щира прихильність до Вас як до людини, як до приятельки і як до – ну, побачимо, що дальш буде! Я бажав би, щоб наше подружжя не було обопільним купуванням кота в мішку, щоб весілля наше не було прологом до тяжкої, страшної драми…”.

Іван Франко впевнений, що саме від Ольги Хоружинської залежатиме, яким для нього стане 1886 рік.

Прийнято вважати, що Іван Франко не кохав Ольгу Хоружинську. Але з листування 1885 року важко зробити однозначний висновок. Якщо вірити відчуттям Франка, то саме Ольга була байдужою до нього.

Анатолій ВЛАСЮК

18 травня 2018 року

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Ви будете в захваті від цієї різдвяної випічки з марципанами
Сьогодні спробуємо приготувати разом щось дуже смачне, а саме німецький штолен. Цією випічкою можете потішити рідних у холодний вечір або ж одразу запам'ятати рецепт собі до свят.
Читати більше