ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ. Перший уривок

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ

Перший уривок

Із Климентиною Попович, вчителькою і письменницею, Іван Франко листувався впродовж 1884-1895 років.

16 березня 1884 року він зізнається їй, що не мав бажання читати її вірші й закинув їх поміж іншими паперами. Причина в тому, що щодня надсилають багато подібних віршів, “так кепських, що не раз розпука бере чоловіка, читаючи ті  плоди безмисності і легковаження дитинячого”. Проте прочитавши творіння Климентини Попопович, Іван Франко був приємно вражений, “побачивши в них в незручній, правда, але не зовсім таки невдячній формі гадки здорові, а місцями навіть з немалою поетичною силою виражені”.

Він переробив два уривки з її віршів “Чого я бажаю” і “Вічна любов”, додавши до них “4 стрічки, котрі Ви легко розпізнаєте і котрі, чей же, не споганять красоти Вашого помислу, але, противно, доповнять його”.

Іван Франко постає суворим, але справедливим учителем: “З проб Ваших бачу, що у Вас є талант поетичний, – тільки форма слаба, потрібно Вам вправи в просодії і читання значніших взірців поетичних. Поезія ставить тепер до своїх поклонників строгі вимагання – зміст і форма мусять бути докладно обдумані, студійовані і введені в якнайповнішу гармонію. Минув час ноншалянції в формі, розлізлості в вираженні, – ба, ні, такого часу в епохах розцвіту поезії ніколи й не було”.

Він пропонує їй допомогу в розвитку поетичного таланту, а насамкінець радить не користуватися псевдонімом Зулейка, яким вона підписує свої вірші: “Псевдоніми мають місце при статтях політичних, памфлетах і пр., але при віршах ліричних, де кожна стрічка повинна характеризувати  іменно особу авторки, тут псевдоніми, а ще такі турецькі, якось не на місці. Хіба ж Ви встидались би під свої мислі і слова положити своє власне ім’я?”.

У листі від 20 березня 1884 року Іван Франко зізнається Климентині Попович: “А знаєте Ви, що Ваш лист на цілий нинішній день додав мені доброго гумору й сили, і коли я нині зроблю що доброго і для загалу пожиточного, то за се прийдесь подяка Вам, а не тій недобрій Зулейці…”.

Він застерігає її: “І коли Зулейка з Турції не хоче саме до мене нічого написати і ні о що просити, а тільки через Ваші уста посилає мені навіть свою сповідь, то я, не маючи, з свого боку, ніякого такого посередника, на котрого би міг спуститися, буду мусив попросту, з жалем серця, перервати з  н е ю  всяку переписку і лишити її на волю аллаха і Магомета, його пророка”.

Також Іван Франко повідомляє, що бодай один із віршів Климентини Попович буде опублікований у “Зорі”.

27 березня 1884 року Іван Франко радіє, що Климентина Попович наважилася “скинути маску і признатися до авторства своїх віршів, се досить похвально свідчить о Вашій цивільній відвазі, – але для мене Ваше признання – признаюсь Вам – трохи запізнє, бо вже перед тим дізнався я від деяких Ваших колежанок, що Ви справді є авторкою тих віршів і многих других, котрих, говорено мені, маєте повну теку. Дуже жаль, що Ви, за внутрішньою боротьбою о своє здемаскування, не прислали мені дещо з своїх творів”.

Іван Франко пише: “Ви хвалитесь, що знаєте мене наскрізь, – конечно, з моїх віршів, повістей і прочої мазанини. Ну, прошу, коли знаєте, ану-ко скажіть, яким Ви собі після того мене представляєте? Тільки щоб Ви надто не наразилися на сміх, то замічу Вам згори, що особисто я ані крихітки не подібний до того, що можна би назвати моєю літературною фізіономією”.

Він стверджує, що не мав би ще у першому листі писати їй, що у її віршах “проблискує талант”, тобто писати “нещирий комплімент дуже двозначної вартості”. Натомість Іван Франко розмірковує про покликаних і вибраних у поезії: “Ось і наші молоді поети, Масляк і Грабович, уважаються за покликаних, а я смію твердити, що вони не вибрані. Поезія в наших часах перестала бути забавкою неробів, а сталась великим ділом, горожанською службою, вона повинна в найдосаднішій і найвищій формі висказувати найвищі змагання, сумніви, болі, розчарування і надії цілого віку, повинна одушевляти і провадити покоління, кристалізувати все, що в їх житті і мислях було найкращого й найліпшого, і переховувати на науку і скріплення поточності. А спеціально у нас, русинів, поезія повинна бути великою часткою тої  к у л ь т у р н о ї, п о с т у п о в ої  п р а ц і, до котрої всі ми покликані, до котрої всі ми рук покладаємо, – …  – а до котрої не прикладають рук іменно деякі з наших поетів, сидячим цілими днями за картами або за склянкою”.

Втім, Франко самокритичний: “То правда, що я роблю трохи більше від тих людей, що нічого або майже нічого не роблять, – але того ще не досить… робота літературна іде мені досить легко – не задля таланту, котрий зовсім не так великий, як більше задля вправи, задля того, що пишучи від четвертої гімназійної класи ненастанно, я вже вложився в те писання, як віл в ярмо. Форма мені не робить трудності, от і ціла штука, – але творення само, композиція стоїть мене дуже дорого, вимагає тяжкої внутрішньої праці. Власне задля того мені дуже часто серед роботи опадають руки, думка стає, мов глиняна, і ані руш далі. Тоді, особливо літом, бувають такі часи, що я й тиждень до пера не беруся. А і тепер, крім обов’язкової роботи, котрою я мушу заробляти собі на хліб, я не раз і по кілька тижнів або й місяців не тикаю тих праць, котрі би могли мене трохи вище поставити, могли би дещо нового сказати нашій суспільності і до котрих ціла душа моя тягне. У мене тепер під рукою дві такі праці: історична книга про життя Івана Федоровича і поема “Нове життя”. Федорович за гроші, – отже, мушу не раз перемагатися і робити його – оба Ваші листи застають мене іменно за сею роботою, – а поема, бідна сирота, ледве розпочата, лежить собі в паперах, ледве часом вночі чоловік знайде часу написати одну строфку. Бачите затим, що я не зовсім на вітер говорив о лінивстві своїм: чую, що можна би більше робити!”.

Франко і сам здивований, що був таким відвертим перед незнайомою жінкою: “Але що се я перед якоюсь туркенею, котра мені ні сват, ні брат, та й у сповідь вдався! Чи не дурень чоловік? Та й за яке свято? За то, що Ви перший лист написали мені зовсім повний містифікації, бо і псевдонім боронили, і ще й біографію розказали таку, що й словечка правди нема. Ні, пані, встидайтеся так поступати! Чи, може, я на се заслужив? Сли так, то скажіть бодай, яким гріхом?”.

Климентина Попович шле Іванові Франку лист за листом, він не встигає їх отримати і вчасно дати відповідь, а вона звинувачує його у недбальстві. 13 квітня 1884 року він відписує: “Знаєте, пані, мене болить се, що Ви так думаєте о мені, нібито я з таким оприкренням рад би спекатись кого-небудь на світі, а спеціально Вас. Будьте ласкаві, не пишіть другий раз у такім тоні, тим більше, що з моїх дотеперішніх листів Ви, чей же, могли догадатись, що Ваші листи мені зовсім не суть неприємні. На всякі письма я звик відповідати скоро, і се вважаю попросту обов’язком, – хіба що письмо вимагає довшого приготування”.

Іван Франко картає її за те, що, будучи у Львові, вона не зізналась у цьому і не зустрілася з ним. Пише, що хотів передати їй деякі книжки, які б знадобилися. Виконує її прохання й перераховує працівників “Діла”, в тім числі й себе. Натомість теж просить відповісти на надіслані їй запитання щодо читалень і церковних братств, а ще – “щоб Ви прислали мені більше своїх поезій, коли у Вас є готові”. Він спонукає її до видання окремої збірочки і готовий бути редактором, щоб підготувати до друку.

20 квітня 1884 року Іван Франко дякує Климентині Попович: “Лист Ваш є для мене справді великоднім привітом – і то одиноким, бо сиджу в хаті самісінький, до нікого ще нині слова не говорив і о якім-небудь святкуванні Великодня нема й бесіди”.

Далі він пише: “Ваше оповідання о жовтанецькій читальні і о Вашій тихій війні супротив єгомосця дуже цікаве. Дуже було б жаль, якби читальня, до котрої заложення Ви доложили свого труду, упала з вини тих людей, що собі виключно узурпують назву представителів і просвітителів, і батьків Русі. Тільки ж Ви, пані, трохи не порозуміли мене, думаючи, будто би я радив Вам ставати з ними до одвертої війни і наражуватися їм. Цур їм! Хіба ж Ви не знайдете і поза війною – ще до того безнадійною і безплідною – пожиточнішого для себе поля діяльності?”.

Іван Франко радий, що Климентина Попович пообіцяла щоразу надсилати йому якнайбільше своїх віршів: “Будьте певні, що я займуся ними, як своїми або ще й старанніше, уже хоч би для того, що власні вірші суть у мене звичайно плодом тяжкої духової праці і гірких обставин життя, а чужі прилітають до мене готові, свіжі і пахучі, як цвіти, кинені невидимою рукою крізь вікно на мій стіл. А щодо труду, який я собі нібито задаю при їх редагуванні, – то з сього собі не робіть ані крихіточки нічого. Се у мене не труд, а відпочинок, розривка, котра мене дуже освіжує”.

Він зазначає: “З деяких подробиць Ваших листів бачу, що Ви досить цікаві. Я, конечно, против цікавості, а ще до того у женщин, зовсім нічого не маю і в кожнім разі волю людей цікавих, ніж індиферентних”. Відтак Франко лише з притаманною йому особливістю висловлює думку, чому Климентина Попович не зустрілася з ним: “Я, звісно, сторонник і приятель якнайширшої свободи кожної людини – мужчини зарівно, як і женщини. Але, з другого боку, я бажаю, щоб та свобода проявлялася в ділах поважних, обдуманих, розумних; стіснювання свободи людської в таких ділах є і буде завсіди неволею, тиранією, супротив котрих кожний чоловік обов’язаний боротися. Інша річ – діла дрібні, побічні, не впливаючі на основний наш світогляд, не альтеруючі нашої серйозної праці і наших найсвятіших чувств. В таких ділах не раз повинен, а то і мусить чоловік або сам себе ограничувати, або дати ограничитися другим. Горде пишання свободою в таких дрібницях, котрі для ніякого діла користі не приносять, а роблять прикрість хоч би найпослідньому з людей, єсть екстраваганцією, примхою і характеризує людей, у котрих іменно поза тою свободою в дрібницях глибшої, серйозної свободи нема. “Es sind Sklaven, die ihrer Fesseln spotten (Це раби, які глузують зі своїх кайданів – з німецької), – як каже Лессінг”.

Подібне ставлення у Франка й до емансипації жінок: “Женщина, котра думає на серіо, працює на серіо над своєю просвітою, трудиться для других, інтересується всім, що високе і красне, всіми тими освобождаючими ідеями, які порушують сучасних людей, і старається по своїй змозі приноровлювати своє життя до них, т.є. жити власним трудом, не стаючись нікому тягарем, і думати власною головою, – така женщина єсть у мене емансипована, т.є. свобідна, хоч вона цигар не курить, кіс не обстригає, з мужчинами не п’є і попід боки не водиться. Котра ж всю свою емансипацію покладає тільки в таких і подібних формальностях, тота не єсть нічим більше, як малпою, т.є. так само не свобідною, як і тисячі тих гусочок, що весь вік не зробили і не подумали нічого на власну руку”.

Тішить його те, що “Ви “поклали собі за засаду писати все, не розбираючи”, значиться, щиро, від серця. Чим я міг заслужити собі на Вашу щирість і на таке довір’я – сього не знаю, – але будьте певні, що я високо ціню таке Ваше признання і буду старався все відповідати Вам з такою самою щиростею”.

Насамкінець Франко строго, але справедливо судить вірші Климентини Попович: “Ваші два вірші, прислані з листом, слабенькі – а знаєте чому? Бо говорять о речах абстракційних, котрі не виплили прямо з Вашого серця, з Вашого  ж и т т я. Покиньте таку патріотичну балаканку, як в другім вірші – “Мрії мої”, – се вже у нас переспівано на всі лади, і нічого з того не вийшло. Я не перечу, що в обох Ваших віршах є уступи гарні, через котрі жаль мені відкидати цілі вірші, – але проте я таки відкину їх. Гарні уступи свідчать тільки о Вашій силі, о тім, що, вибравши предмет, близький Вашому серцю і інтересові, Ви потрафите обробити його вповні гарно і сильно. А знаєте, що Ваші польські вірші слабші, не натуральніші від руських? Ось Вам наука, якою дорогою йти дальше”.

26 квітня 1884 року Іван Франко пише: “Дуже мені прикро чути від Вас, що Ваше життя в Жовтанцях тяжке і гірке. Невже ж таки се конечно, щоб у русинів кожда стрічка поезії окуплена була муками і горем? Вірте, пані, що від Вас я найменше надіявся почути таке признання, і тільки для того я подав вам свою, як показується, зовсім невчасну раду. Надіюсь, що Ви не візьмете мені сього за зле”.

Климентина Попович зізнається, що “обстригла волосся”, й Іван Франко зазначає: “Щодо мене, признаюсь Вам, що мені обстрижені панни не раз – коли суть і в прочім гарні – ліпше подобаються, ніж косматі, – ну, але се річ зовсім приватна”.

Він намагається виправдати себе в очах Климентини за, можливо, гостру критику її віршів: “З листів Ваших знаю, що Ви щира людина, мисляча женщина, живете в дуже незавидних обставинах, – ну, і досить з мене. А ось що жаль: Ви, мабуть, погнівалися на мене за мої трохи приострі уваги о Ваших віршах і для того не присилаєте нічого більше. Правда, я понимаю, що через свята Ви були надто заняті, – для того я надіюсь, що тепер, вернувши до звичайної праці, Ви не залишите й музи і нашлете мені небавом хоч таку пачку своїх поезій, як нині наслала мені панна Юлія Шнайдер”.

Анатолій ВЛАСЮК

11 травня 2018 року

(Далі буде)

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Твої "НепрОсті": Тарас Прохасько презентував перевидану книгу
Учора у Франківську відбулася презентація "НепрОстих" станіславського феномена Тараса Прохаська. Уперше книга була видана у 2002 році. Наразі, 16 років потому, видавництво Terra Incognita вдихнуло у неї друге життя.
Читати більше