ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ. Другий уривок

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ

(Продовження. Початок читайте у першому уривку)

Другий уривок

У листі, написаному між 28 квітням і 3 травням 1884 року, Іван Франко зазначає: “Я не вважаю Вас щастям розпещеною дитиною, але проте знаю добре, що молоді поети – о поетках сього не знаю – часом бувають потрошечці зарозумілі на свої недоспілі плоди і під критикою розуміють тільки похвалу, всяку нагану вважають особистою образою. З такими “молодими” поетами я вже не раз мав случай спотикатися, вони, впрочім, зовсім не потребують бути молоді літами!”.

Він звертає увагу Климентини Попович на її ліричні поезії: “Ви самі признаєте, що у Вас є вірші “теперішні” і вірші, випливші з Ваших особистих обставин, значиться, прямо з Вашого серця. В поезії ліричній такі вірші звичайно найкраще удаються і найбільшу мають ціну, а Ви, недобрі, не присилаєте мені з них нічого”.

Відтак Франко розмірковує про суб’єктивність у поезії: “Коли читаємо поезію, а особливо поезію ліричну, то що нас найбільше в ній інтересує? Чи загальні думки, сентенції, моральні або які-небудь інші виводи? Ні, бо се все ми, докладніше виражене, найдемо в учебниках. Отже, що ж, як не відраження  о с о б и  поета, як не та частина його серця, його живої крові і його нервів, котру він вложив у свою поезію? По моїй думці, лірична поезія тільки тоді може мати для нас інтерес, коли поза нею рисується в нашім умі і в нашім серці справді інтересна, не щоденна особистість її автора. Данило Млака писав багато лірики, дещо навіть досить доброго, – але що сама особистість о. Воробкевича в високій мірі буденна і дрантлива, то й поезія його абсолютно не гріє і не морозить нікого. А Шашкевич написав лиш кілька кусничків, досить невикінчених щодо форми, – а прецінь вони чарують і завсіди будуть чарувати читателя тим, що випливли з серця чистого, з душі і з темпераменту оригінального і дуже симпатичного. Не говорю уже о такій сердечній і прямо до серця промовляючій ліриці, як Шевченкова”.

Втім, він дає зрозуміти молодій поетесі, що особистість лірика не є і не повинна бути ідеальною: “… такі щасливці рідко лучаються на світі. І слабості, нам’єтності та блуди поета можуть і повинні відбитися в тім чарівнім дзеркалі поезії; доки у всіх тих загальнолюдських хибах  і збоченнях не перестає проявлятись вроджене благородство душі поета, сила його духу, темперамент і взагалі ідеальне змагання, доти поезії його роблять на нас глибоке враження, суть для нас повчаючі та ублагородняючі”.

І все ж: “Лірика нашого століття , переважно лірика болю, туги і борби, єсть на всякий спосіб піснею хоровитою, але, будучи виразом того болю, на котрий людськість хорує від свого початку, вона тим самим єсть і піснею загальнолюдською, останеться великою і зрозумілою і для пізніх, щасливіших поколінь”.

Іван Франко конкретизує, якою би хотів бачити поезію Климентини Попович: “Що Ви маєте добру пам’ять і потрафите своїми словами переказати те, що чули або читали, – се нам не цікаво знати, а Ви нам покажіть, як Ви чувствуєте в кожнім або хоч би в однім спеціальнім випадку, представте нам, якими очима глядите на своє власне окруження, на того хлопа, що йде поперед Ваші вікна, на тих дітей, що гаморять у школі, на той ліс, що шумить у віддалі, на ту ворону, що кряче на стодолі, – на що хочете. Вірте мені, се буде інтересніше для публіки, бо покаже нам менше слів, а більше життя, більше Вас самих, що єсть головною ціллю ліричної поезії”. І далі: “Треба Вам тямити раз назавсігди, що не штучність, але простота, поєдинчість становлять красу і силу вірша. Не знаю, чи у Вас є Шевченко, – на всякий спосіб читайте і вчитуйтесь у ті дрібні поезійки ліричні… Поезія в наших часах так само вимагає студіям, як і всяка інша штука, і я надіюся, що Ви, хоч учителька з одного боку, з другого боку, потрафите бути пильною і тямущою ученицею, без чого на Вашу поетичну будучність не ручу”. І насамкінець: “Бійтеся Бога, панно Климентіє, менше теорій, менше загальностей, а більше простоти в вираженні і більше реальної правди, більше фактів, більше, як німець каже, eigene Anschaung (власного спостереження – з німецької), т.є. такого, що Ви самі бачили, чули, нюхали, смакували, дотикались, – а то пропадете!”.

Майже в кожному листі він порівнює її з Юлією Шнайдер (Уляною Кравченко). Важко судити, чи Франко робить це спеціально, щоб збудити в ній ревнощі, чи заради справи – поезії – не шкодує Климентину. Швидше за все, тут поєднались і перше, і друге. Ось і в цім листі він зазначає: “Щодо панни Шнайдер, то скажу Вам, що обставини її, оскільки можу судити, не о много ліпші від Ваших. Виросла в біді, тепер учителька в Бібрці і удержує ще при собі стару матір. Правда, що оскільки можу з Ваших листів виносити о Вашій вдачі, міркую, що панна Шнайдер остільки щасливіша, що не журиться ніякими дрібницями щоденного життя. Попросту для того, бо їх не бачить, а живе тільки між хмарками, цвітками і безкровними ідеалами. Оригінальна натура, невлічимо – як мені здається – хвора на ідеалізм!”.

Іван Франко скаржиться не стільки на погане здоров’я, скільки на те, що не встигає написати багато із задуманого: “Я знаю добре, що мені не дуже вже довго прийдеться мучитись на світі, – а тут ще стільки роботи, скільки нетиканого, непочинаного поля – тож хотілось би хоч що-то ще зробити. Мої улюблені праці, о котрих я частенько думаю безсонними ночами, а особливо моя повість про “Басараба” і поема “Нове життя”, так, мабуть, і остануться або нескінченими, або й незачиненими. Та що діяти, не під такою відай, звіздою ми родились, щоб нам не вільно було думати о сповненні наших замислів”.

Насамкінець він надсилає Климентині Попович пролог до своєї поеми “Нове життя”.

У листі, написаному між 14 і 16 травням 1884 року, Іван Франко розсіює деякі сумніви Климентини Попович: “Ви помиляєтесь в своїх догадках, кажучи, що я мушу судити о Вас, як о меланхолійній, в етерах розкоханій ідеалістці, від котрої тяжко добитися слова. Не бійтеся, я маю очі, я бачив добре, що Ви тільки зі мною були такі несміливі і неговіркі, та й то не з жадного маскування, а попросту для того, що ми перший раз бачилися, – але зате в розмові з своїми братами Ви зараз оживлялися і потрафили щебетати не згірше хоч якої птички. І коли Ви мені тим самим грозите при нашім найближчім звиданні, то вірте, що дуже тішусь наперед тим звиданням, котре однако ж, здається, не так-то швидко буде могло наступити”.

Він розвіює також ілюзії Климентини щодо себе: “Щоб я закоханий був лиш в ідеальній музі, як Ви кажете, сього би сам я не смів ствердити, – противно, лет мій такий низький, що майже ніколи й від землі не відривається. Я не знаю, по чім Ви се судите, а властиво кажучи, догадуюсь, але не уважаю потрібним, ані умисним висказувати свої догадки. Що я шукаю між людьми вражень, і тільки вражень, се правда, та тільки се робимо всі ми і більше нічого робити не можемо. Всі чуття наші, болі, розкоші і пр. суть прецінь і відзиваються тільки враженнями. А щоб я в цвітках – як Ви образово кажете – шукав тільки барви-краси, а нехтував запахом-душею, против сьому рішуче мушу застерегтися. Коли б воно так було, то хіба ж кореспондував би от хоч би з Вами або з панною Юлією, інтересувався Вашими віршами, з котрих мені прецінь нічого не приросте?”.

Іван Франко відвертий у судженнях про жінок, і у випадку з Климентиною Попович не зраджує собі: “Я вже згадував Вам, що я представляв Вас собі фізично більше розвиненою, сильнішою – ну, та тут представлення – байка, а факт – фактом. Тепер я не дивуюсь, для чого в деяких Ваших віршах нема міри фантазії, – се конечний виплив слабого організму і надто розвиненої нервової дразливості. Коли б я так міг Вам радити, я би радив поперед всього якомога скріпляти своє тіло гімнастикою, зимними купелями, рухом і доброю їдою, тоді б і мислі Ваші і погляди стали би реальніші і більш гармонійні. О рисах лиця, очах, і т.п. не буду говорити, щоб Ви не подумали, що я на всі ті акцесорія кладу надто велику вагу, – а хоч би для того, що говорити о тім далі вважаю попросту нечемністю. Впрочім, мізерна та дама, у котрої нічого не може подобатись, крім лиця, носа, очей, кіс і т.п. декорації, – у Вас, крім всього того, є дещо іншого, і то багато дечого, що може подобатись. Ви належите до тих – рідких між русинками – женщин, при котрих чоловікові робиться якось swojskó (невимушено – з польської), тепло котрих раз пізнавши, чоловік хотів би завсіди мати приятельками і подругами”.

Проте він бачить лише те, що об’єднує його з Климентиною: “Адже ж ілюзія, панно Климентіє, то наше обопільне ремесло, бо на ній полягає поезія, а почасти й наука. Не будем, отже, й між собою розбивати тої мли ілюзії, поки само життя її не розіб’є, – чи як Ви гадаєте?”.

Він хвалить її вірш: “Отже ж, приємною дійсністю, о котрій мені тепер приходиться писати, єсть Ваш вірш, котрим Ви по вродженій собі злосливості захотіли мене зіритувати, а на ділі мене дуже втішили, бо вірш дуже гарний. Особливо закінчення мені дуже подобалось. От Ви, замість патріотствувати, напродукуйте в такім роді з копу штучок, а вийде збірничок, з котрим таки мож буде сміло показатися в люди”.

16 травня 1884 року Іван Франко пише: “Кожне Ваше письмо якось освіжує мене, хоча й знаю, що воно походить з такої утлої та слабосильної руки. Але ще більше Ви би врадували мене, коли б до кожного письма приложили хоч один вірш, а по можливості якнайбільше. Бо ж інакше, скажіть, будьте ласкаві, яке значення має наша кореспонденція? Я вірю тому, що чоловікові, крім праці, треба й розривки, освіження, – знаю добре, що Ваші листи для мене суть іменно таким освіженням, – і хочу вірити, що й мої листи для Вас становлять розривку, приємнішу від тих, які Ви маєте звичайно, – а може, й приносять для Вас який серйозніший хосен”.

Знову в нього виникає думка, що через хворобу залишилося мало жити (Франкові тоді ще не виповнилося й 28 років, а прожив він 60): “… бажав би тепер через ті немногі дні, які мені ще остаються, якнайменше тратити часу, а зате якнайбільше зробити для свого народу і письменства. Розуміється само собою, що й зносини мої можуть бути тривалі тільки з такими людьми, котрі змагають до тої самої цілі. На бездільну кореспонденцію, хоч би й так для мене особисто принадну, у мене нема й не повинно бути часу”.

Він знову повертається до питання про ілюзію, яку порушив у попередньому листі, але хоче обговорити це при зустрічі з Климентиною.

Наприкінці зізнається: “Я бажав би Вам нині на прощання сказати ще деяке тепле слово, але не знаю, що за сила здержує мене. Якось мені тяжко на душі і сумно, і болющо – тож не гнівайтесь, дорога пані, коли тон нинішнього листа покажеться Вам де в чім надто острий, і простіть хворому чоловікові!”.

20 травня 1884 року Іван Франко просить надсилати йому листи до Нагуєвич, а 23 травня жаліється їй: “Ох, жити, любити ся хоче!” – ті Ваші слова повторяв би я ненастанно тутечки на селі, коли б не був такий недужий. А так, як у мене тепер зі здоров’ям кепсько, – бачите, крім грудей, зачала боліти й голова, так що боюсь, що се не були початки тифусу, бо явища дуже подібні до тих, які товаришили мому тифусові перед двома роками, – отже ж кажу, так як у мене зі здоров’ям крухо, то, звісна річ, до життя охота невелика”.

Але він хоче ще трохи пожити – і “щоби й полюбитися ще крихітку. Та, мабуть, се посліднє мені не судилось. Гляджу на світ – люди любляться, дружаться і якось живуть і дітей годують, – і у мене серце болить, чому мені не судилось зазнати такого ж родинного життя. Та ба, трудно. В тім згляді я подібний до того моряка, що пливе до якогось незнаного острова, – бурі, хвилі і скали часть по часті поломило ми судно на кусні, – сам він ще по дошці пливе до недалекого вже острова, пливе, бореться, поки хвиля в кінці не викине на пожаданий берег його холодного трупа. Отака, дорога пані, і моя доля! Я бажав би ще раз полюбити, хоч згори скажу, що сил до такої історії у мене вже дуже небагато  і вимагання мої під многими зглядами досить високі, – але все-таки мені здається, що та людина, котру я полюблю, або мало, або й нічого не зазнає зо мною щастя, а я скористаю хіба те тільки, що її люба ручка затулить мені очі на вічний супокій. А при таких обставинах чи варто ж любитись, серцю жалю завдавати?”.

Насамкінець він просить: “… старайтеся так, щоб бодай щонеділі мав я від Вас листок, – Ви не знаєте, яку мені приємність робить Ваше писання, а ще тим паче на селі, де я сиджу сам-самісінький, мов в пустині”.

Анатолій ВЛАСЮК

12 травня 2018 року

(Далі буде)

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

7 порад, як вибратися з депресії
Мабуть, у кожного з нас були часи, коли робота не йшла, самопочуття було погане, а настрій тільки нагнітав. Коли справа доходить до депресії, потрібно оговтатись! Адже життя прекрасне. А весь час, коли жалієте себе, витрачаєте сили на смуток, можна провести, як мінімум, із користю. Давайте розбиремо 7 пунктів, як можна вибратися з депресії, якщо вона таки прийшла.
Читати більше
Собаки: які породи найкраще адаптуються у квартирі
Якщо ви мрієте завести вірного пухнастого приятеля, але переживаєте, що собачка не адаптується до квартирних умов, не засмучуйтесь. Сьогодні ми розкажемо вам про породи собак, які прекрасно підходять до таких умов та стають справжніми членами сім'ї.
Читати більше