ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ. Другий уривок

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ

(Продовження. Початок читайте у першому уривку)

Другий уривок

У листі, написаному між 28 квітням і 3 травням 1884 року, Іван Франко зазначає: “Я не вважаю Вас щастям розпещеною дитиною, але проте знаю добре, що молоді поети – о поетках сього не знаю – часом бувають потрошечці зарозумілі на свої недоспілі плоди і під критикою розуміють тільки похвалу, всяку нагану вважають особистою образою. З такими “молодими” поетами я вже не раз мав случай спотикатися, вони, впрочім, зовсім не потребують бути молоді літами!”.

Він звертає увагу Климентини Попович на її ліричні поезії: “Ви самі признаєте, що у Вас є вірші “теперішні” і вірші, випливші з Ваших особистих обставин, значиться, прямо з Вашого серця. В поезії ліричній такі вірші звичайно найкраще удаються і найбільшу мають ціну, а Ви, недобрі, не присилаєте мені з них нічого”.

Відтак Франко розмірковує про суб’єктивність у поезії: “Коли читаємо поезію, а особливо поезію ліричну, то що нас найбільше в ній інтересує? Чи загальні думки, сентенції, моральні або які-небудь інші виводи? Ні, бо се все ми, докладніше виражене, найдемо в учебниках. Отже, що ж, як не відраження  о с о б и  поета, як не та частина його серця, його живої крові і його нервів, котру він вложив у свою поезію? По моїй думці, лірична поезія тільки тоді може мати для нас інтерес, коли поза нею рисується в нашім умі і в нашім серці справді інтересна, не щоденна особистість її автора. Данило Млака писав багато лірики, дещо навіть досить доброго, – але що сама особистість о. Воробкевича в високій мірі буденна і дрантлива, то й поезія його абсолютно не гріє і не морозить нікого. А Шашкевич написав лиш кілька кусничків, досить невикінчених щодо форми, – а прецінь вони чарують і завсіди будуть чарувати читателя тим, що випливли з серця чистого, з душі і з темпераменту оригінального і дуже симпатичного. Не говорю уже о такій сердечній і прямо до серця промовляючій ліриці, як Шевченкова”.

Втім, він дає зрозуміти молодій поетесі, що особистість лірика не є і не повинна бути ідеальною: “… такі щасливці рідко лучаються на світі. І слабості, нам’єтності та блуди поета можуть і повинні відбитися в тім чарівнім дзеркалі поезії; доки у всіх тих загальнолюдських хибах  і збоченнях не перестає проявлятись вроджене благородство душі поета, сила його духу, темперамент і взагалі ідеальне змагання, доти поезії його роблять на нас глибоке враження, суть для нас повчаючі та ублагородняючі”.

І все ж: “Лірика нашого століття , переважно лірика болю, туги і борби, єсть на всякий спосіб піснею хоровитою, але, будучи виразом того болю, на котрий людськість хорує від свого початку, вона тим самим єсть і піснею загальнолюдською, останеться великою і зрозумілою і для пізніх, щасливіших поколінь”.

Іван Франко конкретизує, якою би хотів бачити поезію Климентини Попович: “Що Ви маєте добру пам’ять і потрафите своїми словами переказати те, що чули або читали, – се нам не цікаво знати, а Ви нам покажіть, як Ви чувствуєте в кожнім або хоч би в однім спеціальнім випадку, представте нам, якими очима глядите на своє власне окруження, на того хлопа, що йде поперед Ваші вікна, на тих дітей, що гаморять у школі, на той ліс, що шумить у віддалі, на ту ворону, що кряче на стодолі, – на що хочете. Вірте мені, се буде інтересніше для публіки, бо покаже нам менше слів, а більше життя, більше Вас самих, що єсть головною ціллю ліричної поезії”. І далі: “Треба Вам тямити раз назавсігди, що не штучність, але простота, поєдинчість становлять красу і силу вірша. Не знаю, чи у Вас є Шевченко, – на всякий спосіб читайте і вчитуйтесь у ті дрібні поезійки ліричні… Поезія в наших часах так само вимагає студіям, як і всяка інша штука, і я надіюся, що Ви, хоч учителька з одного боку, з другого боку, потрафите бути пильною і тямущою ученицею, без чого на Вашу поетичну будучність не ручу”. І насамкінець: “Бійтеся Бога, панно Климентіє, менше теорій, менше загальностей, а більше простоти в вираженні і більше реальної правди, більше фактів, більше, як німець каже, eigene Anschaung (власного спостереження – з німецької), т.є. такого, що Ви самі бачили, чули, нюхали, смакували, дотикались, – а то пропадете!”.

Майже в кожному листі він порівнює її з Юлією Шнайдер (Уляною Кравченко). Важко судити, чи Франко робить це спеціально, щоб збудити в ній ревнощі, чи заради справи – поезії – не шкодує Климентину. Швидше за все, тут поєднались і перше, і друге. Ось і в цім листі він зазначає: “Щодо панни Шнайдер, то скажу Вам, що обставини її, оскільки можу судити, не о много ліпші від Ваших. Виросла в біді, тепер учителька в Бібрці і удержує ще при собі стару матір. Правда, що оскільки можу з Ваших листів виносити о Вашій вдачі, міркую, що панна Шнайдер остільки щасливіша, що не журиться ніякими дрібницями щоденного життя. Попросту для того, бо їх не бачить, а живе тільки між хмарками, цвітками і безкровними ідеалами. Оригінальна натура, невлічимо – як мені здається – хвора на ідеалізм!”.

Іван Франко скаржиться не стільки на погане здоров’я, скільки на те, що не встигає написати багато із задуманого: “Я знаю добре, що мені не дуже вже довго прийдеться мучитись на світі, – а тут ще стільки роботи, скільки нетиканого, непочинаного поля – тож хотілось би хоч що-то ще зробити. Мої улюблені праці, о котрих я частенько думаю безсонними ночами, а особливо моя повість про “Басараба” і поема “Нове життя”, так, мабуть, і остануться або нескінченими, або й незачиненими. Та що діяти, не під такою відай, звіздою ми родились, щоб нам не вільно було думати о сповненні наших замислів”.

Насамкінець він надсилає Климентині Попович пролог до своєї поеми “Нове життя”.

У листі, написаному між 14 і 16 травням 1884 року, Іван Франко розсіює деякі сумніви Климентини Попович: “Ви помиляєтесь в своїх догадках, кажучи, що я мушу судити о Вас, як о меланхолійній, в етерах розкоханій ідеалістці, від котрої тяжко добитися слова. Не бійтеся, я маю очі, я бачив добре, що Ви тільки зі мною були такі несміливі і неговіркі, та й то не з жадного маскування, а попросту для того, що ми перший раз бачилися, – але зате в розмові з своїми братами Ви зараз оживлялися і потрафили щебетати не згірше хоч якої птички. І коли Ви мені тим самим грозите при нашім найближчім звиданні, то вірте, що дуже тішусь наперед тим звиданням, котре однако ж, здається, не так-то швидко буде могло наступити”.

Він розвіює також ілюзії Климентини щодо себе: “Щоб я закоханий був лиш в ідеальній музі, як Ви кажете, сього би сам я не смів ствердити, – противно, лет мій такий низький, що майже ніколи й від землі не відривається. Я не знаю, по чім Ви се судите, а властиво кажучи, догадуюсь, але не уважаю потрібним, ані умисним висказувати свої догадки. Що я шукаю між людьми вражень, і тільки вражень, се правда, та тільки се робимо всі ми і більше нічого робити не можемо. Всі чуття наші, болі, розкоші і пр. суть прецінь і відзиваються тільки враженнями. А щоб я в цвітках – як Ви образово кажете – шукав тільки барви-краси, а нехтував запахом-душею, против сьому рішуче мушу застерегтися. Коли б воно так було, то хіба ж кореспондував би от хоч би з Вами або з панною Юлією, інтересувався Вашими віршами, з котрих мені прецінь нічого не приросте?”.

Іван Франко відвертий у судженнях про жінок, і у випадку з Климентиною Попович не зраджує собі: “Я вже згадував Вам, що я представляв Вас собі фізично більше розвиненою, сильнішою – ну, та тут представлення – байка, а факт – фактом. Тепер я не дивуюсь, для чого в деяких Ваших віршах нема міри фантазії, – се конечний виплив слабого організму і надто розвиненої нервової дразливості. Коли б я так міг Вам радити, я би радив поперед всього якомога скріпляти своє тіло гімнастикою, зимними купелями, рухом і доброю їдою, тоді б і мислі Ваші і погляди стали би реальніші і більш гармонійні. О рисах лиця, очах, і т.п. не буду говорити, щоб Ви не подумали, що я на всі ті акцесорія кладу надто велику вагу, – а хоч би для того, що говорити о тім далі вважаю попросту нечемністю. Впрочім, мізерна та дама, у котрої нічого не може подобатись, крім лиця, носа, очей, кіс і т.п. декорації, – у Вас, крім всього того, є дещо іншого, і то багато дечого, що може подобатись. Ви належите до тих – рідких між русинками – женщин, при котрих чоловікові робиться якось swojskó (невимушено – з польської), тепло котрих раз пізнавши, чоловік хотів би завсіди мати приятельками і подругами”.

Проте він бачить лише те, що об’єднує його з Климентиною: “Адже ж ілюзія, панно Климентіє, то наше обопільне ремесло, бо на ній полягає поезія, а почасти й наука. Не будем, отже, й між собою розбивати тої мли ілюзії, поки само життя її не розіб’є, – чи як Ви гадаєте?”.

Він хвалить її вірш: “Отже ж, приємною дійсністю, о котрій мені тепер приходиться писати, єсть Ваш вірш, котрим Ви по вродженій собі злосливості захотіли мене зіритувати, а на ділі мене дуже втішили, бо вірш дуже гарний. Особливо закінчення мені дуже подобалось. От Ви, замість патріотствувати, напродукуйте в такім роді з копу штучок, а вийде збірничок, з котрим таки мож буде сміло показатися в люди”.

16 травня 1884 року Іван Франко пише: “Кожне Ваше письмо якось освіжує мене, хоча й знаю, що воно походить з такої утлої та слабосильної руки. Але ще більше Ви би врадували мене, коли б до кожного письма приложили хоч один вірш, а по можливості якнайбільше. Бо ж інакше, скажіть, будьте ласкаві, яке значення має наша кореспонденція? Я вірю тому, що чоловікові, крім праці, треба й розривки, освіження, – знаю добре, що Ваші листи для мене суть іменно таким освіженням, – і хочу вірити, що й мої листи для Вас становлять розривку, приємнішу від тих, які Ви маєте звичайно, – а може, й приносять для Вас який серйозніший хосен”.

Знову в нього виникає думка, що через хворобу залишилося мало жити (Франкові тоді ще не виповнилося й 28 років, а прожив він 60): “… бажав би тепер через ті немногі дні, які мені ще остаються, якнайменше тратити часу, а зате якнайбільше зробити для свого народу і письменства. Розуміється само собою, що й зносини мої можуть бути тривалі тільки з такими людьми, котрі змагають до тої самої цілі. На бездільну кореспонденцію, хоч би й так для мене особисто принадну, у мене нема й не повинно бути часу”.

Він знову повертається до питання про ілюзію, яку порушив у попередньому листі, але хоче обговорити це при зустрічі з Климентиною.

Наприкінці зізнається: “Я бажав би Вам нині на прощання сказати ще деяке тепле слово, але не знаю, що за сила здержує мене. Якось мені тяжко на душі і сумно, і болющо – тож не гнівайтесь, дорога пані, коли тон нинішнього листа покажеться Вам де в чім надто острий, і простіть хворому чоловікові!”.

20 травня 1884 року Іван Франко просить надсилати йому листи до Нагуєвич, а 23 травня жаліється їй: “Ох, жити, любити ся хоче!” – ті Ваші слова повторяв би я ненастанно тутечки на селі, коли б не був такий недужий. А так, як у мене тепер зі здоров’ям кепсько, – бачите, крім грудей, зачала боліти й голова, так що боюсь, що се не були початки тифусу, бо явища дуже подібні до тих, які товаришили мому тифусові перед двома роками, – отже ж кажу, так як у мене зі здоров’ям крухо, то, звісна річ, до життя охота невелика”.

Але він хоче ще трохи пожити – і “щоби й полюбитися ще крихітку. Та, мабуть, се посліднє мені не судилось. Гляджу на світ – люди любляться, дружаться і якось живуть і дітей годують, – і у мене серце болить, чому мені не судилось зазнати такого ж родинного життя. Та ба, трудно. В тім згляді я подібний до того моряка, що пливе до якогось незнаного острова, – бурі, хвилі і скали часть по часті поломило ми судно на кусні, – сам він ще по дошці пливе до недалекого вже острова, пливе, бореться, поки хвиля в кінці не викине на пожаданий берег його холодного трупа. Отака, дорога пані, і моя доля! Я бажав би ще раз полюбити, хоч згори скажу, що сил до такої історії у мене вже дуже небагато  і вимагання мої під многими зглядами досить високі, – але все-таки мені здається, що та людина, котру я полюблю, або мало, або й нічого не зазнає зо мною щастя, а я скористаю хіба те тільки, що її люба ручка затулить мені очі на вічний супокій. А при таких обставинах чи варто ж любитись, серцю жалю завдавати?”.

Насамкінець він просить: “… старайтеся так, щоб бодай щонеділі мав я від Вас листок, – Ви не знаєте, яку мені приємність робить Ваше писання, а ще тим паче на селі, де я сиджу сам-самісінький, мов в пустині”.

Анатолій ВЛАСЮК

12 травня 2018 року

(Далі буде)

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Твої "НепрОсті": Тарас Прохасько презентував перевидану книгу
Учора у Франківську відбулася презентація "НепрОстих" станіславського феномена Тараса Прохаська. Уперше книга була видана у 2002 році. Наразі, 16 років потому, видавництво Terra Incognita вдихнуло у неї друге життя.
Читати більше