ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ОБСТАВИНИ СПОСОБУ ДІЇ
 

7 травня 2018
Влодко

На вступі до «історичної» частини варто було б зупинитися на особливостях історичного знання. Нагадати читачеві, до прикладу, що історичні розвідки не містять, як правило, математичних формул чи спеціальних термінів, їх читання доступне не раз і непрофесіоналові, однак фахове написання таких текстів потребує ніяк не меншої кваліфікації, ніж створення наукових праць, скажімо, з астрофізики чи молекулярної біології… Що до історичної тематики звертаються – й нема на то ради! – літератори, журналісти, політики, громадські й релігійні діячі та інші нефахівці, проте їхні опуси слід відрізняти від професійних досліджень та оцінювати відповідно… Що існують закони спотворення історичних процесів у масовій свідомості, як-от: концентрація уваги на яскравих або яскраво поданих явищах та іменах; ігнорування часових проміжків між подіями далекої минувшини; «забування» про небажані, неприємні, «образливі для національної гідності» факти та обставини тощо.

Теорія історичного процесу навряд чи містить бодай 2-3 положення, визнаних науковим співтовариством так же одностайно, як, наприклад, закони Ньютона чи дарвінівська теорія еволюції. Украй проблемним залишається встановлення відповідності між археологічними й письмовими джерелами, а надлишок свідоцтв створює дослідникові минувшини іноді ще більші проблеми, ніж їхня нестача… Історикові важко уникнути спокуси «відповідати на запити» своєї епохи та певних соціальних чинників, замість суворо дотримуватись фактологічної правоти та концептуальної стрункості… Словом, звертаючись до історії, необхідно знати багато речей та не випускати з поля зору широке коло обставин. Але з усім цим мусимо відіслати читача до відповідної літератури, аби самим зосередитися на нашій основній темі – місці української мови в історії українства.

Неможливо не затримати бодай побіжну увагу на особливостях театру подій, тобто території історичної України. Ця територія на більшій частині свого периметру не має виражених природних кордонів, або ж, як, для прикладу, у карпатському регіоні, цих кордонів попросту «не дотримується»… Натомість усередині країни природні кордони виражені доволі чітко. Тут можна виділити макрорегіони Степу, Лісостепу, Лісової зони й Карпат, а також малі, але чітко відокремлені й природно специфічні регіони Закарпаття, Гірського Криму та Південного Берегу.

Нині, подорожуючи потягом, автомобілем або іншими сучасними засобами, ми приділяємо небагато уваги цим поділам і нам важко збагнути, якими істотними були вони для наших пращурів. Уявімо собі, скажімо, пішого або кінного степняка давніх часів, який вступає під полог лісу. Зникає орієнтація в просторі й паша для його численного стада; стають потрібними предмети й знаряддя, доти відсутні в його побуті; зусібіч підступають невидимі та незнані небезпеки, ознаки яких він не годен вчасно розгледіти та розпізнати. Духи й божества, яким із давніх-давен поклонялися предки степовика, тут починають видаватися безсилими, душу обіймає тривога: якими молитвами й пожертвами задобрювати тутешніх богів? якими обрядами боронитися від темних сил місцевого потойбіччя?.. Отже, відбувається, як нині кажуть, повний розрив шаблону. Не більш впевнено почуваються й лісовик у степу чи мешканець рівнин на карпатських перевалах.

Стародавні цивілізації, які виникали на наших теренах, здебільшого виявляли  прив’язаність до певних географічних середовищ. Ця прив’язка не була надто жорсткою, тим більше що межі степу, лісостепу й лісової зони самі «рухалися» в той або інший бік відповідно до кліматичних змін. Однак залежність історичних і, зокрема, етногенетичних процесів від географічного чинника була дуже істотною. Пригадаємо бодай славнозвісні й загадкові «Змієві вали» - грандіозну систему стародавніх фортифікаційних споруд, які перетинають переважно Центральну Україну згрубша вздовж кордонів степової зони. Навіть для сучасної держави зведення такої системи стало би важким технічним та фінансовим випробуванням (мимохіть згадався «європейський вал» ім. Яценюка…), тож можемо тільки здогадуватися, чого воно коштувало нашим далеким предкам.

Згідно з переважною більшістю гіпотез, процес розбудови валів тривав багато сотень років. За цей час неодноразово змінювалася етнополітична обстановка по обидва боки украплень. Вельми ймовірно, що виконавці завершальної стадії робіт відрізнялися від перших будівників своїми мовою, віруваннями, соціальною структурою, ба навіть, расовим типом, і що з другого боку укріплень сталися за цей час не менш ґрунтовні зміни. Наскільки ж глибоким було почуття протистояння Лісу й Степу, яке давало наснагу таким різним поколінням будівничих – і, відповідно, наскільки було їм непритаманне ставлення до протилежної сторони, як до «братів-українців»!

Степова Україна… Наші «безкрайні» степи становлять лише західне закінчення грандіозного євразійського степового коридору, який де ширшою, а де вужчою  смугою (в Україні – радше вужчою) тягнеться від гирла Дунаю до Маньчжурії. Приблизно з сер. 2-го тис. до н.е. цей коридор став тереном розселення численних кочових народів і одночасно – нерозв’язною безпековою проблемою для його сусідів. Аж до настання нового часу наймогутніші держави не мали змоги контролювати процеси на цих теренах. Жодна розвідка світу не годна була передбачити, де й коли з передсвітанкового туману вигулькнуть жорстокі вершники – мала банда грабіжників, а чи велетенська орда, згуртована залізною волею Аттіли, Батия або іншого вождя. Окремі перемоги над кочовиками не розв’язували проблему; їхня неперевершена маневреність та фактор несподіваності нападів зводили нанівець найочевидніші демографічні, цивілізаційні та військово-технічні переваги опонентів.

Степ довший час залишався нерозмежованою та цивілізаційно неосвоєною зоною ризикованого проживання та господарювання. Водночас його природні та комунікаційні ресурси становили непоборну спокусу для довколишніх народів. Коли ті почувалися на силі, їхні оборонні, комерційні та землеробські аванпости просувалися вглиб степової зони, – щоб знов відступити, коли шалька терезів почне схилятися на бік неспокійних сусідів. Відтак століттями спочатку протоукраїнські цивілізації, а згодом і сама Україна, не мали визначеного південного кордону. З іншими кордонами справа стояла ненабагато краще. Історичні дослідження, до слова, уникають чіткої відповіді на просте питання: коли саме і з яких причин українців та білорусів почали вважати різними народами? Втім, мешканці деяких сіл українського Полісся дотепер вважають своїм президентом «бацька» Лукашенка…

Поняття «Україна» довший час мало надзвичайно непевне просторове визначення, причому мова йде не про окремі спірні території, а про саму суть цього поняття. Таке пізнє територіальне самоототожнення, принаймні для європейської нації, було явищем майже безпрецедентним. Воно багато що визначило в ментальності нації, з нього, як видається, великою мірою проростає й коріння наших важкорозв’язних політичних та мовних проблем.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Про синтетичний і натуральний пух
Складно собі уявити осінь чи зиму без теплої куртки чи пуховика. Чи не так? Щоб бути впевненим у тому, що верхній одяг для холодної погоди не лише виглядає стильно та оригінально, а й тепло, обов'язково варто звертати увагу на те, що у нього всередині.
Читати більше