Історія однієї переселенки: Вікторія Хромова

26 червня 2018
Редакція

Є деякі важливі дати, які абсолютно не викликають позитивних емоцій. Наприклад, Всесвітній день біженця. Історії тих, хто вимушені були покинути домівки, стали також і українською реальністю. Але є в тому й світлі моменти: приклади людей, котрі знову й знову спроможні будувати життя, надихають, а Житомир завдяки таким людям отримав прекрасний центр освіти та творчого розвитку«GINGER» зі справжнім дитячим англомовним театром. Засновницею театру стала нова житомирянка Вікторія Хромова. Напередодні Всесвітнього дня біженця Віка розповіла  про те, як знайти себе і не здаватись, пише Zhytomyr. Travel.

«Я з Луганської області, місто Алчевськ. Була викладачкою в Донбаському Державному технічному університеті. Ми все життя прожили в Алчевську, й батьки мої звідти. Це індустріальне місто, більш розвинуте, хоч і молоде. Житомир інший: мені здається, що старий, давній Житомир схожий на велике добре село».

«В Алчевську з підприємницькою стороною викладацької роботи я не стикалась –  працювала у вищому навчальному закладі. У нас на високому рівні викладались технічні спеціальності, а наша кафедра готувала технічних перекладачів. В Україні небагато вишів таких готують, і я філолог-перекладач із спеціалізацією «Технічний переклад». На момент, коли почалась війна, я вже вісім років пропрацювала викладачкою».

«Я взагалі не збиралась тут працювати, бо ми сюди їхали, як всі, – пересидіти. Думали, пару місяців і все закінчиться. Тим більше, що тоді вже чекала на другу дитину і якось про роботу зовсім не думала. А тут випадково грант підвернувся. Тоді все було випадково:  випадково оголошення про конкурс побачила, випадково проект подала і, сама не розуміючи, що сталося, виграла. Мабуть, десь зверху щось вже було вирішено!» (Сміється - прим. ред.).

«СПОЧАТКУ Я ПЛАКАЛА, ПОСТІЙНО ПЛАКАЛА…. ЗА СВОЇМ ДОМОМ, ЗА МІСТОМ, ЗА ВСІМ»

«Багато залежало від того, з яким настроєм людина поїхала. Ми були «махрові націоналісти», при чому вся сім’я. Слава Богу, що вся, бо багато сімей порозводились, різне було. А ми їхали у свою країну: тут  всюди прапори українські, і ми так цьому раділи!»

«Спочатку я плакала, постійно плакала…. За своїм домом, за містом, за всім. От вранці всі розходяться на роботу, моя Аля йде до школи, а я ридаю. За півтори години до того, як всі мали повернутись, я казала собі, що досить. Умивалась, готувала їсти. І було це тільки до моменту народження Степана. Народження Степана – це такий відволікаючий момент. (Посміхається) І взагалі, виходячи з досвіду спілкування, думаю, що хто захоче, той собі місце знайде».

«Ідея дитячого театру прийшла якось випадково. Я сиділа зі Степаном на руках, годувала його і побачила оголошення про конкурс проектів. «Опишіть своє бачення…» Що я можу бачити? Я ж «учілка»! Про це й написала. Але ми з Алею попередньо зробили мозковий штурм, все придумали, описали. Звичайний навчальний центр для дітей – неоригінально, а театр, то інша справа. Саме по собі театральне мистецтво робить людину більш розкутою, дитині дає впевненість в собі. І зараз наші діти абсолютно спокійно виходять на сцену».

«У нас у школі така валюта – джинджери. Це гроші, які діти отримують за кожне заняття, а потім йдуть у джинджер-магазин. Дітям подобається».

«Я б не змогла сидіти вдома і нічого не робити – це в характері. Ні, іноді звичайно треба розслабитись, коли напряг, коли втомилась, але на три дні максимум. Іноді я хворію, причому сама не лягаю: мене, вірогідно вже зверху в ліжко вкладають (сміється - прим. ред.). І от два дні лежу, а на третій вже починаю з глузду з’їжджати. Температура, нежить, але я встаю й біжу по справах».

«Колись я була дуже слухняна, ніжна, така собі «дівчинка-дзвіночок». А потім життя навчило зуби показувати. Коли мені сказали, що я стерво, спочатку хотіла образитись, а потім зраділа: «Нічого, нормально» (сміється - прим. ред.).

«Батьки в мене завжди були «не радянських» поглядів. Вони прості люди: мама має будівельну освіту, з 90-х працювала в приватних організаціях, папа на хімзаводі, бабуся взагалі з дитбудинку. Але батьки завжди мали прогресивні погляди, ніколи не навішували ярликів. А мого прадіда по маминій лінії розкулачили – у нього була ковбасна фабрика. Вони починали з того, що просто робили ковбасу в домашніх умовах. Два кошики приносила на ринок продавати. Так і  розкрутились. Ну, це ж не магнати якісь, роботящі люди зі збитими руками.  А коли розкулачували, вони практично помирали з голоду».

«НІКОЛИ В ЖИТТІ НЕ ЧЕКАЛА, ЩО ЗА МЕНЕ ХТОСЬ ЩОСЬ ВИРІШУВАТИМЕ»

«Ніколи в житті не чекала, що за мене хтось щось вирішуватиме. І хоч зрідка іноді хочеться побути «дівчинкою-дівчинкою», але все одно на плечах треба тягнути багато чого. Хоч в принципі одне одному не на заваді. (сміється - прим. ред.) Тільки зараз намагаюсь свою дочку навчити не бути мною: «я сама», «я понесу». Якщо хочуть допомогти нести портфель – нехай».

«Діти в мене дуже різні по характеру. Аля – ураган, а Стьопа спокійний, виважений, але наполегливий. І ніжний! Ну хто в нас хлопчиків навчає бути ніжними? Ми ж потім будемо хотіти, щоб він у нас був і «справжній мужик», і водночас ніжний та турботливий. Треба дітей навчати, як  саме проявляти почуття, будувати стосунки».

«Знайомих та приятелів в Житомирі у мене багато, але найближче товаришуємо із жінкою, котра також переселенка. Ми зійшлись на підґрунті спільних проблем. До речі, ми вже в Житомирі познайомились, коли вирішували проблему соціалізації дітей, питали одна в одної: «А ви в яку школу ходите, з однокласниками дружите чи не дружите»? Потім якісь кредитні моменти чи навіть побутові дрібниці типу «скільки подушок купили». Їй було трохи простіше: вона сама з Житомира, а в Маріуполь заміж вийшла».

«На початку дуже дивувало, які люди в Житомирі душевні. От, наприклад, питаєш дорогу, а тобі всі розказують, радять, як краще, мало не за руку можуть довести. Якось в тролейбусі  вийшли, якійсь чоловік довів до рогу вулиць, а потім каже: «Ладно, піду знову на тролейбус, бо то я вийшов, щоб вам дорогу показати. От такі житомиряни, виявляється».

«НА ПОЧАТКУ ДУЖЕ ДИВУВАЛО, ЯКІ ЛЮДИ В ЖИТОМИРІ ДУШЕВНІ»

«У 2017 «GINGER» отримав диплом «Відкриття року». При чому я й досі вдячна тодішньому директору лялькового театру Сергію Леонідовичу Мисечко. Я просто прийшла, попросила. Вже приготувалась, що мені скажуть, скільки це коштуватиме – декілька тисяч вже в голові намалювала. Я вже уявила, що попрошу батьків дати «хто скільки зможе», а сама докладу, скільки не вистачатиме. Ось якось так чекала, а він просто сказав: «Виступайте». Так мої діти вийшли на велику сцену вперше».

«Вже давно хочемо замахнутись поставити щось серйозне. У нас «на полиці» лежить сценарій постановки  «Синього птаха», хотіли поставити «Кентервільскього привида». Навіть почали потроху, але тепер я замахнулась на «1001 ніч». Просто шалено хочу зробити, навіть почали постановку східних танців. До речі, нам класні дівчата допомагають – «театрал» та хореограф, які хочуть себе проявити, і це для них теж добра можливість здобувати досвід».

«До неприємностей треба навчитись правильно ставитись. Мені спочатку все не подобалось в Житомирі. Ну, не саме місто, а ситуація, в якій я тут знаходжуся: була розлючена на все і на всіх. У інших була проблема з винайманням житла, бо коли власники квартир чи ріелтери дізнавались, що переселенці, то просто кидали слухавку. А ми зняли прекрасну квартиру! Тоді нас прийняли безумовно, з усім нашим «караван-сараєм»:   бабусі-дідусі, я вагітна, наша кішка. Нам прекрасна хазяйка попалась, з якою ми й досі спілкуємось.  І я при цьому все одно була чимось незадоволена. А потім у мене вкрали сумку з паспортом. І все! Я почала розуміти, що треба навчитись радіти тому, що маєш. Сказала собі: «Ну от, тепер у тебе навіть паспорт житомирський». І тоді розслабилась. Ні, я не почала намагатися щось любити! Просто розслабилась і почала бачити Житомир інакше: я почала його приймати. До того моменту – весь час на старті: от сказали б їхати назад, я б на завтра поїхала. А тепер я вже десять раз подумаю».

«А ПОТІМ У МЕНЕ ВКРАЛИ СУМКУ З ПАСПОРТОМ. І ВСЕ! Я ПОЧАЛА РОЗУМІТИ, ЩО ТРЕБА НАВЧИТИСЬ РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ»

«Про сильну жінку – питання провокативне. (Посміхається) Мабуть, так. Часто мені люди кажуть: «Блін, ну ти стільки перенесла». Може я й сильна, але емоційна. У мене декілька разів брали інтерв’ю, і мені здається, що люди намагаються знайти якійсь психологічний момент, щоб зрозуміти нас. Звичайно, там у мене було налагоджене життя, дім, робота, сім’я, квартира. Я працювала, захистила кандидатську, думала: «От відійду морально –  почну докторську». У мене все було! І про свою справу я мріяла, але це було дуже далеко, мені здавалось, що для цього надзвичайно багато треба».

«Я закінчувала університет по двох спеціальностях паралельно: фінансово-економічна та перекладацька. Економічні спеціальності я, як справжня студентка, вчила по принципу «здала-забула». Єдине, чого я тоді навчилась, – це структурування, таблиці. Мені зараз дуже легко вести облік всього: занять, дітей, підручників. Систематизація для гуманітарія дуже потрібна. А в бухгалтерії як була «нуль», так я в ній і лишилась «нуль повний». І взагалі я не бізнесвумен: в «GINGER» вкладаю абсолютно все, що маю, але він мене не годує і прибутків великих не приносить. Тільки задоволення. Але це вже щось!»

«Коли людина має бізнесовий хист, вона «нюхом чує» вдалі проекти, розуміє, де можна заробити гроші, а в мене цього немає. Натомість я вмію багато працювати» (посміхається - прим. ред.).

«Як би не говорили про соціалізацію, про необхідність занурення у суспільство, але все одно здається, що нас виділяють в окрему касту. Так, я у своїй країні, я рада, що я тут, але я нікуди не можу піти без того папірця, що я  «звідти». Звідки?»

«Для мене в людях головне відданість і чесність. Відданість – тому що були випадки, а чесність сама по собі. Сама за таким принципом до людей ставлюсь і якось по-дурному, мабуть, я весь час чекаю, що й до мене так будуть ставитись. Слава Богу, я напевно просто не помічаю, коли мене обманюють».

«Родичі зіграли велику роль у нашій адаптації на новому місці. Це двоюрідний брат моєї мами та його родина: жінка та мої брат із сестрою.  Ми з донькою жили в них пару місяців, це якраз під час вагітності. Вони не просто підтримали нас, вони максимально допомогли зорієнтуватись та буквально не дали  з’їхати з глузду на новому місці. Я зрозуміла одну важливу річ: родичів не буває близьких або далеких, є просто рідні люди, твоя родина! Ми зараз дуже близькі: брат хрестив мого Степана, а я – хресна мати сестриної доньки».

«Дітей я балую –  намагаюсь їм все давати. Ну, не «золотий батон» звичайно, а максимальне поле для діяльності, для розвитку. Я не вважаю, що треба нову якусь курточку купувати. Ми краще разом морозива поїмо або ж зробимо те, що дитину зробить радісною. Можна купити якусь прикольну штуку з мильними пухирями, від якої він буде верещати від задоволення. Дитині потрібні враження! І якщо це враховується, то тоді  – так, я балую своїх дітей».

«Ніколи не кажи ніколи. Я думала, що ніколи не буду працювати в школі, бо там інший контингент. А зараз я чим займаюсь? (Сміється) І мені  моя робота подобається до безтями! Колись рік тому мені одна мамочка сказала: «У нас покарання для дитини –  не пустити на англійську». І це для мене  – похвала вищого ґатунку».

«НІКОЛИ НЕ КАЖИ "НІКОЛИ". Я ДУМАЛА, ЩО НІКОЛИ НЕ БУДУ ПРАЦЮВАТИ В ШКОЛІ»

«В Житомирі ні до чого поки не прикипіла, і цьому є логічне пояснення: з того часу, як я прийняла Житомир, у мене з’явився «GINGER». І зараз мені просто фізично ніколи гуляти».

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька.

[adSlot8]

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Пам'яті Степана Пушика
Прикарпатський університет імені В. Стефаника. Перший курс. Розгублена студентка з великими мріями. Навколо метушилося безліч людей. Почалися пари. Одним з викладачів став Степан Пушик. Суперечливий, злилася на його насмішкуваті закиди, що не знаю повстанських пісень. Але завжди розуміла велич людини, яка переді мною. Час — надмінний, смерть — крадійка. Легенди — вічні, як і пам'ять.
Читати більше