ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА. Шостий уривок

ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА

(Продовження. Початок дивіться у першому-п’ятому уривках)

Шостий уривок

У листі від 15 січня 1879 року Іван Франко скаржиться Ользі Рошкевич, що не вміє жартувати, “а кожний жарт виходить такий грубий, незграбний і разить кожного!”. І тут же зазначає: “Одно тільки мене дивує – як ти, знаючи таку мою натуру, могла мене полюбити, – даруй, любочко, може, знов ображую твоє чуття, але я сам бачу, що ні за що мене любити!”.

Він ніби жартома, але цілком серйозно починає ревнувати кохану дівчину: “Чи припадком пан Бучинський не закохався в тобі на старість? То було би раз забавно!”.

Франко радіє, що бачитиметься з Ольгою наприкінці місяця, сподіваючись, що вона приїде на “забаву з танцями”, яку організовують їхні знайомі.

Але вже 26-27 січня 1879 року пише Ользі Рошкевич: “Зовсім не засмутився тим, що ти не приїдеш на бал”. І пояснює причину цього: “А знаєш, се навіть ліпше, як ти приїдеш не на забаву, а так і будеш мати більше вільного часу, будем могли довше бачитися. А то я й так уже міркував собі, що твій приїзд на бал наробить тільки жалю нам обоїм, т.є будем видітися зовсім коротенько або й зовсім ні”. І далі: “Ах, коби-то вже раз діждатися тих солодких, так гаряче пожаданих хвиль, коли буду міг побачити твоє любе личко, стиснути твою руку, притулитися до тебе, як до сестри, до приятеля щирого! А знаєш, я, скільки разів подумаю о тобі, все уважаю тебе чимось вищим від себе, сказав би-м, святішим (не гнівайся за тото слово), – і мені робиться так легко при такій споминці. Немов я справді сиджу коло тебе серед пречудної лолинської природи, сиджу так близько-близько, що чую, як б’ється твоє серце! Ах, Олю моя, коли то щезне той простір, що тепер так незносно широко лежить між нами?”.

Франко запевнює Ольгу, що не ревнує її: “А “конкуренції” я зовсім не боюся і заздростити тобі не можу, як ти бесідуєш і зносишся з мужчинами”.Він зізнається коханій дівчині: “Не бачити тебе більше як півроку, а бути на волі, не в тюрмі, – я, бачиться, не вдержав би! Свойов дорогов, що на весну, по великодніх святах, думаю постранствувати до Лолина, як ті турки до своєї Мекки, – але до того часу ще зима, холод, сніг, смерть!”.

Він намагається дивитися на все з точки зору майбутньої письменницької кар’єри Ольги і навіть допускає, що дівчина в когось може закохатись: “Ти ж знаєш, що я не егоїст в жаднім згляді, а найменше в такім, як любов, котра при всякім ограниченні і стісненні мусить щезнути, котра йде в парі тільки з свобідним поступуванням. Ти знаєш, що для тебе іменно я бажаю якнайрізнороднішого товариства, пізнавання всяких характерів, – се ж усе для будущої повісте-писательки – скарб. А щодо такого разу, якби ти залюбилася в кім другім – не гнівайся за таке розсуждєніє, воно чисто  т е о р е т и ч н е, моїм пером не керує ані плохо укрита заздрість, ані безпідставний якийсь гнів, – то і в такім разі я знаю, що “серцю не розкажеш…”.

Франко часто цитує Шеллі й услід за ним повторює, що можна “любити рівночасно двох людей або й більше”. Разом з тим він продовжує пропагувати свій так званий політичний, якщо можна так сказати, підхід у поглядах на кохання, який започаткував у попередніх листах: “Любов така, якою вона повинна бути у людей образованих і свобідних від усяких пересудів, повинна опиратися на стислій науковій аналізі власних характерів, цілей, змагань, се раз, і, по-друге, на докладнім пізнанні людської природи взагалі, на пізнанні тих прав натуральних, котрим підлягає людський дух і людське тіло. Тоді всяка зміна, котра незнаючих людей поражає, мов грім з ясного неба, а не раз навіть зводить їх з розуму, для них буде ділом природним, конечним і справедливим, не відбере їм супокою, бо позволить їм слідити причини в перших зав’язках і обрахувати наперед скутки. Такі тільки люди зможуть любитися сильно, спокійно, довго, так, як любиться своє життя, сонце, воздух, природу, думку, котрій посвятиться свої сили, переконання, – бо кохана людина буде для них також частиною всього того, значить, потребою життя. Але силування, присяг, приречень ніяких тут не повинно бути”.

Франко жартома допускає, що може закохатися в іншу жінку, і тут же запевняє Ольгу: “Але що ж, так, бачиться, не буде, а хоть коли й буде, то ще дуже не швидко…”.

Після подібних роздумувань про кохання і розповідей про свою літературну діяльність Франко пише: “А на закінчення хтів би-м тобі ще раз сказати, як я тебе люблю, як сильно, щиро я тебе люблю, як рад би-м тебе побачити, поговорити з тобою, як завидую п. Руденському  і всім тим, котрі бачать тебе, щоденно бесідують з тобою, забавляються… Але ні, о тім не буду говорити, се занадто болить”.

У листі від 7-8 лютого 1879 року Іван Франко скаржиться Ользі Рошкевич, що та вчасно йому не відписує, а потім зазначає: “Що се таке, що літом, коли ми ледве раз на місяць обмінювалися кількома словами, мені було якось не так вкучно ждати твого письма, а тепер, коли письма стали приходити частіше, я формально з розуму сходжу, сам не свій, коли нема від тебе листа в той день, коли після мого вирахування повинен би бути”.

Він зізнається, що Ольга стала тепер, “коли можу частіше обмінюватися з тобою думками, – неначе чистий воздух для мене, немов сонце ясне, з котрим чоловік не може розстатися. Ах, сонце моє, в днях поганих, в днях смутку, розпуки, самоти, погані я відвик був від тебе, я думав, що зможу зовсім тебе забути, думав, що зможу вічно жити в тій погані, – а може, думав і ще що інше, – та чорт побери і ті дні, і ті мислі. Але тепер, коли твій образ знов віджив перед моєю душею в цілій давній красі, коли твоя любов наново огріла мене і отрясла з льоду і всякої погані, – любцю моя, тепер я не можу подумати собі, на які би я зійшов дороги, якби прийшло розстатися з тобою навсігди! Я тепер ажень пізнав, який неоціненний скарб для мене твоя любов”.

Франко виправдовується за свій попередній лист, в якому цитував Шеллі: “1) Ні Шеллі, ні я не говорив і не говорю, щоб мож було кількох нараз любити однакою любов’ю (як  к о х а н к і в), а тільки бесіда була о любві поочередній. 2) я не говорив сього ані для того, щоб або резервувати собі на будуще вихід – се було  п і д л о  для того, щоб тобі закинути свою заздрість. Любцю моя, ти хибно думаєш о мені, що я вважаю тебе такою дуже заздрісною. Хіба я не знаю, яке мусить бути твоє положення серед таких обставин, в яких ми тепер находимося? Хіба ж я не чую по собі, що розірвання зв’язі між нами підтяло би всю мою силу, всю надію на будуще щастя? І хіба, значить, бажання вдержати тоту зв’язь мож назвати заздрістю? Ні, ніяким світом! Се ж іменно любов, чиста і сильна, ущасливлююча, – а не заздрість, котра боїться кождого самостійного кроку, кождого вільного слова другої людини. Такої заздрості ані я, ані ти не знаємо і не можемо знати, доки з наших голів не вивітрили думки про вільність кождої людини, а, надіюся, тоті думки не вивітріють з них ніколи”.

Франко сподівається на приїзд Ольги і мріє побачити її в своєму помешканні. “Олю моя, серце кохане, … коли погадаю про твій приїзд, тисячі надій, ожидань і тривог переходять по моїй голові”.

Свого листа він підписує: “Твій наречений Іван”.

І тут же в приписці додає: “Се лихо, що нам на вулиці не мож разом показуватися, бо тут багато людей знає мене, – зараз би пішли всякі плітки і чортзна-що, а я того не хочу. А до тебе до готелю мені зайти також не мож, хоть би під маскою якого-небудь Славкового приятеля, абощо, – чорт знає, може, також бути не зовсім гарно. Значить, єдиний вихід, що ти будеш у мене. Ах, як я тішуся наперед тою хвилею, може, більше тішуся, ніж треба, але що ж, таке вже тото мізерне серце людське…”.

У листі від 17-18 лютого 1879 року Іван Франко вкотре вдається до підпорядкування кохання літературі: “… справді,щоб бути правдивим поетом, списателем, щоб змочи цілковито “вийти з себе”, переллятися в тих людей, котрих описується, треба вперед самому пережити такі хвилі, як ми пережили, такі погідні, щасливі, веселі хвилі, котрі заповнюють собою всю його істоту, зміцняють його організм і не лишають по собі ані одної тіні, ані одної прикрої споминки, ані одного внутрішнього закиду, що ось се було зроблено недобре, се нехорошо, сього замало, сього забагато. Такі хвилі правдивого, органічного вдоволення, полученого з удоволенням психічним, духовим, трафляються рідко в житті людей, і то в житті тих навіть немногих людей, котрі до нього спосібні… Постій, в моїй повісті “Івась Новітній” я опишу любов двох “проскрибованих”, свого роду також цікаву, хоть зовсім не подібну до нашої, де вкажу, як самі вдоволення тіла без причинки вдоволення духу можуть виродити любов стосунково сильну і чисту”.

Іван Франко вважає себе щасливим. “Чого мені більше треба? Чого я більше бажав? І чи міг я навіть снити о тім, що сталося? Ні! Щастя прийшло само, прийшло більше, ніж я міг надіятись, – натепер я щасливий. Ах, ся щаслива хвиля – се для мене немов перспектива, через котру бачу в будущім багато подібних, ще щасливіших і кращих хвиль, – і чого ж більше бажати? Жалувати, що ми розсталися? Адже ж, стрічаючись, знали ми добре, що розстатися мусимо, навіть думали, що швидше, ніж справді розстались. Журитися тим, коли то ще побачимось? А се що поможе? Побачимось, як обставини дозволять, – а тоді, значить, і пожуритись час буде, не тепер! Ось які мої мислі!”.

Він ніби сам себе переконує: “Я знаю, що ти мене любиш – я спокійний, щасливий”.

Анатолій ВЛАСЮК

5 травня 2018 року

(Далі буде)    

*обкладинка - http://na-skryzhalyah.blogspot.com

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Твої "НепрОсті": Тарас Прохасько презентував перевидану книгу
Учора у Франківську відбулася презентація "НепрОстих" станіславського феномена Тараса Прохаська. Уперше книга була видана у 2002 році. Наразі, 16 років потому, видавництво Terra Incognita вдихнуло у неї друге життя.
Читати більше