І нація, збережена своєю мовою

26 лютого 2018
Влодко

(закінчення)

Як правило, міжнаціональне протистояння передбачає чітке розрізнення протиборчих сторін: турків і греків, сербів і албанців, курдів і арабів тощо. Окремі особи чи цілі групи населення з різних причин можуть мати подвійну ідентифікацію, вагатися з самовизначенням тощо, однак на загальному тлі такі зазвичай становлять лише мізерний виняток… Заледве не протилежною була картина литовсько-польського та почасти литовсько-білоруського протистояння поч. ХХ ст.! На той час майже не існувало, а особливо в елітних прошарках населення, "чистих" литовців, які литовську мову та самосвідомість успадкували від батьків-дідів і поділяли з усіма членами своїх родин.

Масова литуанізація поч. ХХ ст. не була схожа на історії тих екс-радянських людей, які раптом починали гарячково шукати своє не раз вигадане "єврейське коріння", аби мати змогу виїхати з колишнього СРСР у більш теплі та хлібні краї… Тодішня Литва була слабкою й небагатою державою з невизначеними перспективами, а литовська ідентичність, вочевидь, не мала під собою такої потужної основи, як, приміром, польська. На диво, тисячі успішних у польському середовищі людей свідомо обрали саме цю ідентичність!

…Ніхто з трьох братів Тадаса Іванаускаса, знаного ботаніка та зоолога не вважав себе литовцем. Майбутній науковець опанував литовську мову, якою перед тим не володів, у середовищі петербурзьких студентів-литовців. Згодом, закінчивши Сорбонну та маючи поважний науковий доробок у Росії, він повернувся до Литви, де займався організацією національної науки не раз майже "з нуля".

В Парижі Іванаускас удосконалював рідномовні навички разом із Міколасом Ромерісом (Міхалом Ромером). Виходець із полонізованої родини німецького походження, той вступив був до Польських Легіонів й навіть став особистим ад'ютантом Пілсудського, але, коли генерал Желіговський "самовільно" захопив Вільнюс, обурено відмовився від запропонованої йому посади прем'єра маріонеткової "Центральної Литви", переїхав до Каунасу та присвятив себе розбудові правничої системи молодої держави. Пишучи закони литовською мовою, особистий щоденник п. Міхал продовжував вести польською, а підписувався… нераз своїм німецьким ім'ям "von Römer".

Станіслав Нарутович, брат президента Польщі Г. Нарутовича (!) і чоловік двоюрідної сестри Пілсудського (!!) був активістом молодіжного польського руху, видавав газету "Tygodnik Powszechny" й до кінця життя не зрікся польської мови та культури. Це не завадило йому стати членом Литовської Ради та одним із сигнаторів Акту про незалежність Литви… Орденоносний герой оборони Варшави після початку польсько-литовського конфлікту заявив: "Я литовець!" і перейшов на бік Литви. "Уродзоний" польський шляхтич створив збройний литовський загін та заборонив своїм рідним розмовляти польською. Особа, запропонована на посаду командира кавалерійського полку литовської армії, чесно попередила головнокомандувача Жукаускаса: "Я поляк". "Нічого страшного, я теж" - відповів той… Схожих прикладів було дуже багато* й вони засвідчували, що пробудження нації стало доконаним фактом, перетворилося на незворотний процес, який охопив майже цілу країну.

Виняток становили хіба що… Вільно та Віленщина. В історичній та духовній столиці країни етнічні литовці залишалися мізерною меншиною. Спираючись на потужні пропольські настрої місцевого населення, Варшава інсценувала "бунт" генерала Желіговського, який нібито "самовільно" захопив Віленський край, проголошений "бунтівниками" окремою "Республікою Центральна Литва" і невдовзі приєднаний до Польщі**. На цілий міжвоєнний період стосунки між сусідніми державами було зіпсовано – Литва не підтримувала дипломатичних відносин з Польщею, не мала з нею телеграфного та залізничного сполучення тощо. Ця "холодна війна", неабияк ускладнивши життя маленької країни, посприяла натомість її культурній та ментальній емансипації від польщизни.

З наближенням ІІ-ї світової міжнародне становище Литви почало стрімко погіршуватися. В 1938 р. перед загрозою повномасштабного збройного конфлікту вона мусила погодитися на встановлення дипломатичних та економічних відносин із Польщею. Навесні 1939-го Німеччина зажадала передачі їй "Мемельланду" (узбережжя з Клайпедою), а у жовтні того ж року, коли вже на польську землю вступили коричневі та червоні окупанти, Москва висунула Каунасу свої вимоги: договір про дружбу плюс "обмежений контингент" її військ на литовській території***. Навзамін Кремль в односторонньому порядку передав Віленський край Литві, що стало однак прелюдією до її повної окупації росіянами в 1940-му.

Маленька країна виявилася об'єктом жорстоких ігор сильних світу цього. Напад нацистів на СРСР спонукав литовців до нового повстання, однак ІІІ-й Райх не побажав зробити їм за це жодних політичних поступок. Після повернення Совєтів у 1944-му ще багато років тривали партизанська й підпільна боротьба проти загарбників, героїчна та безнадійна водночас. У висліді всіх цих подій Литва надовго стала однією з 15-ти "братніх республік" СРСР – щоправда, багато в чому несхожою на інші суб'єкти Совдепії…

Одним з очевидних виявів цієї несхожості була мова. В країнах Балтії, на відміну від решти національних регіонів СРСР, рідномовне середовище залишалося достатньо щільним, багатофункціональним та відносно вільним від "суржику"; мешканці цих країн прагнули залагоджувати всі свої проблеми в рамках цього середовища, а не поза його межами. Литовська мова обслуговувала навіть такі сфери, в яких зазвичай домінувала російська – зокрема, нею послугувалися партійні й господарські органи республіки.

Кривава епопея "лісових братів" не принесла нації видимих здобутків, однак її непрямі наслідки виявилися доволі значними. Побоюючись поновлення антирадянських змагань та зважаючи на стратегічне положення Прибалтики, Москва мусила істотно модифікувати "ленінську національну політику" в цьому регіоні. Закони, звісно, тут діяли такі самі, як і в решті Совдепії, натомість стиль керівництва мав свої особливості. Як і всі їхні колеги, керівники прибалтійських республік виконували п'ятирічні плани, боролися з "буржуазним націоналізмом", рапортували з трибун з'їздів та пленумів про "історичні досягнення" тощо, але в практичних питаннях мали відносну свободу дії, якою по змозі користувалися на благо своїх народів.

Спілкуючись із литовськими друзями та читаючи литовську пресу, автор цих рядків не без подиву зауважив, що якась глибока "мовна" ідеологія литовцям не притаманна. Так, вони люблять і шанують свою мову, однак роблять це зазвичай буденно й небагатослівно. Їхня увага була сфокусована на іншому… Спосіб життя народів Балтії виламувався з реалій "совка": комфортні котеджі під соснами, чисті вулички середньовічних міст, невитоптані газони, відносний достаток у крамницях, затишні кав'ярні з ненав'язливою музикою, відсутність хамства тощо. Ці свої особливості прибалти прагнули вберегти від навального вторгнення російськомовної гопоти; різні верстви населення, включно навіть зі значною частиною компартійної верхівки були єдині в цьому прагненні. Власні мови стали для литовців, латишів та естонців додатковою лінією захисту, себто чинником радше функціональним, ніж суто духовним.

Відмінність прибалтійського способу життя добре відчували мешканці "совка", натомість західним спостерігачам вона не видавалася чинником, гідним серйозної уваги. Коли на хвилі горбачовської "демократизації" народи Балтії висунули гасло незалежності, це попервах не знайшло розуміння в їхніх потенційних партнерів. Адже за "об'єктивними" показниками Литва, Латвія та Естонія істотно не відрізнялися від інших регіонів СРСР. Економіки цих країн "вросли" в радянську систему; технології відповідали радянським стандартам; законодавство, політичні структури, офіційна ідеологія були однаковими з рештою Совдепії, а відданість рідній мові, культура, ментальність… Нема способів виміряти ці характеристики та порівняти їх з якимись "еталонами".

Тож західні "наставники" радили прибалтам краще залишатися в складі "реформованого Союзу" та "підтримувати перебудову зсередини". Однак литовці, латиші та естонці мали мужність не послухатися "мудрих" порад та піти власним шляхом. За неповних півтора десятиліття цей шлях привів три народи у "європейський дім", тоді як решта колишніх суб'єктів Совдепії досі блукають манівцями, й то радше віддаляючись від порогів цього дому, ніж реально наближаючись до них. 

В ХІХ ст. литовцям, латишам та естонцям коштувало чималих зусиль збереження та відродження їхніх національних мов. Натомість у ХХ ст. вже ці мови зберегли три маленькі народи, спочатку не давши їм розчинитися у смердючому болоті "русского мира", а потім підштовхнувши їх на рятівний шлях, коли той на якусь хвилю перед ними відкрився. Каменярі національного відродження народів Балтії імовірно не підозрювали, від яких небезпек порятує ці народи їхня праця та які безцінні ужинки принесе вона наступним поколінням!

* Загалом свідомий, зроблений усупереч сімейній традиції вибір національної самоідентифікації не був суто литовським феноменом – варто пригадати, скажімо, що рідний брат українського митрополита А. Шептицького Станіслав став польським воєначальником… Проте в Литві набуття громадянами нової ідентичності було не побічним явищем, а, фактично, основним способом творення модерної нації.

** Литовці засвоїли цей гіркий урок і невдовзі використали схожу "технологію" для приєднання до своєї держави Клайпедського краю.

*** Попередньо в кількох конфліктних ситуаціях СРСР підтримував Литву, яка мала відтак певні підстави довіряти могутньому сусідові.

Першу частину читайте за посиланням: uamodna.com/articles/lytva-mova-yaka-znayshla-svoyu-naciyuihellip

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

8 занедбаних місць на планеті, від яких стає моторошно
У світі багато занедбаних місць, і кожне з них має свою історію. Якісь місця вселяють страх, якісь – почуття захоплення. У статті ми зібрали для вас наймоторошніші місця на Землі, від яких перехоплює подих.
Читати більше
XVII СТ. : ПОЛОНІЗАЦІЯ, ВІДРОДЖЕННЯ, ПОЧАТОК РУСИФІКАЦІЇ
Особлива важливість цієї епохи для долі українства та його питомої мови не підлягає жодним сумнівам, хоча в різні її періоди в різних куточках української ойкумени відбувалися відмінні навзаєм, не раз "протилежні за знаком" процеси.
Читати більше
Як слов'янки прикраси носили
Яскравим та виразним наповненням до українського народного одягу виступали прикраси. Вони виконували захисну функцію амулетів, талісманів, оберегів, які супроводжували людей упродовж життя. Основним призначенням ювелірних виробів було доповнення до костюма. Звідси і їхня художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які збереглися і зараз.
Читати більше