Ейфорія

6 жовтня 2017
Яна Пизинцали

Розділ 2​

Партитура. Агогіка

Партитура – нотний запис багатоголосного музичного твору, що призначений для виконання ансамблем, хором чи оркестром, у якому всі партії (голоси) одна над одною представлені у певному порядку.

Агогіка (від давньогр. ἀγωγή – введення, внесення), в музичному виконавчому мистецтві – невеличкі відхилення (уповільнення, прискорення) від темпу та метру, підпорядковані цілям художньої виразності.

Бенедикт одягався повільно, не кваплячись, як завжди після сеансу, дозволяючи думкам блукати спокійно та розслаблено, ні на чому особливо не зосереджуючись. Піднявши з полу зім'яту сорочку, він хмикнув, оглянув її та, підійшовши до шафи, що був убудований до однієї зі стін саме для таких випадків, відчинив її та, подумавши хвилину, дістав звідти простий білий джемпер. Не те що б це було ідеальне рішення, але, з огляду на те, що нових зустрічей сьогодні не передбачено, мабуть, підійде. Задоволено кивнувши самому собі, Бенедикт кинув светр на ліжко та зачинив шафу.

Сидячи за півгодини у себе в кабінеті за чашкою чаю, Бенедикт подумки повернувся до нещодавньої розмови з Едвардом Еттінгером.

Едвард подобався йому. Не тільки тому, що із такою люттю, що межувала із фанатизмом, захищав Лінду Сілвертон, яку Бенедикт, як і будь-яку зі своїх клієнток, що опинилася б у подібній ситуації, й сам би захищав до кінця, використовуючи будь-які способи, що були йому доступні, але й тому, що, на відміну від багатьох з тих, хто міг опинитись на його місці, знайшов у собі здатність слухати й чути.

Бенедикт відкинувся на спинку крісла та прикрив очі, знову згадуючи їхню бесіду.

… – І все ж таки мені складно уявити, що… – Едвард посовався у кріслі та похитав головою, – що будь-хто, а тим більше, – чоловік, може займатись тим, чим займаєтесь ви.

Бенедикт посміхнувся.

– Ви здивуєтесь, скільки молодих людей насправді прагнуть цієї професії – найчастіше через банальне незнання її реалій чи просте марнославство. Хоча, в основному, звичайно, через нестачу грошей. – Бенедикт простягнув руку за чашкою та обхопив її пальцями: – Подивіться статистику по Великобританії.

– Не впевнений, що мені це потрібно, – пробурмотів Едвард, у свою чергу, відсьорбуючи ароматний чай. – Але для вас, схоже, ніщо з цього не є проблемою?

Бенедикт помовчав.

– Гроші тією чи іншою мірою є проблемою для всіх, й ті, хто стверджує зворотнє, найчастіше лукавлять. Але так, я займаюся цим мистецтвом не заради заробітку.

Слово "мистецтво", що злетіло з вуст Бенедикта із такою легкістю, наче він говорив про музичний гурт чи драматичну постановку, яскравим метеликом спалахнуло у тиші, змусивши Едварда здригнутися.

– Ви займаєтеся проституцією, – дуже повільно сказав він.

– Саме так, – підтвердив Бенедикт.

– Та називаєте це мистецтвом, – невпевнено уточнив Едвард.

– Більше чи менше, – усміхнувся Бенедикт. – Я б сказав, що слово "мистецтво" для мене лежить найближче до того, що я роблю, але якщо хтось зуміє підібрати більш коректний термін, я буду радий його використати.

Якщо досі Едвард здатний був стримувати себе, то це, схоже, стало останньою краплею.

– Як ви можете так спокійно почувати себе, продаючи своє тіло за гроші? – різко випроставшись у кріслі та відставивши у бік чашку, чітко вимовляючи слова, заявив він.

– Я не продаю своє тіло, – Бенедикт жодним чином не відреагував на цей спалах, наче й не помітивши його. – Я роблю те, що мені подобається.

– Це спосіб знайомитись із жінками?

Бенедикт розреготався.

– О так. Щоправда, не вельми ефективний, маючи на увазі той факт, що я відхиляю дев'яносто відсотків анкет, які надходять на мою пошту.

– І все рівно їх залишається достатньо, – Едвард потягнувся до чайника та налив собі чаю; він уже соромився того, що втратив витримку.

– Для роботи, – Бенедикт піднявся та, натиснувши кнопку апарату на столі, сказав: – Мері, ще молочного улуну, будь ласка.

– Що вас бентежить? – він окинув коротким поглядом зніяковілого Едварда та додав: – Мої стосунки з клієнтками є абсолютно добровільними.

– Чому ви відхиляєте так багато анкет? – буркнув Едвард, явно не бажаючи вдаватись до подробиць власного стану. – Обираєте найкращих?

– Усуваю тих, кому я не можу допомогти, – поправив Бенедикт. – Жінки звертаються до послуг ескорту з різних причин, – пояснив він, бачачи, що Едвард дивиться на нього здивовано. – Деяки від нудьги, інші – через бажання довести щось самим собі, треті – у пошуках зручної сексуальної іграшки. Жодна з них не є моєю клієнткою.

– Тому що…

– Тому що їхні запити не мають відношення до сексуальності, – посміхнувся Бенедикт.

– Я не…

– Містере Еттінгере, як ви вважаєте, чому мій розклад заповнено на місяць вперед? – Бенедикт підняв голову та, кивнувши Мері, що зайшла до кімнати з новим підносом із чаєм, знову повернувся до нього. – Є ідеї?

– Не знаю, мабуть, дуже багато бажаючих, – втомлено пробурмотів Едвард.

– І це теж, – розсміявся Бенедикт. – Але насправді все значно прозаїчніше. Річ у тім, що я приймаю не більше ніж одну клієнтку на тиждень, і це той максимум, який і я, і вони можемо собі дозволити.

– Чому?

Бенедикт помовчав, а тоді вказав очима на папку, яку Едвард тримав у руках.

– Ось чому. Коли я тільки починав працювати, як я вам уже сказав, ми з моїм помічником примудрилися зробити стільки помилок, скільки їх взагалі можна було зробити. Але головною з них була та, що ми надто слабко уявляли собі, з ким нам доведеться працювати. Багато речей ми робили інтуїтивно, погоджуючись на пропозиції, які потім обертались складнощами не стільки для нас, скільки для дівчат, і у певний момент я зрозумів, що це треба припинити.

– І ви придумали?.. – Едвард теж кинув погляд на папку.

– Ні, це ідея мого помічника. Якось після чергового сумнівного випадку він сказав, що єдиний спосіб не робити помилок – це спробувати якомога більше дізнатись про дівчат. Збирати на них досьє, приміром. Звісно, це був жарт, але ідея припала мені до душі. Після того, як дівчина надсилає заявку на пошту та заповнює всі необхідні документи на сайті – а серед них, як ви могли помітити, не тільки анкета з переліком особистих уподобань (з легкої руки все того ж мого помічника, вже на другому-третьому тижні ми почали називати її райдером) та якась подоба автобіографії, але й тести на психологічну стійкість, й медична карта – у випадку, якщо всі папери заповнені правильно й ніщо в них не викликає запитань, я й мій помічник приймаємо рішення про те, щоб запросити дівчину на співбесіду.

Едвард задихнувся.

– У вас вистачає нахабства…

– Цілком, – Бенедикт із задоволенням спостерігав за його реакцією. – І, можу сказати, що за п'ять місяців після початку цієї практики кількість жінок, що були незадоволені нашою роботою, зійшла майже на нівець.

– Звучить як комерційна пропозиція якої-небудь IT-компанії, – втомлено сказав Едвард.

– Так воно і є, – розсміявся Бенедикт, – я роблю жінкам пропозицію, і вони мають вирішити, чи готові вони працювати зі мною. Якщо не з'ясувати це від самого початку, згодом всі ми матимемо проблеми. І декілька неприємних хвилин, що мені доведеться пережити у випадку, якщо жінка, про яку я не спромігся дізнатись якнайбільше, у тому числі, – перш, ніж домовитись про сесію, зустрітись із нею особисто, – піде посеред сеансу чи кине мені щось у обличчя, не йде у жодне порівняння із вірогідністю отримати психологічну травму через те, що тебе трахнув байдужий та брутальний незнайомець.

Едвард задумався.

– Хіба це не те, чого вони хочуть? Я хочу сказати, – він замислено потер перенісся та поглянув на свою чашку з чаєм, але пити не став, – чи не за цим вони приходять: анонімний секс, хтось, про кого вони нічого не знають, повна свобода та жодних питань з будь-чийого боку?

Бенедикт знизав плечима.

– Так само, як і у випадку з грошима, майже ніколи не буває так, щоб з будь-чийого боку не було жодних питань. Навіть якщо ви говорите комусь, хоча б і проститутці, що бажаєте просто добре провести час, просто здійснити давні фантазії, просто бути пасивним партнером, від якого нічого не залежить, зовсім не обов'язково, що ви говорите це самому собі.

Едвард повільно кивнув.

– Але тоді у вас дуже небезпечна робота.

– Надзвичайно, – Бенедикт посміхнувся. – Але я даю собі раду.

– Жодних сумнівів, – Едвард нарешті розслабився та, кинувши папку на столик поряд із собою, потягнувся за чаєм.



Бенедикта відволік від його роздумів звук дверей, що прочинилися. Піднявши голову, він привітав високого молодого чоловіка з кучерявим рудим волоссям, що виник на порозі.

– Ти сьогодні пізно.

– Знав, що ти працюєш, – молодий чоловік пройшов вглиб кабінету та, всівшись до крісла біля столу, із посмішкою спитав: – Як усе пройшло?

Бенедикт ліниво прикрив очі.

– Припускаю, ти не про клієнтку.

– Звісно, – хитра фізія, у чиїх рисах чудернацьки сплелися радісне нахабство та м'яка сором`язливість (коктейль, який на тих, хто знав його не так давно, справляв направду приголомшливе враження, – на щастя, Бенедикт до них не належав), розквітла самовдоволеним захопленням. – Як саме ти його знешкодив? Я хочу знати.

– Тоні, я його не знешкоджував, – Бенедикт відкрив очі та втомлено подивився на приятеля. – Ми доволі легко знайшли спільну мову. До речі, – перервав він сам себе, раптом згадавши про щось, – Мері просила уточнити, як пишеться твоє прізвище, – він дивився на свого візаві весело та не приховуючи зловтіхи. – Вона не впевнена, чи правильно зрозуміла.

– Недолік нових секретарок, – удавано зітхнув Тоні, – у тому, що їх усьому доводиться вчити. – Розвернувши до себе телефон, що стояв на столі, він натиснув на клавіатурі потрібну кнопку та сказав, не змінюючи тону: – "Еф" – "ей" – "кей", Фак, – запам'ятайте, Мері, та більше не питайте. Ні, не "а", а "ей", – трохи більш роздратованим тоном, ніж той, що був потрібний для того, щоби повірити у його серйозність, додав він. – Так, дякую.

Вислухавши плутані коментарі секретарки, які могли бути як словами подяки, так і висловленням її крайнього збентеження, Тоні натиснув кнопку відбою.

– Ти задоволений? – перевівши погляд на Бенедикта, спитав він.

– Цілком, – посміхнувшись, відповів той та з насолодою потягнувся. – Вважай, що тебе реабілітовано.

Тоні обурено настовбурчився.

– Стільки галасу, і все через те, що я помилився із секретаркою.

– Ти не помилився із секретаркою, – поправив Бенедикт, – ти винайняв на роботу дівчину, яка поняття не мала, що їй доведеться робити. Чесно кажучи, за те, що мені довелося пережити підчас нашої першої зустрічі, коли вона, заливаючись слізьми, намагалася запевнити мене, що у неї ніколи не було прагнення працювати в борделі, тебе слід було примусити розплачуватись чимось більш суттєвим, аніж пара незручних ситуацій, подібних до цієї, – Бенедикт кивнув на телефон. – Але я дуже добра людина.

Тоні посміхнувся.

– Погодься, вона нам ідеально підходить.

– Тому що не послала тебе куди подалі? Вона просто вважає, що ти й так достатньо покараний, з огляду на те, яке прізвище ти носиш. І я з нею повністю солідарний, – нагороджувати тебе ще одним факом було б жорстоко.

– Ви просто не здатні оцінити ніжність та глибину моєї натури, – надувся Тоні.

– Безперечно, – посміхнувся Бенедикт. – І маємо намір й надалі залишатися настільки ж байдужими до проявлень твого високого духу. Що у нас на завтра? – спитав він, змінюючи тему.

Тоні знизав плечима.

– Як завжди. Я відібрав для тебе декілька кандидатур, вранці подивишся. Не знаю, як ти, а я би взяв усіх.

– Ти б узагалі, якщо б на те була твоя воля, примусив би мене брати до роботи все, що рухається, – пробурчав Бенедикт. – А в мене ще лекції.

– Лекції почекають, – з гідністю відповів Тоні.

– Якщо я буду слухатися твоїх порад, їхня черга ніколи не настане, – скептично сказав Бенедикт. – До речі, вранці у мене дві пари.

– Як скажеш, босе, – поступливо відізвався його друг. – Зустрінемося по обіді. Попрошу Мері роздрукувати до того часу усі документи. Що робити з досьє Лінди Сілвертон?

Бенедикт, кинувши сигарети та запальничку до ящику столу, коротко подивився на Тоні.

– До архіву. Втім, ні, – подумавши, сказав він, – не треба. Краще збери всі матеріали та надішли їй кур'єром. Електронний варіант – до кошика.

– Буде зроблено, – Тоні посміхнувся. Він прослідкував за тим, як Бенедикт виходить з-за столу та, накинувши легку літню куртку, прямує до дверей. – Все-таки їм до біса пощастило із тобою, – замислено сказав він.

Бенедикт підняв голову.

– Я б, скоріше, сказав, що це мені пощастило з ними, – спокійно промовив він, – але, кінець-кінцем, це лише питання точки зору.

Дружньо кивнувши Тоні на прощання, він розвернувся та пішов.



***

Декан відділення психології Школи мистецтв та суспільних наук Міського університету Лондону Конрад Дітерих стояв біля вікна у своєму кабінеті та міркував про принади долі.

На щастя, принад було не настільки багато, щоб через них впадати у зневіру.

Дітерих провів рукою по склу та зітхнув, проводжаючи поглядом високу постать світловолосого молодого чоловіка у коричневій толстовці, що неквапливо перетинав внутрішній двір. Раптом, ніби відчувши, що за ним спостерігають, молодий чоловік підняв голову та, знайшовши очима вікно кабінету голови коледжу, весело посміхнувся й помахав рукою. Конрад люб'язно кивнув, даючи зрозуміти, що помітив цей жест, та зробив крок назад, до прохолодної темряви свого притулку. Ось тобі принада, яку не можна просто взяти та відкласти убік, подумав він. Треба щось вирішувати.

А що?

Коли кілька днів тому один з його студентів буденним тоном, наче мова йшла про щось звичайне та таке, що не потребує особливої уваги, розповів йому про те, що викладач факультету психології Школи мистецтв та суспільних наук Бенедикт Террінгтон, доктор філософії, тримає агенцію ескорт-послуг, у якій сам є єдиним співробітником, тобто, займається… надає… використовує… На цьому місці думка Дітериха зупинялась, поступаючись місцем емоціям, лютим та некерованим.

Викладач його коледжу займається проституцією.

Конрад глибоко вдихнув та видихнув, відчуваючи сильне полегшення. Вимовити ці слова хоча б про себе, сформулювати чітко та явно сутність події, що не давала йому спокою та відверто зіпсувала решту вихідних напередодні початку учбового року, вже саме собою було кроком вперед. На жаль, поки що єдиним: Дітерих геть не уявляв собі, що робити далі та як поводити себе з огляду на інформацію, що відкрилася. Можливість звільнити Террінгтона без пояснення причин була відсутня у принципі, по-перше, через необхідність згодом вирішувати проблеми вже із законодавством та профспілками, та, по-друге, просто тому, що…

Дітерих замислився. Просто тому, що він не хотів його звільняти. Неочікувано прийшовши до цієї думки, яку, відверто кажучи, доволі тривалий час він намагався не пускати до своєї свідомості, чи то з остраху відчути себе некомпетентним, чи то просто не бажаючи виглядати у власних очах надто сентиментальним, він посміхнувся. Якими не були би причини, факт залишався фактом: він не хотів звільняти Бенедикта Террінгтона та мав намір зробити все, що від нього залежало, щоб цього не відбулось. З іншого боку, промайнуло в голові в Дітериха, можливо, робити нічого й не доведеться – Террінгтон був чудовим викладачем, претензій до нього у керівництва університету не було, а те, чим він займався у вільний від роботи час, нікого не стосувалося.

Що ж тоді змушувало його сидіти тут та цілу годину поспіль мучитися сумнівами? Що змусило подзвонити Бенедикту та попросити того прийти, хоча до початку занять та, тим більше, до того часу, коли стане остаточно відомий його власний розклад, залишалося ще, як мінімум, два тижні? Окремі заняття з додатковою групою можна було не рахувати, це була ініціатива Бенедикта та його студентів з минулого року. Дітериху важко було зізнатися собі у подібній слабкості, але зробити це все ж довелося – якщо бути абсолютно чесним, його просто з'їдала цікавість.

Він відкинувся на спинку крісла та поглянув на масивні дубові двері, з-за яких скоро мав з'явитись предмет його напружених роздумів.

Бенедикт Террінгтон був одним з молодих викладачів, що прийшли до факультету вісім років тому, коли, в результаті внутрішньої реформи університету, впродовж дуже короткого часу майже повністю було змінено його кадровий склад. Загалом, серед тих, хто прийшов, Бенедикт був найстаршим – того року Дітерих якраз отримав місце декану та наважився на експеримент, набравши до своєї команди "необ'їжджених" спеціалістів, активних докторантів, які, як він розраховував, зможуть знайти спільну мову зі студентами краще, ніж це виходило у їхніх колег, що звільнилися, і серед цих нових людей, наймолодшому з яких ледве виповнилося двадцять п'ять, тридцятирічний Бенедикт Террінгтон здавався чи не найсоліднішим дорослим дослідником.

Втім, він таким не був.

Вірніше, дослідником він був, та навіть непоганим, – річ була не в цьому. Дітерих знову зітхнув та потягнувся до склянки з водою, що стояла поруч на столі. Зробивши декілька ковтків та поставивши склянку на місце, він ще раз замислено подивився на двері. Наскільки він знав Бенедикта Террінгтона, його дослідницький талант, що у повсякденній роботі проявлявся у тому, що студенти, в яких він вів заняття, регулярно опинялись то на самій верхівці, то, навпаки, у самому низу загальноуніверситетського рейтингу успішності, легко міг завести його куди завгодно, навіть якщо більшості людей у цьому місці було б незатишно, ніяково, дивно та самотньо. Особливо, якщо це було так. У цьому сенсі дивуватися тому, що у нього винайшлась ще одна професія, не доводилося. І навіть те, якого роду виявилася ця професія, не грало настільки суттєвої ролі, як… Дітерих замислився.

– Бенедикте, ви навмисне ставите керівництво факультету та тих, хто у вас навчається, у становище, коли закривати очі на те, чим ще ви заробляєте собі на життя, неможливо, та, в той жечас, показати, що їм про це відомо, означає виставити себе безцеремонними та брутальними ханжами? – Конрад здивувався полегшенню, що охопило його, коли питання, що не давало йому спокою останні декілька днів, нарешті, досягло вух свого адресату, який якраз цієї миті виник у дверях.

– Обожнюю, коли ви думаєте вголос, – Бенедикт подарував Дітерихові життєрадісну усмішку та, скоряючись його запрошувальному жесту, пройшов усередину.

– Якщо так піде й далі, мені доведеться звернутися за допомогою до спеціалістів, – зітхнув Дітерих, вказуючи Бенедиктові на крісло біля столу. – Й факультет залишиться без керівника на самому початку навчального року.

– Дякую вам, професоре Дітерих, – Бенедикт влаштувався на м'якому оксамитовому сидінні та, наче нічого не трапилося, спитав: – Енді Торнтон, припускаю?

– Він, – кивнув Дітерих. – Але це не має значення. Важливим є те, що нам тепер зі всім цим робити та як ми будемо виплутуватися, якщо про це дізнається ректор.

– Ми? – Бенедикт підняв брови.

– Не думаєте ж ви, що я залишу вас одного розбиратися з цим, – сердито скривився Дітерих та нервово постукав пальцями по столу. – Тож, ваші пропозиції?

– Ніяких, – розвів руками Бенедикт. – А ви вважаєте, вони потрібні?

– Террінгтоне, – докірливо подивився на нього декан, – будьте серйознішим. Ви прекрасно розумієте, що буде, коли чутки про ваше хобі вийдуть за межі факультету.

Бенедикт знизав плечима.

– По-перше, це не хобі, – спокійно промовив він, – а, по-друге, за межами цього факультету є достатньо людей, які знають, чим я займаюсь.

– Ваших клієнток, – не втримався Дітерих.

– У першу чергу, – усміхнувся Бенедикт. – Але й окрім них, повірте, свідків вистачає. Для того, щоб не дозволити інформації розповсюдитись, мені довелося би вбити десяток чи два моїх знайомих. І це без огляду на щоденних відвідувачів мого сайту в Інтернеті.

– Ви що, працюєте під власним ім'ям? – від подиву Дітерих навіть забув про те, що змусило його почати цю розмову.

У відповідь він отримав мовчазний кивок Бенедикта.

– Навіщо? – простогнав Дітерих. – Не треба, не кажіть, – одразу перервав він колегу, що вже відкрив рота, – мені дорогі мої нерви.

– Ви дарма так переймаєтесь, Конраде, – знову усміхнувся Бенедикт, – повірте, якщо б у вас була хоча б одна причина це робити, я сам написав би заяву про звільнення ще кілька років тому. Але – не знаю, на краще чи ні, – нікого насправді не цікавить цей бік мого життя.

– Серед студентів ходять розмови!

– Серед студентів завжди ходять розмови, – знизав плечима Бенедикт. – Це не означає, що моє чи чиєсь іще життя має від цього залежити. Прошу вас, заспокойтесь, – додав він, бачачи, що Дітерих намагається сказати щось ще, – люди схильні перебільшувати важливість речей, які насправді нічого не варті. Якщо ви не будете заохочувати їх у цьому, вони скоро про мене забудуть.

– Про вас забудеш, еге ж, – пробурчав Дітерих. – Студент третього курсу – не Енді Торнтон, – спитав у мене сьогодні, чи правда, що один з викладачів нашого факультету – проститутка, і чи це означає, що він проводить психологічне дослідження, працюючи у борделі під прикриттям? – втомлено сказав він.

– Хастлер, – зауважив Бенедикт.

– Що? – не зрозумів Дітерих.

– Хастлер, – чітко та з тим самим спокійним виразом обличчя повторив його співбесідник.

– Це ще що таке? – Дітерих відчував, що почав втомлюватися від усіх цих нових термінів та деталей.

– Хастлер – це жаргонне слово, що означає чоловіка, який займається проституцією, переважно, працюючи на вулиці та не надто перебираючи клієнтів, – ввічливо пояснив Бенедикт. – Я використовую цю назву, тому що вона зручна у плані повної відсутності можливості для виникнення ілюзій романтичного типу, які хоча й зрідка, але все ж іноді виникають у дівчат, які звертаються до мене.

– Хастлер, – повільно промовив Дітерих. – Хастлер. Це слово написане на вашій візитівці? – люб'язно поцікавився він.

– Звичайно, – відповів Бенедикт. – І на моєму сайті, і в договорі, який я укладаю з жінками, що звертаються до мене. Чи це не є логічним?

– Є, – кивнув Дітерих та раптом розреготався. – Террінгтоне, мені треба було здати вас до поліції, – відсміявшись, сказав він. – За порушення уставу університету та зазіхання на суспільну мораль.

– Для цього ви надто розумні, – з посмішкою відповів Бенедикт. – Але навіть якщо б на вашому місці був хто-небудь інший, це нічого б не дало. Тому що…

– Тому що з вами зв'язуватись – собі дорожче, – втомлено махнув рукою Дітерих. – Здоровіший будеш.

– Саме так. Власне, декане, – очі Бенедикта блиснули з розумінням, – я прийшов до вас для того, щоб сказати, що, якщо мої припущення є вірними, то цього року у мене буде два перших курси.

– Я знаю про це, – кивнув його візаві. – Та вже побоююсь за їхнє душевне здоров'я.

– Не варто, – розсміявся Бенедикт. – Здається, за той час, що ми працюємо разом, ви змогли переконатися, що я не займаюсь браконьєрством, – сказав він, підіймаючись. – Навіть якщо мова йде про піраній.

– Особливо, якщо мова йде про піраній, – ствердно хитнувши головою, відізвався декан. – Але я все одно хвилююсь.

– Сприймайте це як хиби вашої роботи, – весело підморгнув йому Бенедикт та додав, попрямувавши до дверей, – та не слухайте тих, у кого ще не встигли вирости зуби. Я впевнений, що їм і без вас є на кому тренувати свою безкомпромісність.

З цими словами він узявся за ручку дверей та, ще раз посміхнувшись свому деканові, вийшов.
Дітерих уважно подивився йому услід та зітхнув.

Учбовий рік обіцяв бути цікавим.

Власне, як завжди.


Придбати книгу "Ейфорія" ви можете за посиланням: ​www.uamodna.com/shop/eyforiya-1
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

7 порад, як вибратися з депресії
Мабуть, у кожного з нас були часи, коли робота не йшла, самопочуття було погане, а настрій тільки нагнітав. Коли справа доходить до депресії, потрібно оговтатись! Адже життя прекрасне. А весь час, коли жалієте себе, витрачаєте сили на смуток, можна провести, як мінімум, із користю. Давайте розбиремо 7 пунктів, як можна вибратися з депресії, якщо вона таки прийшла.
Читати більше