88 років самотності

27 червня 2018
Петро Гнида

Можна й так, перефразовуючи назву відомого роману Габріеля Гарсія Маркеса, назвати життя людини про котру хотілося б написати більше аніж просто згадка у цьому коротенькому дописі.

Я застав її уже вісімдесятилітньою бабцею, котрих, непримітних і, здавалося б, схожих поміж собою, чимало по селах. Однак для мене, котрий пройшов через багато сільських доріг та хат, вона була особливою. В її світлих очах ще горіло полум’я, котре не змогли погасити навіть найдужчі сибірські морози.

Самотня, закутана по шию у тканий плед, вона зустріла мене якоїсь пізньої осені лежачи на старомодному ліжкові. У такому ж старомодному п’єцові догорав потріскуючи вогонь, язички котрого раз-по-раз намагалися вислизнути крізь невеличкі шпарки. А я, присівши навпроти, вслухався, наче у дитинстві в материні розповіді, у її прості слова про непростий шлях, котрий на довгому віку їй судилося ісходити.

Коли до теперішньої війни мені було складно уявити як сімнадцяти-дев’ятнадцятирічна дівчина може бути залучена до воєнної хуртовини, то тепер, дивлячись на молодих санітарок та добровольців, здається починаю це усвідомлювати більш реально.

Отже, Броніслава Шевців народилась 1923 року в селі Богданівка (тепер Буського району) Львівської області. У 1942 році дев’ятнадцятирічною дівчиною стала членом ОУН – залучена Наталією Колтун, тоді підрайоновою провідницею жіночої сітки, про котру відгукувалась з великою пошаною. Як розповідала мені, пройшла теоретичний та практичний організаційний вишкіл, котрий відбувався на явочних квартирах в інших селах. Історія України, Декалог українського націоналіста, зброєзнавство і навіть строєвий вишкіл, але, як з теплотою признавалась, найбільше любила Молитву українського революціонера: Україно, свята мати героїв, зійди до мого серця…

Спочатку була станичною жіночої сітки Богданівки (псевдо «Ластівка»), а після того як Н. Колтун стала районною провідницею (перша половина 1944 року), зайняла її місце підрайонової, отже мала під своїм керівництвом кілька сільських станиць. Розносила підпільну оунівську пошту по цих селах. Після адміністративно-територіальної реорганізації ОУН (кінець 1944 – початок 1945 року), в ході котрої були скасовані підрайони, кущовою не стала, а проте була передана до диспозиції Крайового проводу як кур’єр (псевдо «Квітка»), а безпосереднім її зверхником став «Левадний» - пунктовий ОУН із села Убині. Її завданням було розносити підпільну пошту та видання по різних організаційних пунктах. Ходила сама на великі відстані, як розповідала - аж до лісів Миколаївського району, з наплечником повним організаційної літератури та пошти, на озброєнні мала дамський пістолет «дев’ятку». Її близькими товаришами–кур’єрами були «Медун», «Тарас», «Соловій».

Рідний брат Петро Шевців служив у поліції й співпрацював із УНС (зокрема постачання зброї), загинув на вулицях Трускавця у перестрілці з гестапо у 1943-44 р.р. Про загибель його дізналась по організаційному зв’язку.

Вперше була затримана у 1945 році під час облави в селі Дідилів (тоді Ново-Милятинський район). Як часто практикувалось у таких випадках представилась під чужим прізвищем й за трохи була звільнена. Після цього пройшла перевірку Службою безпеки ОУН: у колишньому Куликівському районі на постої боївки СБ Крайового проводу під керівництвом «Клея» (Д. Куп’як).

Удруге була затримана 11 лютого 1946 року працівниками Глинянського райвідділу НКВД, знову представились під чужим прізвищем й була звільнена. Однак вже невдовзі -

23 лютого 1946 року була знову затримана. Далі за матеріалами справи не зовсім ясно, але 3 квітня цього ж року знову була видана постанова про затримання й 28 травня про арешт. Це трапилось за «всипою» зрадника «Явора», котрий також перед тим домагався аби вона стягнула до Богданівки свого зверхника «Левадного». Як свідчить він сам «по моим данным были убиты…, а также была арестована связная обласного «провода» ОУН по кличке «Квитка» [АУСБУЛО, Спр. 14431, Арк. 129-131]. Як і попередніх випадках представилась під прибраним прізвищем (це була поширена й наперед обумовлена практика на випадок арешту оунівців) як Федак Льонка Якимівна, 1928 року народження. Перший допит провадив відомий у районі оперуповноважений Глинянського райвідділу НКВД лейтенант Вахновський (цікаво, що у цьому ж році він був арештований на порушення «соціалістичної законності»). Слідуючи наперед заготовленій легенді стверджувала, що в тридцятих роках залишилась сиротою, а в часі німецькою окупації була забрана на роботу до Німеччини, звідки повернулась лише два тижні перед затриманням і без документів. Затримання відбулось, як виходить з матеріалів архівно-кримінальної справи (зберігається в Архіві УСБУ у Львівській області –П-27720 й з котрою я ознайомлювався), по дорозі між селами Ляшки Королівські та Розворяни військовими (імовірно це було уніч з 23 на 24 лютого, а військові повертались з цього першого села, де вночі відбувся бій між п’ятьма бойовиками районної боївки СБ «Чайки», в ході котрого усі п’ятеро  загинули), котрим вона заявила, що вертається з Ляшок, де відвідувала тітку, однак, очевидно на хуторі Мельники (між цими селами), вони завели її до одного помешкання де запитали господиню чи вона її знає, а що отримали негативну відповідь то забрали для перевірки в Глинянський райвідділ НКВД. Тут, очевидно, згодом і відбулась «всипа» «Явора», бо вже наступний допит переводився під її справжніми даними. Цікаво також, що по справі допитувався її дядько (брат батька), котрий мешкав у сусідньому селі Задвір’я і в котрого вона часто бувала (деякий час жила, а також періодично заходила по дорозі в Убині та інші північні села від Богданівки). Отже він, виконуючи наперед вироблений план, зазначав, що затримана справді Федак Л.Я. – його нерідна дочка, котра вернулась з Німеччини, однак вже на наступному допиті, котрий відбувся аж у квітні цього ж 1946 року, змушений був визнати, що насправді це дочка його брата. Загалом же по справі проходило лише троє свідків – батьки та рідний дядько. Під час досудового слідства перебувала у тюрмі № 3 м. Золочів. 27 серпня 1946 року Військовим трибуналом військ МВД в Золочеві за ст.ст. 54-1 а (зрада батьківщини) та 54-11 (участь у контр-революційній організації) КК УРСР засуджена до 10 років ИТЛ (виправно-трудових таборів) з ураженням в політичних правах за п.п. «а, б, в» ст. 29 КК УРСР на п’ять років з конфіскацією майна. В касаційному порядку вирок оскаржено не було.

Загалом же, «відсиділа» 9 років, 2 місяці і 24 дні – звільнена 17 травня 1955 року, плюс 11 місяців та 3 дні на спец поселенні. Покарання відбувала на півночі, де на «лісоповалі» привалило деревом, внаслідок чого стала інвалідом, носила табірний номер – 222. На спец поселенні була в Караганді, де працювала на цегляному заводі (див. нижче фото). Разом із нею покарання також відбували Ганна Павлик з села Якторів, Марія Костюк з Бродів та інші. Після повного звільнення мешкала спочатку в східних областях України, головно у м. Кривий Ріг, де працювала на заводі, а вже потім повернулась до рідного села й стала працювати телятницею в колгоспі. Жила самотньо (заміж, імовірно, через інвалідність, так і не вийшла, хоча, як видно із фото з молодих літ, була красунею), на старість нею опікувалась одна сім’я, котра після смерті успадкувала її помешкання. Говорив, що планую видавати книгу про ОУН, де ітиметься й про неї (було це за рік чи два до її смерті), то просила й собі один примірник, бо хотіла аби про її підпільну діяльність та побратимів дізналися люди. Не раз, проїжджаючи повз її хату, бачив як сиділа задумана на призьбі. Померла у 2011 році.

Під час останньої зустрічі з Броніславою Шевців 19 квітня 2010 року записав ще й оце коротеньке (можливо тепер не актуальне) інтерв’ю.

П.Г. Як Ви ставитесь до сучасної української держави?

Б.Ш. Україну я любила і люблю, хоча вже на схилі віку. Держава змінилась, але не в нашу користь. Залишилась стара команда!

П.Г. Чи не шкодуєте, що, будучи молодою, обрали дорогу боротьби за Україну?

Б.Ш. Не жалію! Я всю душу віддавала для боротьби.

П.Г. Щоб Ви побажали молодим українцям?

Б.Ш. Щоби шанували і цінували Україну, бо вона дуже не легко прийшла, а ще скорше може розпастися, якщо не буде патріотів.

*

Габріель Гарсія Маркес. Сто років самотності. Роман, повісті, оповідання. Перекл П. Соколовський. Видавничий дім «Всесвіт», К., 2004.

[adSlot8]

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Неймовірні фото тварин, які вміють посміхатися
Часто для того, аби розвіяти смуток, потрібна лише посмішка. Проте посміхатися вміємо не лише ми. Про що це я? Нумо разом переглядати вдало спіймані кадри, коли тварини дарують світові свої посмішки!
Читати більше
Гемінґвей: 10 цитат письменника, що наштовхують на роздуми (фото)
Він любив котів і дайкірі, у молоді роки займався боксом, був гірськолижником, яхтсменом, мисливцем, письменником, військовим кореспондентом... а в результаті вкоротив собі віку. До вашої уваги топ-10 цитат Гемінґвея в картинках.
Читати більше